|
Не тих богів в покої звали,
Не тим молились на хрестах,
Не того щастя сподівались
У розмагнічених думках.
За що хилили мужні плечі,
За що в судомах били ціль:
Цвіли ж золою вічні речі,
Й сікли із димом свіжий біль.
Не тим єхидно посміхались,
Не тим стромляли в груди час,
І люциферами вважались
Не ті, що кинули Парнас.
За що ж тортурами вітали,
Навіщо ж одами кляли:
Вони й на погляд не відстали,
Хоча услід ярмо тягли.
Вони – не ідоли безсонні,
Вони – не ангели без крил, –
Вони у першій йдуть колоні.
Над ними - фронт, під ними – тил.
А їхня кров – живим наснага,
А їхня плоть – живим редут.
І абразивом тре увага
Розхлябаності ржавий прут.
Допоки ж вістря перемоги
Вбере в себе тепло живих,
Збрукують із мерців дороги
І наступатимуть по них.
І прозвучить німа поразка,
Як докір змученим тілам,
А перемога, наче казка,
На сон уявленим богам.
|