Ласкаво просимо

асп.
УДК 070(091): 323.1(477;7/8)

У статті розглянуті основні проблеми, що постали у стосунках України та США як незалежних держав після розпаду СРСР, у висвітленні та аналізі українськими етнічними ЗМІ Північної Америки. Проаналізовано позицію преси української діаспори щодо еволюції економічних, політичних та військових взаємин новопроголошеної Української держави та Сполучених Штатів.
Ключові слова: економічні реформи, безпека, ядерний арсенал, ядерні озброєння, роззброєння, незалежність, суверенітет, територіальна цілісність.

Considered are main issues that arouse in the US-Ukrainian relations after the collapse of the USSR as covered and analysed by Ukrainian ethnic mass media in North America. Analysed is position of Ukrainian diaspora press towards evolution of economic, political, and military relations of the newly independent Ukraine and the U.S.
Keywords: economic reforms, security, nuclear weapons, disarmament, independence, sovereignty, territorial integrity.

Одразу після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. лідери нової Української держави розпочинають активну зовнішньополітичну діяльність, яка має за головну мету переконати провідних осіб Заходу у важливості України для демократичних держав та в необхідності співпраці у справі запровадження ринкових реформ у цій новій незалежній державі. Журналісти української діаспори активно й незаангажовано висвітлюють перший візит майбутнього Президента, а тоді Голови Верховної Ради України, Леоніда Кравчука до Канади та США, що відбувся у вересні 1991 р. Там український лідер намагався досягти кількох цілей. По-перше, встановити безпосередні, зорієнтовані на нові принципи, зв'язки із Президентом Джорджем Бушем. Останній не бажав визнавати незалежність України, чекаючи результатів Всеукраїнського референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 р. Кореспонденти українських етнічних видань так відгукувалися про це: "Леонід Кравчук… чітко заявив, що він не просив Президента Буша ані про фінансову допомогу для України, ані про визнання цієї країни. Кравчук просив лише про надання сільськогосподарського обладнання і нові технології для промисловості… Президент сприйняв таку позицію і [пізніше] запросив Кравчука на наступний раунд переговорів" [1, 20]. Речник американського Президента Марлін Фіцуотер, говорячи про зустріч Кравчука і Буша, заявив про підтримку Сполученими Штатами розвитку демократії, ринкових реформ та верховенства права, а також про конкретні шляхи із підтримки економічної реформи в Україні [2].

Згідно з іншими журналістськими звітами, Л. Кравчук сказав, що "Україна відкрита для бізнесу і вітає західні інвестиції. Нова економічна структура і юридична система, які зараз створюються, забезпечать рівні можливості для всіх бізнесменів" [3, 5].

Отже, постає принципово нова проблема у стосунках між Сполученими Штатами та Україною. Це питання взаємовигідної співпраці насамперед в економічній сфері. Такий розвиток подій, без сумніву, сприятиме розумінню Вашингтоном прагнень нової незалежної держави. З іншого боку, поліпшення економічного стану у Східній Європі не може не позначитися позитивно на рівні міжнародної напруги.

Іншим аспектом візиту Кравчука, як стверджує автор, стали відвідини Генеральної Асамблеї ООН. У своїй промові український лідер уперше за весь час порушує проблему наявності ядерної зброї на теренах України. Ця проблема трохи згодом стане чи не найважливішою і найскладнішою у стосунках між США та Україною.

Після початку війни у колишній Югославії та помітному зростанні напруги в сусідніх пострадянських державах в Україні панувала особлива пересторога щодо подібного розвитку подій на теренах колишнього Радянського Союзу. Саме тому Кравчук запропонував розробити "міжнародний механізм, який знищить у зародку будь-які спроби збройної агресії" [1, 20].

Загалом візит майбутнього українського президента здобув схвальні відгуки в північноамериканській українській пресі. Напевне квінтесенцією всіх позитивних оцінок, даних українськими журналістами, можна вважати слова головного редактора журналу "Форум" Андрія Григоровича: "Леонід Кравчук прибув до Канади як політик, але залишав Вашинґтон як державний муж" [3, 5].

Після оприлюдення офіційних результатів референдуму про незалежність України, на якому 92 % тих, хто взяв участь у голосуванні, висловилися за незалежну державу, Вашинґтон негайно зреагував порівняно позитивно. Українське видання подає інформацію про початкові кроки адміністрації Буша: "…Представник Білого дому Марлін Фіцуотер заявив, що "Вашинґтон збирається підтримувати будь-які позитивні зміни". Незабаром очікується візит Державного секретаря Дж. Бейкера до Києва, де він обговорить з Л. Кравчуком питання переходу України до повної незалежності. Від імені Президента Буша Фіцуотер привітав Президента України" [4, 10].

Зрештою Білий дім прийняв той факт, що "Україна започаткувала новий етап у своїй історії, завершуючи радянську історію, а ще політичну долю М. Горбачова, чия президентська посада відтепер стає фікцією" [4, 10].

Президент Буш визначив низку проблем, які мали бути обговорені Україною та Сполученими Штатами в майбутньому: роззброєння, підтримання стратегічного балансу в Європі, права людини і національних меншин, а ще встановлення принципово нових стосунків між Україною та Росією [5, 25].

Українські засоби масової інформації Північноамериканського континенту не залишили непоміченою реакцію на нові події в колишньому Радянському Союзі серед колишніх найвищих американських політиків, до думки яких, проте, активно прислухалися в офіційному Вашингтоні. Так, зокрема, було відзначено статтю Генрі Кіссінджера, опубліковану у впливовому часописі "Newsweek". Цей авторитетний діяч скептично дивився на американську політику щодо незалежної України: "Ця політика охоплює всього дві проблеми – харчову кризу в Росії та ядерну зброю в країнах колишньої імперії… Політика мусить мати більш глобальну мету… Я не бачив жодного українця, котрий погодився б із московською концепцією спільного війська СНД" [5, 18]. Він критикує адміністрацію Дж. Буша за те, що "Сполучені Штати і досі надзвичайно повільні у своїй політиці стосовно нових республік. Коли я відвідав Україну, то в ній було лише двоє американських дипломатів, які не мали прямого зв'язку з Вашинґтоном… Сполучені Штати повинні розширяти економічні і культурні контакти з Україною" [6, 30–31]. Водночас незалежність України колишній державний секретар США вважає чинником стабільності в Європі [6, 30–31].

У цій статті Кіссінджер наголошує на необхідності якнайшвидшого започаткування жорсткішої американської політики щодо нової російської імперіалістичної експансії. Кіссінджер намагається проаналізувати факт того, що "Росія ще не позбавилася традиційного… бажання контролювати всі народи великої імперії, і це виявляється у претензіях на Крим, у розгляді Чорноморського флоту як виключно російського і так далі" [5, 18].

Привітавши офіційне позитивне ставлення Вашингтонської адміністрації, українські етнічні мас-медіа поступово займають навіть агресивнішу позицію щодо Білого дому, ніж будь-коли до того. Приміром, впливовий "The Ukrainian Quarterly" публікує дві короткі інформації під яскравими заголовками: "Бейкер: долари йдуть до Росії, Україна ж отримує центи" і "1/10 від 2 %" [7, 237]. Ці інформаційні матеріали розповідають читачеві про великий пакет допомоги. Джеймс Бейкер повідомив про цей пакет під час передачі "Діалог" у рамках програми ЮСІА (пізніше – ЮСІС) "Уорлднет". 24 млрд. доларів із цього пакета мали піти до Росії, і лише 50 мільйонів – до України. Така невідповідність і нерівномірність домомоги була жорстко розкритикована українськими етнічними газетами та журналами. Важко було повірити в те, що США справді мали намір підтримувати вільну демократичну Україну, якщо на практиці вони постійно підкреслювали пріоритет Росії. Подібну позицію зайняли й американські спостерігачі, беручи під сумнів достатність допомоги новій демократії [8].

Проте кроки Сполучених Штатів в економічній сфері характеризувалися не лише наданням пакетів гуманітарної допомоги. Значною віхою у процесі налагодження взаємовигідних економічних відносин з Україною стало включення її до числа держав, у торгівлі з якими знімаються базові обмеження, застосовувані раніше до Радянського Союзу. Заявивши про це на зустрічі із лідерами ділового світу Америки [7], Президент надсилає до Конгресу відповідне послання у травні 1992 р. [9].

За іронією долі одразу під згаданими матеріалами часопис друкує коротку статтю, присвячену україно-американським воєнним переговорам про передачу ядерної зброї Україною Росії. Тимчасом, як Пентагон вимагає швидкого і негайного розв'язання цієї проблеми, міністр оборони України Костянтин Морозов "наголосив, що озброєння “не просто мають бути переведені з однієї держави до іншої” і що необхідно створити міжнародну систему моніторинґу за знищенням озброєнь…" [10, 237]. Український часопис красномовно описує позицію американського військового відомства: "З Пентагона не надійшло жодного негайного коментарю про зустріч" [10, 237].

У травні 1992 р. Сполучені Штати роблять важливий крок назустріч молодій Українській державі, надаючи їй статус найбільшого сприяння і засновуючи в Україні Корпус Миру [11, 293]. А Угоди про це було підписано Президентом України під час його другого візиту до Сполучених Штатів (першого в ранзі демократично обраного Президента незалежної Української держави). Інші досягнення українського лідера описувалися українськими газетами в оптимістичній манері: "Глава Української держави та Державний секретар США Джеймс Бейкер підписали нові двосторонні угоди. Перша стосується діяльності дипломатів на українській та американській територіях і передбачає скасування обмежень їхніх пересувань по країні. Інша угода стосується гуманітарної та технічно-економічної співпраці й передбачає сприяння діяльності американських фахівців, котрі перебувають в Україні й допомагають їй перебудовувати економіку" [12, 18].

Під час травневого візиту Президента Кравчука до США було укладено низку й інших двосторонніх угод, зокрема про торгівлю, підтримку інвестицій, екологічний захист. До підпису готуються угоди про морські перевезення, усунення подвійного оподаткування, збереження і захист релігійних та національних культурних пам'яток на територіях обох країн, співпрацю в рамках програм допомоги.

Ясна річ, подібні угоди були лише першими кроками на довгій дорозі встановлення нових стосунків між двома країнами. Україна потребувала моральної, військової, економічної, диломатичної та іншої підтримки на початковому етапі функціонування незалежної держави. З іншого боку, досвідчені американські політики дедалі більше дізнавалися про свого нового партнера і переживали іноді доволі болісний процес руйнування застарілих стереотипів щодо України як "невіддільної частини СРСР".

Україна вустами свого Президента підтвердила відданість принципам нерозповсюдження ядерної зброї. Л. Кравчук, однак, зауважив необхідність вироблення системи безпеки, пославшись на наявність потужних політичних сил у Росії, які вимагають перегляду державних кордонів і, зокрема, на заяви тодішнього віце-президента Російської Федерації В. Руцького. Українського лідера в його поїздці супроводжувала група бізнесменів, а українські урядовці провели зустріч із міністром торгівлі США та іншими провідними фігурами американської адміністрації, відповідальними за економічний сектор. "Україна нічого не просить. Україна хотіла б отримати деякі кредити для створення нових технологій і для якомога швидшого переходу до вільної ринкової економіки" [13].

Що стосується американської позиції, то було недвозначно заявлено: "Сполучені Штати і Україна повинні бути не просто друзями, а партнерами. Майбутня безпека України важлива для Сполучених Штатів і для стабільності в Європі… Ми знаємо, що перед українцями найближчими роками стоятиме чимало проблем… Запевняю вас, що Сполучені Штати підтримуватимуть демократичну Україну" [13]. Окремо Президент Буш відзначив важливу роль української діаспори в розбудові Америки як держави і в налагодженні зв'язків з новою Україною: "Україна – батьківщина або земля пращурів для більш ніж мільйона американських громадян. Вони збагатили цю країну творчим талантом і прагненням до свободи. Десятиріччями американці українського походження плекали у цій країні ідею свободи і незалежності України. Цей історичний день – данина їм та їхнім братам в Україні" [13]. За рішенням американського конгресу Україні було надано 400 млн. дол. на програму знищення ядерного арсеналу [14].

Українська преса у США також приділяє увагу контактам між Україною та США на неофіційному рівні. Перший важливий крок у цьому напрямі було зроблено у червні 1992 р. у, коли Леонід Кравчук зустрівся з колишнім Президентом США Річардом Ніксоном. Візит Ніксона до України набув особливої ваги насамперед в економічному аспекті: "Ми намагаємося зацікавити провідні компанії та фірми в інвестуванні їхніх капіталів до української економіки", – відзначив Річард Ніксон" [14, 42].

Американських бізнесменів найбільше цікавили можливості інвестицій у банківсько-виробничий комплекс із часткою приватного капіталу [15, 42]. Саме тому перед Україною постала проблема запуску процесу законодавчого захисту іноземних інвестицій. Протягом останніх років це питання українська преса США висвітлювала переважно в описовий спосіб, інформуючи читачів про зустрічі, переговори, дискусії і т. ін. Але вона також приділяла увагу і реальним крокам у сфері неофіційних зв'язків. У цьому ж числі "Українське Православне Слово" друкує статтю про американське освітнє "вторгнення" в Україну: "Професор з коледжу Пасаке Зірка Воронка працює над проектом проведення під час літніх вакацій в Україні курсів англійської мови. Професор Воронка, яка вже провела в Україні декілька курсів для дорослих, за допомогою Українського Національного Союзу і Товариства "Просвіта" разом склали план цих курсів… Уже обрано 82 викладачі (серед яких 10 канадійців). Цікаво, що серед обраних учителів-добровольців майже половина – це ті, хто народився в США або ж є членами змішаних подружніх пар. Їх надихає ця ідея і бажання допомогти Україні" [15, 42].

Аж до кінця 1992 р. українські засоби масової інформації за океаном майже одноголосно схвалювали політику Президента Кравчука і засуджували байдужу позицію Буша. Однак приблизно із серпня вони починають усвідомлювати, що причини економічної кризи в Україні не такі прості, як то здавалося раніше. Якщо до і після розпаду СРСР українська опозиція, незалежні мас-медіа та діаспорні організації й установи звинувачували Москву в руйнуванні української економіки, то тепер вони значно уважніше дивляться на роль самого уряду України. Зокрема українські видання стверджують: "Люди страшенно розчаровані. Бо вони не бачать ніяких кроків у напрямі до ринкової економіки… Існує тенденція повернення назад до старого управлінського стилю, коли уряд запроваджував жорсткий контроль за економічною діяльністю" [16, 37].

Уперше незалежний український уряд критикується в українській пресі поза межами України, хоча й вустами американських економістів: "Українські урядовці і досі лише говорять про програму приватизації, але не роблять жодних реальних кроків… В плані економічних реформ немає ніякого прогресу, зате є прогрес у кількості урядових інституцій, і цей процес характеризується швидким ростом" [16, 37].

Засоби масової інформації сліпо не критикують українських урядовців. Вочевидь вони відзначають заяви Кравчука про відданість України економічним реформам і здійснення перших законодавчих кроків у справі надання привілеїв закордонним інвесторам [16, 37]. Проте загальний тон відгуків американськимх експертів і українських часописів про економічну політику українського уряду є досить негативним.

Повертаючись до проблеми західної, зокрема американської, допомоги незалежній Україні, варто зазначити, що новий український уряд Леоніда Кучми, який прийшов до влади у жовтні 1992 р., висловлював скептичне ставлення до західних кредитів або грантів. Леонід Кучма дав розлоге інтерв'ю часопису "The Ukrainian Quarterly", в якому висловив власну точку зору на бажання Заходу допомогти новим незалежним державам. Хоча ця точка зору дуже суперечлива (згодом, після здобуття президентського крісла, Кучма її змінив і став гарячим прихильником тісної співпраці із Заходом та створення твердих "каналів допомоги"), вона відбиває загальний стан розчарування політикою західних демократій як серед простих громадян, так і серед провідних політиків України. Л. Кучма заявив: "На цей момент я не дуже вірю в якусь західну допомогу. Через те, що економіки всіх республік колишнього Радянського Союзу, у тому числі й Балтійських держав, перебувають у такому пригніченому стані, я думаю, що нереалістично мати будь-які

сподівання у цьому відношенні. Завдання виконано – імперію зруйновано. Лишається тільки одне: знищити ядерну зброю. Ото й усе. Завдання виконане на сто відсотків. Отож, усі розмови про тяжку ситуацію чи намагання перейти до системи вільного ринку – не більше, ніж розмови… Що ж Захід зробив насправді, аби допомогти здійснити цей перехід до економіки вільного ринку, крім того, що лише говорив або постійно залякував, що усунеться, якщо ми робитимемо щось не так точно, як їм того хочеться?" [17, 8–9].

Водночас україно-американські стосунки переживають дуже тяжкий період. Фактично Україна залишилася сам на сам із численними проблемами. Цей нестабільний період висвітлювався українською пресою у різних жанрах: короткі інформації, аналіз, інтерв'ю… Хроніка подій, запроваджена "The Ukrainian Quarterly", дає чудове розуміння того, що відбувалося у стосунках між Україною та США у першій половині 90-х рр.

Уперше проблема ядерного роззброєння нових незалежних держав, і насамперед України, виникла ще у серпні 1991 р. Американське керівництво висловлювало стурбованість щодо проблеми контрольованості ядерних арсеналів колишнього СРСР. Слід звернути увагу на жорсткість висловлювань керівників вашинґтонської адміністрації. Уже протягом першого тижня після проголошення незалежності України Білий дім висловив сумнів у тому, що новій державі "дозволять володіти" ядерною зброєю [18]. На пріоритетності розв'язання ядерної проблеми у стосунках із новою державою (а сам цей факт уже вітався) Вашингтон наголошував повсякчас. Практично одразу після грудневого референдуму про незалежність України лідери Америки й України проводять відповідні консультації, про що Президент Буш повідомляє публічно: "Сполучені Штати відіграють провідну роль у гарантуванні того, що нова держава у процесі свого народження надійно зберігатиме свою ядерну зброю. Я говорив про це з Президентом Кравчуком одразу після його обрання і ми обоє погодилися, що це є першочерговим завданням" [19]. Навіть більше, сам акт дипломатичного визнання держави безпосередньо пов'язувався з чіткими зобов'язаннями України щодо нерозповсюдження ядерної зброї [15]. Щодо цього цікаво звернути увагу на подальший історичний крок американської дипломатії, особливо в аспекті поділу країн колишнього СРСР на різні групи. Офіційно заявляючи про визнання нових незалежних держав, Президент Буш у своєму зверненні до нації виокремлює три основні групи країн і, відповідно, подальшу політику США щодо них. Першою і особливою стоїть Росія, яка визнається правонаступницею Радянського Союзу. До другої групи потрапляють Україна, Вірменія, Казахстан, Білорусь і Киргизстан. Ідеться про дипломатичне визнання цих держав, негайне встановлення з ними дипломатичних стосунків і сприяння у вступі до ООН тих держав, які ще не є членами цієї організації. Окремо відзначаються "конкретні зобов'язання цих країн щодо Сполучених Штатів". Щодо решти колишніх союзних республік, зокрема Молдови, Туркменистану, Азербайджану, Таджикистану, Грузії та Узбекистану, заявляється лише про визнання, а дипломатичні стосунки буде встановлено, як стверджує Буш, тоді, коли "вони візьмуть на себе відповідні зобов'язання з питань безпеки і демократичних принципів, як зробили це інші держави, які ми сьогодні визнаємо" [20].

Слід зазначити, що проблема ядерного роззброєння колишніх радянських республік, насамперед України, перебуває в центрі уваги не лише північноамериканської української етнічної преси, а й так званих мейнстрімових американських видань. Якщо проаналізувати стенограми і звіти з прес-конференцій найвищих американських посадовців, у першу чергу Президента Буша, дежсекретаря Бейкера, міністра оборони Чейні (майбутнього віце-президента в адміністрації Дж. Буша-молодшого) та інших керівників, то стане очевидною важливість цієї проблеми у тогочасному порядку денному. Варто, однак, зауважити, що американські урядовці, говорячи про нібито гарантовані зобов'язання України позбутися ядерних озброєнь, які залишились їй у спадок від Радянського Союзу, посилаються насамперед на розмови з Президентом України Кравчуком і на його офіційну позицію та позицію українського МЗС. Реакцією на результати таких консультацій стають неодноразові публічні заяви адміністрації Буша про "підтримку зусиль України у проведенні економічних реформ і розбудові стабільної демократії" [21]. Однак значно менше уваги приділяється позиції українського парламенту, члени якого були значно обережнішими у своїх прогнозах щодо термінів остаточного ядерного роззброєння України, а деякі лідери відзначалися доволі радикальними заявами, про що йтиметься нижче. До контактів з Україною з цього питання залучаються і найближчі американські союзники з країн Великої сімки [22].

У 1993 р. зобов'язання України позбутися ядерної зброї спричинив нову дестабілізацію у стосунках із Вашингтоном. З одного боку, Україна справедливо вимагала відповідної компенсації та справжніх гарантій безпеки, перебуваючи поряд із постійно нестабільною сусідкою – Росією. Згідно з повідомленнями тих часів, офіційний Київ так висловив свою точку зору: "Президент Кравчук відзначив, ... що Київ збирається позбавитись ядерних озброєнь, проте не сказав коли. Однак він заявив, що спершу треба розробити силу-силенну заходів" [23, 94].

Щодо такої політики Вашингтон зайняв жорстку позицію: "Баучер під тиском мусив відповісти "Так" на питання щодо того, чи заявили українській делегації, що коли вона хоче ґарантій безпеки та спеціальної допомоги для роззброєння, то спершу необхідно ратифікувати угоди" [24, 95]. А ще "вустами неназваної офіційної особи Сполучені Штати заявили, що вони не збираються торгуватися за голос України і набавляти ціну" [24, 95].

Такий малоконструктивний, а подекуди навіть диктаторський тон не міг сподобатися офіційному Києву, і згодом це загальмувало процес ратифікації угоди СТАРТ-1 і приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї. До того ж, українські політики намагалися старанніше пояснити свою позицію Вашингтону, наголошуючи на нових аспектах національної безпеки України: "Звичайно ж, ми ратифікуємо угоду СТАРТ-1", – сказав він [Павличко] [23]. – "Та ми не можемо схвалити приєднання до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, котра зробить Україну неядерною державою, головним чином через ситуацію в Росії" [25, 220].

Через два дні після такої заяви "Президент Клінтон відмовився сприйняти політичну кризу в Росії за виправдання чергового відкладення рішення з угоди СТАРТ-1, стверджуючи, що Україна зобов'язана ратифікувати пакт, якщо вона хоче мати зі Сполученими Штатами добрі стосунки" [25, 223]. Клінтон пішов далі, заявляючи, що ратифікація СТАРТ-1 – це передумова для встановлення довготермінових успішних взаємин [25, 220].

Українська преса Америки і надалі приділяє увагу дипломатичній дискусії між двома країнами, інформуючи читачів про відповідь України на заяву Клінтона: "Дмитро Павличко… сказав, що республіка 'може стати неядерною державою через 15, можливо, через 10 років". "Україна, яка передає свою ядерну зброю Росії, – це неможливо. Ми не віримо Росії" [26, 223].

Виник скандал. Як пише "The Ukrainian Quarterly", "Президент Клінтон і віце-президент Ел Ґор відмовилися прийняти українського Прем'єр-міністра, тому що він не підписав угоди, яка вимагатиме від республіки відмовитися від власного ядерного потенціалу" [25, 225]. Офіційні особи США заявили Кучмі, що зустріч із одним із американських лідерів стане більш слушною після того, як він підпише угоду і погодиться на приєднання до пакту про нерозповсюдження ядерної зброї.

Незалежні американські засоби масової інформації, такі як "Нью-Йорк Таймс", резонно попереджували, що подібна політика "справить ефект абсолютно протилежний очікуваному" [19, 225]. Україна посіла місце на перших сторінках чільних американських газет і часописів. Водночас проблема роззброєння стала чи не єдиною у всій темі американо-українських стосунків на сторінках преси української діаспори.

Усвідомлюючи, що прості відмови, ембарго, звинувачення та інші подібні дії найімовірніше дадуть ефект, близький до нульового, Вашингтон вирішив діяти як посередник між Україною та Росією у проблемі ядерного роззброєння. Строб Телботт, який відвідав Україну з цією метою, сказав: "Ми повертаємося до Вашинґтона з набагато чіткішим розумінням української точки зору на цей предмет… Ми сказали нашим українським господарям і друзям, що Сполучені Штати хотіли б знайти спосіб, аби виступити як посередник у врегулюванні складних стосунків, що існують тепер між Україною та Росією, якщо це буде прийнятно для обох сторін" [25, 225].

Згідно з оцінкою "The Ukrainian Quarterly", "цей тиждень приніс "новий початок" у взаєминах" [25, 225].

Хоча і до того США відкидали будь-які претензії України на компенсацію перед ратифікацією угод, у середині 1993 р. Президент Клінтон обіцяє "підтримку Україні в отриманні нових кредитів, у тім числі й кредитів від країн Великої Сімки" [26, 338]. Він знову розвиває тему посередництва в українсько-російській суперечці про передислокацію ядерних озброєнь.

Прориву в цій справі було досягнуто наприкінці 1993 р., і українська преса у США висвітлила численні зустрічі та переговори між українськими та американськими лідерами у різних країнах. Восени 1993 р. депутати українського парламенту нарешті прийняли позитивне рішення щодо ратифікації СТАРТ-1. Як пише "Юкрейніен Куотерлі", міністр закордонних справ України сказав, що Україна була змушена прийняти цей документ "через неконструктивну позицію… партнерів по угоді", але він також зазначив, що це важливий крок [27, 444].

Вашингтон був незадоволений із доповнень, якими український парламент закликав до надання Україні особливих гарантій. Тому Президент України запропонував проект окремої угоди з питань ядерних озброєнь між Україною, США та Росією, "крок, задуманий як засіб виходу з глухого кута у проблемі ракет, базованих на українській землі" [27, 444]. Він додав, що вже досягнуто згоди зі США та Росією щодо укладення тристоронньої угоди про компенсації, гарантії безпеки, технічну та наукову допомогу [27, 445].

Пізніше це було втілено в життя, і Україна повністю ратифікувала СТАРТ-1 та Угоду про нерозповсюдження ядерної зброї.

Поступово напруга в американо-українських стосунках, викликана цим конфліктом, почала спадати, і обидві країни постали перед новим етапом своїх взаємин, який обіцяв бути значно успішнішим, ніж усі попередні періоди. Показовою є інформація, подана в "Українському народному слові". Повідомляючи читачів про прес-конференцію Білла Клінтона, присвячену візиту американського президента до Києва у січні 1994 р., часопис зауважує, що цим ознаменовано "початок нової ери теплих відносин між США і Україною. Президент США твердо заявив про американську підтримку незалежности, суверенітету і територіальної цілісности України. Він також дослівно заявив, що "Америка і Україна сповнені рішимости встановити між собою нові відносини в ім'я кращого майбутнього наших двох країн і всього світу".

Великою мірою такі сподівання справдилися. Причин тогочасного поліпшення взаємин чимало. Серед найголовніших можна відзначити і щире прагнення України до встановлення нової економічної системи, і рішучіша економічна політика Президента Кучми, і "подорослішання" Президента Клінтона та його зовнішньої політики. На середину 90-х рр. Україна максимально можливо доводила на практиці надійність і передбачуваність власної політики, прагнення до ідеалів демократії.

---

1. Кедрин І. Підсумки відвідин Л. Кравчука Канади і США // Українське Православне Слово. – 1991. – Жовт.–груд.
2. Заява прес-секретаря Фіцуотера щодо зустрічі Президента з Головою Верховної Ради України Л. Кравчуком, 25 верес. 1991 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1991/91092503.html [14.10.2001].
3. Gregorovich A. President Kravchuk. Profile of the Man who led Ukraine's March to Independence // Forum. – 1992. – Spring.
4. Gregorovich A. President Kravchuk. Profile of the Man who led Ukraine's March to Independence // Forum. – 1992. – Spring.
5. Україна стала незалежною державою // Українське Православне Слово. – 1992. – Cіч.
6. Президент Буш привітав Президента України // Українське Православне Слово. – 1992. – Січ.
7. Г. Кіссінджер про Росію і Україну // Українське Православне Слово. – 1992. – Лют.– Берез.
8. Henry Kissinger on Ukraine and Russia // Forum. – 1992. – Spring.
9. The Ukrainian Quarterly. – Summer 1992. – Vol. XLVIII, issue 2.
10. Прес-конференція Президента щодо допомоги країнам колишнього Радянського Союзу, 1 квіт. 1992 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1992 /92040100.html [14.10.2001].
11. Зауваження перед зустріччю з діловими лідерами, 21 квіт. 1992 р. Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary. tamu. edu/papers/1992/92042100.html [14.10.2001] .
12. Послання до Конґресу щодо торгівлі з деякими колишніми радянськими республіками. 6 трав. 1992 р. Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu /papers/1992/920506.08html[14.10.2001].
13. Hopes for Quick Resolution // The Ukrainian Quarterly. – Summer 1992. – Vol. XLVIII, issue 2.
14. President Leonid Kravchuk Visits the U.S. // The Ukrainian Quarterly. – Summer 1992. – Vol. XLVIII, issue 2.
15. Візит Президента України в США // Українське Православне Слово. – 1992. – Черв.
16. Прес-конференція Президента з Президентом України Леонідом Кравчуком. 6 трав. 1992 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1992/ 92050600.html [14.10.2001].
17. Спільна декларація президентів США і України. 6 трав. 1992 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu /papers/1992/92050601.html [14.10.2001].
18. Прес-конференція Президента для іноземних журналістів. 19 груд. 1991 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary. tamu.edu/papers/1991/91121903.html [14.10.2001].
19. Американські експерти розчаровані розвитком реформ на Україні // Українське Православне Слово. – 1992. – Вересень – Жовтень.
20. An Interview with Ukrainian Prime Minister L. Kuchma // The Ukrainian Quarterly, – Spring 1993. – Vol. XLIX, issue 1.
21. Прес-конференція Президента з Прем'єр-міністром Сполученого Королівства Мейджором у Кеннебанкпорті, штат Мен. 29 серп. 1991 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1991/91082900.html[14.10.2001].
22. Звернення до клубів "Ківані" і "Ротарі" в Онтаріо, штат Каліфорнія. 6 груд. 1991 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http:// bushlibrary.tamu.edu/papers/1991/91120602.html [14.10.2001].
23. Прес-конференція Президента. 10 квітня 1992 року. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1992 / 92041002.html [14.10.2001].
24. Звернення до нації щодо створення Співдружності Незалежних Держав. 25 груд. 1991 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers/ 1991 /91122501.html [14.10.2001].
25. Прес-конференція Президента з канцлером Німеччини Гельмутом Колем. 22 берез. 1992 р. // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. http://bushlibrary.tamu.edu/papers/1992/92032200.html [14.10.2001].
26. The Ukrainian Quarterly. – Spring 1993. – Vol. XLIX, issue 1.
27. The Ukrainian Quarterly. – Summer 1993. – Vol. XLIX, issue 2.