Ласкаво просимо

УДК 81'42

У статті розглядаються особливості мовної репрезентації категорії концептуальності в публіцистичному дискурсі. Виділяються та описуються концепти, притаманні мовній картині світу публіциста. Аналізується збірка статей, фейлетонів і заміток Сергія Єфремова "За рік 1912-й".
Ключові слова: концептуальність, категорія, публіцистичний дискурс, концепт, субконцепт, мовна картина світу, концептуальний аналіз.

In the article it is considered the peculiarities of the linguistic representation of the category of the conceptuality in the publicistic dyscurs. It is picked out and described the concepts, which are characteristic for the linguistic picture of the world of the publicist. The analysis is realized on the material of the collection of the articles, newspaper satires and the notes of S.Yephremov "For 1912-th year".
Key-words: the conceptuality, the category, the publicistic dyscurs, the concept, the subconcept, the linguistic picture of the world, the conceptual analysis.

З-поміж релевантних категорій публіцистичного дискурсу особливо виокремлюється категорія концептуальності, адже публіцистичний дискурс у першу чергу кваліфікується як інформативно-концептуальний. Весь процес інтерпретації, на думку В. А. Кухаренка, "зводиться до скрупульозних пошуків засобів вираження концепту, що концентрує в собі результати авторського освоєння дійсності та пропаганду їх читачеві" [10, 80]. Мета нашої статті – з'ясувати особливості мовної репрезентації категорії концептуальності в публіцистичному дискурсі.

Стиль публіциста визначається передусім не набором технічних прийомів, не словником найуживаніших в авторських дискурсах мовних одиниць, а значно загальнішими, фундаментальними факторами, а дрібнити їх, розкладати на часткові технологічні операції означало б віддалятися від суті справи. Маємо на увазі сукупність універсальних дискурсивних концептів, тобто загальних понять, які, як особливі форми пізнання дійсності, утворюють своєрідну "модель світу", або "картину світу", продуцентів дискурсу. Виділення цих концептів, визначення їхньої важливості у творчості певного митця дозволяє вловити те, що називають авторським стилем. Адже "не тільки різні мови "концептуалізують" (тобто відображають) дійсність по-різному, а й за одним і тим самим словом однієї мови в головах різних людей можуть стояти різні ...ментальні утворення, концепти" [25, 91].

Думку про існування особливого мовного світобачення (Weltansіcht) сформулював ще на початку ХІХ ст. В. Гумбольдт. У 60–70 ті рр. ХХ ст. позиції класичної семіотичної парадигми похитнулися внаслідок розповсюдження концепції Н. Хомського про мову як явище ментальне, психічне. Н. Хомський виступив проти "гідного подиву спаду в дослідженнях лінгвістичного методу", що стало можливим, на думку вченого, через прихильність до самого тільки "замкнутого набору технічних прийомів". Такий стан речей "сповнював смутком кожного, хто сподівався, що можливості людського розуму значно глибші, ніж можна виявити за допомогою цих процедур і прийомів" [26, 3]. Виходом мала стати зміна ракурсу об'єкта дослідження: розгляд зовнішніх виявів мови, мови екстеріоризованої (Е-мови) повинен був поступитися місцем вивченню мови "усередині нас", мови інтеріоризованої (І-мови), тобто того, як мова репрезентована в голові людини. За Хомським, знати мову – значить перебувати в певному ментальному стані [9, 178].

Науково-публіцистичний термін ментальність (менталітет) визначають як "глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація та поведінка людини (спільноти) в реальності. Інакше кажучи, ментальність зумовлює особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу та що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями і т. д." [21, 199]. "Ментальність, спосіб бачення світу, аж ніяк не ідентична ідеології, яка має справу з обміркованими системами думки, і багато в чому, можливо, головному, залишається непрорефлектованою та логічно не виявленою. Ментальність – не філософські, наукові або естетичні системи, а той рівень суспільної свідомості, на якому думка не відмежована від емоцій, від латентних звичок і прийомів свідомості" [7, 59].

Термін концепт (у значенні "ментальне утворення") здобув повноправне визнання у 80-х роках ХХ ст. в перекладах англомовних авторів та був наділений власним статусом в одній із праць Н. Д. Арутюнової [1], де, зокрема, зазначається, що термін корегує з тим аспектом лінгвістики, що зосереджений на проблемі значення перш за все ментальної сутності. Коли "перестав бути для лінгвістики цінним заняттям і відступив на задній план" класичний підхід до тлумачення смислу абстрактної категорії, уявлення про яку не пов'язане ні з автором дискурсу, ні з адресатом, виникла необхідність у терміні, інтерпретація якого "стала орієнтуватися на смисл, що існує в людині й для людини, на інтер- та інтрапсихічні процеси, на означування та комунікацію" [25, 89]. Так був започаткований новий етап вивчення смислу як психічного феномена, етап, який вибудовується на ідеях В. Гумбольдта, Е. Бенвеніста, Ф. Боаса, Е. Сепіра, Б. Уорфа, Н. Хомського.

"Концепт, – зазначає А. Вежбицька, – це ментальне утворення, ментальна сутність, "це об'єкт зі світу "Ідеальне", що має ім'я та відображає певні, культурно зумовлені уявлення людини про світ "Дійсність". Сама ж дійсність дана нам у мисленні (але не в сприйнятті!) саме через мову, а не безпосередньо" [25, 90].

Основу світобачення людини складає картина світу – сукупність уявлень про найрелевантніші стосунки homo saріens з навколишнім світом, субстанціональний образ світу. "Картина світу, що інтерпретується нерідко як концептуальна модель світу, являє собою суму знань індивіда, етносу про предмети об'єктивної дійсності" [5, 57]. Найглибший шар картини світу людини – це її мова. Інші картини світу репрезентуються та експлікуються мовною картиною, у свою чергу привносячи в неї риси людини, її культури. Адаптація поняття мовної картини світу в антропологічній лінгвістиці передбачає два види впливу людини на мову – феномен первинної антропологізації мови (вплив психофізіологічних та інших особливостей людини на конститутивні властивості мови) та феномен вторинної антропологізації (вплив на мову різних картин світу людини – релігійно-міфологічної, філософської, наукової, художньої тощо) [19, 11].

Ситуація множинності теоретичних та емпіричних бачень дійсності детермінує ситуацію плюралізму картин світу. Скільки особистостей – стільки мовних картин світу. Конфігурація останніх визначається цілою низкою факторів, серед яких виділяють інтрасуб'єктивні (суб'єктивні) та екстрасуб'єктивні (об'єктивні) [20, 46]. Інтрасуб'єктивними вважаються всі ті параметри, які внутрішньо властиві особистості в певний момент її життєдіяльності (стать, вік, фізична конституція, професія, стан свідомості та душі, властивості характеру, ціннісні орієнтації, інтереси, рівень володіння мовою, інтелектуальний рівень, моральні, психічні, індивідуальні якості автора, обставини його життя). "Автор як особа обтяжений шлейфом легендарності, існуванням картин історичної значеннєвості особистого життя, які визначають його текст" [27, 73]. Екстрасуб'єктивні фактори – це передусім такі зовнішні детермінанти мовної поведінки особистості: партнер у мовній взаємодії, ситуація і сфера комунікації (інституціональна чи неінституціональна), норми та конвенції мовної поведінки етнокультурного соціального колективу, членом якого є особистість, інститути цензури та редагування.

У нашій розвідці аналізується мовна картина світу С. Єфремова. Якщо вжити точніший термін, то йдеться про ідіокартину (гр. іdіos – свій, особливий) світу, оскільки ми акцентуємо систему значеннєвих елементів, характерних для конкретного публіциста. Об'єкт нашої уваги – мовна картина світу в її вузькому розумінні, яка виступає конституентом загальномовної картини світу, що контамінує мовну специфіку, характерну для групи письменників, журналістів, літературної школи, політичної партії, ідеологічних прихильників тощо.

Унаслідок аналізу досліджуваних дискурсів виявлено таку систему концептів – репрезентантів публіцистичної мовної картини світу С. Єфремова: аксіологічність, інтенціональність, простір, час, життя, природа. Зупинімося докладніше на кожному з них.

Концепт "аксіологічність" (номінант утворений на базі слова "аксіологія" (гр. axіos – цінний + ... логія) – філософське вчення про цінності) – представник морально-ціннісного аспекту мовної картини світу автора. Цей концепт, на наш погляд, є домінантним концептом будь-якої публіцистичної картини світу, тому що, як відомо, публіцистиці в першу чергу притаманне емоційне оцінювання того чи того факту дійсності, тобто встановлення суб'єктом емоційного статусу когось або чогось.

Інші концепти виконують орнаментальну, проте концептуальну функцію. Їхня основна місія – якнайрельєфніше закарбувати функціональний профіль домінуючого концепту.

Найщільніше дотикається до концепту "аксіологічність" концепт "інтенціональність", що експлікує сенсибільний аспект авторської картини світу, в якій можуть так чи інакше поєднуватися певні вияви психічної сфери людини, а саме: надія, бажання, страх, любов, ненависть, симпатія, антипатія, сумнів, радість, прикрість, роздратування, збентеження, вдячність, ворожість, захоплення, повага, сором, задоволення, здивування, веселість, розчарування тощо. Цей перелік утворюють субконцепти концепту інтенціональність, за нашою робочою термінологією, інтенціоналізми.

"Будь-який вступ до сфери смислу відбувається тільки через ворота хронотопів" [3, 406]. Тому й не дивно, що профілювальний концепт актуалізується значною мірою завдяки дискурсивній локальності й темпоральності. Як відомо, сучасною наукою констатуються такі найзагальніші дискурсивні варіанти реального часу: а) перцептуальний час, що виступає репрезентантом реального часу, пропущеного через авторське суб'єктивне сприйняття [17]; б) об'єктивний час, який контамінує відображений реальний і перцептуальний час із пріоритетом першого, коли відображення пов'язується з певним моментом чи періодом життя суб'єкта, національної або світової історії [16]; в) концептуальний час, який є відображенням реального часу на рівні ідеальних сутностей, отриманих унаслідок аналізу дійсності – концептів і концепцій [17]; г) метатекстовий час, що є супутником метаподії тексту, тобто відображення в тексті тієї діяльності, яку здійснює автор, вивчаючи явища навколишнього світу [13; 14]. У ракурсі досліджуваної проблеми нас передусім цікавить концептуальний час.

Реальний простір на рівні мовної картини світу знаходить відображення у формах об'єктивного, концептуального, психологічного, соціального простору [12]. Їхня природа значною мірою ізоморфна темпоральній. Зрозуміло, що локальними характеристиками наділяються поняття, які не мають просторової сутності в узвичаєному розумінні.

Концепти "життя" та "природа" теж мають своєрідну параметризацію в реконструйованій картині світу. Яку саме – про це йтиметься в подальшому викладі.

Досліджувані концепти не є герметичними конструктами. Тому інтерпретація їх з огляду на активну взаємодію між ними замикається комплексом суцільних рикошетів [2, 4].

Для мовної картини світу С. Єфремова актуальне базування на системі протиставлень. Картина світу як набір основних семантичних протиставлень уже була об'єктом наукового розгляду [8; 11; 24].

Кожен із концептів "розмовляє" власною мовою. Така "приватна мова", метамова концептів, має свій обмежений і стійкий лексикон, в основі якого перебувають певні образи та аналогії, особлива фразеологія, специфічний синтаксис, своя риторика й шаблони, свій референційний комплекс для кожного терміна. Саме така мовна інвентаризація відкриває для нас доступ до поняття [2, 3].

Єдиної, визнаної всіма методики концептуального аналізу поки що не існує. Вся різноманітність методів зводиться до трьох більш-менш чітко окреслених методик [25], найбільшу популярність серед яких здобув метод інтроспекції Анни Вежбицької. Інтроспекція (лат. іntrosрectare – дивитись усередину) – "самоспостереження; вивчення психічних процесів (свідомості, мислення) тим, хто переживає ці процеси" [22, 204]. За А. Вежбицькою, мова, по-перше, антропоцентрична (це спільна риса всіх мов), по-друге, кожна мова національно-специфічна. Вона містить імена та реалії, функціонування яких детерміноване умовами існування народу. Однак цікавішим, на думку дослідниці, є те, що мови істотно відрізняються ступенем ретельності опрацювання абстрактних семантичних полів – таких, як каузація, агентивність, сфера емоційного тощо. Відмінності в концептуалізації зовнішнього світу різними народами не завжди зумовлені особливостями умов його існування. Детермінуючим чинником доволі часто виступає національний характер. Отже, значення не тільки антропоцентричне, а й етноцентричне, тобто орієнтоване на окремий етнос. Мова відкриває перед носієм певну картину світу, до того ж кожна конкретна мова – свою.

Чільне місце в семантичній концепції Вежбицької відводиться метамові опису значення, названій "мовою думки" – lіngua mentalіs. Дослідниця вважає семи сутностями, що постають перед лінгвістом у процесі спостереження за власною мовною свідомістю [4]. А. І. Мельчук розглядає семи, тобто "цеглинки" своєї метамови, як сутності, що не спостерігаються, а постулюються [15].

Вербальна ідентифікація досліджуваних концептів, які в своїй взаємодії компонують мовну картину світу С. Єфремова, виконується нами методом концептуального аналізу (концептаналізу), котрий розподіляє весь дискурс на концептуальні поля, що сукупно інтегрують базову номінацію субконцепту та її концептуальне оточення – концептзмінні. Субконцепти моделюються як набори лексико-семантичних, граматичних, композиційно-синтаксичних і стилістичних концептзмінних. Звичайно, в експлікації концепту недоконечно має брати участь весь комплекс концептзмінних. Активізуються тільки релевантні конституенти концептуального поля.

Комплектуючи публіцистичну мовну картину світу, дискурсивні концепти набувають такого інваріантного наповнення (розміщуємо їх за спадною значеннєвістю): а) концепт "аксіологічність" репрезентує морально-ціннісні суспільні надбання; б) концепт "інтенціональність" є генератором багатого почуттєвого комплексу публіцистичної картини світу; в) концепт "простір" кодифікує суспільний простір; г) концепт "час" актуалізує концептзмінну "сьогодні"; ґ) концепт "життя" наголошує на фрагменті дійсності "громадське життя"; д) концепт "природа" атрибутує соціодетерміновані процеси.

Домінантою публіцистичної мовної картини світу С. Єфремова виступає концепт "аксіологічність". "Суспільна свідомість завжди базується на певній системі цінностей..." [18, 37]. Вся справа в тому, скільком і яким саме компонентам системи ментальність надасть перевагу. Стосовно С. Єфремова з цього приводу можемо прочитати в передмові Е. Соловей до збірника літературно-критичних статей С. Єфремова (К.: Дніпро, 1993) таке: "В. Бойко в "Литературной энциклопедии" (Т. 4. – 1930. – С. 99) дописався, наприклад, до того, що Єфремов "витворив цілий комплекс ідейних, головним чином моральних і художніх абстракцій (людська природа, добро, правда, справедливість, краса, честь і т. п.)...". Втім, сьогодні цей пасаж підтверджує "від зворотнього" ту відданість Єфремова загальнолюдським цінностям, ту мрію про перемогу "людського в людині", яку він зманіфестував у багатьох працях..." [2, 12]. Завдяки аналізові публіцистичного дискурсу нами виявлено такі основні аксіологічні субконцепти, релевантні для досліджуваної ідіокартини світу: націоналізм, культура, воля, влада, кров, свобода, ідея, мир, правда, гріх, сила тощо.

Для прикладу проаналізуємо методом концептаналізу особливості репрезентації публіцистичного субконцепту культура.

Поширена думка про те, що для концептуального часу характерна лексична немаркованість, його усвідомлення досягається завдяки негативному чинникові лексичних маркерів часу, тобто відсутності дат, слів з категоріальною, диференційною або потенційною семою часу, експлікації описових зворотів із семантикою якості або напрямку часу, а також за посередництвом лексико-граматичної моделі: суб'єкт концептуально-текстового значення конкретизується дієслівною формою теперішнього часу [14]. Такі способи репрезентації концептуального часу становлять переважну більшість від загальної кількості темпоральних сигналів субконцепту культура досліджуваної нами публіцистичної картини світу: "Народилась і розвивається українська чи білоруська культура – і хвала творцеві" [3, 51].

Однак переважна більшість фактів не виступає показником їхньої вичерпної кількості. Нами виявлено низку маркерів концептуального часу (тобто часу, що відіграє неабияку роль у формуванні субконцепту культура на рівні лексики), які репрезентують субконцепт крізь призму негативу: "…Минулий рік – той самий безнадійний в історії питання про українську школу рік, що до практичної постановки справи навіть близько не підійшов" [3, 224]. Поступово негатив освітлюється оптимістичними променями: "Такої школи ми не маємо, ще навіть не світає на неї... І хоч який стоїть невідповідний на такі справи час, але наше бажання не здається нам утопією..." [3, 223]. Як фінальний акорд звучить віра в життєву мудрість часу, обов'язковою підмогою для якої має стати наполеглива праця людини: "І все ж таки – бажаємо нової школи в новому році і певні, що коли не 1912 рік, то один з його наступників таки принесе нам цю справді таки "благую вість" для всього українського народу" [3, 223].

Лінгвістикою постулюється "екстериторіальність" концептуально значеннєвих ділянок тексту – нелокалізованість абстрактно-логічного факту [14, 107]. Аналіз досліджуваної публіцистичної картини світу в чомусь конкретизує це положення. Корективи, які вносить така конкретизація, помітні вже в самій номінації абстрактно-логічного факту. Субконцепту культура взагалі властива "екстериторіальність", субконцепти українська культура, російська культура і т. п., позначені локальною прив'язкою.

Ми можемо констатувати наявність у дискурсі просторових концептзмінних, які моделюють субконцепт культура, як-от: ґрунт, межа розповсюдження ("... Д. Струве... кладе певно означені межі, по-за які українська культура не повинна виходити ..." [3, 63]; "Є тенденція культуру і політику зливати докупи, до того, що між ними ніякої межі не лишається" [3, 156]; "...З його (д. Струве – Л. С.) страхами.., що люба йому форма культури зменшить тільки трохи межі свого розповсюднення" [3, 50]; "Великоруська культура мусіла б од такої постановки справи трохи звузити межі свого росповсюднення – то правда, але все-таки вона безмірно виграла б, бо пішла б у глиб свого власного народу і тим безмежно поширила б свій вплив, – не кажу вже про загальний розцвіт культури, що не витрачалася б тоді на перемагання чужого опору, а просто йшла б на прирожденний свій ґрунт..." [3, 51]; "Я вже ставив питання, хто й яким саме способом визначатиме українській культурі "предел, егоже не прейдеши..." [3, 65]); шлях ("... Яловий і той шлях, що призначає українській культурі д. Струве" [3, 64–65]; "...Чи справді таким половинчатим, покрученим шляхом можна дійти до освіти?" [3, 233]; путь ("...Вона (школа – Л. С.) стала на єдино правдиву путь..." [3, 220]); стежка ("Кривенькими стежечками не ходять у таких простих справах, як освіта й виховання, а коли ходять, то всього доходять, тільки не освіти, тільки не виховання" [3, 235]); простір, глибина ("Те, що втратила б великоруська культура на просторах свого впливу, стократ виграла б вона на інтенсивності й глибині культурного розвитку: не роздаючися без міри в шир, культура йшла б у глиб і міцно залягла б на самому ґрунті" [3, 52]); мур ("Є й друга тенденція – розривати культуру і політику, одгорожувати одну від однієї таким височенним муром, що через його нема куди перескочити" [3, 156]); позиція, місто, вершечок ("Не дуже то... надежну позицію займає чужа культура, що з'осередилась по самих містах, та й то на вершечку примостилася" [3, 120]); стріха ("...З зав'язаними очима, сліпуючи, підійшов він (д. Cтруве – Л. С.) до питання, постояв-постояв перед ним і не розуміючи, навіть не пробуючи зрозуміти, одвернувся й пішов геть – назад додому, під стріху тієї "общерусской культуры"..." [3, 49]; стійло, рамка ("...Хто й якими заходами заганятиме її (культуру – Л. С.) назад у призначене стійло, якщо вона схоче зробити на капость дві Струве й вийде поза призначені рямці?" [65]).

Нами актуалізовані субстантивні (іменникові) просторові концептзмінні. Значну роль у конструюванні субконцепту культура відіграють також вербальні (дієслівні): класти, виходити, зливати, лишатися, зменшити, звузити, піти, поширити, йти, дійти, стати, ходити, роздаватися, розривати, одгороджувати, перескочити, займати, зосередитися, примоститися, підійти, постояти, одвернутися, заганяти, вийти, залягти; ад'єктивні: означений, "предел, егоже не прейдеши", яловий, половинчатий, покручений, правдивий, кривенький, височенний, надійний, призначений; адвербіальні: певно, докупи, трохи, углиб, безмежно, просто, єдино, вшир, куди, геть, назад, додому; препозитивні: поза, між, до, над, від, через, по, перед, під, у; прономінальні: який, той, вони, ніякий, свій, такий, він, самий – темпоральні концептзмінні, графічно виділені нами у тексті.

Чималий інтерес, на наш погляд, становлять фрагменти дискурсу, які репрезентують субконцепт культура завдяки маркерам концептуального часу, що поступово замінюються вербальними сигналами концептуального простору, на зміну яким приходять, наприклад, концептзмінні концепту життя: "На фронтоні того будинку, куди ми йдемо поки що нечисленною, зате дружною громадою, пишається простий, але величний у своїй простоті напис – "рідна школа"; і хоч як од нас далеко ще той будинок і хоч яка втома налягає на подорожніх на цьому шляху з безліччю пригод та перешкод, але таки єсть той будинок, і ніщо не одбере бажання дійти до його. З кожним ступенем усе ближче ми до його підходимо і все виразніше зарисовуються – поки що в думках наших – контури того бажаного будинку. І коли б навіть ми склали руки і з утоми лягли на шляху, то й то справа не пропаща, то й то сам час своєю стихійною ходою наближав би нас до того величнього будинку рідної школи. Бо будинок той само життя будує, і не має над ним сили людська примха. Колись батько козацький, старий Хмельницький, мовив: що людська рука створила, те і зруйнувати може. Ми обернемо це слово навпаки і скажемо: не може ніяка рука зруйнувати того, що саме життя витворило" [3, 226–227].

У дискурсі С. Єфремова констатуємо персоніфікацію. Тому й закономірно, що концепти природа й життя часто виступають архітектонічним риштованням, на якому вибудовується субконцепт культура: "...Недобрий має кінець його (д. Струве – Л. С.) спроба збудувати... альтернативу таким-от способом: або ця дитина на віки вічні в пелюшках лежатиме, або ж зробиться колись дорослою людиною. Дитя може, звичайно, померти, та коли цього з ним нещастя не станеться, воно доконче повинно з пелюшок вирости. Так само і в нашій справі логічно може тільки одно з двох бути: або смерть, цілковита загибель української культури, або ж розвиток її до таких меж, до яких взагалі може людська культура доходити" [3, 64]; "Войовничий націоналізм... ударив знову на ірландців, бажаючи з корінням вирвати... всю культуру подоланих..." [3, 183].

Концепт інтенціональність об'єднує всі вияви психологічної, емоційно-експресивної реакції суб'єкта з приводу того чи того факту дійсності. Найвищими інтенціональними шпилями, що увиразнюють концепт культура, слугують концептзмінні любов і ненависть ("...Любов до своєї культури давала сили на одсіч" [3, 184]; "Коли б "общероссъ" типу Струве міг хоч на мить одну ясно побачити й зрозуміти, ... що несе сюди (в Україну – Л. С.) його культура, то я не певен, чи не прокляв би він і ту культуру..." [3, 54]), які доволі часто протиставляються в дискурсі ("...Наш приятель, що признає українську культуру, раптом проти цієї самої любої й признаної культури люту війну проповідує" [3, 62]). Наведені приклади засвідчують діалектичну природу почуття, яке нерідко становить синкретичну контамінацію протилежних начал.

Тло, на якому окреслюється субконцепт культура, може створювати концептзмінна страх: "...Страх (д. Струве – Л. С.) перед роздвоюванням або розтроюванням російської культури" [3, 48].

До негативних концептзмінних належить також заздрість: "...Я не заздрю... російській культурі, що таких оборонців собі знаходить" [3, 54]. Зрідка субконцепт культура осявається світлим промінчиком радості: "Натискаючи в виразі "русская культура" на перше слово, д. Струве виразно показує, що не зміст, а головним чином її форми його обходять, що їх він радий би прищепити, витіснивши національні мови – великоруською" [3, 50].

Узагалі кожному з аналізованих концептів властива додаткова інтенціональна конотація. Наприклад, у дискурсі фіксуються аксіологічні субконцепти вірність, зрада, які конкретизуються інтенціональними субконцептами любов, туга, переживання, милування. "... Ні, не культура взагалі люба й потрібна цій людині і не за культурою вона побивається. Любі їй тільки ті форми культури, до яких вона звикла, і задля цих форм, яких сама ні за що не зречеться "въ угоду даже государственному началу".., вона од инших вимагає, щоб зреклися своїх рідних форм" [3, 49].

Системою рикошетів охоплений не тільки міжконцептуальний простір, звичайним явищем вони є й на внутрішньоконцептуальному рівні, де корегують такі аксіологічні субконцепти, як культура і гріх: "...Культуртрегери a la д. Струве й перед власними формами культури не абиякий чинять гріх..." [3, 52]; культура і правда: "...А що може бути безперечнішою правдою над те, що народ повинен одбирати в школі ті знання, яких йому найбільш треба, і в такій формі, яка найдужче йому зрозуміла, найлегше задовольняє його потяг до світла?" [3, 224]; культура і ганьба: "Що пережив би він (д. Струве – Л. С.), коли б зумів оцінити й зважити всю вагу призирства до мас, нехтування та ганьби, що лишає, як шкодливий намул, ота єдина культура, корінь роз'єднання на Україні" [3, 53]; культура і мерзота запустіння: "...Ота хвалена російська культура, власне непомірковані культуртрегери, що накладають на неї некультурні завдання, дійсно силкуються витворити "мерзость запустения на месте святе", бо витісняючи форми місцевої культури, доводячи їх до роспаду, нічого не спроможні замісць знищеного дати народові" [3, 53].

Отже, втілення концепту як виразника соціально-громадської, моральної, естетичної ідеї засобами національної мови лежить в основі творчої діяльності журналіста, що переконливо засвідчують твори С. Єфремова. Тому концептуальність публіцистичного дискурсу, тобто обов'язкова наявність концепту, виступає його домінантною категорією.

1. Арутюнова Н. Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1982. – Вып. 13. – С. 5–40.

2. Арутюнова Н. Д. От редактора // Логический анализ языка. Культурные концепты. – М.: Наука, 1991. – С. 3–4.

3. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Художественная литература, 1975. – 502 с.

4. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М.: Русские словари, 1996. – 411 с.

5. Герд А. С. Введение в этнолингвистику. – С.Пб.: Языковый центр, 1995. – 92 с.

6. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984. – 397 с.

7. Гуревич А. Я. Исторический синтез и Школа "Анналов". – М.: Наука, 1993. – 192 с.

8. Иванов В. В., Топоров В. Н. Славянские языковые моделирующие семиотические системы: Древний период. – М.: Наука, 1965. – 248 с.

9. Кубрякова Е. С. Эволюция лингвистических идей во второй половине ХХ века (опыт парадигматического анализа) // Язык и наука конца 20 века. – М.: РАН, 1995. – С. 144–238.

10. Кухаренко В. А. Інтерпретація тексту. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 272 с.

11. Леви-Строс К. Структурная антропология. – М.: Наука, 1985. – 243 с.

12. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. – М.: Искусство, 1970. – 384 с.

13. Майданова Л. М. Структура и композиция газетного текста. – Красноярск: Изд-во Красноярского гос. ун-та, 1987. – 178 с.

14. Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых категорий: Синхронно-сопоставительный очерк. – Свердловск: Изд-во Уральского гос. ун-та, 1990. – 168 с.

15. Мельчук И. А. Русский язык в модели "Смысл – Текст". – М.: Школа "Языки русской культуры"; Вена: Венский славистический альманах, 1995. – 682 с.

16. Москальская О. И. Грамматика текста. – М.: Высшая школа, 1981 – 183 с.

17. Мостепаненко А. М. Проблема универсальности основных свойств пространства и времени. – Л.: Наука, 1969. – 229 с.

18. Панько Т., Білоус М. Слово в духовному житті нації. – К.: Т-во "Знання" України, 1995. – 96 с.

19. Постовалова В. И. Картина мира в жизнедеятельности человека // Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира / Отв. ред. Б. А. Серебренников. – М.: Наука, 1988. – С. 8–25.

20. Пушкин А. А. Прагмалингвистические характеристики дискурса личности // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Изд-во Калининского гос. ун-та, 1989. – С. 45–53.

21. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Відродження, 1997. – 360 с.

22. Словарь иностранных слов / Ред.: В. В. Пчелкина, Л. Н. Комарова и др. – М.: Русский язык, 1988. – 623 с.

23. Соловей Е. С. На шляху до синтезу // Єфремов. С. О. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 5–13.

24. Франк-Каменецкий И. Г. Вода и огонь в библейской поэзии: Отголоски яфетического миросозерцания в поэтической речи Библии // Яфетический сборник. – М.; Пг.: Главнаука, 1925. – Т. 3. – С. 99–136.

25. Фрумкина Р. М. Есть ли у современной лингвистики своя эпистемология? // Язык и наука конца 20 века. – М.: РАН, 1995. – С. 74–117.

26. Хомский Н. Язык и мышление. – М.: Изд-во Московского гос. ун-та, 1972. – 122 с.

27. Юркевич Е. Философия безымянности (фрагменты метатеории интерпретации) // Философия языка: в границах и вне границ. – Х.: ОКО, 1994. – Т. 2. – С. 61–74.