Ласкаво просимо

проф.
УДК 655.11(477)

Аргументовано, на конкретному джерельному матеріалі аналізуються невдалі спроби апологетів "єдиної неподільної імперії" заперечити останні досягнення українських учених у галузі дослідження джерел українського друкованого слова. Автор стає на захист наукової, а не ідеологічної періодизації розвитку видавничої справи на українських землях.
Ключові слова: українська видавнича справа, джерела

This article gives reasoned and proved by facts material analysing unsuccessful attempts of "the only and unsaparated empire" adherents to object last achievements of Ukrainian scientists in the sphere of Ukrainian printed word origins. The author supports scientific, not ideological devisien into periods of printed matter development on the territory of Ukraine.
Keywords: ukrainian printed matter, source.

Винесене у заголовок запитання із незначними модифікаціями з часом стало майже літературним штампом. Щонайменше два століття його ставить і намагається відповісти на нього найширший загал фахівців різних галузей: від книгознавців-професіоналів до аматорів різного ґатунку. За змістом відповідей на поставлене запитання всіх запитувачів-відповідачів можна поділити на три основні групи. А саме:

1. Хто негативно відповідає на поставлене запитання ("негативісти").

2. Хто дає позитивну відповідь ("позитивісти").

3. Ті, для кого ця тема є предметом маніпуляцій і спекуляцій залежно від загальної кон'юнктури та їхніх особистих намірів ("спекулянти").

До першої групи належать шовіністично налаштовані російські книгознавці та деякі їхні попихачі-малороси. Їхнє кредо нагадує горезвісний "афоризм" міністра внутрішніх справ царської Росії Валуєва, який у перефразованому вигляді звучить приблизно так: ніякого українського книгодрукування до виникнення російського не було, немає й бути не могло.

Другу групу становить переважна більшість українських та закордонних книгознавців, які наявними у них аргументами і фактами доводили і доводять існування друкарства на західноукраїнських землях до приїзду туди І. Федорова. Перелік прихильників цієї категорії слід, мабуть, починати з... самого Івана Федоровича (Федорова), який (не підозрюючи, що колись стане заручником шовіністичних амбіцій) у своїй післямові до львівського "Апостола" засвідчив, що він, "вселшумися в преименитом граде Лвове, яко по стопам ходяще топтаным некоего богоизбранна мужа начах глаголати в себе молитву сію". Це щире зізнання підсилює й надпис на його надгробній плиті:"... своим тщанієм друкованіє занедбалоє обновил".

Далі слід згадати відомого польського дослідника Є. Бандтке, який у своїй багатотомній праці "Історія друкарень у Королівстві Польському і Великому Князівстві Литовському, і в краях закордонних, де польські справи творилися" ще на початку XIX ст. стверджував, що Іван Федоров у Львові "не зложив, а обновив тут друкарню руську p. 1573".

Подальшими "позитивістами" слід назвати таких дослідників минулого і сьогодення друкарства та книговидавничої справи України, як Д. 3убицький, І. Огієнко, Г. Коляда [9], О. Мацюк, Я. Запаско, М. Тимошик, О. Орос, Б. Никифорук, А. Слободяник та багато інших. Їхнє кредо звучить приблизно так: було дофедоровське книгодрукування на західноукраїнських землях, не могло не бути.

Третю групу (чи, швидше, прошарок між першою і другою групами) становлять фахівці різних галузей, для яких відповідь на поставлене запитання не має принципового значення. Головне для них – відчути (вловити) кон'юнктуру цієї проблеми і вчасно "засвітитися" в болючій для свідомих українців темі, розраховуючи на певні наукові чи інші дивіденди. Тобто, як писав І. Крилов, "без драки попасть в большие забияки".

Новітнім прикладом такого явища може слугувати стаття О. Мельникова "Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова: огляд публікацій останніх років" [12], про яку ми поговоримо трохи пізніше.

А поки що зазначимо джерела сформульованої у заголовку проблеми. Без сумніву, що коли б Україна (Київська Русь) після монголо-татарської навали не опинилася під владою сильніших держав (менш постраждалих від цієї навали), а потім, після "возз'єднання двох братніх народів", не стала колонією однієї з найжорстокіших імперій, запитання "Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?" було б явно некоректним і зовсім недоречним.

Бо неупереджені дослідники, обізнані з історіографією цієї проблеми, зокрема з фундаментальною працею І. Огієнка "Історія українського друкарства" і поданою в ній хронологію поширення друкарства країнами Європи, бачать, що більшість держав Західної Європи скористалися геніальним винаходом Гутенберга в перші ж десятиліття після його оприлюднення (Італія – 1464 p., Франція – 1470, Голландія, Угорщина – 1473, Іспанія – 1474, Англія – 1480, Данія – 1482 тощо).

Приблизно так, але трохи повільніше, ширилося друкарство у слов'янському світі: чехи – 1478 p., українці – 1491, серби-чорногорці – 1493, поляки – кінець XV ст., білоруси – 1517, серби – 1553, росіяни – 1564, болгари – 1641 [15, 34–35].

Якщо ж прийняти російську "концепцію" поширення книгодрукування серед слов'янських народів (в основі якої лежить "первородство", "месіанство" метрополії ледь не в усіх сферах людської діяльності), то виходить, що чехи, поляки, білоруси та інші слов'янські народи своєчасно скористалися верстатом Гутенберга. І лише українці, перебуваючи у центрі Європи поруч з ними, чомусь не помітили (чи недооцінили) це диво людської думки.

І згідно з цією "концепцією", тільки через 134 роки після винаходу книгодрукування (!), коли друкарство нарешті досягло Московії (1564), а потім чомусь почало рухатися у зворотному напрямку (а не, наприклад, у Калузький край, нібито "батьківщину" Івана Федорова), воно через 10 років врешті-решт потрапило на українські землі.

Чи можна таке уявити навіть без книгознавчої підготовки, а за наявності елементарного здорового глузду? Виявляється, не тільки можна уявити, а й "науково" обґрунтувати, як це силкуються зробити проімперськи налаштовані книгознавці. При цьому використовуються такі прийоми і методи, які при всьому бажанні важко назвати науковими. Це, передусім, застосування подвійних стандартів, пересмикування або ж замовчування фактів, і найголовніше! – повне ігнорування прямих чи опосередкованих доказів опонентів.

А тепер – до згаданої статті п. Мельникова. Щоб краще усвідомити основні положення та висновки її автора, бажано зрозуміти мотивацію його звернення до, як ми вже зазначали, непростої теми. Логічно припустити, що у п. Мельникова мала бути інша (третя) позиція з аналізованої проблеми або ж серйозні аргументи і факти на користь однієї з двох існуючих.

Тому важливо вникнути в сутність цієї статті. У вступі автор, зокрема, зазначає два протилежних погляди на винесену в заголовок проблему і констатує, що "російських і радянських дослідників прямо звинувачують у необ'єктивності Я. Запаско та М. Тимошик". Виявляється, що саме ця обставина стала вирішальною у зверненні до визначеної теми, про що досить чітко сказано в преамбулі статті: "Оскільки в необ'єктивності звинувачують передусім власне російських дослідників і говорять про ідеологічну заангажованість публікацій радянської доби, автор аналізує винятково публікації українських авторів останніх років". А саме: М. Андрійчука [1], Я. Запаска, Я. Ісаєвича, О. Мацюка, В. Стасенка [20], М. Тимошика, "ґрунтуючись на їхніх публікаціях останніх років".

Вибачте, якщо мова йде про доказ "об'єктивності" "російських і радянських дослідників" та незаангажованість "публікацій радянської доби", то при чому тут: "Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?" Адже в автора і його "підзахисних" є однозначна відповідь на поставлене запитання: "Не було!" То так і пишіть, а не маскуйтеся під наболілу тему. От звідси й починається спекуляція, тобто свідома "експлуатація" дискусійної проблеми для прикриття своїх, по суті антиукраїнських намірів.

То чи може викликати повагу публікація з таким задумом і чи варто її взагалі розглядати? Зрозуміло, що поваги вона не може викликати, а от аналізувати її потрібно. Хоча б для того, щоб розкрити недосвідченому читачеві "технологію" реалізації брудних намірів.

Відразу звертаємо увагу, що п. Мельников ставить перед собою завдання – захистити "російських і радянських дослідників" від українських "позитивістів" руками (тобто працями) українських "негативістів". Відразу стає зрозумілим, що п. Мельников не першопрохідник у цій справі: раніше, здається, не було, але зараз є серед українців захисники "скривджених" (щоправда, поодинокі).

Але як це робиться? Почнемо з уточнення підзаголовка статті. Якщо це "огляд публікацій останніх років" (яка скромність при такому задумі!), то чому в ньому така тенденційна вибірковість імен і праць? Адже поза увагою автора залишилося більше десятка "публікацій останніх років", де так чи інакше розглядається означена проблематика.

Наприклад, рецензія Я. Запаска 1999 р. на працю М. Тимошика "Її величність – книга" [4], де щодо дофедоровського книгодрукування висловлена принципова позиція. Або стаття О. Ороса та Б. Никифорука 2003 p. "Витоки українського книгодрукування", де автори дають однозначну відповідь на винесену в заголовок проблему [17]. Чи, наприклад, книга того ж О. Ороса (2001) "Грушівський монастир і початки кириличного слов'янського книгодрукування" [16]. Або спільна рецензія 2000 р. автора цих рядків і проф. М. Тимошика "Український друк і видавнича справа на сторінках російської енциклопедії "Книга" [13] та чимало інших праць, залишених поза увагою п. Мельниковим.

Адже автор навіть "оглядової" статті, якщо він дотримується елементарних наукових принципів, не може ігнорувати наявні публікації, незалежно від того, погоджується він чи ні з їхніми основними положеннями і висновками. Що ж ми маємо насправді? Навіть низка авторів, перелічених для розгляду їхніх публікацій (М. Андрійчук, О. Мацюк, В. Стасенко), названа, швидше за все, для антуражу, ніж для серйозного аналізу. Адже більш-менш детально цитуються лише остання праця акад. Я. Ісаєвича [7] та публікації акад. Я. Запаска [5] і проф. М. Тимошика [21]. Причому Я. Ісаєвичу відведено роль захисника несправедливо, на думку автора, скривджених російських і радянських дослідників, а Я. Запаску і М. Тимошику – його опонентів.

Як бачимо, тенденція цілком очевидна: фактично ніякого "огляду публікацій останніх років" немає, як немає й авторського тексту, тобто власної позиції, а є певним чином підібрані цитати з підсумкової праці взятого автором у "спільники" захисників "скривджених" Я. Ісаєвича та його опонентів Я. Запаска та проф. М. Тимошика. Таким чином, з одного боку, цитати з праць Я. Ісаєвича, який, як сказано в статті, до "позитивістів", тобто "до "переважної більшості науковців-фахівців", не належить", з іншого – витяги з праць "позитивістів", яких уособлюють, передусім, Я. Запаско та М. Тимошик і частково О. Мацюк [10; 11] і В. Стасенко [20].

Слід нагадати, що "ахілесовою п'ятою" "позитивістів" їхні опоненти вважають відсутність на сьогодні зразків дофедоровського книгодрукування. Логіка проста: немає "речових доказів" – не було ні друкарень, ні книгодрукування! Ніякі опосередковані чи безпосередні докази, навіть достатньо переконливі (наприклад, опубліковані О. Мацюком у наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. документальні дані про друкарню Степана Дропана та інвентар книг Словітського монастиря на Львівщині, які сьогодні вже стали матеріалом для газетних публікацій [8]), не сприймаються й не беруться до уваги.

Хіба це не переконливий приклад подвійних стандартів, до яких вдаються деякі титуловані дослідники, коли заперечується більш раннє виникнення українського книгодрукування від російського лише тому, що поки що не знайдені зразки цього друкування. Якщо з таким "стандартом" підійти до минувшини будь-яких народів, тоді доведеться відмовитися від багатьох подій і фактів їхньої історії, від яких не залишилося "речових доказів", а існують лише перекази, згадки та припущення.

Виходить, що наведені О. Мацюком задокументовані факти про існування дофедоровського книгодрукування на західноукраїнських землях недостатні для принципових "негативістів". А от вміщення, наприклад, інформації в російській енциклопедії "Книга" про всього лиш "можливу" бібліотеку великого "книголюба" Івана Грозного, одного із найжорстокіших "собирателей земель русских", який, наприклад, "вогнем і мечем" розправився з "Новгородською республікою" – останнім притулком демократичних традицій Київської Русі, – у них чомусь не викликає ніяких заперечень.

Про такий "підхід" писав і Я. Запаско у рецензії, "непоміченій" п. Мельниковим під час його "огляду публікацій останніх років". Зокрема, він зазначав, що "реальність подій, описаних у наших літописах, ми не піддаємо сумніву, хоча збереглися вони – у значно пізніших списках. Це стосується й багатьох інших історичних документів. Щодо конкретного випадку, то дані про львівського міщанина Степана Дропана містяться й у прижиттєвих документах середини XV ст., а те, що українські стародруки з бібліотеки Словітського монастиря не віднайдені, ще не є доказом того, що їх не було, бо не знали ж ми так довго й про існування самого інвентаря. Так само сталося із львівським Букварем 1574 p., про який ми дізналися аж у 1953 p." [4, 16].

Інакше кажучи, накопичений "позитивістами" за тривалий період опосередкований і безпосередній матеріал, насамперед публікації О. Мацюка, давав усі підстави зняти з порядку денного проблему: "Чи було...?" Але не такі "негативісти", щоб поступитися своїми "науковими принципами". Адже позитивна відповідь на це запитання багато що значить. Як справедливо відзначав російський академік М. Тихомиров, "поява першої друкованої книжки мовою того чи іншого народу засвідчує початок нової епохи в його культурному житті". Тож чи можуть вони хоч на хвилину уявити, що хтось із "нацменів" міг бути хоч у чомусь (а тим більше у книгодрукуванні!) попереду "титульної" нації імперії?!

Тому фактично розв'язана проблема "Чи було...?" тепер підмінюється запитанням про дату започаткування книгодрукування на українських землях. Бо зазначений у документальних матеріалах О. Мацюка 1460 p. як рік появи у Львові друкарні Степана Дропана (на 112 років раніше прибуття туди І. Федорова!) явно не влаштовує проімперськи налаштованих істориків книги. Тому до "наукового обігу" вводиться нічим не обгрунтована версія про те, що і ченці Львівського василіанського монастиря св. Онуфрія, і укладачі інвентарю Словітського монастиря припускалися помилок у датуванні року придбання друкарні Степана Дропана і років видання зафіксованих у Словітському монастирі книг.

Більше того, "як з'ясувалося", укладач інвентарю навіть "пересунув дати видання більшості названих ним книг рівно на сто років назад". Однак, як саме це вдалося "з'ясувати", дати видання яких саме книг і чому саме на сто років і саме назад, а не наперед були "пересунуті" укладачем – на ці та подібні до них запитання "негативісти" та їхні прибічники чомусь не дають відповіді. Чому, здогадатися неважко: її у них просто немає. Інакше тут було б стільки галасу...

Проте якщо, наприклад, навіть припустити, що ченці-василіани припустилися помилки щодо дати придбання друкарні Степана Дропана на цілих сто років, що важко уявити, то і в такому разі ця подія відбулася б до приїзду І. Федорова до Львова. Крім того, слід звернути увагу, що в опублікованих О. Мацюком документах мова йде як про повернення монастиреві колись належної йому друкарні, так і про можливу сплату 40 тис. флоренів "як відшкодування за прибутки друкарні". Інакше кажучи, йдеться не лише про існування друкарні, а й про реальне книгодрукування.

У зв'язку з цим доречно нагадати застереження І. Огієнка про несхожість початкового українського друкарства з московським в тому, що "з українських друкарень виходили книжки не тільки богослужбові, але багато книжок і світського змісту, і при тому різними мовами..." [15, 35]. Якщо до цього додати, що це книгодрукування відбувалося невдовзі після винаходу верстата Гутенберга, за сто (чи приблизно сто) років перед початком федоровського книгодрукування, і було, зрозуміло, недосконалим, з малими накладами видань, без пізнішого правила зазначати певні елементи вихідних відомостей, то стає зрозумілою складність пошуку зразків українських першодруків. А коли, як писав О. Мацюк, ще "простежити, як поводилися завойовники з українською книгою, то стане цілком зрозумілим, чому вона не дійшла до нас" [11, 47].

Конкретніше на цю тему пише О. Орос: "Відомо, що доля книги як засобу культурного розвитку народу була особливо прикрою, бо ж на неї полювали з особливим завзяттям. До нас дійшло безліч свідчень, як наприкінці XVII ст. австрійські, угорські та польські фанатики-католики, насильно насаджуючи унію, палили або використовували як макулатуру старослов'янські стародруки та рукописи, а в наш час коїли аналогічні злочини сталінсько-брєжнєвські "рицарі" від культури" [16, 25]. Чи, може, саме тому "негативісти" так активно вимагають пред'явлення зразків дофедоровського книгодрукування, знаючи, як гарно "попрацювали" їхні попередники?...

Тут доречно згадати, що і сам І. Ґугенберг починав не зі своєї знаменитої 42-рядкової "Біблії", а з так званої "ринкової" друкованої продукції: календарів, підручників, індульгенцій тощо. Щось подібне було і з українськими першодрукарями (чи не тому у Львові було так багато палітурників (інтролігаторів) ще до приїзду туди І. Федорова?). Так що, мабуть, навряд чи варто розраховувати на знаходження шедеврів часів початкового книгодрукування в Україні.

Хоча, зрозуміло, не шедеврів ми чекаємо, а будь-якого безпосереднього підтвердження раннього книгодрукування на українських землях. Щоб врешті-решт зняти (здати в архів!) надуману проблему і... побачити, що ще придумають "негативісти", щоб продовжувати заперечувати існування дофедоровського книгодрукування в Україні.

Та повернімося до статті п. Мельникова й побачимо, як він спритно цитатами з праці Я. Ісаєвича "розправляється" з кривдниками російських і радянських дослідників. Передусім, він "ловить", як йому здається, Я. Запаска на непослідовності (чи нещирості), коли той у 1995 p. стверджує про існування кириличного книгодрукування у Львові до приїзду І. Федорова, а ще у 1964 p. пише: "...поки не будуть знайдені видання дофедорівської друкарні, як це мало місце в Москві, або ж не відшукані які-небудь інші сліди чи більш точні і конкретні сліди вказівки на їх існування, то запитання про те, чи було книгодрукування у Львові до Івана Федорова, не може бути вирішеним остаточно".

Так що тут особливого? Так стверджували до нього й інші дослідники цієї проблеми. Зокрема М. Грушевський, І. Огієнко, Л. Вінар та багато інших, які підтримували (чи не відхиляли) думку про існування дофедорівського книгодрукування в Україні, однак вважали за потрібне знайти його зразки, "або ж, – як писав ще у 1964 р. Я. Запаско, – не відшукані які-небудь інші сліди чи більш точні і конкретні вказівки на їх існування", щоб вирішити це питання остаточно.

Документальні публікації О. Мацюка у 1968 та 1971 рр. якраз і стали тими "більш точними і конкретними вказівками" для Я. Запаска, як і для більшості українських фахівців, доказами існування дофедоровського книгодрукування в Україні. Впевнені, що такий висновок зробили б і згадані вище наші великі попередники, яких, до речі, п. Мельников зараховує до своїх ... однодумців! Хоча, чесно кажучи, його можна зрозуміти: з одним, хай навіть академіком, "захистити" російських і радянських дослідників важко, точніше – неможливо!

То що так не сподобалося п. Мельникову в наведених ним двох цитатах з публікацій Я. Запаска 1995 і 1964 рр. (от вам і публікація "останніх років")? Виявляється, що шановний академік передчасно, на його думку, обірвав цитату зі своєї праці 1964 p., де через сторінку (!) були ще такі слова: "Але як би там не було в дальнішому, історичні заслуги Івана Федорова не зменшаться, за ним залишиться слава українського першодрукаря, бо він поклав початок інтенсивному і безперервному книгодрукуванню в Україні".

"Ага, – потираючи руки, розмірковує п. Мельников, – отут і попався наш шановний Яким Прохорович: раніше казав одне, а сьогодні – інше!" Однак просніться, шановний, і протріть очі. Вдумайтеся хоча б, наприклад, у зміст лише заголовка статті А. Слободяника: "Апостол: 425-річчя першої точно датованої, видрукуваної в Україні книги" і Ви, сподіваємось, зрозумієте, що автор не збирається ставити під сумнів першість друкаря львівського "Апостола". Однак, щонайменше, не виключає можливості існування більш ранніх недатованих видань.

Більше того, ніхто з українських фахівців раніше і тепер не заперечував і не заперечує проти того, що Іван Федоров – першодрукар (поки що) першої точно датованої книги в Україні. Але таке "почесне звання" не досить почесне, бо недостатньо тривке: сьогодні – першодрукар, а завтра (якщо знайдеться більш раннє видання, чого виключати аж ніяк не можна) – вже не першодрукар.

Тому значно далі пішов ґрунтовний і мудрий І. Огієнко. Не наполягаючи на сумнівному титулі українського першодрукаря, він охарактеризував видавничу діяльність Івана Федорова в Україні як фундацію постійного книгодрукування, а його назвав "фундатором постійного друкарства на українській землі", присвятивши цьому питанню спеціальний розділ з аналогічною назвою у своїй ігнорованій до сьогодні шовіністами "Історії українського друкарства" [15, 68–104].

Так що, як бачите, п. Мельников, немає чого хвилюватися. Тим більше, що і, як можна судити зі змісту Вашої статті, шанований Вами Я. Ісаєвич майже те саме говорив на початку своєї книгознавчої кар'єри: "Федоровські видання поклали міцний фундамент для дальшого безперервного розвитку друкарства на Україні" [6, 5]. Різниця лише в тому, що нелюба Вами "переважна більшість науковців-фахівців", спираючись на новітні дані, пішла далі в поглядах на початки українського книгодрукування, а шановний Ярослав Дмитрович, на жаль, загальмував на позиціях охоронця царсько-більшовицьких забобонів.

А тепер поглянемо, що "залишилося" від проф. Тимошика, завідувача кафедри видавничої справи та редагування КНУ імені Тараса Шевченка, автора кількох монографічних досліджень і першого українського підручника з історії видавничої справи, після того, як за його чотири концепції "витоків вітчизняного друкарства" "взявся" асистент кафедри технології друкованих видань та паковань УАД п. Мельников. Не моргнувши, як кажуть, оком, він однозначно заявив, що "поділ шановного професора Тимошика виглядає дещо штучним: адже в основу його покладена політична доцільність". Отакої! Причетний до політики! Хоча, чесно кажучи, нам не вдалося знайти в самому підручнику цієї "політичної доцільності", однак ми вдячні п. Мельникову за те, що він отак рішуче і швидко звільнив друкарську справу від політики. Адже ми до останнього часу вважали її, на жаль, не лише співучасницею політики, а й прямим віддзеркаленням її.

Далі п. Мельников з безумовним натяком намагається показати певну плутанину з обговорюваного питання в І. Огієнка – наукового орієнтира М. Тимошика – і завершує свій присуд, як завжди, цитатою, зрозуміло, з праці Якима Ісаєвича, квінтесенція якої полягає в такому: "Першу друкарню безпосередньо в українських землях заснував Іван Федоров-Федорович у Львові".

Але це ще не все. Автор оприлюднює нову, політично незаангажовану концепцію М. Тимошика, яка (жах подумати!) полягає в такому: "Друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а з Заходу, від німців. Час його появи слід датувати 1460 роком... Ім'я першого українського друкаря – Степан Дропан... Нині доцільно неупереджено осмислити житейський і творчий шлях цієї особистості [Степана Дропана?] в контексті ролі України і тогочасного українського оточення в становленні Івана Федоровича як книговидавця європейського рівня".

При цьому автор поспішає попередити, що виділення частини цитати курсивом належить М. Тимошику. Тут відразу слід уточнити, що половину відповідальності за виділене курсивом (тобто за пропозицію залишити у спокої тему "Чи було...?", а дослідити роль України у становленні І. Федорова як друкаря європейського рівня) має взяти на себе й автор цих рядків [13, 93]. Та справа не в цьому. А в тому, що поки що єдиним загальновизнаним центром виникнення і поширення друкарства в Європі (про це йшла мова на початку) була і залишається Німеччина. То що ж є дивного в тому, що в Україну, розташовану в центрі Європи (слава Богу, шовіністам не під силу змінити географічні координати!), друкарство прийшло раніше, ніж у Московію?

Нічого дивного, п. Мельников, немає й у тому, що настав час відмовитися від пропагандистських штампів у зображенні прибуття І. Федорова на українські землі ледь не як просвітницької місії від Московського князівства. Адже загальновідомо, що не з своєї волі покидали Москву Іван Федоров та його сподвижник білорус Петро Мстиславець. І справа не лише в інтригах московських переписувачів книжок, як це зображається. А в тому, що "не прижилися" вони в Московії зі своїм до цього небаченим способом виготовлення книжок і змушені були шукати кращої долі на Заході (звідки ймовірніше за все й прибули до Москви).

Так що справді настав час оцінити роль України в становленні Івана Федоровича (саме так він іменував себе в "український період") як книговидавця європейського рівня. Адже, як ми писали з М. Тимошиком у згадуваній рецензії ("непоміченій" п. Мельниковим) на російську енциклопедію "Книга", саме вдала "еміграція" на наші землі дала йому змогу сповна реалізувати свої неабиякі можливості. Бо невідомо, чим би все закінчилося, коли б він ще на деякий час затримався у Москві. Хто сумнівається в цьому, нехай уважно перечитає його "Післямову" до львівського "Апостола", де він – не зразу, а через 10 років! – змалював справжнє ставлення до нього і його витвору "просвіченої" Московії.

Зрозуміло, проімперськи налаштованим книгознавцям приємніше читати, що "друкарству на Україні передували перші кроки його розвитку в Росії, зокрема, в Москві, на початку другої половини XVI століття". Це – цитата з вірнопідданського ювілейного збірника "Книга і друкарство на Україні" з нагоди 400-річчя російського книгодрукування. Однак настають часи, коли потрібно говорити не те, що хоче чути сильніший, а те, що було насправді. Тим більше, що щедро цитований автором Я. Ісаєвич ще у 1975 p. наголошував: "Видатний син російського народу Іван Федоров провів на Україні останнє десятиріччя свого життя, з 12 відомих його друкарських праць у цей час вийшли шість, що становить за обсягом понад 70 % всієї його друкованої продукції" [6, 5]. Хіба це не заклик, хай і опосередкований, до вивчення "українського періоду" у творчій спадщині Івана Федорова?

...Здавалося б, з чотирма концепціями виникнення українського книгодрукування проф. Тимошика все зрозуміло – неприйнятні вони для автора статті. Однак, як з'ясовується, цього ще замало. Виявляється, Микола Степанович дозволив собі у своєму підручнику "Історія видавничої справи", розглядаючи українську рукописну книгу дохристиянської доби, критично висловитися стосовно змісту першого тому "Історії української культури", одним із натхненників якого був шановний акад. Я. Ісаєвич.

Ось цей вислів: "Дивною і насторожуючою виглядає зі сторінок цієї української книги прихильність її творців цитувати на підтвердження своїх аргументів (у надзвичайно домінуючій більшості) російських дослідників української культури замість вітчизняних". Навівши його, п. Мельников відповів на образу, як йому здалося, улюбленого наставника у стилі російських "офєнєй": "Надзвичайно домінуюча більшість – не більше не менше і це український філолог!" При цьому показав філігранну віртуозність у цитуванні опонентів, зупинившись, як кажуть, у потрібному місці і в потрібний момент.

Тому що наступним реченням вищенаведеної цитати з підручника проф. Тимошика було: "Хіба не показовим у цьому контексті є те, що ім'я видатного ученого Івана Огієнка, який саме у царині дослідження витоків культури, мови, писемності свого народу (чому, власне, і присвячений перший том) написав і видав за своє життя чи не найбільше фундаментальних досліджень, згадується тут всього лише один раз і то... в негативному контексті".

А як почували б себе захисники "скривджених" "російських і радянських дослідників", коли б продовжилося цитування: "Як тут не згадати Михайла Грушевського, який з болем у душі признавав гіркий факт, що серйозні і глибинні студії витоків нашого літописання і письменства, "наскільки досі велися головно великоруськими чи "общеруськими" ученими, що не взяли від неї (староруської літератури) її живого, культурного, національного змісту". Не візьмуть і українські письменники, дослідники, запевняє автор шеститомної "Історії української літератури", "поки будуть лише компіляторами або популяризаторами великоруських праць" [21, 50]. Хіба це не про перший том "Історії української культури"?! То, може, претензії спочатку – до М. Грушевського, а потім вже – до М. Тимошика?

Як і можна було очікувати, завершується стаття ефектною, на думку її автора, цитатою все з тієї ж праці Я. Ісаєвича. Ось вона: "Є... неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час як відомо понад півтисячі примірників федорівських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні надійно довести досить важко – якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі вона була дуже малопотужною і короткотривалою. Тому є підстави погодитися не з тими авторами, які вишукують міфічні "дофедоровські" друкарні а з тими, які вважають першу львівську друкарню, що діяла в 1573–1575 pp., першою друкарнею в Україні, а Апостол 1574 p. – першою друкованою на українській землі книгою".

Стосовно її першої частини, що не збереглося, а що збереглося. Невже вона розрахована на людей, які не розуміють принципової різниці між книгодрукуванням і книгорозповсюдженням у другій половині XV ст., і книгодрукуванням і книгорозповсюдженням у другій половині XVI ст.? Адже І. Федоров, на відміну від своїх попередників, починав книгодрукування у Львові як підприємницьку діяльність, розраховану на значні наклади і достойний прибуток [18].

Інакше кажучи, невже є математичною головоломкою різниця між книгодрукуванням за індивідуальним чи, у кращому випадку, індивідуальними замовленнями і книгодрукуванням, розрахованим на широке книгорозповсюдження і фінансовий прибуток? І від якого друку збережеться більше примірників, якщо до цього ще й врахувати, щонайменше, сторічну різницю в часі друкування? Так чи допустимо справжньому дослідникові порівнювати непорівнюване?

Про другу частину "акордної" цитати ми скажемо трохи пізніше. А зараз хочеться запитати: хто ж, на думку шановного академіка, (зрозуміло, окрім нього самого) серед тих, "які вважають..."? Впевнені, таких, якщо вони й є, в Україні – одиниці. Решта – за Хутором Михайлівським. Так що поділ на "не з тими" і на "а з тими" дійсно штучний.

Однак повернімося до того, з чого починали: що ж все-таки спонукало п. Мельникова до написання даної статті? Обіцяного ним захисту російських і радянських дослідників від несправедливих, на думку автора, звинувачень акад. Я. Запаска і проф. Тимошика, як бачимо, не відбулося (про "незаангажованість публікацій радянської доби" вже не згадуємо). Бо в статті не названо жодного прізвища з "ображених" і не названа жодна їхня праця. Так що на боці "постраждалих" залишився лише Я. Ісаєвич, цитатами з праці якого п. Мельников намагався "атакувати" лідерів "позитивістів". Незалежно від результату можна констатувати, що у шановного академіка з'явився новий, щоправда сумнівний, на наш погляд, прибічник. Такий максимальний ККД цієї статті. Навряд чи після ознайомлення з нею читачів їх стане більше. Швидше, навпаки.

То чи варто було заради цього порушувати болючу для свідомих українців тему і виносити у наш неспокійний час на розсуд громадськості? Хоча, з іншого боку, не слід забувати, що "спекулянти" на те й спекулянти, щоб "впіймати" пригожий момент і винести на люди щось важливе і наболіле для них у розрахунку на скороспілі "прибутки" від такої "ринкової операції". Адже не є випадковим, що ця стаття з'явилася саме у розпалі інспірованої антиукраїнської істерії і такого ж "реґіонального параду мовних суверенітетів". До цього розряду належить й цитатна "стаття" п. Мельникова. Хоча всім зрозуміло, що справа не в ньому, а в тому, що він так на диво вільно скористався самою темою і, скажемо м'яко, "особливою" позицією дійсно авторитетного вченого з винесеної у заголовок проблеми. Цікаво, чи зробив він це, як кажуть, на власний страх і ризик чи якось інакше?

Однак і без відповіді на це запитання стає зрозумілим, чому нове бачення ролі Івана Федорова у започаткуванні друкарства в Україні не дійшло до Львова (!) і з чим пов'язана тамтешня маловмотивована профедорівська метушня. Наприклад, із встановленням меморіальної дошки І. Федорову на будівлі Онуфрієвського монастиря на кошти затятого українофоба, мера Москви п. Лужкова (гроші не тхнуть?!) і надмірним розшаркуванням перед московськими "жертводателями" з поки що невідомо чиїми "кістками", "саркофагом" чи, можливо, й "мавзолеєм" [3], з надмірною обережністю щодо дофедоровського книгодрукування львівського професора В. Овчіннікова в його ґрунтовному підручнику "Історія книги: Еволюція книжкової структури" [14] і багатьма іншими "чому".

Так що публікація п. Мельникова – не випадковість, а закономірна ланка в ланцюгу духовної неоколонізації батьківщини українського першодрукарства, як і всієї України. Мабуть, таки правду каже інший львівський науковець, що поки що "немає життя малоросові без московського ланцюга" [2]. Так і до оголошення українського варіанта (принаймні поки що в духовній сфері) "Придністровської республіки" недалеко...

А щодо завершального "цитатного" акорду статті п. Мельникова, то потрібно зізнатися: відповідно до авторського задуму він йому вдався! Адже друга частина цього "акорду" на науковому рівні означає не що інше, як заклик до консервації. Наприклад, у підручнику Н. Кушнаренко "Документоведение", з 1997 p. перевиданого сім разів недержавною мовою, стільки ж разів повторено: "Родоначальником русского и украинского книгопечатания является Иван Федоров... В 1574 г. И. Федоров основал первую на украинской земле типографию" (с. 225).

Ще у царські часи було сформульовано придворними "книжниками" і "розвинено" такими ж книгознавцями при колишніх генсеках і нинішніх президентах Росії забобонний постулат про неодмінну першість російського книгодрукування перед українським. Відверто кажучи, моторошно чути від справжнього ученого заклик... до припинення пошуку істини! Та ще так важливої для України.

На побутовому рівні цей "заклик" звучить так: "Не тратьте, куме, сили, опускайтеся на дно". А на політичному – приблизно так: "Товариші українці! У вас не вистачає не тільки природного газу і нафти, а й друковане слово ви одержали з наших рук. Тож закінчуйте бавитися зі своєю "незалежністю" і повертайтеся до нас. Тоді у вас буде не лише нафта і газ, а й дешева ковбаса по 2, 20!"

Подібний заклик міг ще десь і якось спрацювати за часів "кучмізму". Однак події останніх років в Україні показали, що український народ виявився набагато мудрішим від своїх президентів і новоспеченої егоїстичної "еліти". Без сумніву, що і в нинішній ситуації він продемонструє свою мудрість і не дозволить внутрішнім і зовнішнім "доброзичливцям" зрушити його з обраного шляху.

Тоді й винесена у заголовок проблема, сподіваємося, перейде (принаймні в Україні) з політичної у книгознавчу площину. І українські книгознавці одностайно зафіксують її нинішній стан:

1. Накопичені опосередковані й прямі докази (особливо публікації М. Ороса) дають підстави стверджувати: в Україні існувало дофедорівське книгодрукування.

2. Подальше завдання полягає в продовженні пошуку зразків дофедоровського книгодрукування або ж документального підтвердження їхнього існування.

3. Іван Федоров, незалежно від можливих і бажаних у подальшому знахідок, був і залишається фундатором постійного книгодрукування в Україні.

Таке творче кредо "позитивістів", тобто тих, хто, не претендуючи на чуже, боронить своє; віддаючи належне іншим, не втрачає поваги до себе. Адже ми на державному рівні 1998 р. відзначили 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні. Тож потрібно швидше позбавлятися принизливого комплексу меншовартості і, не зазіхаючи на чуже, глибоко і шанобливо цінувати своє. Бо воно того варте!

---

1. Андрійчук М. Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Вісн. Книжкової палати. – 2000. – № 9. – С. 29–33.
2. Гринів О. Нема життя малоросові без московського ланцюга // Березоль. – 2002. – № 9–10. – С. 3–9.
3. Єгорова І. Друкар книг перед тим небачених // День. – 2004. – 30 січ.
4. Запаско Я. Її величність – книга // Вісн. Книжкової палати. – 1999. – № б. – С. 14–17.
5. Запаско Я. Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Початки українського друкарства. – Л.: Центр Європи, 2000. – С. 12–23.
6. Ісаеєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів: Вища школа, 1975. – 152 с.
7. Ісаєвич Я. Українське книговидання: Витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – 520 с.
8. Ковальовська Л. Степан Дропан – перший український книгодрукар // Урядовий кур'єр. – 2006. – 24 лют. – С. 8–9.
9. Коляда Г. I. До запитання про українське друкарство перед Іваном Федоровим // Радянське літературознавство. – 1962. – № 6. – С. 85–91.
10. Мацюк О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? // Початки українського друкарства / О. Мацюк. – Львів: Центр Європи, 2000. – С. 25–16.
11. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні // Там само. – С. 47–59.
12. Мельников О. Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова: огляд публікацій останніх років // Вісн. Книжкової палати. – 2006. – № 4. – С. 10–13.
13. Низовий М. Українське друкарство і видавнича справа на сторінках російської енциклопедії "Книга" // Друкарство / М. Низовий, М. Тимошик. – 2000. – № 6. – С. 90–93.
14. Овчінніков В. Історія книги: Еволюція книжкової структури. – Львів: Світ, 2005. – 420 с.
15. Огієнко I. I. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.
16. Орос О. Грушівський монастир і початки кириличного слов'янського книгодрукування: Штрихи з історії українського друкарства. – Ужгород: Закарпаття, 2001. – 272 с.
17. Орос О. Витоки українського книгодрукування // Друкарство / О. Орос, Б. Никифорук. – 2003. – № 1. – С. 8–80.
18. Росовецкий С. Первопечатник Иван Федоров как администратор, предприниматель и изобретатель // Персонал. – 2002. – № 4. – С. 61–67; № 5. – С. 62–67.
19. Слободяник А. Апостол: 425-річчя першої точно датованої, видрукуваної в Україні книги // Друкарство. – 1999. – № 4. – С. 10–14.
20. Стасенко В. Проблемні запитання історії початку українського кириличного друкарства // Початки укр. друкарства / В. Стасенко. – Львів, Центр Європи, 2000. – С. 63–184.
21. Тимошик М. Історія видавничої справи: Підруч. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.