Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Модифікації критичної статті на сторінках альманаху "Дукля"

Кавун О. В.

асп.
УДК 070:001.85

У публікації розглядаються жанрові різновиди критичної статті в альманасі "Дукля". Основні типологічні ознаки і структуротворчі чинники жанру аналізуються з урахуванням специфіки українського літературного процесу у Словаччині. Підкреслюються тенденції до створення "дифузних" жанрів у контексті літературно-критичної діяльності словацьких українців.
Ключові слова:
літературознавство, літературна критика, аналітичні жанри, стаття, рецензія, літературний огляд, "дифузія" жанрів.

In the publication the genre modifications of the critical article in the almanac "Duklia" are considered. The main typilogical characteristics and structure-forming factors with the accounting of the peculiarities of the Ukrainian literal process in Slovakia are analyzed. The tendencies to the creation of "diffusive" genres in the context of literal and critical activity of the Slovakian Ukrainians are defined.
Keywords:
literature science, literal criticism, analytical genres, article, literal review, "diffusive" of genres.

Показником розвитку літературної критики будь-якого народу є функціонування жанру статті. Як один із найглибших, наймобільніших критичних різновидів, який передбачає аналіз літературного явища з оцінними підсумками, теоретичними узагальненнями в широкому літературному і суспільному контексті [3, 121–122], стаття межує з літературознавством і вимагає відповідного вміння, концептуального мислення, професійної підготовки.

Літературно-критична думка словацьких українців другої половини XX ст. хоч і спалахувала почасти поодинокими спробами ідейно-естетичного осмислення окремих проявів мистецького життя, проте роками тліла за "зовнішніми" законами сучасності, живилася поверховим аналізом, однобічними оцінками. Її формували передусім критики-практики, які відгукувалися на "новації" поточного літературного процесу з погляду власних світоглядних позицій, зважаючи на концепції видання та суспільних маніфестів. Вони і здійснювали ідейно-тематичний аналіз творів, щедро роздаючи авторам декларативні ярлики. Тому закономірно, що з усіх аналітичних жанрів критики у "Дуклі" найменше представлена стаття. Провідні дуклянські поціновувачі літературної продукції відповідно до свого таланту, професійної підготовки, способу мислення і набутого досвіду намагалися розглядати окремі факти, висвітлювати певні грані літературного життя, вдаючись до глибшого теоретичного осмислення, узагальнень на тлі загальносуспільних тенденцій. Проте лише окремі з критиків спромагалися, відштовхуючись від конкретики, формулювати актуальні проблеми літературного розвитку чи накреслювати шляхи їх вирішення. Це дає підстави говорити як про різновиди жанру статті, так і про ознаки статті в текстах інших жанрів, опублікованих у "Дуклі". У цьому масиві критичних праць спробуємо провести диференціацію за проблемними напрямами.

Найяскравіше "дифузія" жанрів виявляється при аналізі теоретичних питань, що постають у зв'язку з окремими літературними творами, їх тенденціями, з пошуками нових жанрових і тематично-стильових втілень. Прикладом проблемної статті-рецензії є публікація В. Хоми "Лемки" та деякі інші літературні проблеми" [1. – 1965. – № 4. – С. 67–75]. Задумана як рецензія вона вповні відповідає канонам цього жанру: характеризує формально-змістову структуру твору, особливості його сюжету й композиції, майстерність образотворення, торкається глибини соціальної та психологічної характеристики персонажів, мовних засобів художнього відтворення дійсності, тобто пропонує спробу детального аналізу і вмотивованої оцінки роману М. Шмайди "Лемки".

Водночас міркування В. Хоми виходять далеко за межі рецензії, виділяючи проблему критеріїв оцінки літературних творів. Автор відштовхується від епіграфа "із сучасної радянської літературної критики" про роль рецензентської діяльності у функціонуванні "живого" літературного процесу і наполягає на необхідності критики "нової якості", що ґрунтується на цінностях "справжнього мистецтва слова". Під ними він розуміє насамперед "детальну мовну характеристику героїв, їх внутрішнього світу, добре розуміння диференціації між авторською та прямою мовою, між діалогічною і мовою непрямою", а отже, "правильне вживання у прямій мові місцевих слів, словосполучень, речень і т. п." [1. – 1965. – № 4. – С. 67]. Настільки художньо вирішує Шмайда ці питання, критик вважає проблематичним і дискусійним, бо при цьому виникають спірні концептуальні моменти розуміння й розвитку літератури. В. Хома їх не тільки перелічує, хоч і це вже похвально, зважаючи на відсутність місцевої традиції теоретичного осмислення літературних явищ, а й намагається простежити рівень їх реалізації у творі, що претендує на високу оцінку. Серед них, зокрема, йдеться про специфіку художньої творчості, про визначення літературного твору як "певної художньої конструкції", що "має художню вартість, яка випливає з усіх його складових частин". Тільки за умови виконання кожним елементом естетичних функцій твір "може мати й культурно-політичне та взагалі суспільне значення". Отже, письменника орієнтовано на естетичну цінність твору, що митець мав би "дбайливо вибирати всі художні засоби, обдумувати всі його нюанси, деталі..." [1. – 1965. – № 7. – С. 71]. Особливо дискусійною видалася проблема мови місцевої літератури, співвідношення української літературної мови і місцевих говірок. З цього приводу він полемізував з І. Мацинським; радив для подолання мовних недоліків разом із письменниками працювати редакторам, критикам і видавцям, дотримуючись етичних взаємин. Все це, як засвідчує суперечка М. Шмайди з редактором Л. Мольнар [1. – 1964. – № 4. – С. 96–106], також сприяє підвищенню якості творів, розширює їх читацьку аудиторію.

Проблемність статті В. Хоми зумовила її виразну спрямованість на полеміку, яка, на жаль, не розгорнулась у ширшу дискусію, як це було у випадку з обговоренням роману М. Шмайди "Тріщать криги". Важливо зазначити, що літератори-рецензенти беруться за цю справу, керуючись водночас різними мотивами, які заздалегідь починають структурувати їхні оцінні судження, впливаючи на жанрові домінанти. Якщо М. Гиряк планував написати рецензію і передати, "які враження залишились після прочитання твору" [1. – 1960. – № 4. – С. 106], а незгоду з характеристиками, висловленими у "Замечательном таланте" В. Хоми [1. – 1958. – № 4. – С. 79–86], використав як привід для розгортання власних суджень, то Ю. Бача і В. Хома виступили в річищі "критики про критику", висловлюючи підтримку чи заперечення вже оприлюднених міркувань та оцінок. Вони вперше на теренах українського митецького простору Словаччини дошукувалися істини в суперечках і протистояннях – засівали зерна повноцінного літературного процесу, які так і не підхопили наступні покоління. Логіку їхніх статей зумовила полеміка з головним опонентом М. Гиряком, яка дала можливість висловити своє розуміння своєрідності роману та пов'язаних із ним проблем. Більше того, В. Хома у першій частині своєї статті "Де ж правда?" цитував відгуки про книгу Шмайди у тогочасній чехо-словацькій та радянській пресі, подавав різні погляди на твір, погоджувався з одними думками чи заперечував інші, наголошував на правомірності висунутих вимог, їх відповідності до якісного рівня першого місцевого роману [1. – 1961. – № 3. – С. 73–79]. Такий прийом разом із цитуваннями із тексту рецензованого роману створює ілюзію співучасті читача, його "рівноправності" поряд із автором та рецензентами у процесі пошуку відповідей на спірні, на думку критиків, питання ідейно-художнього змісту твору.

Завдання, предмет дослідження, спосіб організації матеріалу, зміст і структура виступів Ю. Бачі та В. Хоми дають підстави номінувати їх твори терміном "полемічна стаття", який передбачає дискусію як домінуючий композиційний принцип, порушення важливих проблем літературного процесу, чітко аргументовані судження, глибоке знання аналізованого тексту, посилання, відповідний стиль [2, 161–164]. У запальній суперечці, жвавому обговоренні роману критики дискутували навколо актуальних літературних питань: пропонували різні підходи до трактування специфіки художньої творчості й літературного твору, типового в житті та художнього відображення його в мистецтві, особливостей творення характерів, ролі мови і стилю письменника у загальній структурі твору, співпраці критика, автора й читача у літературному функціонуванні нового тексту.

В. Хома, ведучи діалог із М. Гиряком та Ю. Бачею, зумів найглибше вжитися в художній світ роману, вловити його неповторність і внутрішню закономірність, спромігся зберегти необхідну дистанцію від аналізованого ним твору і водночас збагнути авторський задум, простежити його художнє втілення відповідно до канонів мистецької творчості. "Художній твір діє образами, – зазначав критик, – треба знати ідейний еквівалент образу і всіх образів в їх єдності, і художнього твору в цілому, як складної системи образів і всіх художніх засобів твору, …треба вказати художню вартість образів і всіх інших засобів. Тож в його (автора. – О. К.) задумі кожен образ, кожна ситуація чи пейзаж має (або повинен мати) певне значення, певну художню вартість, а тим самим й ідейну функцію, яка втрачає своє значення, якщо станемо її розглядати поза рамками художнього контексту" [1. – 1961. – №. 4. – С. 91–92]. У цьому В. Хома вбачав основну помилку М. Гиряка й аргументовано її доводив – толерантно, порівняно стримано, з певною часткою гостроти й афористичності, подекуди й сарказму. Полемічної тональності статті додав виразний іронічний штрих – коментуючи одну з реплік опонента щодо композиції роману, критик скористався його ж формулюванням: "Я не буду його (твір. – О. К.) розбивати на "слона" і "цуцика", оскільки роман як художній твір – одне ціле... Я вважаю роман "слоном", а згадані статті до нього "цуциком". Нехай читач сам посудить, який саме "слон" і які "цуцики" [1. – 1961. – № 3. – С. 73].

У контексті пошуків формально-естетичних втілень окремого літературного твору найменше у "Дуклі" представлені статті про закономірності художнього мовлення і стильові особливості регіональних письменників. Без детального аналізу зауважимо, що у масиві розмаїтих за змістом, логікою і глибиною аналізу публікацій знаходимо розмірковування над домінантами художньої виразності певного автора і його творів (Гиряк М. "Про фольклорні художні засоби роману М. Шмайди "Роз'їзди" [1. – 1987. – № 1. – С. 42–47]; Джоганик Я. "Метафора в збірці "Букет" С. Гостиняка" [1. – 1987. – № 2. – С. 68–69]), мовні рецензії з різним характером і обґрунтованістю оцінок (Дрозд О. "Художні засоби повісті Ю. Боролича "Мандрівка дротарика Івана Пройдисвіта" [1. – 1987. – № 1. – С. 66–68]; Кундрат А., Бунганич П. "Естетичність" мови?" [1. – 1966. – № 2. – С. 63-67]; Плющ М. "Словесний художній образ у поетичному тексті Ст. Гостиняка і М. Дробняка" [1. – 1986. – № 2. – С. 45–50]; Щипанська Н. "Праця письменника над словом" [1. – 1962. – № 2. – С. 82-85]), теоретичні статті про рівень мовної майстерності окремого літературного потоку (Фесенко Н. "Засоби художнього зображення" [1. – 1960. – № 3. – С. 92–98]). Неодноразово критики торкалися болючої проблеми всіх пряшівських письменників – використання елементів місцевої мови. Суперечки про чистоту мови, використання діалектизмів досягли кульмінації у резонансній дискусії навколо роману "Лемки" між його автором М. Шмайдою ("Повчання жарт, чи жарт з повчання" [1. – 1964. – № 3. – С. 86–91]) та редактором Л. Мольнар ("Жарти з мовою, чи жарти мови? [1. – 1964. – № 2. – С. 66–73]; "Ну що б, здавалося, слова…" [1. – 1964. – № 4. – С. 96–106]). Попри гостроту, пристрасність і виразний суб'єктивізм, у ній висловлені важливі питання про мовну майстерність і право письменника на свободу стилю, доцільність редакторських змін.

На жанровому векторі літературної критики стаття найближче стоїть до літературних оглядів, бо обидва ці різновиди спрямовані на характеристику, оцінку й узагальнення суттєвих аспектів літературного процесу, виявлення типологічних зв'язків між ними й позамистецькими чинниками. Це пояснює той факт, що жанр статті найчастіше функціонує при осмисленні своєрідності літературного розвитку окремих жанрово-родових потоків, літературних угрупувань з їх ідеологією та естетичними орієнтаціями. У таких публікаціях наявний певний елемент оглядовості, але відбір матеріалу, його інформаційно-аналітичне подання виконують прикладну, ілюстративну роль щодо проблеми, обраної автором. З проблемно-оглядовими статтями на сторінках "Дуклі" в різний час виступили Й. Голенда ("Розвиток української дитячої літератури в Чехо-Словаччині за сорок років" [1. – 1988. – № 4. – С. 65–68]), М. Неврлі ("Неоромантизм в українській радянській поезії 20-х років" [1. – 1967. – 3. – С. 1–7]), О. Рудловчак ("Проблеми і завдання дослідження літературної спадщини та сучасного стану літератури українців Східної Словаччини" [1. – 1960. – № 2. – С. 101–104]).

Цікаву комбінацію огляду і статті опублікував у журналі В. Жидліцький. Уже на початку свого виступу "Роман та його художня проблематика в українській літературі Чехословаччини" критик окреслив коло вихідних концептуальних питань для розгляду: "По-перше, чи і на скільки роман східнословацьких українців зрілий. І по-друге, чи і на скільки, маючи на увазі українську літературу в ЧССР, можна говорити про окрему літературу" [1. – 1967. – № 5. – С. 57]. Проте автор розглянув їх у зворотному порядку – від загального до конкретного: запропонував власне розуміння поняття "місцевої літератури" та її критеріїв, пристрасно захищав право на існування "менших" літератур у межах загальнодержавного мистецького контексту, пояснював їх особливості позахудожніми суспільними функціями, які позначилися на зародженні та післявоєнній еволюції пряшівського роману. Поява романного жанру словацьких українців була історично і соціально зумовлена, з одного боку, можливістю творити "літопис" пережитого, втілювати партійні програмні завдання, фіксувати становлення "нової" людини, повнокровних, глибококонфліктних людських характерів, а з іншого – відсутністю епічної традиції місцевого письменства, орієнтацією митців на світові зразки. Все це породило емпіризм або ж зворотний до нього схематизм творів так званої "початкової стадії" розвитку жанру. Наскільки зуміли піднятися над цією тенденцією пряшівські романісти, критик намагався визначити, виявляючи ідейно-тематичні й формально-стильові особливості кращих творів В. Зозуляка, М. Шмайди, порівнявши їх з романом Н. Гнатюка в парадигмі пізнавально-естетичного розуміння "літератури як людинознавства" [1. – 1967. – № 5. – С. 67]. При цьому характеристика романів не була самоціллю Жидліцького, він розглядав у них ті аспекти, які мали засвідчити зрілість літератури у її найвищому жанровому досягненні: "реалістично-дослідницький тип" епічного викладу; розвиток конфлікту і процесу думання замість описовості; глибина змалювання індивідуальних характерів; причинно-наслідковий зв'язок

у розгортанні сюжету; функціональна наповнюваність композиційних елементів та мовних деталей. У проблемно-оглядовому висвітленні В. Жидліцьким стану українського роману Словаччини бачимо майстерний фаховий аналіз, що ґрунтується на гарній теоретичній підготовці та досконалому знанні текстів, науково обґрунтовані оцінки, вмотивовані коментарі й узагальнення. Актуальні питання літературного процесу, "художні проблеми" розвитку жанру та їх вирішення автор не нав'язував, бо неодноразово апелював до критичної думки, до читачів, ніби розмірковуючи з ними, інспіруючи їх певне ставлення до творів та авторів. Усе це разом наближало статтю В. Жидліцького до жанру стислої монографії.

В альманасі "Дукля" стаття була домінуючою формою критичної діяльності лише протягом 60-х рр. XX ст. Епоха "золотого віку" в розвитку української літератури Словаччини, позначена кількісним і якісним зростанням художніх творів, становленням нових суспільних пріоритетів та мистецьких тенденцій, переглядом провідних теоретичних положень, переосмисленням важливих художніх та світоглядних проблем, покликала до життя критичний жанр із максимальними можливостями глибокого аналізу й оцінки мистецьких явищ, пояснення й узагальнення актуальних питань літературного процесу.

Публікації "Дуклі" кінця 50-х та у 60-х рр. XX ст. представили широкий спектр жанру статті. Важливе місце в ньому займали проблемні статті, присвячені сучасному стану і перспективам розвитку літератури словацьких українців, де висувається низка актуальних проблем місцевого письменства і пропонуються шляхи їх вирішення. Зазвичай у центрі таких праць стоять теоретичні або методологічні питання літератури: предмет і способи художнього освоєння дійсності (Бача Ю. "Проблема відображення життя в сучасній українській літературі східної Словаччини" [1. – 1961. – № 4. – С. 80–89]), функції словесного мистецтва у суспільстві (Рудловчак О. "Про суспільне значення літератури" [1. – 1959. – № 4. – С. 71–76]), провідні засади письменницької творчості, формально-мистецькі шукання в межах окремих родів і жанрів (Гула П. "Проблеми молодої української поезії в ЧССР" [1. – 1962. – № 4. – С. 43–47], Ільницький М. "Стріча лагідного Каїна з лицарем печальної подоби" [1. – 1967. – № 6. – С. 63–66]). Публікації хронологічно охоплюють майже десятиліття, тому їм притаманні різні методологічні наставлення (від теоретичного дискурсу з приводу певних творів до проблемного огляду тогочасного літературного процесу), різна питома вага полемічності, публіцистичності й соціологізму, раціоналістичних розмірковувань та особистих оцінок, але вони типові для жанру проблемної статті своєю концептуальністю, логічністю, аргументованістю, теоретичною композиційною домінантою.

Усі ці характеристики легко простежити на прикладі статті П. Гули "Проблеми молодої української поезії в ЧССР" [1. – 1962. – № 4. – С. 43–47]. Уже на початку автор чітко окреслює власні творчі амбіції та мету: "Наші примітки аж ніяк не претендують на наукову чи літературно-теоретичну або критичну працю… наша стаття хоче стати імпульсом до дискусії про місцеву поезію…" [1. – 1962. – № 4. – С. 43]. Далі він мотивував необхідність такої дискусії, з одного боку, фактом диференціації світосприймання, тематики, художніх прийомів, стилю у старших і молодих поетів, а з іншого – відповідною вимогливістю до поетів та редакторів. Висунуті проблемні завдання щодо майбутньої роботи кожного з трьох поколінь українських поетів Чехо-Словаччини надали статті виразної програмної спрямованості, а подальше використання її для доповіді зумовило публіцистичність стилю.

Проблемні статті 60-х рр. сформували найбільшу за всю історію літератури словацьких українців полеміку щодо шляхів і перспективи її розвитку. У взаємному спілкуванні проартикульовані питання, актуальні для мистецтва слова взагалі та для пряшівського письменства зокрема. Першим деякі з них порушив А. Червеняк у статті "Наші чергові завдання" [1. – 1964. – № 1. – С. 2–8]. Долаючи наслідки горезвісного періоду "культу особи", літератори повинні, на думку критика, прагнути до внутрішньої свободи, тобто вміти пізнавати й осмислювати сучасне з точки зору завтрашніх вимог, всебічно осягати людину та її життя, переглянути основні теоретичні доктрини "писати для народу", "національного в мистецтві", дотримуватися формально-змістової єдності твору, співвідношення традицій і новаторства, апелювати однаково як до суб'єктивних, такі до об'єктивних факторів, які впливають на розвиток літератури, висловлюючи власну точку зору щодо важливих проблем чи нових явищ. Накреслена перспектива пряшівського письменства викликала публічну реакцію літературної громадськості: на заклик А. Червеняка до обміну думками відгукнулися одразу Ю. Бача ("Зрозуміти й реалізувати" [1. – 1964. – № 3. – С. 93]), І. Галайда ("Що здивувало мене?" [1. –1964. – № 3. – С. 94]), А. Пестременко ("Твір вимагає читача" [1. – 1964. – № 3. – С. 94]), які підтримали висунуті завдання і закликали до їх поглиблення та практичного втілення.

Надзвичайно важливою в контексті "місцевого" літературного розвитку виявилася полеміка між Й. Шелепцем та Ю. Бачею. Статус провінційної, тобто слабкої та меншвартісної, надовго закріпився за літературою словацьких українців, зумовив характер і цінність творчості більшості її представників. Така оцінка ґрунтувалася на розумінні головної проблеми ролі традицій у розвитку пряшівського письменства, яку зазвичай трактували як найбільший недолік, що гальмує її рух у напрямку пошуку й апробації нових способів художнього мислення й мистецького освоєння дійсності. Й. Шелепець у статті "Думки опівночі" характеризує тогочасну літературу як "слабку й суто регіональну" і вбачає причини такого стану саме в орієнтації на замкнуте коло місцевих культурних традицій: "Ми (українські письменники Чехо-Словаччини. – О. К.), повернені спиною до всього культурного й цивілізованого світу, спрямували свій зір на свої рідні Карпати, на свої карпатські літературні традиції і сплелися, зв'язалися з ними так сильно, що вони, мов бактерії, роз'їдають нашу літературу і не дозволяють їй піднятись над карпатські верхи та побачити, що і довкола є широкий і багатий світ" [1. – 1964. – № 4. – С. 68]. "Традиціоналізм", на думку критика, проявляється "на практиці в організації літературної роботи, у підготовці молодих літературних кадрів" і втілюється у тематиці творів поетичних, досі "переважно з мотивами любові до свого рідного краю, мотивами кохання і любові, а проза виводила типи, які живуть і діють майже тільки в своїх рідних Карпатах і поволі то тут, то там піднімаються до світла і більше нічого" [1. – 1964. – № 4. – С. 68–69]. Деякі справедливі корективи до цих обвинувачень вніс Ю. Бача у статті-відповіді "Вони цієї каші не варили", зазначаючи, що причини дотеперішнього застою місцевого письменства "не можна звалювати виключно на традицію", загальну відсталість, низький соціально-економічний рівень життя населення. Важливу роль відіграють знання, досвід, художні смаки і талант окремих письменників, від яких залежить поступ літератури до визнання у світі. Крім того, Ю.Бача "традиціоналізм" пояснює не "вузькою місцевою темою", а "рівнем її художнього втілення", на підтвердження чого наводить численні зразки світової літератури [1. – 1965. – № 1. – С. 100–102].

Цю проблему кожен по-своєму представили доповідачі на засіданні Української секції ССП у березні 1965 р. А. Червеняк у полемічних замітках "До проблем української літератури в Чехословаччині" пояснює "традиціоналізм" у пряшівському письменстві як результат впливу позамистецьких соціально-економічних і політичних факторів. Період "культу особи" деформував основні теоретичні канони літературної творчості, які критик пропонує переглянути: формат літератури як "відбиття" дійсності, категорії життєвої і художньої правди, позитивного і "програмного" героя, метод соціалістичного реалізму, функціональну єдність мистецтва слова і його диференціацію на окремі індивідуальності, форму ідейної свідомості письменника, всупереч якій у "час культу" саме "менш освічені", тобто менш ідейні автори (М. Шмайда), досягли успіху в формуванні та збереженні власного творчого обличчя в контексті вимог нової епохи [1. – 1965. – № 2. – С. 68–75]. Й. Шелепець ("Стан, можливості та перспективи нашої літератури"), навпаки, вбачає проблеми місцевої літератури в її внутрішніх закономірностях, які творять самі письменники, тому найважливішим вважає розширити їх світогляд, звернути погляд до світового художнього мислення, звільнитися від соціологічних доктрин у висвітленні реалій дійсності й подати власне ставлення до них, проявивши цим "суспільну сміливість", удосконалити творчий метод, поетичну техніку і майстерність відповідно до кращих літературних зразків [1. – 1965. – № 2. – С. 76–83]. О. Зілинський ("Куди йти літературі східнословацьких українців?") залучив історичні традиції до ієрархії вартостей культурного розвитку за умови їх переоцінки і творчого переосмислення, з яких молоде покоління зможе черпати стимули для творчого зростання, осягнення внутрішньої індивідуальності людини, пізнання законів і меж її свободи [1. – 1965. – № 2. – С. 94–99].

Полеміка 60-х рр. вдихнула життя в літературний процес словацьких українців, сформувала для нього "банк ідей" на кілька наступних десятиліть, обумовила необхідність нового способу художнього світосприймання і його літературного втілення, показала структуру і методологію мислення провідних критиків. Трансформації вільної мистецької думки на пряшівському ґрунті сприяв і стиль згаданих статей з різним рівнем фрагментарності, публіцистичності, полемічної гостроти й іронічної пристрасті. Критики пропонували читачам свої міркування щодо висунутих ними проблем, переконували у справедливості чи помилковості певних теорій, шукали однодумців у вирішенні гострих суперечностей, тому надавали публікаціям відчутну пропагандистську спрямованість.

Окремий проблемний напрям становлять статті про основні моменти літературної критики: її місце в літературному процесі, позиції критика за умов ідеологічної заангажованості та естетичної світоглядної парадигми, критерії оцінювання. Роль критики в мистецькому житті словацьких українців складна й неоднозначна: нові тенденції в літературі 60-х рр. зумовили потребу існування адекватної критики як автономної галузі літературної творчості, в основі якої – здатність бачити й інтерпретувати глибинне значення одиничних явищ. Її основні норми окреслив О. Зілинський у статті "Якою має бути критика?" [1. – 1965. – № 3. – С. 1–3]. Наголосивши на важливості критики в епоху змін, шуканні нових шляхів мистецького поступу, цінностіь усіх критичних різновидів (рекомендації, коментарю, догматичного й літературно-історичного), автор побачив найбільшу необхідність у "критиці – паралельній творчості", яка "продовжує й розвиває, переносячи на інший ґрунт, думки, висловлені в художній літературі, доповнює й модифікує їх силою власного мислення" [1. – 1965. – № 3. – С. 1]. Ця високоякісна форма, оперуючи художніми образами, створює нові ідейні комплекси, які стимулюють літературний процес, формують мистецькі смаки. О. Зілинський порушив надзвичайно актуальну для літератур усіх часів і народів проблему взаємозв'язку і залежності критики від рівня локальної художньої творчості. На думку дослідника, цінність критики як творчого мислення полягає саме в тому, що вона не обмежується досягненнями власної літератури, а створює "ґрунт для порівняння" ідейної й естетичної парадигми своїх та іноземних митців, на основі чого формулює загальну "схему вартостей", вирізняє їх локальні вияви і таким чином допомагає місцевим авторам розширювати коло своїх мистецьких і світоглядних шукань. Цей критичний різновид має найбільші шанси бути сприйнятим завдяки своїй максимальній об'єктивності, оскільки оцінює індивідуальний образ письменника на основі аналізу цінності твору, зумовленої його внутрішніми закономірностями. Така критика стає доброю й результативною тільки за умови її процесуального і системного функціонування, тобто паралельного існування кількох концептуальних поглядів щодо оцінки певних літературних явищ, що ґрунтуються на об'єктивних літературно-теоретичних засадах аналізу. Тільки вона спроможна розкрити місцевій літературі "широкі горизонти", стати регулюючою силою регіональної художньої творчості, тому до неї повинні прямувати всі критичні спроби пряшівських авторів, досконало виконуючи завдання на кожному з етапів її формування. Своїх колег-сучасників О. Зілинський застерігав не оминати жодного літературного факту, який хоч би претендував на певну вартість: "знайти ключ, назву і форму для всіх явищ, що народжуються в літературному процесі, зрозуміння для їхньої динаміки і перспектив" [1. – 1965. – № 3. – С. 2].

Ми детально зупинилися на публікації О. Зілинського, бо у ній сформульовані основні положення розвитку загальнолітературної критики і влучно накреслені перспективи для критичної діяльності українських авторів Словаччини. Вони глибше розглянуті у пізніших працях: О. Зілинський у проблемно-оглядовій статті "Досягнення й перспективи нашої літературної критики" [1. – 1966. – № 4. – С. 4–19] виявляв рівень практичної реалізації нових вимог до критики, простежував формування її діалектичного струменя у процесі взаємозв'язку об'єктивних літературознавчих критеріїв та суб'єктивних інтерпретацій; В. Хома у виступі "Чи потрібно дискутувати?" [1. – 1967. – № 1. – С. 43–48] полемізував з О. Зілинським щодо критеріїв оцінки творів, з А. Червеняком щодо особливостей критики як форми літературної творчості, підкреслюючи роль критики у взаєминах літератури й читача; Ю. Бача в доповідях "Критику – на вищий рівень" [1. – 1990. – № 4. – С. 40–44], "Не лише автор, але й літературна критика має свої права та обов'язки!" [1. – 1995. – № 1. – С. 21–24] простежував панораму літературно-критичних метаморфоз 60-х – початку 90-х рр. стосовно ключової проблеми критеріїв оцінки творів, формулював необхідність нової історії літератури, яка повинна ґрунтуватися на справжніх, художньо-естетичних досягненнях, виділених критикою з контексту поточного літературного розвитку.

У підсумку ще раз підкреслимо вагу і значення жанру статті для розвитку літературної критики словацьких українців. Внесок "Дуклі" на цьому полі, хоч і кількісно невеликий, порівняно з іншими жанровими різновидами, проте надзвичайно вагомий з погляду зростання місцевого письменства. Крізь призму критичних статей журналу постав літературний процес у всьому розмаїтті проблем і способів їх вирішення. Широка амплітуда інтересів, методичних і стильових шукань засвідчила формування автономної критичної галузі лутературної діяльності.



1. Дукля. – Пряшів, 1953–2004.
2. Баранов В. И., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Литературно-художественная критика. – М.: Высшая школа, 1982. – С. 154–170.
3. Бурляй Ю. С. Жанри літературно-художньої критики // Основи літературно-художньої критики. – К.: Вища школа, 1985. – С. 107–162.
4. Жанры русской литературной критики 70–80-х годов XIX века. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1991. – 164 с.
5. Зельдович М. Г. Параметры критической статьи (К постановке проблемы) // Проблемы истории критики и поэтики реализма: Межвузовский сборник. – Куйбышев: Изд-во Куйбышев. ун-та, 1979. – Вып. 4. – С. 3–40.
6. Корокотина А. М. К вопросу о жанровом своеобразии литературно-художественной критики (на материале критики 20-х годов) // Сборник молодых ученых. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1974. – Вып. 3. – С. 128–145.
7. Кучма Н. З. Літературна критика в Західній Україні 20–30 рр. XX ст. – Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2004. – С.161–177.
8. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ "Академія", 1997. – С. 654.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові