Ласкаво просимо

УДК 070

У статті розглядаються особливості репрезентації опозиції "Свій"/"чужий" у текстах масової інформації.
Ключові слова: "свій", "чужий", мас-медіа, текстовий простір.

The article is dovoted to the features of the opposition's representation "it / stranger" in the texts of mass information
Key words: "it", "stranger", mass-media, text space.

Сьогодні перший-ліпший індивід занурений у "другу реальність". Його оточує журналістський текст, що, як інформаційна константа соціальної дійсності, впливає не лише на суспільну свідомість, а й на умонастрої кожного індивіда. У текстовому просторі, як у будь-якому іншому соціокультурному просторі, співіснують "свої" та "чужі", представлені різноманітними образами, реаліями, що перебувають у різних співвідношеннях та стосунках.

Узагалі проблема діалектики "свого/чужого" є однією з фундаментальних для сучасної гуманітарної науки й надзвичайно актальною у зв'язку з глобалізаційними процесами, які відбуваються у сучасному соціокультурному просторі, та активним розвитком міжкультурної комунікації.

Відомо, що освоєння світу людини починається з освоєння території, яка завжди отримує аксіологічну диференціацію: позитивну цінність має"свій" простір, а негативну – "чужий", оскільки для багатьох людей властиво сприймати те, що відбувається в їхній соціокультурному полі, найприроднішим і правильним, адже "своє" завжди "рідне", "особисте", "безпечне", "особливе", а "чуже" – "вороже", "небезпечне", "хаотичне". Своє/чуже завжди усвідомлюється людиною як опозиція/відхилення від норми. Нормою є все "своє", а антинормою – те, що за межами "свого", тобто все "чуже".

Це знаходить підтвердження і в деяких психолінгвістичних і суто психологічних дослідженнях. Зокрема експерименти Д. Кемпбелла засвідчили, що більшість людей розглядають звичаї своєї групи як універсальні; норми, ролі та цінності своєї спільноти вважають, безумовно, правильними; допомогу й кооперування з членами своєї групи – природними; пишаються своєю групою як еталоном і відчувають неприязнь у ставленні до зовнішніх груп [4, 22]. При цьому, як зазначають психологи, спостерігаються такі наслідки: вважається, що всі "чужі" схожі один на одного й відмінні від "своїх"; серед "своїх" бачиться більше різноманітності, ніж серед "чужих"; оцінки "чужих" тяжіють до крайнощів: вони, як правило, бувають або дуже позитивними, або дуже негативними [5, 236].

А тим часом, розвиток і розширення "свого" може відбуватися завдяки як створенню нового, так і освоєнню "чужого". Адже спробувати побачити й зрозуміти себе можна передовсім відносно "чужого", "іншого", "не свого", лише дивлячись у "дзеркало" "чужої свідомості" [9, 10]. "Чужа культура, – за словами М. М. Бахтіна, – тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше та глибше (але не у всій повноті, тому що прийдуть також інші культури, які побачать і зрозуміють більше). Один смисл розкриває свої глибини, зустрівшись і зіткнувшись з іншим, чужим смислом: між ними починається начебто діалог, який долає замкнутість і однобічність цих смислів, цих культур" [1, 33].

Іншою стороною процесу взаємодії з "чужим", як свідчать культурологи, є бажання познайомитися з його специфікою, засвоїти його особливості, ідентифікуватися з ним, не розгубивши при цьому власних індивідуальних рис. А при цьому ставлення до "чужого" може бути найрізноманітнішим: від захоплення та наслідування до критики й несприйняття.

Хоча елементи "чужого" можуть існувати й у "своєму" просторі. Так, наприклад, тривалий час "чужими" відносно свого народу вважали себе представники інтелігенції, що, на думку Ю. Лотмана та Б. Успенського, зумовлювалось існуванням стереотипу, за яким "...Будь-яка творча діяльність, володіння знанням понад міру, визначену для всіх членів суспільства, є, з одного боку, корисною ознакою, а з другого - небезпечною, такою, що таїть загрозу й виводить людину за межі її соціуму" [6, 111]. "Знавець" сприймається як причетний до "чужого світу", як "свій чужий". Але на Русі "чужа" візантійська культура, що мала статус культурної норми й високо цінувалася, стала сприйматися як "чужа своя", а свої волхви – як "свої чужі", тому підлягали знищенню. У той же час "усвідомлення "чужого" як цінного (і в релігійному аспекті – як нормативного) не відміняє психологічного недовір'я, що зумовлюється постійно обновлюваним відчуттям його інородності" [Там само, 112].

Отже, "свій" та "чужий" не доконче протиставлені один одному: вони можуть вступати в діалог, доповнюючи й пізнаючи один одного, розкриваючи сторони свого буття. Межа, яка існує між "своїм" та "чужим", за словами Ю. Лотмана "з одного боку розділяє, а з другого – з'єднує" [7, 262]. Вона немов та "фільтрувальна мембрана", яка може трансформувати "чуже" у "своє" та "своє" – в "чуже". А ноосферна концепція культури В. Вернадського приводить нас до висновку, що в сфери розуму, в тій оболонці Землі, яка створена культурною діяльністю людини, справді немає перегородок.

Зовсім інша тенденція простежується в текстовому просторі ЗМІ: можемо зазначити, що наявні в ньому образи "своїх" та "чужих" найчастіше знаходяться в опозиції. Спрацьовує, як правило, стереотип сприйняття "чужого" як ворога, що зумовлено впливом багатьох соціокультурних та індивідуально-психологічних чинників. Хоча при зміні епох, культур змінюється навіть "якість" самих "своїх" та "чужих".

Так, наприклад, О. М. Селищев у 1928 р. на матеріалі публіцистичних творів 20-х років склав класифікацію ворогів радянської влади: "Три врага у русских коммунистов: активные представители других социалистических и демократических партий – "соглашатели", русская эммиграция и дипломатия других государств" [10, 83]. У текстах ЗМІ 30-х років ворогами радянської влади стають насамперед колишні представники "своїх": так звані зрадники соціалістичної держави, вороги партії, народу: "Необходимо зорко охранять чистоту партийных рядов, чтобы не засорять партийные ряды врагами партии – от троцкистов, зиновьевцев, оппортунистов, чужаков, жуликов и авантюристов до шпионов иностранных разведок" (Правда. – 1936. – №2). "Свої" ж – не обов'язково рідня (у той час лозунгом нового покоління стала фраза Сталіна: "Син за батька не відповідає", в газеті "Правда" навіть з'явилася рубрика "Отрекаемся от своих отцов"), а однодумці по партії, близькі за духом, за переконаннями. Батьком всього народу, "своїм" став Сталін: "Родимый друг и отец, наш учитель и вождь, товарищ Сталин" (Правда.– 1935. – № 272.)

У текстовому просторі сучасних мас-медіа "ворогами" стали олігархи, влада, представники інших національностей, мешканці "чужих" країн та населених пунктів. Говорячи про них, журналісти, на жаль, активно послуговуються грубими некоректними словами та виразами, вульгарною лексикою. Вже не дивина функціонування у текстах таких найменувань, як чурки, жиди, чорномазі, хохли, кацапи. Протиставлення мешканців столиці й провінційних міст виявляється навіть у заголовках статей. Наприклад: "Обличчя московської національності" (Березниковский рабочий. – 2006. – № 21), де трансформується прецедентний текст, що відображає негативне ставлення до етнічно чужих: обличчя кавказької національності. Порівняйте, як в деяких публікаціях створюється атмосфера песимізму шляхом звинувачення у всіх гріхах влади: " ...сьогодні нарешті почали з'являтися українці, для яких Україна вже не просто дебела салиста заплакана кретинка, заховавшись у піхвах якої, хочуть вижити теперішні лазарчуки" (Щербатюк А. Дух крові // Слово. – 1992. – С. 44). Хоча разом з тим сама влада сьогодні поділяється на "своїх" та "чужих": "Інтелектуали взагалі живуть в шизоїдному розмежуванні "ми і вони" – тобто інтелектуали, навіть будучи політиками і належачи до влади, себе як "ми" відокремлюють від "вони" – від влади, від політики і від політиків" (Україна молода. – 2007. – 22 берез.).

Груба лексика, не говорячи вже про лайливі слова, викликає озлобленість і взаємну ворожість, справляє гнітюче враження. У багатьох журналістських текстах містяться зневажливі зауваження або натяки, здатні принизити "чужого". Найчастіше це іронічне обігрування його імені, деталей зовнішності; згадка про нього як про злочинця; недоброзичливі репліки з приводу національності, релігії, фізичних вад. Особливо часто такі вислови спостерігаються у спілкуванні політичних лідерів при характеристиці своїх недругів. Наприклад: "Чесно кажучи, так відверто владу ще, здається, публічно не лаяв ніхто. Віктор Янукович отримав епітет "маразматичний" разів десять, Василь Цушко обзавівся "колгоспною водокачкою", Азаров отримав нове прізвище "Дапашліви", а Анатолію Кінаху двічі був згаданий анекдот про робота" (Українська правда. – 2007. – 24 берез.). Часто журналісти послуговуються жаргонізмами та арго для висловлення власного ставлення до представників влади, різних політичних партій тощо: "Мороз знає, де треба копати під Луценка" (Українська правда. – 2007. – 22 берез.), "А рядовим донеччанам "з вулиці" увійти до палацу театрального мистецтва було неможливо. Та навіщо? За них уже все давно вирішено. Чисто конкретно. По поняттях і без базару" (Свобода. – № 7 (277). – 2006. – 28 лют. – С. 5).

Вираження негативної оцінки "чужого" часто посилює навмисне використання русизмів в україномовних текстах, порівняйте: "Луценко зібрав 15 тисяч і закликав "Фьодоровича" "отвєчать за базар" (Українська правда. – 2007. – 22 берез.); "Та хоть би оні й повиздихалі всє – нам только більше кіслороду будєт! – гигикнув невідомий широкому загалу депутат-"регіонал", що побажав залишитися невідомим навіть для кореспондентки "УМ" (Україна молода. – 2007. – 26 берез.). У таких випадках "чуже" слово, як зазначає Т. Космеда, приходить з "чужою" силою, і тоді виникає ситуація, коли протест проти чужої ідеології, політики, проти поневолення перемикаються на протест носіїв політичної влади, силу якої не сприймає і засуджує народ" [3, 202].

Деякі вітчизняні журналісти протиставляють у своїх текстах навіть мови, одна з яких – "своя" (і значить, найкраща), а інша – "чужа" (відповідно – найгірша). Така опозиція наявна як в україномовних, так і російськомовних виданнях, в яких, як правило, спостерігається негативне оцінювання "чужої" мови, якою найчастіше виступає російська або українська мови, що залежить від видання та мовної позиції автора (хоча зрозуміло, що в україномовних виданнях "своєю" може бути лише українська мова, а в російськомовних – російська). Так, порівняйте: "Хіба гідно людини, яка "пріходіт, как хазяїн неаб'ятнай Родіни сваєй", учити "калхозний, рагульскій біндєрафскій язик?" Хіба не для того, аби навчити їх "чілавєчєскому язику", хахлів гнали у фінські болота на будівництво Санкт-Петербурга та північних каналів, запровадили в них кріпацтво, зросійщили їхню Церкву і школу, мільйонами вивозили на Північ і в Сибір, посилали на роботу в Казахстан і Середню Азію, а їхні краї заселяли корінними русаками" (Розбудова держави. – 1995. – № 5-6. – С. 27) , або "Язик до Києва доведе, а мова – до Москви" (Україна молода. – 2002. – 2 листоп.).

В опозицію "свій" – "чужий" іноді вступають різні форми існування рідної мова. Але це зовсім інше протиставлення. На відміну від негативного образу "чужої" мови, образ "чужого" субкоду може стати "чужим своїм". Яскраво це простежується при використанні журналістом жаргонізмів у молодіжних виданнях, коли автор, очевидно, намагаючись наблизитися до читача, усвідомлено використовує його субкод: "Фоззі готується видати новий сольник", "…але навіть зараз, не зважаючи на свій стан, співачка продовжує з'являтися на столичних тусовках" (Серіал. – 2004. – № 46); "Музон там жахливий, аж вуха в трубочку скручуються" (Однокласник. – 2004. – № 8). У даному випадку спостерігаємо явища мовної солідарності, при якій особливі риси мовної поведінки виконують спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення "ми – свої", про що зазначав Е. Сепір: "Він говорить, як ми, – значить, він наш" [11, 232]. Інша справа, що активне, часто недоречне використання жаргонізмів та арго зумовлює неприйняття читачем авторського тексту. Так, наприклад, за свідченням Т. І. Сурикової, лише в одному номері газети "SPEED – Super" було використано сорок (!) жаргонних і просторічних синонімів слова "юнак": (рос.) кекс, баклан, чел, обсос, чувак, пипл, лох, отморозок, чмо, амбал, шланг, синяк, долбак. У тій же газеті замість слова "голова" фігурували: (рос.) репа, тыква, бункер, бубен, кумпол, соображалка, крыша, фляга, чайник, башня; замість "обличчя" – (рос.) вывеска, фейс, фанера, физия, циферблат, рожа, морда, табло; замість "рота" – варежка, клюв, хлебальник, хавальник; замість "рук" – клешни, рычаги, грабли, ласты, культяпки" [13, 87].

Подібне спілкування автора з читачем, створення негативного образу "чужого" зумовлює в комунікативному просторі психологічний дискомфорт і навіть агресію. Адже відомо, що засоби масової інформації значною мірою несуть відповідальність за породження певної "ланцюгової реакції", яка зумовлює негативне ставлення різних народів і соціальних груп один до одного. Наприклад, В. Познер зазначає, що американські журналісти, які працювали в Москві в період "холодної війни", дуже негативно ставилися до Радянського Союзу, що неминуче позначалося на відборі фактів й оцінці подій, представлених у ЗМІ. Один американський журналіст зізнався В. Познеру під час особистої бесіди, що на американському телебаченні або на перших сторінках американських газет віддається перевага матеріалам з Росії, в яких мова йде про корупцію, наркотики, алкоголізм і дисидентів [5, 3]. Аналогічні процеси були властиві й радянським ЗМІ, де сила дії слова була непередбачувана. Досить пригадати, що одна кинута М. С. Хрущовим фраза "Ми вас закопаємо" викликала відчуття страху й ворожості в мільйонів американців, на довгі роки визначивши їхнє ставлення до СРСР. Її наслідком став новий виток гонки озброєнь з обох боків. Дія цієї фрази була пізніше посилена метафорою Р. Рейгана, який відізвався про СРСР як про "імперію зла", що також мало дуже серйозні політичні наслідки [Там само, 241].

Таких прикладів, на жаль, можна навести значну кількість. Причому ці тенденції простежуються сьогодні в умовах розширення економічних, політичних, культурних зв'язків між країнами, на тлі гострої необхідності вступати в діалог з іншими культурами, державами, людьми. У зв'язку з цим виникає гостра проблема навчитися висловлювати свої думки не всупереч іншому, а в згоді або в співзвуччі з ним, висловлюватися, з повагою сприймаючи іншого, доповнюючи й намагаючись зрозуміти його. Адже "чужий" не обов'язково є ворогом (порівняйте, навіть етимологія самого слова "чужий" близько підходить до концепта "чудо" як "явища, не з'ясованого природним порядком речей" [12, 484]). Зрозуміло, що через свою новизну, незнайомість, невпізнаність "чужий" може викликати насторожене ставлення. Але пізнавши, визначивши його сутність, тільки тоді можна оцінювати й робити певні висновки. Адже діалог можливий лише за умови порозуміння, коли комуніканти взаємодіють між собою з позицій "я-для-себе" – "інший-для-мене" – "я-для-іншого", оскільки "всі цінності дійсного життя й культури розташовані навколо цих основних архітектонічних точок дійсного світу вчинку" [2, 122].

1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979.

2. Бахтин М. К. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984/1985. – М.: Наука, 1986.

3. Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000.

4. Лебедева Н. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. – М.: "Ключ-С", 1999.

5. Леонтович О. Русские и американцы: парадоксы межкультурного общения. – М.: Гнозис, 2005.

6. Лотман Ю. М., Успенский Б. А. "Изгой" и "изгойничество" как социально-психологическая позиция в русской культуре преимущественно допетровского периода ("свое" и "чужое" в истории русской культуры) // Типология культуры. Взаимное воздействие культур: Труды по знаковым системам. – Тарту, 1982. – Вып. 15.

7. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров // Лотман Ю. М. Семиосфера. – С.Пб.: Искусство СПБ, 2000.

8. Мир глазами россиян: мифы и внешняя политика. – М.: Институт Фонда "Общественное мнение", 2003.

9. Пивоев В. М. "Свое" и "чужое" в этнической и национальной культуре // "Свое" и "чужое" в культуре: Сборник научных статей / Отв. ред. В. М. Пивоев. – Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 1998. – С. 7–16.

10. Селищев А. М. Язык революционной эпохи. Из наблюдений над русским языком последних лет (1917–1926). – М.: Пламя, 1928.

11. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. – М., 1993.

12. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования. – М.: Школа "Языки русской культуры", 1997.

13. Сурикова Т. И. Этические проблемы языка массовых коммуникаций: молодежные СМИ, политическая и потребительская реклама // Вестник Московского университета. – Сер. 10: Журналистика. – 2004. – № 1. – С. 84–98.

Джерело цитованого матеріалу:

Єфремов С. За рік 1912-й. Статті, фельєтони, замітки. – К.: Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки, 1913. – 332 с.