Автор статті порушує питання про те, як інтертекстуальність проявляється в журналістських текстах, чи є інтертекстуальність ознакою не лише художнього дискурсу, а й журналістського, що дає журналістському тексту використання постмодерністської техніки, зокрема. техніки інтертекстуального письма.
Ключові слова: інтертекстуальність, дискурс, журналістський текст, постмодернізм.
In the article an author tries to give answers to the questions: how does the concept of intertexture appear in journalistic texts? It is a intertexture sign not only artistic discourse but also journalistic? What gives the use of postmodernism technique to the journalistic text, in particular techniques of intertexture letter?
Key words: intertexture, discourse, journalistic text, postmodernism.
Інтертекстуальність – ознака сучасного медіа-тексту й нового суб'єктивного журналізму. При тому, що інтертекстуальність – явище вже звичне як для художньої літератури, так і літературної теорії, в теорії журналістики воно майже не вивчене. У запропонованому дослідженні ставимо за мету показати як інтертекстуальність проявляється в структурі медіа-тексту, висвітлити текстові та мовні вияви інтертекстуальності в повідомленнях ЗМІ.
Підхід до медіа-тексту як феномену культури мусить мати міждисциплінарний характер і потребує залучення досліджень з поетики художнього тексту й розробок у галузі теорії структуралізму й постструктуралізму (Р. Барт, М. Бахтін, Ю. Лотман, Ж. Дерріда), а також робіт, безпосередньо присвячених публіцистичному текстові (Капелюшний А. Девіатологія мас-медіа: практикум. – Львів, 2000, Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К., 2001, Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. – М., 2000. Дускаева Л. Р. Диалогичность современных газетных текстов в аспекте речевых жанров. – Пермь: Изд-во Перм. ун-та, 2004). Проблема медіа-тексту в сучасних ЗМІ досліджувалася в роботах таких авторів: Г. Солганом, Р. Гіляровським, Т. Добросклоновою (Медиатекст в современных ЗМИ // – Вестник Московского университета. – 2005. – № 2). Але з погляду постмодерністської парадигми проблема медіа тексту найбільш ретельно розроблялася в дослідженні С. Сметаніною (Медиатекст в системе культуры: динамические процессы в языке и стиле журналистики конца ХХ века. – С.Пб, 2002). У цих працях були зроблені спроби показати, що інтертекстуальність – невід'ємна якість журналістського тексту і використовується для активного впливу на аудиторію.
Традиційно інтертекстуальність у ЗМІ розуміється як порушення стилю публіцистичного тексту. Але публіцистика – це науково-художня літературна діяльність, а тому й журналістика не може уникнути цих загальнокультурних постмодерністських тенденцій. Якщо, наприклад, "цитатність" і пародійність – звичне явище в журналістиці, то інші засоби інтертекстуальності, такі як пастіш (порушення стильової єдності), використання ненормативної лексики, зміщення змістового центру тощо прийшли в неї не так давно. З точки зору культури мови такі засоби є порушенням правил і норм певного функціонального стилю, оскільки мова журналістики традиційно вважалася такою, що прагнула нормативності. З іншого боку, оскільки публіцистика – це різновид творчої літературної діяльності, то порушення норм є до певної міри процес закономірний, новочасною тенденцією.
Спочатку окреслимо значення терміна "інтертекстуальність". Як відомо, інтертекстуальність є центральним поняттям у поетиці постмодернізму. Його було введено теоретиком постструктуралізму Ю. Крістєвою під впливом ідей М. Бахтіна. Але справжній зміст цього поняття, за словами І. Ільїна [4, 101], можна зрозуміти лише в контексті теорії знака Ж. Дерріда, який зробив спробу позбавити знак його референціальної функції. Якщо у М. Бахтіна на першому місці – діалог між Я і текстом, то у постмодерністів цей діалог переміщується в царину тексту – це діалог між текстами. Для М. Бахтіна сутність діалогу полягає в стосунках між Я та Іншим, що формуються у вільній грі. Вчинок-гра є певним типом поведінки, який осмислює самі норми поведінки та правила гри в соціумі. Тому великого значення в постмодерністському тексті набуває іронія, така потрібна для підриву старих норм. В естетиці ж актуалізується стиль та іронічне поняття "пастішу", за допомогою якого можна спародіювати "норму дискурсу" та спрямувати пафос проти будь-якого тексту (і мас-медіа зокрема), а далі піддати ці норми творчому перегляду в діалозі Я та Іншого. У М. Бахтіна більше, ніж у західному постмодерні, прослідковується тенденція до артикуляції творчого характеру гри, згідно з якою відбувається зміна старих норм гри новими.
Теорія інтертекстуальності пов'язана з певним відчуттям буття. Свідомість, що ототожнюється з текстом, а також історія і суспільство, котрі читаються як текст, привели до остаточного висновку, що все є текстом: і література, і культура, і сама людина. Тому культура людства сприймається як єдиний інтертекст, що є передтекстом будь-якого тексту. Власне інтертекстуальність передає специфічне постмодерністське світосприйняття. Це світосприйняття, чи світогляд, передбачає безліч фактів, речей, характерів, розкиданих по тексту й відокремлених один від одного.
Постмодернізм розглядає інтертекстуальність як особливий тип оповідальної техніки, мета якої – створення "фрагментованого" дискурсу, так би мовити, фрагментованої оповіді, де на перше місце виходить не раціональна, логічно оформлена філософська рефлексія, а глибоко емоціональна, внутрішньо відчута реакція сучасної людини на довколишній світ. За цією точкою зору постмодерністський текст "являє собою не лінійний ланцюг слів, а багатовимірний простір, де поєднуються і суперечать один одному різні види "письма", жоден з яких не є першочерговим; текст складений з цитат, які посилаються до тисяч культурних джерел". Р. Барт писав: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш-менш пізнавальних формах: тексти попередньої культури і тексти існуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану з попередніх цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту та навколо нього живе мова. Як необхідна попередня запорука будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел та впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, позасвідомих чи автоматичних цитат, які даються без лапок" [4, 103]. Справді, крізь призму інтертекстуальності світ постає, мов великий текст, у якому все колись було сказано, а нове можливе тільки за принципом калейдоскопу: змішування певних елементів дає нові комбінації. Однак представники комунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що буквальне дотримування принципу інтертекстуальності в її філософському аспекті спотворює будь-яку комунікацію. Вужче трактування інтертекстуальності – це розуміння її як взаємодії різноманітних видів внутрішньотекстових дискурсів – дискурс оповідача про дискурс персонажів, дискурс одного персонажа про дискурс іншого. З теорії інтертекстуальності виходить і "цитатне мислення", "цитатна література".
У постмодерністській тенденції посилання, цитати тощо, введені в інше культурне середовище й стають авторитетними знаками, носіями істини, епістемами. Як уже мовилося, для постмодерністського мислення характерне ототожнення свідомості людини з письмовим текстом. Для суб'єкта, який пізнає дійсність, – інтертекстуальність – це ознака того способу, за допомогою якого "текст читає історію". Інтертекстуальну техніку доволі чітко визначають як "текстуальну інтер-акцію" (термін Ю. Крістєвої) в середовищі окремого тексту. Інтер-акція – це добирання знаків культури, їх комбінування і вторинне використання. Якщо основу прийомів "класичної естетики, – пише Н. Маньковська, – становлять образність, відображення реальності, глибинна автентичність, внутрішня трансцендентальність, ієрархія цінностей, максимум їхніх якісних відмінностей, суб'єкт як джерело творчого уявлення", то "постмодернізм, чи естетика симулякра, відрізняється зовнішньою "зробленістю", поверховим конструюванням непрозорого, самоочевидного артефакту, позбавленого функції відображення; кількісними критеріями оцінки; антиієрархічністю. В її центрі – об'єкт, а не суб'єкт, надлишок вторинного, а не унікального" [6, 61]. Ось така техніка "письма" – "письмо поверх чернетки" – пояснюється тим, що постмодерністський текст зосереджений не на відображенні дійсності, а на її моделюванні. "Якщо образність пов'язана з реальним, із тим, що породжує уяву, то симулякр генерує реальне другого порядку. Ера знаків, що характеризує західноєвропейську думку нового часу, проходить декілька стадій розвитку, відзначених наростанням емансипації кодів від референтів. Відображення глибинної реальності змінюється деформацією, потім маскуванням її відсутності й нарешті – втратою будь-якого зв'язку з реальністю, заміною змісту – анаграмою видимості – симулякром" [Там само].
Теорія інтертекстуальності добре застосовується в аналізі художньої творчості, однак в аналізі медіа-тексту не отримала належного використання, хоча саме для сучасних засобів масової комунікації інтертекстуальність – чи не найголовніша ознака. Якраз масова свідомість і масова культура в текстах ЗМІ репрезентує своє світобачення, яке ґрунтується на переживанні культурної спадщини, "втоми" від звичайного та одночасно прагнення до іронічного повтору, гри зі знайомими, звичними змістами й формами. Замість власного слова автор подає мовну модель – цитату, оригінальну чи трансформовану.
З розвитком новітніх технічних засобів масової комунікації (телебачення, відеотехніка, інтернет) сформувався певний стиль мистецтва, заснований на таких принципах виразності, як дизайнизація, колаж, парадування, пастіш. На перший план виходить знак-оформлення, начебто додатковий, зайвий, але в остаточному підсумку саме він стає панівною ознакою стилю, її родзинкою. Як зазначає М. Ямпольский, наростання умовного, театрального в сучасній культурі формує нову цінність – виставну, яка заміщує "культову" цінність твору мистецтва [9, 58].
Традиційний лінгвістичний підхід до текстів, зокрема журналістських, був скорегований завдяки теорії інтертекстуальності. Адже тепер його не розглядають як сукупність певних застиглих елементів, як структуру, що має певні межі. За словами І. Арнольда: "Оскільки принцип інтертекстуальності дозволяє бачити в тексті переплетення слідів інших текстів, його одиниці підлягають подальшому розвиткові, а межі тексту стають відносними, і в ньому поєднуються відцентрові та доцентрові сили. Останні створюють внутрішньо текстовий стилістичний контекст, який збагачує значення кожної одиниці, а відцентровані сили – контекст екстратекстовий, який пов'язує кожне слово з усією культурою людства" [1, 55]. Погляд на текст як джерело змістів теж стає іншим. Згадаємо, що феномен використання "чужого" тексту в авторській розповіді Ю. Лотман термінологічно визначав як ситуацію "текст у тексті", уточнюючи при цьому саме поняття "текст": "Уявлення про текст як про одностайно організований змістом простір доповнюється посиланням на вторгнення різноманітних "випадкових" елементів інших текстів... Оскільки саме слово "текст" включає в себе етимологію переплетення, то можемо сказати, що таким тлумаченням ми повертаємо поняттю "текст" його першопочаткове значення" [5, 66].
Ситуацію "текст у тексті" Ю. Лотман розглядав з позицій культури як складно організованої системи, та й саму культуру він розумів як текст, але "цей складно організований текст" розпадається на ієрархію "текстів у текстах" і створює складні переплетіння текстів [5, 66].
Системний підхід до проблеми інтертекстуальності можна застосувати не тільки щодо художнього тексту, а й щодо будь-якого тексту, включеного в систему культури, зокрема публіцистичного. Ю. Лотман пише про те, що перша-ліпша динамічна система перебуває в межах інших динамічних систем, навіть тих, які вже зруйновані. Тому будь-який ізольований розгляд іманентного руху чи впливів приводить до спотворення дійсності [5, 63]. Наприклад, Г. Почепцов посилається на Ж. Дерріду, коли пише про те, що особливо в ситуації постмодернізму текст втрачає свою первинність, стаючи джерелом нового руху: "Ми можемо проілюструвати це на прикладі розгляду Ж. Деррідою Декларації про незалежність США, де він доходить до зовсім непередбачуваних, зважаючи на поставлене завдання, висновків. Він запитує себе: "Хто підписує та чиїм ім'ям, зрозуміло, що власним, проголошений акт, що на ньому ґрунтується твердження?". Джеферсон, – вважає Дерріда, – юридично пише, але не підписує, оскільки він лише представляє тих, хто доручив йому "скласти те, що, як їм це було відоме, хотіли сказати саме вони. На нього покладалася відповідальність написати, у смислі продукування чи ініціювання, тільки скласти, як кажуть про секретаря, що складає документ, дух якого йому нав'язаний і навіть зміст передбачений" [7, 220]. Тобто юридичний підпис – це народ, але реально цього народу не видно, він виникає лише в процесі підпису. Особливо в текстах ЗМІ ми спостерігаємо ознаки такого типу письма, де "зробленість" може бути розкрита за допомогою ретельного внутрішнього аналізу тексту.
Тексти звужують нескінченні й невизначені можливості систем і створюють закритий універсум. Книги та інші тексти відкриті для багатьох інтерпретацій, але з них жодним чином неможливо витягнути те, чого в них немає. Великою помилкою деконструктивістів була віра, нібито з текстом можна робити все що завгодно. Але це неможливо: текст чи гіпертекст кінцевий і граничний, хоч і відкритий для незліченних оригінальних інтерпретацій.
У роботі журналіста "чужий" культурний текст, його виразні можливості чи вади особливо яскраво фіксують стан текстів ЗМІ в загальному просторі сучасної культурної парадигми. Тож спроба "прочитати" журналістський текст крізь призму постмодернізму з його колоритом інтертекстуальності цілком актуальна і дає змогу по-новому осмислити медіа-текст як феномен культури. Використання іншого тексту в журналістиці є засобом збирання та опрацювання інформації, аргументування та об'єктивізації викладу матеріалу, особливо коли йдеться про тексти законів, прес-релізів, повідомлень інформаційних агентств, цитуванні чужих висловлювань. Використання інших, первинних текстів – один з екстралінгвістичних критеріїв, котрі визначають специфіку публіцистичного стилю. У власне лінгвістичному відношенні ці тексти не марковані як "чужі"[8, 105]. Їхні лексико-синтаксичні й стилістичні схеми корелюють моделі публіцистичного мовлення. В результаті виникає новий тип тексту з власними законами його побудови та оформлення. Такі тексти доводять до реципієнта найактуальніші змістові частини інших текстів. Тільки в особливих ситуаціях первинний текст може визнаватися за специфічну побудову, в якій різниця в закодуванні різних його частин постає як доконаний фактор авторської побудови й читацького сприйняття. Перехід з однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу на якомусь внутрішньому структурному рубежі складає в цьому випадку основу генерування стилю [5, 110–111]. Знання текстового включення автором і читачем, міра його засвоєння іншими культурними текстами визначають виразний потенціал інтертекстуального письма. "А рядовим донеччанам "з вулиці" ввійти до палацу театрального мистецтва було неможливо. Та й навіщо? За них уже все давно вирішено. Суто конкретно. За поняттями та без базару" (Свобода. – 2006. – № 7 (277). – 28 лют. – С. 5).
При втручанні в один текст іншого можливі такі варіанти розвитку: а) зовнішнє вторгнення приводить до перемоги однієї зі структур і придушенню іншої: "Україна мені часто нагадує якусь сюрреалістичну каліку з великим горбом. Вона всім його демонструє із якоюсь мазохістичною насолодою, вислуховує співчуття, жаліється на свою нещасливу долю, гнеться, плаче, але при цьому пильно з-під брів відслідковує реакцію оточення на своє каліцтво" (за матеріалами ЗМІ); б) зіткнення текстів різних культур породжує щось третє, "принципово нове, яке не є очевидним, логічно передбаченим наслідком однієї зі структур, що зіткнулися насправді приховуючи під старим фасадом щось принципово нове": "Тільки ж ось яка біда: нас нічому не вчать ні кучми з кравчучками, ні "месії", ні "наші й ваші наташі" – вкотре, ніби змії на індійській землі під дудочку якогось чародія, заклякаємо зачакловані, щоб отямившись, опинитися в сільці, з якого не вивільнитися до наступної каденції з новими виборами нового "месії" (за матеріалами ЗМІ). У сприйнятті сучасного журналістського твору спостерігається інтелектуальна розгубленість: для того, хто не знайомий із правилами мовної гри, зміст і значення стають недоступними.
Стосовно публіцистики обидва ці варіанти актуальні й можуть розглядатися як на функціонально-стилістичному (для всього масиву текстів ЗМІ), так і на локальному (в конкретному тексті) рівнях.
У першому випадку перемога в тексті ЗМІ повинна залишатися за "власним" текстом. Щодо текстів ЗМІ, то тут ми бачимо різноманітні стильові відхилення: ("чужих слів, наприклад, при описі цивільних справ, використання жаргонної лексики й образів). Різностильова лексика тонізує виклад, підкреслює власне публіцистичні засоби номінації, та, відхиляючись від стилю, бере участь у формуванні актуального змісту висловлювання.
Але якщо зовнішнє вторгнення перекриває документальну основу медіа-тексту (наприклад, реальна подія "прочитується" за відомим культурним сюжетом, який підпорядковує його власній логіці й естетиці) чи форсує її (при "забрудненості" взятого фрагмента від термінології, кліше офіційно-ділового мовлення, ненормативної лексики), то застосування засобу неефективне з точки зору завдань комунікації у цьому стилі. Нестачу інформації журналіст може компенсувати висуванням власної версії, що природно в практиці ЗМІ. Але суто художня природа даної версії приводить до підміни дійсного уявним: вторинний текст (саме журналістський) позбавлений змістових компонентів, необхідних медіа-текстові. Переходу "з однієї системи семіотичної усвідомленості в іншу", за допомогою якого здійснюється генерування змісту, не відбувається. Первинний художній текст стає основою творення змісту: наприклад, реальним особам надаються риси літературних героїв. Через зіткнення різних культурних дискурсів з'являються принципово нові змісти, непередбачені й парадоксальні.
Слід зазначити, що в стилістиці та в поетиці розрізняються текстові й мовні прояви інтертекстуальності. Текстові прояви інтертекстуальності передбачають наявність цитат, ремінісценцій, алюзій. Механізм їхньої роботи загалом однаковий: експліцитний фрагмент у тексті та імпліцитно пов'язані з ним асоціації (цитатне письмо).
Мовні прояви інтертекстуальності стосуються присутності в тексті певного функціонального стилю. Такий засіб інтертекстуальності веде переважно до забарвлення змісту, композиції, жанру публіцистичного тексту і в остаточному підсумку слугує виявленню етичних, моральних, професійних та інших аспектів повідомлення.
Нині спостерігаємо вибух інтертекстуальності у сфері масової комунікації, насамперед, у текстах ЗМІ. Інтертекстуальні посилання, часто вельми фривольного тлумачення, стали поширеним прийомом побудови заголовків газетних і журнальних статей доволі широкого кола видань, перш за все тих, які за відчутних ідеологічних розбіжностей підкреслюють свій розрив із традиціями радянської журналістики.
Очевидно, що такий вибух інтертекстуальності в публіцистиці пов'язаний з реалізацією певних функцій: це і форма подачі своєї позиції (культурної, соціальної, політичної, естетичної), і засіб націлити видання на певну аудиторію, здатну всі ці посилання розпізнати, і легка розвага для цієї аудиторії, і цілком серйозні – особливо в умовах тієї унікальної ролі, що її відігравали ЗМІ до кінця 1900-х років, – зусилля щодо дискредитації узвичаєних цінностей (інтертекстуальні посилання в публіцистиці часто мають знижувальний характер, посилаючись на іронічні приказки, химерні романи тощо) і затвердженню цінностей альтернативних, до яких належать уміння грати з формою тексту і майже тотальна (хоч і з деякими винятками) іронія.
Інтертекстуальні посилання в будь-якому вигляді тексту можуть виконувати різні функції з класичної моделі функцій мови, запропонованої в 1960 році Р. Якобсоном: експресивна, апеллятивна, поетична, референтивна, мета текстова.
Найзагальніша класифікація міжтекстових взаємодій належить французькому літературознавцю Жерару Женетту в його книзі "Палімпсести: література другого ступеня" (1982) палімпсестом називається рукопис, написаний поверх іншого тексту, зчищеного з метою повторного використання матеріалу для письма, звичайно пергаменту. У таких випадках елементи старого тексту іноді проступають у новому; звідси – ця популярна метафора для позначення інтертекстуальних відносин пропонується п'ятичленна класифікація різних типів взаємодії текстів:
– інтертекстуальність як співперебування в одному тексті двох чи більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т. д.);
– паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа;
– метатекстуальність, що часто коментує і критичне посилання на своєму претексті;
– гіпертекстуальність як висміювання або пародіювання одним текстом іншого;
– архітекстуальність, що її розуміємо як жанровий зв'язок текстів [4, 104].
У першому рівні, назвемо його власне інтертекстуальністю, важливо визначити відмінність між явищами "цитати" й "алюзії". Цитата – це відтворення двох чи більше компонентів передтексту із збереженням тієї предикації (описи деякого стану речей), яка встановлена в тексті-джерелі; при цьому можливе точне або трохи трансформоване відтворення зразка. Алюзія – запозичення лише певних елементів передтексту, за якими відбувається їхнє пізнавання в тексті-реципієнті, а предикація здійснюється по-новому.
У разі цитації автор переважно експлуатує реконструктивну інтертекстуальність, реєструючи спільність "свого" й "чужого" текстів, а в разі алюзії на перше місце виходить конструктивна інтертекстуальність, мета якої організувати запозичені елементи так, щоб вони проявлялися вузлами зчеплення семантико-композиційної структури нового тексту.
Іменна алюзія іноді виступає як ремінісценція, під якою розуміємо відсилання не до тексту, а до якоїсь події з життя іншого автора, безумовно впізнаваної. Можливістю нести алюзивний сенс володіють елементи не тільки лексичного, а й граматичного, словотвірного, фонетичного рівнів організації тексту; він може також спиратися на систему орфографії та пунктуації, а також на вибір графічного оформлення тексту – шрифтів, способу розташування тексту на площині тощо.
Саме такі засоби активно опановуються сучасними ЗМІ. Наслідком непередбачуваності при вторгненні у текст "різних випадкових елементів з інших текстів" стає в першу чергу свобода інтерпретації. Слід зазначити такий важливий момент: непередбачуваність та свобода інтерпретацій вводить у текст ігровий та іронічний принципи. Ці принципи як ознаки постмодерністського тексту притаманні текстам ЗМІ так само, як і взагалі літературі постмодернізму. Завдяки цьому текст набуває ще більшої умовності, підкреслюється ігровий характер повідомлення. Журналіст, зв'язаний із достовірним матеріалом, повинен стримувати свободу інтерпретацій і прогнозувати те, як буде сприйняте повідомлення. Журналістика, втягнута в загальнокультурний постмодерністський контекст, активно використовує інтертекстуальність для ефективного впливу на аудиторію.
1. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка (Стилистика декодирования). – Л., 1973.
2. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М., 1989.
3. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М., 1996.
4. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. – М., 2001.
5. Лотман Ю. М. Культура и взрыв. – М., 1992. – 6. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма. – С.Пб., 2000.
7. Почепцов Г. Теория коммуникации. – М.; К., 2001.
8. Сметанина С. И. Медиа-текст в системе культуры: динамические процессы в языке и стиле журналистики конца ХХ века // Дисс. ... д. филол. н. – С.Пб., 2002.
9. Ямпольский М. Память Тиресия. Интертекстуальность и кинематограф. – М., 1993. – (Цит. за електронним дос'є:
<http: // www.dnevkino.ru /
library_yampolsky-tiresiy_org.html>).
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові