Ласкаво просимо

УДК 81'27

У статті йдеться про процес демократизації мовлення у сучасному медійному просторі, який співіснує з процесом інтелектуалізації та разом з ним відображає стан і перспективи розвитку стилістичної палітри ЗМК.
Ключові слова: демократизація мовлення, сленг, інвективна лексика, суржик, мовна норма.

The article is about language democratization process in modern media environment, which co-exists in common with " intellectualization" process. It reflects stylistic range of mass-media expressions' status and prospects.
Key words: speech democratization, slang, invective vocabulary, "surzhick", language standard.

Якщо говорити про інформаційні процеси, які відбуваються у сучасному медіа-просторі, насамперед треба назвати процес демократизації, а може, точніше, лібералізації вибору мовних засобів при передачі будь-якої, навіть офіційної інформації. На шпальти газет, у радіо й телевізійний ефір прийшло чимало виразів із розмовно-побутової мови, нічим не виправдана кількість запозичень, жаргонізмів, сленгізмів і навіть інвектив. Тенденція до вульгаризації мовлення, що виявляється в Україні, не вирізняється ні новизною, ні інтенсивністю з-поміж аналогійних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі або в історичному плані – в мові будь-якої країни, де мали місце революційні чи просто суспільно вагомі соціальні зрушення. Більше того, в епоху бурхливого розвитку мас-медіа та інтернету, ці процеси активізуються і в мовно-комунікативних сферах стабільних із політичного та соціокультурного погляду країн, стаючи явищем усеохопним і всепоглинальним.

"Історія вчить, – пише В. Костомаров, – що розвиток будь-якої національної літературної мови знає епохи лібералізації та консервації, у зміні яких і досягається збалансоване оновлення" [1, 60].

У випадку лібералізації мовних процесів у мовленні змінюються "пороги сміливості" [Там само, 69], норма стає вільнішою, а процес відторгнення ненормативних явищ припиняється або принаймні уповільнюється. Стилістична розкутість з'являється і на сторінках газет, навіть таких, які колись були ідеологічно витриманими. Наприклад, в інтерв'ю газеті "Известия" художній керівник МХТ Олег Табаков говорить: "Я же не прошу вернуть мне остров возле Капри, которым владел мой дедушка Андрей Францевич Пионтковский. – Добровольская: А почему? Табаков: Хрен дадут" (Дети и внуки наводят на мысли о бессмертии // Известия. – 2007. – 12 янв. – С. 13). Ще приклад слів Тенякової: "Никто не вспомнил ни Мейерхольда, ни Вахтангова. Я сижу и думаю: елы-палы, жизнь-то прошла впустую…" (Там само). Зрозуміло, що інтерв'ю передбачає відтворення спонтанного мовлення, але процес подальшого редагування ще донедавна "вирівнював" мовлення таких "експресивістів", залишаючи як перчинку тільки окремі елементи розмовного стилю.

Не оминає процес зниження стилістичного регістру мовлення й українські, точніше, українськомовні ЗМК. Із прикладів статей: "Мороз знав, де треба копати під Луценка" (Українська правда. – 2007. – 22 берез.); "Віктор Тихонов упевнений, що Тимошенко знову "кине" Ющенка" (Газета по-українськи. – 2007. – 19 берез.) Щоправда, навіть побіжне порівняння кількості жаргонізмів і арго в українськомовних і російськомовних виданнях свідчить, що в останніх зниженої лексики значно більше. Українськомовні газети інколи навіть вміщують у текст російськомовні "вкраплення" – міні-тексти (слова й словосполучення), які, на їхній погляд, краще відображають нюанси висловлювання: "Луценко зібрав 15 тисяч і закликав "Фьодоровіча" "отвєчать за базар"" (Українська правда. – 2007. – 23 берез.) Російська лексика і фонетика цих висловлень, зумисне передана українською графікою, є сильним, а отже, й дієвим експресивно-стилістичним засобом. Інше питання – чи є він доречним у тому чи тому випадку.

У наш час мова ЗМК, як і мова літератури, безперечно, стала вільнішою і розкутою. На сторінках художньої літератури, в піснях молодіжних гуртів з'явилися жаргонні, сленгові вирази і навіть ненормативна лексика. Ю. Андрухович, Л. Подерв'янський, О. Забужко, С. Жадан, І. Карпа та інші письменники послуговуються у творах сленгом та інвективною лексикою, очевидно, з огляду на свою, власне авторську проекцію тексту. Читач може тлумачити це або як авторське художнє завдання, або як відображення правди життя, чи як намагання вирізнитися, стати помітним хай навіть коштом скандалу.

Звучить знижена лексика й на телебаченні. Як приклад згадаймо про мовну поведінку художника Пояркова, яка, на наш погляд, час від часу виходить за межі пристойності. Але знижену лексику дозволяють собі не тільки окремі представники, запрошені до студії, вона почала з'являтися і в написаних текстах – питаннях, звернених до глядачів, на які останні відповідають телефонуючи до студії або надсилаючи SMS. У введенні в питання нелітературної лексики редакція, очевидно, вбачає особливий демократизм, показуючи, що вона з глядачем – одне неподільне ціле, той самий соціум. Так, в одній із передач "5 копійок" глядачам пропонували відповісти на запитання: "Що переможе в Україні: добро? Бабло?". Глядачі спокійно "з'їли" і навіть дружно голосували за "добро".

Виділитися за допомогою слова – психологічне завдання, яке час від часу ставить перед собою не тільки художник у широкому розумінні, а й будь-який пересічний мовець. Слово завжди було й буде засобом привернення уваги. Воно повинно прозвучати на тлі загальної норми, стилю спілкування й стилю говоріння. І що нижчий рівень загальної культури, що нижче тло, на якому відбувається спілкування, – міцніше, грубіше та брутальніше має бути слово, яке дозволяє проявити себе як мовну особистість, навіть зі знаком "мінус".

Російський дослідник Й. Стернін зазначає, що в Росії, зокрема у Воронежі, де він працює багато років, "рівень культури мовлення падає в усіх соціальних групах. Проведене дослідження (телефонне опитування 500 мешканців Воронежа) показало, що ситуація з культурою мовлення і, що особливо важливо, ставлення людей до цієї проблеми не можуть не викликати серйозної стурбованості. Шістдесят відсотків опитаних визнали, що спостерігається падіння мовної культури в суспільстві. Але при цьому лише 42 % опитаних сказали, що їм приємно, коли "говорять культурно", для 38 % це байдуже, а 20 % про це не думали" [2, 95].

У нас процес лібералізації норм, демократизації мовлення за наявності білінгвізму має значно складніший характер. З одного боку, мовці, які послуговуються тільки українською чи тільки російською мовами, теж почуваються мовними лібералами чи мовними демократами, бо, як вони вважають, – усе дозволено. З другого боку, білінгвістична розмовна стихія сприяє змішуванню мов та підживлює розростання того результату змішування, який називаємо суржиком, що використовується в селах, малих і великих містах та містечках на всій території України. Зазначені процеси відбуваються на тлі помітних змін у співвідношенні активної та пасивної лексики, бурхливого укорінення запозичень з англійської і водночас активної роботи щодо нормалізації української мови. Інакше кажучи, на мовному просторі зіткнулися різні стихії – від упорядкування норми (в широкому розумінні), а отже, й системи мови, зв'язків між її елементами до руйнування нормативних відношень, насамперед на рівні "стилістичної поведінки" мовної особистості, та на рівні створюваних нею текстів.

Журналісти зауважили цей процес зниження планки мовної дисципліни і намагаються визначити критерії його оцінювання. Так, на радіо "Промінь" 15. 12. 2006 р. тему активізації сленгу було порушено в ранковій передачі "Життя-буття", а сам її розгляд відбувався у формі дискусії. Авторка дякує ведучому передачі Ю. Табаченкові за надані матеріали. Питання, що обговорювалися, можна сформулювати в такий спосіб: хто послуговується сленгом, і в яких ситуаціях? Чи є він доречним на сторінках преси і художньої літератури? Як ставляться гості програми до цього явища?

У дискусії взяли участь кандидат філологічних наук, викладач І. Олійник, письменниця, співачка І. Карпа та член Спілки письменників України, викладач Інституту журналістики Н. Вернигора, яка була в живому ефірі на телефонному зв'язку. Для об'єктивності результатів провели також бліцопитування перехожих на Хрещатику.

Висновки, яких дійшли учасники дискусії, здалися нам дуже поміркованими і заспокійливими, мали вигляд констатації факту без обґрунтування причин його появи та перспектив розвитку. Сленг, на думку фахівців слова, має право на існування на сторінках художніх творів, хоч у таких випадках є авторською саморекламою, а інвективна лексика може вживатися в разі доконечної, крайньої потреби. Але ж хто може визначити цей "крайній раз" і цю нагальну необхідність?

Учасники передачі говорили про літературу, але з загального тону та смислу розмови можна зрозуміти, що ця настанова-висновок стосується і журналістських текстів, точніше, їх публіцистичних (не інформаційних) різновидів. Проти такого явища в ефірі виступала викладачка Інституту журналістики Н. Вернигора, яка обстоювала чистоту, однорідність стилю і в цьому розуміння була пуристом у найкращому розумінні слова. Про те, що її опонентки не були готові до інших думок й умовиводів, свідчить репліка І. Карпи: "Це щось із лекції зі стилістики". Впевненість у власній правоті дозволила одній із учасниць зробити узагальнення: "Вживають сленг усі – від професорів університету до банківських службовців". Думаю, що авторка вдалася до перебільшення, бо далеко не кожний професор чи просто вихована людина вживає сленгові вирази.

Історія літературних мов свідчить, що будь-яка літературна мова, її стилі здебільшого збагачувалися "знизу" у процесі спілкування високих прошарків населення з низькими: не селяни та простолюдини засвоювали вислови освічених верств населення (хоча й такий процес мав місце, йому завдячуємо і суржиком, і словами типу спінжак чи полуклініка), а саме останні починали вживати слова (в тому числі й у писемному мовленні, а тепер і в ЗМК) т. зв. "низького походження". Згадаймо хоча б І. Котляревського з його смачною, кумедною, такою народно-розмовною поемою "Енеїда" або О. Пушкіна з його намаганням писати так, як говорить народ, уникаючи високих слів і ускладнених, громіздких синтаксичних конструкцій книжного мовлення. У нашій літературі ще можна говорити, наприклад, про В. Стефаника, котрий писав місцевою говіркою, так, як розмовляли в побутових ситуаціях його земляки. Щоправда, для сучасних, навіть читачів більш ранніх часів, які мешкають в інших регіонах України, ознайомлення з творами письменника потребує певних зусиль і зазирання до словничка, який часто друкується внизу сторінки, але в будь-якому разі треба оцінити намагання письменника внести місцеву розмовну стихію в тканину художнього твору.

Тонкий аналіз доречного вживання українськими письменниками розмовних росіянізмів, вкраплень із французької мови зустрічаємо у відомого українського мовознавця О. Ткаченка [3, 241–263]. Автор уважає, що в літературі "не слід цуратися й суржику (в розумних, доцільних межах)" [Там само]. Останнє застереження, вміщене в дужках, є надзвичайно характерним для науковця: він наче й не наполягає, але не може не обмежити "іншомовленнєвої" стихії у традиційному тексті, хоч би яким розмаїтим зі стилістичного погляду той був. Суржик перебуває за межами літературної норми, а тому послуговуватися ним треба обережно. А якщо зіставити його вживання зі вживанням інвектив? Останні взагалі знаходяться за межами української етики й не повинні вживатися авторами. Їх активне використання, на наше переконання, з соціального погляду пов'язане зі вседозволеністю, з розумінням свободи насамперед як своєї, без обмежень і без застережень. Із психологічного погляду – це усвідомлення автором своєї унікальності, неповторності, його намагання задекларувати свою психічну індивідуальність і соціальну винятковість, а також байдужість і цілковите зневажання інших. З економічного – бажання заробити на тиражі якомога більше грошей, потураючи тому низькому, що є в людині. Авторська стратегія – виділитися будь-яким чином, у будь-який спосіб. Це саме стосується, хоч і меншою мірою, журналістів. На думку Л. Ставицької, в сучасному мовознавстві небезпідставно усталився погляд на журналістів як на представників літературно-жаргонного типу мовної особистості. "Побутує стійка (особливо серед журналістів) думка, – пише дослідниця, – що їхня мова – дзеркало мови населення. Насправді мова населення віддзеркалює мову журналістів, під її впливом у суспільстві поширилися знижені слова – як модні. Інакше кажучи, стійка тенденція до жаргоновживання у газетно-публіцистичному дискурсі засвідчує пейоризацію мови згори" [4, 273].

Процес розхитування стильової матриці будь-якого жанру чи виду є здебільшого односпрямованим – від усталеного, однотипного через запозичення з народної стихії до живого, яскравого й зрештою до стилістично адекватного своєму часові. Окрім підживлення "знизу", функціональні стилі будь-якої мови – художній та публіцистичний – постійно зазнають впливу "зверху", пов'язаного з інтелектуалізацією соціокультурного комунікативного простору. Наприклад, починаючи з другої половини XX ст., можна говорити про доволі чітко виражену тенденцію до термінологізації інформаційного мовлення, до використання запозиченої лексики, що жодною мірою не може сприйматись як демократизація, а тим більше лібералізація мовлення.

Ускладнення форм вираження інформаційної структури мас-медійного тексту за рахунок введення цього лексичного шару – семантико-стильова особливість сучасного моменту, мовний процес, що передбачає вивчення результатів сприйняття такого тексту різноцільовою аудиторією. З інтерв'ю Ю. Римашевського з відомим українським лінгвістом Ф. Бацевичем: "Произошла дифференциация и в пределах постсоветского пространства. В российской лингвистике уже начинают говорить о кризисе идей в лингвистической генологии. В Украине же проблему речевых жанров никто и не начинал рассматривать. Или другая область – речеведение, то есть исследование устной речи" [Рымашевский Ю. Если бы кто-то научил нас правильно общаться // Зеркало недели, 2007. – 13 янв. – С. 12]. Цікаво, що дослідник пояснив слово речеведение і не пояснив значення слів генологія та лінгвістика. На наш погляд, у такому випадку це мав би зробити журналіст або редактор під час підготовки матеріалу до друку, але, очевидно, було вирішено, що читач сприйме це висловлення. І хоч відсутність пояснення невідомих термінів безперечна, вада цього тексту, загальна картина ускладнення форми викладу стимулює читача до активної мисленнєвої роботи.

Як бачимо, на сучасному інформаційному полі співіснують дві протилежні тенденції: спрощення мови до варіанту "трамвайної лайки" (образний вислів В. Костомарова) та інтелектуалізація мовлення, що відображає процес ускладнення суспільно-політичного життя в усьому світі, процеси глобалізації та інтенсифікації міжкультурної комунікації. Негативним наслідком інтлектуалізації стилю є засмічення текстів іншомовними запозиченнями навіть у тих випадках, коли маємо свої відповідники. Мода, прагнення до якоїсь новизни (хоч би за рахунок запозичень, навіть невмотивованих) не завжди позитивно впливають на розвиток внутрішніх мовних ресурсів – і це усвідомлюють мовознавці, – а тому й розпочинають діяльність, яку можна назвати нормалізаторською. Йде боротьба за чистоту української мови й одночасно – за стабілізацію її норм. У цій роботі найактивнішим способом задіяні й ЗМК.

Процес нормалізації проявляє себе у різних формах – від спроб повернути українській мові її українськість (у цьому річищі згадаємо боротьбу навколо "Проєкту нового правопису", яку зупинив тодішній президент України Л. Кучма), від намагань деяких телеканалів дотримуватися норм, зафіксованих у цьому "Проєкті" до появи нових словників та до звичайної рутинної роботи в усіх навчальних закладах, спрямованої на підготовку фахівців, з високим рівнем мовної компетенції. І науковці, і викладачі, і широкий загал уже давно з'ясували причини сучасного стану мовного життя держави, і сформулювали принципи мовної політики, реалізація яких сприятиме розвиткові української мови, збільшенню її демографічної та комунікативної потужності. І в цьому процесі, як і в процесі нормалізації та кодифікації мови, роль ЗМК є однією з визначальних.

1. Костомаров В. Г. Языковой вкус эпохи. – М.: Педагогика-Пресс, 1994.

2. Стернин И. А. Социальные факторы и политический дискурс // Массовая культура на рубеже ХХ – ХХI веков: Человек и его дискурс. – М., 2003. – С. 91–108.

3. Ткаченко О. Б. Проблема типології мовно-літературного розвитку неповних націй (і насамперед української) // Мовні і концептуальні картини світу. – К., 2002. – № 6. – Кн. 2. – С. 241–263.

4. Савицька Л. Жарґон, арґо, сленг. – К., 2005.