|
Забуваючи що таке простір,
Забуваючи що таке час,
Охолоне сніданок о шостій,
І листи вже не дійдуть до нас.
Й на півкроку не зрушить планета,
Хоча й протягом всесвіт подме.
Пожовтіє вранішня газета,
Поховавши волання німе.
Пересолений вакуум болю
Зронить вперше трухляву сльозу,
Бо не ввійде в ідилію з роллю:
Він не матиме й хвилі часу.
Чиясь віра лиха пригальмує
В те, що простір не має кінця,
Бо його взагалі не існує.
Хто ж побачив у ньому взірця?
Час – не ангел, не бог, не спаситель.
Сивий простір – ілюзії слід.
Той, хто звик на них дійсність ліпити,
Спалахне, як безтямний болід.
І накаже плазуючий ранок
Проти течії знову гребти.
Але в згадках – холодний сніданок
Й запізніло-пожовклі листи.
|