Ласкаво просимо

асп.
УДК 81`38+81`37:7:017.4:801.67 (“Празька школа”)

У статті аналізується семантика та стилістичне навантаження епітетів-кольороназв, які функціонують у поетичних текстах Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича та ін. Простежується їх зв'язок зі стилем неоромантизму, домінантним у творчості "пражан".
Ключові слова: прикметник, епітет, кольороназва, поетичний символ, неоромантизм.

Semantic and stylistic loadings of epithets of color which function at the poetical text of Yevhen Malaniyk, Olena Teliha, Oleh Olzhych and others analyzed in the article. We can the serve connection of these feature attributes which the style of Neo-romanticism which prevails at the creation of poets of Prague school.
Keywords: adjective, epithet, poetical symbol, Neo-romanticism.

Назви кольору протягом кількох останніх десятиліть є предметом постійного зацікавлення багатьох мовознавців (C. Єрмоленко, Л. Пустовіт, Н. Сологуб, Л. Ставицької та ін.), які вивчають проблеми семантики слова в художньому тексті. На думку Л. Пустовіт, "сполучуваність назв кольорів з різними поняттями відбиває і закономірності використання традиційних образів, які стали певною мірою поетичними символами, і новаторське вживання назв із семантикою кольору для створення емоційно-оцінних метафоричних означень" [5, 257]. За допомогою кольору дослідники виявляють національно-специфічні риси мовних моделей світу, оскільки фізичному спектрові кольорів у різних мовах відповідають різні засоби його вираження. Колір є одним із основних параметрів культурної діяльності людини, бо більшість реалій як матеріального, так і нематеріального світів може бути співвіднесена з ознакою кольору. Характерно, що кожна поетична доба виробляє свою колірну палітру, своє емоційно-оцінне ставлення до неї. Дослідники творчості поетів "Празької школи" зазначають, що стильово вони переважно були неоромантиками, звідси й домінування певних барв у їхній ліриці. Найуживанішими у поетичній системі поетів-"пражан" є епітети-кольороназви: синій, срібний, золотий, чорний, червоний, білий, які творять широку гаму метафоричних образів. На багатство палітри А. Гарасевича, Ю Клена, Ю. Липи, О. Стефановича, О. Теліги та ін. указували І. Фізер, О. Мишанич, М. Неврлий, М. Антонович-Рудницька. Символіку кольорів поезій О. Стефановича простежує Т. Рязанцева. Попри всю яскравість і розмаїття барв його лірики, дослідниця виділяє тут три основні кольори: червоний, синій та жовтий у безлічі їхніх відтінків. У поетичних творах Н. Лівицької-Холодної теж домінують саме червоний, чорний, жовтий, блакитний кольори. О. Єременко у статті "Магія кольорів у ліриці Н. Лівицької-Холодної" ці барви називає "освяченими традицією народних вірувань", наголошуючи на тісному зв'язку їх символічної семантики з фольклором. У збірці "Гусла" О. Лятуринської В. Барка виділяє гарячі барви в малюнку, переважно основні тони: синій та червоно-золотий.

У пропонованій статті ми ставимо за мету дослідити семантику та стилістичне навантаження прикметників-епітетів: білий, синій, золотий, червоний та чорний, які функціонують у поетичних текстах Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Ю. Клена та ін. Це дасть можливість простежити зв'язок колірної гами поетів-"пражан" із домінантним у їх творчості стилем неоромантизму.

Синій і золотий – це кольори, які найбільше опоетизовані романтиками і символістами.

Ці барви формують романтичну модель трактування певних образів: поля, землі, вітру, хмар, сонця. На думку багатьох дослідників, кольороназви синій та золотий зберігають дохристиянську символіку, за якою існує стала відповідність між синім кольором та землею, а золотий асоціюється із семантикою оновлення, життєствердження. Не випадково назви саме цих кольорів активно функціонують у ліриці поетів-неоромантиків "Празької школи". Л. Ставицька зазначає, що " художня норма колірного слововживання у поезії 20–30 рр. базується значною мірою на синій колірній гамі. Поетичний фразеологізм М. Рильського “синя далечінь” резонував у віршовій мові романтичної стильової течії як знак вимріяного ідеалу: “Не терпиться майнуть у синю далечінь” (Мис.), "Ой ви, далі замріяні, сині" (Ус.), "І очі – синя далечінь" (Сос.)" [19, 98]. Якісний прикметник синій, передаючи зорові відчуття, у поетичних текстах "пражан" є полісемантичним і стосується величезної кількості різноманітних явищ. Сполучаючись із іменниками вода, ріка, небо, відзначається традиційністю, усталеністю: "Сниться синя Синюха і верби над плесом, Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар" [8, 101], "Синя, синюшна вода, Пустка, де сад був і дім, Вітер, що юність вітав Понад простором п'янким" [8, 436] , "Дону синього не пощастило зачерти. Руська земле! За шоломянем єси" [8, 155], "Дрімає місто ранком п'яне. Хтось кинув пісню в синє небо" [1, 70]. Проте, крім вказівки на колір, прикметник синій розвиває переносне, похідне значення, що перетворює його в поетичний символ. Синій колір асоціюється із гармонією, спокоєм, але також із тихим замріяним смутком. Таке розуміння цієї барви найбільш помітне у пейзажній ліриці А. Гарасевича. Ю. Дарагана, О. Ольжича, Є. Маланюка: "Крізь вітер, негоду осінню, Хай сонце, хай місяць – отак Ковтатимуть далеч синю І очі мої і уста" [8, 39], “Прозоре озеро лісне у себе барви всі вбирає. І в ньому – синє і ясне – Осіннє небо вицвітає" [4, 57], "І тихе сонце, наче кров червоне, пливе угору в синім неба тлі…" [1, 36], "Погідне сонце – пісня синіх веж На бруках тоне, з пелюстковим виром Крізь темну хмару вечора пливе" [1, 54], "Вечір. Я дивлюсь на сині скелі" [10, 64], "Херсонес замріяно біліє І снить солодкий, вічний, синій сон" [8, 141], "Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!" [8, 32].

У поезії Є. Маланюка актуалізується епітет синій, який, поєднуючись із такими символами української культури, як степ, дорога, поле, шлях, путь, далеч, далечінь, стає носієм додаткового значення "безконечний, безмежний": "В простори сині серце проситься, Ранене серце: – одпусти!” [8, 109], " І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать…" [8, 47], "А між нами простір – ураганом. Хоч вдихнуть, хоч уздріть тебе де б… Половецьким хижацьким ханом Полонив тебе синій степ" [8, 137], "Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь" [10, 73].

З епітетом синій в поезії "пражан" часто сполучаються іменники вітер, буря: "Сонце нігди не заходить. Синій вітер. Кораблі. Берег мрійної землі. Води, води, води, води" [7, 109], "Все, як було – шорстка шоса, тополі, шпиталь, За будинками співає синім вітром даль" [8, 322]. Стихія вітру у різних її проявах посідає одне з головних місць в образній системі поетів-неоромантиків. У першому наведеному уривку вітер уособлює далеку мрію, тому метафоричний епітет синій вітер створює романтичний образ омріяної землі. Образ золотої і синьої бурі символізує час, зміну епох, виражає бурхливі настрої доби, неспокій: "Бились бурі золоті і сині, Рокотав литавровий натовп, Із пустинь в прозору далеч сині Вів і заклинав пломінний стовп" [8, 126].

Колірний епітет синій, потрапляючи в художній контекст, стає залежним від нього, зазнає впливу усієї образної тканини художнього твору, що впливає на семантичне перевтілення слова. Поєднуючись із іменниками, які називають абстрактні поняття, епітет синій зазнає складних семантичних зрушень: "Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав, І Бог забув про синій спокій, і в вічність нас заколисав!" [8, 48], "Тому, кому не судиться вмерти, В синю вічність оберне світ" [1, 77], "Ліси, ліси горять, немов пожари, І затишно у синій самоті" [4, 60].

Характерно, що епітет синій, розширюючи семантичні зв'язки з іншими лексемами, стає складовою частиною розгорнутих метафор: "Розплющить ранок сині очі, Погляне з неба не струмок" [2, 81], "На холодне від бронзи небо Вечір синю долоню простяг" [1, 68]. Найчастіше для створення метафоричного образу поети послуговуються генітивними конструкціями: "Ти ще стоїш? Вже спорожнів перон. Яке глибоке неба синє плесо!" [8, 266], "Погідне сонце – пісня синіх веж На бруках тоне, з пелюстковим виром Крізь темну хмару вечора пливе" [1, 54], "Співає море в білім шумі, І світять бризки синіх зір" [4, 54], "З усмішкою, що золотом горить, Застигла смерть на синіх крилах ранку" [1, 36].

За допомогою прикметника синій утворюються індивідуально-авторські метафоричні епітети-композити: синє-зоряний Бескид [2, 58], синєока радість [6, 59], синє-синє зимно [2, 60], синьоока Лада [8, 257], синьоока осінь [2, 61], синьоокий вітер [8, 162], синьоокий Христос [4, 85] та ін.

Звернемося ще до однієї з найчастіше вживаних поетами кольороназви – золотий. "Небагато знайдеться в українській мові слів, які за різноманітністю семантики могли б конкурувати з прикметником золотий. Лексико-семантичний аналіз мінімальних словесних оточень прикметника золотий у поезії І. Франка розкриває 17 значень цього слова. Тут і первинне значення, і низка вторинних, похідних значень", – зауважує Т. Панько [12, 22–23].

Простежимо, як формується новий поетичний зміст цього слова у ліриці "пражан". У Словнику української мови зафіксовано 7 значень лексеми золотий, із яких перших три – прямі ("який має в собі золото як складову частину або зроблений із золота"); решта – переносні ("який своїм кольором нагадує золото; дуже цінний, вартий поваги (про людину, її характер"); "який дає людям радість, щастя; прекрасний, щасливий; дорогий, любий (у пестл. звертанні до кого-небудь") [16, 680].

Традиційно золотий колір пов'язують із осінньою порою року, тому епітет золотий займає особливе місце у поезіях на тему осені: "Мов тихий шелест гаю, пролине осінь золота" [4, 55], "Ще вчора в синьому пожарі горіла осінь золота" [4, 58], "Веселий вересень у лісі Повісив ліхтарі, І сонце на злотистім списі Гойдається вгорі" [4, 59], "Розхристана й простоволоса В ялиновій юрбі Мене береза злотокоса Стрічає на горбі" [4, 59], "Над серцем стомленим несуться хмари, І вітер рве намети золоті" [4, 60]. Ознака золотий є постійною при характеристиці цієї пори року.

Серед численних значень епітета золотий, побудованих у поезії "пражан" на метафоричності ознак, одне з основних місць посідає значення "кольором подібний до золота": "Чого ж, дівчино, ти голівку клониш? Чому ж цей біль в затиснутих устах? Бо он, в житах, там стежка золота… Там милий їде в бій… [1, 16], "Аж поки сонця золота стріла Не задзвеніла й не протяла душу" [8, 51], "Ліси знялися в золотий пожар, Крізь листя мчать вітри простоволосі, Плакучим вербам чешуть русі коси…" [1, 33]. "Cхилився день на золоті жита, Упало сонце в Дніпрові пороги" [1, 14]. Золотий – це колір достиглого жита, сонячних променів, листя осіннього лісу. Зауважимо, що у збірках Олега Ольжича золотий функціонує як означення до таких іменників, як: бджоли, бори, вино, далина, дощ, захід, мед, натхнення, підборіддя, стріла, тіло та ін. Поряд з узвичаєними сполученнями (золотий мед і под.) поет використовує епітет метафорично (золоті натхнення).

У семантичній структурі епітета золотий в поетичній мові активізується значення "освітлений сонцем, сонячний": "День дзвенить – золота голубінь, День співа – блакитна безодня" [8, 135], "І весна ця холодна і сонна, І над парком зелений дим Задзвеніли б блакитним дзвоном, Заструмили б теплом золотим " [8, 104], "І з України вітер дув, І тужно-тужно сльози сьорбав І танув золотий туман" [2, 66].

Аналізуючи семантико-стилістичне навантаження епітета золотий, відзначаємо наповнення його змісту емоційно-оцінними конототивними компонентами "радісний, піднесений, щасливий": "Щоб потім в золотій нестямі літа, Благословлять блакитну висоту І відчувать, як чорна плоть налита Викохує солодку ваготу " [8, 189], "Воно дощем спадає золотим Тобі на серце – і життя щоденне Здається святом, палацом – твій дім, І кожне діло є благословенне" [10, 102].

Часто поети вживають слово золотий у значенні "прекрасний, чарівний": "Ах, скрикнути би! Зоряним наметом На досяг спала мрія золота" [7, 334], "Наче пісня золота, В темнім лоні скрипки я дрімала" [4, 43].

Минуле було для Є. Маланюка, О. Ольжича, Ю. Дарагана, Ю. Клена важливим джерелом натхнення. У багатьох віршах тема сьогодення звучить крізь призму давнини. "Пражани"-неоромантики охоче зверталися до історичної тематики, звеличуючи лицарські чесноти: витривалість, віру в перемогу, патріотизм, чесність та ін. Тому невипадковими у їхній ліриці є сполучення: золотий день, золота земля, золотий вік, золота пратиша тощо, у яких епітет золотий метафоризується і набуває значення "багатий, гарний, щасливий": "В день такий смерть – як цілюща холодна вода. В день золотий і тяжкий, як аттійська олива" [10, 58], "І верталися знов до землі золотої Сапфірово-безмежним шляхом кораблі" [8, 294], "Нове життя з руїн ростиме, І знов буятимуть жита, І сплине знов над ними Пратиша золота" [4, 52], "Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла" [10, 77].

Епітет золотий, розширюючи сполучуваність із семантично віддаленими лексемами, творить індивідуально-авторські метафори. Образи, побудовані на багатогранній семантиці такого тропу викликають найнесподіваніші асоціації, відзначаються високою експресивністю: "А душа, розбещеністю п'яна, Вип'є туги золоту отруту" [20, 39].

Нормою поетичного слововживання стало поєднання в одному контексті золотої і блакитної гами. Таке кольорописання притаманне пейзажній ліриці поетів, у якій відчувається замилування природою, світом: "День дзвенить – золота голубінь, День співа – блакитна безодня" [8, 135], "Щоб потім, в золотій нестямі літа, Благословлять блакитну висоту, І відчувать, як чорна плоть налита Викохує солодку ваготу" [8, 189]. З епітетами золотий (злотний) і синій пов'язується ідея національного відродження українців, а також романтичні надії та виклик сірій буденщині: "Бились бурі золоті і сині, Рокотав литавровий натовп" [8, 125], "Пливуть віки верхами золотими і буревії війн вовками виють" [1, 24], "За честь, за стяги злотні Руси, за батьківську вояцьку славу! Вас оспівають струни гусел, Поляглих дуб вквітчає в нав'ї" [7, 102]. Невипадково, що саме ці барви набули національно-символічного звучання.

Поезія "пражан" багата на складні прикметникові утворення, першим компонентом яких є колірна лексема золотий: "Всесвіт – храм, де копула блакитних глибин Двиготить злотосонячним дзвоном" [8, 193], "Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів" [8, 32], "До рук йому трьохбарвне дайте берло, Від трьох світів, що він в життю кохав: Золотохвильних, теплих нив південних, Високих гір, зеленоверхих гір, І моря, моря, що бурхливе вічно" [6, 29]. Такі композити належать до епітетів, що синтезують образність, відчутно впливають на експресивність висловлень, відтворюючи багатогранність й оригінальність творчого мислення поетів. Це стосується й інших сполучень на зразок: золот-стяг, золот-вечори: "І як згоряють золот-вечори Над срібним закрутом ріки" [1, 47], "Я з роду воїн, Переможце, доніс свій золот-стяг" [7, 108].

У поетичній мові А. Гарасевича, Ю. Клена, Є. Маланюка, О. Ольжича, Ю. Дарагана функціонує колірний епітет білий. Відомо, що білий колір має глибоко символічне значення у всіх народів світу. Його пов'язують із поняттями світла, сонця, життя, радості, святковості, краси. Для українців білий колір споконвіку священний. Він уособлює божественне, вічне, духовне.

Мовознавці стверджують, що слово білий первісно означало "блискучий, прозорий, невидимий", а пізніше – "чистий та світлий". Тому невипадково, що усі предмети, явища, яким властивий білий колір, оцінюються позитивно. Проте білий може надавати означуваному й негативної конотації, адже водночас він символізує і смерть. Таке розуміння білого кольору закріпилося у фразеологізмах: білий, як смерть; побіліти від страху.

Прикметник білий є полісемантичним. Словник української мови подає таке основне значення цієї лексеми: "який має колір крейди, молока снігу; протилежне чорний". Саме з такою семантикою білий уживається як постійний епітет до деяких назв (сорочка, хата, личко та ін.). Синонімічно з ним пов'язують лексеми: вимитий, випраний, чистий; посивілий, сивий, сивоволосий; зблідлий, блідий. Білий як один з основних елементів кольорової символіки протиставляється чорному (іноді червоному).

Поети "Празької школи" творчо застосовують традиційну концепцію білого кольору, на грунті якої вибудовують індивідуальні словообрази. Кольоратив білий у поезії Ю. Клена, Є. Маланюка, А. Гарасевича, Ю. Дарагана виступає основним компонентом художнього образу зими та її атрибутів: "Осяй, опануй і натхни її древнюю владу Над білим безмежжям одітої снігом землі" [8, 257], "Скоро вщухнуть дощі, Заспіває зима В білий простір жалобним гімном" [8, 178]. Ознака білий може виражатися опосередковано, стосуючись предметів, які перебувають в асоціативних зв'язках з означуваними явищами: "Зима вже білий стяг підносить, Підносить стяг зима…" [2, 65].

У досліджуваній семантиці прикметника білий виявляється і пряма вказівка на відповідний колір, і метафоричні значення цієї лексеми. У словосполученнях біле безмежжя, білий брук, білий простір реалізується пряме значення кольороназви білий.

Словосполучення біле тіло належить до традиційних поетичних образів, в яких семантика безпосереднього, прямого, називання кольору нейтралізується: "Як зв'язали Діву Катерину Посіпаки в храмі на стіні, Рвали біле тіло, щохвилину припікали рани на огні" [10, 99].

У поетичному мовленні Є. Маланюка привертають увагу народнопісенні образи, створені за допомогою епітета білий. Поет використовує фольклоризми білий день, білий світ, які набувають семантичного оновлення через певну сполучуваність і розширення метафоричного контексту: "От і йде, Шепчучи "засни", Білий день Чорної весни" [8, 440]. Оригінальне переосмислення сталого вислову спирається на актуалізацію колірного значення епітета білий, контрастну символіку кольоративів білий і чорний.

У поезії А. Гарасевича колірна ознака епітета білий нейтралізується, набуваючи загального оцінного значення "прекрасний, дорогий": "І згадую. А з споминами лунко Пливе у безвість пісня білих ніг…" [1, 67].

Епітет білий виражає ознаку не тільки найрізноманітніших предметів і явищ навколишнього світу, але й абстрактних понять. Поєднуючись з експресемами любов, сон, спокій, душа, нестяма, прикметник білий відзначається складними семантичними зрушеннями: він втрачає своє основне значення, набуваючи натомість метафоричного. Такий епітет характеризує душевний стан, почуття: "Вже перейшла блакитна повінь І ти не Симон, а Петро. Вже замість білої любові Лютує в жилах чорна кров" [8, 428], "Коли у ритмі білої нестями Гуде сп'янілий вир годин, Невже поплинеш ти за кораблями, Рокованими на загин?" [4, 31].

Однією із рис неоромантичного стилю зображення, на яку вказують дослідники, є внутрішня напруженість і контрастність образів. Неоромантики будують експресію на постійному зіткненні полярностей, на емоційних протиставленнях, одним із засобів вираження яких є білий і чорний колір. Ці барви становлять собою діаметрально протилежні символи позитивного й негативного. Чорній притаманний широкий спектр символічних значень, які беруть свій початок із міфічних уявлень людини і закріплені у фольклорі. І сьогодні не вийшли з ужитку фразеологізми: чорний день, чорна година, чорна доля, які символізують нещастя, лихо. Чорний колір уособлює темряву, зло, смерть, пекло.

У Словнику української мови зафіксовано 13значень лексеми чорний. Перше і основне вказує на колір сажі, вугілля, воно є протилежним до білого. Серед переносних виділяємо такі: а) "важкий, безпросвітний, безрадісний (туга чорна, думи чорні, доля чорна, жура чорна, гризота чорна, жах чорний, година чорна)"; б) "властиве злісній, низькій, підступній людині (чорна душа, чорні уста, чорна совість, чорна пам'ять, чорна справа, чорна невдячність)" в) "украй ворожий, реакційний (чорні сили, чорна реакція)"; г) "який не викликає схвалення, поганий, негативний, ганебний" [17, 352].

У поетичних текстах "пражан" прикметник на позначення чорного кольору відзначається своєрідністю. Він є домінантним на означення загрози і трагедійності буття, що чатують на людину. Звідси, наприклад, народжуються Маланюкові образи "чорної Еллади", "Чорного серця" (назва циклу). Саме прикметник на означення чорного кольору є найбільш зображально насиченим у кольоровому спектрі лірики Є. Маланюка. Частота вживання цього означення у творах поета домінує порівняно з іншими кольороназвами. "Рецензенти дорікали поетові, що в нього мотив "чорного настрою заступає всі інші почуття" [8, 15]. У Є. Маланюка чорний колір означає зло, занепад, зневіру, які оточують ліричного героя: "І хмара чорна йде услід моїй весні, І хмуро вироста" [8, 191], "Ми програли життя сатані. Чорний гріх нас заплутав навіки" [8, 143], "Й п'яніли чорним словом "зрада" Либонь міцніше від вина" [8, 310]. Колірний епітет чорний у поезії Є. Маланюка є основним у творенні суперечливого і роздвоєного образу України. У поезії "За мармурові мури мрій" чорний символічно посилює й поглиблює характеристику краси природи рідного краю: "Так близько вічність. Диха синь. В орбітах космоса – сонати… О, коли б міг цілком не знати Земної чорної краси!" [8, 79]. Семантика прикметника чорний у його переносному вживанні ("страшний, понівечений війною") розкривається в індивідуально-авторських метафорах: "Повій на чорну Україну, Де вод і зор давно чортма, де кожен рік, де кожну днину Бездонна поглина тюрма" [8, 414], "Все спалено вже. Все. Руїни мук і болю. Та чорні згарища людських земних скорбот" [8, 148].

Поширеним у поезії Є. Маланюка є образ чорного вітру – символу самоти, розрухи, руйнівної сили: "І чорний вітер дме На тім шляху до давньої дідизни" [8, 368], "Хоч чорний вітер дме з півночі, Хоч небо свариться з-за хмар"[8, 114], "На хресті слова розіп'ятий Цвяхами літер Один, – яким же криком ще маю кричати Крізь історії чорний вітер Страшної епохи син?" [8, 103].

Тривожний внутрішній настрій ліричного героя, психологічну напруженість поет виражає за допомогою метафоричних епітетів чорне серце, чорне слово, в яких простежуються значення "підступний, підлий, зрадливий: "Ані шаблі, ані ножа Не схрестити в останнім герці: Та ж камінно-мертва душа, Те ж безлюбе і чорне серце" [8, 196], "Й п'яніли чорним словом "зрада" Либонь міцніше від вина" [8, 310].

У поезіях Ю. Клена, О. Теліги, О. Ольжича та ін. теж виявлено епітетні конструкції з прикметником чорний, у яких автори реалізують як пряме, так і переносне значення. У словосполученнях чорна стріха, чорні барви, чорна тінь, чорні вежі, чорні коні, чорні хвилі та ін. епітет називає колірну ознаку цих реалій. Часто чорний позначає не тільки колір природних явищ у темну пору чи важкість грозових хмар, масивність гір, густоту лісу, а й відтворює емоційне враження від споглядання природи, почуття людини, актуалізуючи переносне значення слова: "А може прийде чорна громовиця і потолочить молоду пшеницю" [7, 331], "Зорі великі дрижать в оксамитному чорному небі" [6, 66], "А чорний степ звірюкою реве, дрижить земля кривавим кроком смерти" [1, 15], "І вже розцвітають в просторах ясних Багряні і чорнії квіти" [10, 90], "Та завтра, коли простори Проріже перша сурма – В задимлений, чорний морок зберу я тебе сама" [20, 22].

Постійний епітет чорний уживається в певному колі символічних сполучень: чорна земля, чорна ніч, чорне поле, у яких символіку чорного кольору можна вважати хоча й традиційною, але дещо віддаленою від усталених українських фольклорних взірців. Чорний – це колір рідної землі України, родючої, багатої, щедрої: "О, земле рідна, земле чорна! Ти одягнешся в весну знов…" [8, 124], "Земля благодатна і чорна До решти знесилила ноги" [10, 57]", "Не все ти, земле чорна, віддала З плодючого, розораного лона" [1, 34].

На реальну парадигму, що відповідає чорному кольору, нашаровується переносна, образна. У поетичній мові Ю. Клена, О. Теліги, Є. Маланюка та ін. прикметник чорний є емоційно наповненим. Йому притаманні смислові й естетичні прирощення, які надають кольороназві особливої експресивності: "І воля звільнена, і полонений дух Байдужо пропливуть над чорною весною" [8, 191], "Загартованих безсмертям знов веде мета Здовж окропленого кров'ю знаного шляху, Де стрічали чорну осінь і зиму лиху" [8, 324], "Мій чорний день хитнувся і розтанув Гарячим сонце спалений згори" [20, 40], "Все те за тобою Пливло у безвість чорною рікою…" [4, 95]. Аналізоване слово у виділених сполученнях набуває метафоричного значення "безрадісний, безпросвітній".

Найчастіше чорна барва реалізується в словесних образах, які формуються не лише цією колірною назвою, а й іншими лексемами, що творять певний троп (епітет, метафору тощо): "Тільки Бог один знав і бачив Чорну ніч твоєї душі" [8, 201], "Чорна пітьма, як гадюка ниця, Обвиває ліженько її" [6, 70], "Стогне пустка в темряві куряв, Стогне чорна пристрасть землі" [1, 69], "Не пурпур оздобою шат твоїх єсть, А чорна сироватка зради" [10, 96].

Епітет чорний розкриває свою метафоричну природу й у сполученні з абстрактними поняттями, пов'язаними з внутрішнім станом людини. Утворюючи конструкції з іменниками зневір'я, гріх, докір, жах, крик, смуток, він реалізує семи "безнадійний, пекельний, відчайдушний", передаючи негативні емоції ліричного героя: "Він [день], може і розгубить пір'я Мов гай осінній – жовтий лист… Не треба чорного зневір'я, Палає срібнобарвний хвіст" [2, 58], "Ми програли життя сатані, чорний гріх нас заплутав навіки" [8, 143], "І чорний і тяжкий докор ліг На все, що вабило колись" [8, 82], "Та що тобі пісні цих клятих літ І чорний жах, що вовком виє!" [4, 101], "Чувай! Надходить грізний реченець, Над полем чорний крик сурми полине" [4, 87], "Чорним смутком, чорним болем стріне хати ранок" [7, 786].

Символіка чорного кольору побудована на протиставленні білому. "Чорно-біла графіка є глибоко символічною: трагізм життя і світлий промінь людської душі. Ця символіка є органічною як для українського фольклору, так і для традиційної поетики, а потім українського модерну" [9, 345]. "От і йде, Шепчучи "засни" Білий день Чорної весни" [8, 440], "Вже замість білої любові Лютує в жилах чорна кров" [8, 428], "Чорний день від снігу побілів" [8, 253].

За емоційною насиченістю чорному кольору, який символізує зло, смерть, страждання, війни, протиставляється червоний – символ повноти життя, свободи, радості і любові. В українському фольклорі червона барва є характерною в описі дівочої вроди. З іншого боку, червоний – це колір пролитої крові, тому асоціюється з війною, агресивністю, ворожнечею, помстою, смертю. В сучасному мовленні українців узвичаїлося використання прикметника червоний із традиційним значенням кольору, яке зафіксоване у Словнику української мови: "такий, що має забарвлення одного з основних кольорів спектра, який іде перед оранжевим; кольору крові та його близьких відтінків" [11, 296].

Дослідники творчості поетів "Празької школи" зазначають, що кров – символ жертви, страждання, пристрасті – домінує в неоромантиків і надає особливого трагізму їхнім переживанням. Червоно-чорне забарвлення передає сутність поняття "трагічний оптимізм": "Прокидається обрій. Нуртують розбурхані хвилі, Чорним оливом б'ють об червоний, народжений день" [1, 42], "Ще не раз промчать Вавилони Залишаючи чорний чад, І озера заграв червоних" [1, 76]. У поезії "пражан" по-особливому відбувається семантичне наповнення червоної барви. Простежимо, як прикметник червоний у межах основного значення набуває іншого, поетичного, забарвлення.

У творах Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Ольжича, Ю. Клена епітет червоний відзначається широкою сполучуваністю з іменниками, які називають конкретні та абстрактні поняття: кров, полум'я, ріка, вечір, день, захід, пил, ранок та ін. У висловленнях: "На чолі твоїм темний знак, Кров червона тече струмками" [20, 44], "…І край сусіднього села Багряним димом застила, І дико, дико так вночі Червоним полум'ям блищить" [2, 76] поети вживають епітет червоний у прямому значенні, виражаючи ознаку кольору. Символом радості, повноти життя виступає він у віршах А. Гарасевича: "Як зійде ранок юний і червоний, Мов з розцвіту розсіяних вишень… Встаю з землі розораного лона, Молитву шлю" [1, 40]. Особливо цей настрій відчутний, коли поряд синя і золота барви: "Чарки світили позолотою вин, Будили кров у серці молодечім І синій ранок на червоний вечір Перемінили" [1, 56].

Часто дослідники привертають увагу до червоного як передумови чорного, як до ознаки ще чогось живого, що неминуче приречене на загибель, а відтак йдеться про символ не кінцевого результату, а процесу вмирання, перших симптомів смерті та її причин [14, 122]. Саме таке значення цього кольору є домінантним у ліриці Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича та ін. Червона барва асоціюється із кров'ю, що надає контексту відтінку трагізму: "Вже затремтів в розливах крові Червоний захід і сконав" [8, 96], "Червоне сонце, мов кривава рана, пливе по морі, чашу крови хилить…" [1, 21], "Люду обдертого зграї З лютим одчаєм в очах, З дітьми, з майном на плечах Обрій червоний ковтає" [4, 80], "Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем, Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу" [10, 107].

Завдяки своїй емоційній виразності епітет червоний виявляє значні художні можливості не тільки в ролі самостійних художніх засобів, а й як складова частина метафор, порівнянь: "Обізвіться в червоній імлі життя Ви, прегарні блискавки смерти…", "Важкий, червоний, тривожний вечір бронзу розілляв…" [1, 16] та ін.

Кольористика є помітною рисою поетичного стилю неоромантиків "Празької школи". Незважаючи на побутування однакових барв у творах "пражан", все ж відзначаємо домінування певної із них у художній тканині твору окремого автора. Використання колірних епітетів у поетичному мовленні Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Клена, А. Гарасевича та ін. супроводжується розширенням їх лексичної валентності, функціонально-стилістичним оновленням семантики, що веде до утворення символів.

---

1. Гарасевич А. До вершин: Зібрані поезії. – Нью-Йорк: Молоде життя, 1959. – 126 с.
2. Дараган Ю. Срібні сурми: Поезії. – Кіровоград, 2003. – 96 с.
3. Єременко О. Магія кольорів у ліриці Н. Лівицької-Холодної // Слово і час. – 2000. – № 4. – С. 68–72.
4. Клен Ю. Вибране. – К.: Дніпро, 1991. – 462 с.
5. Культура української мови: Довід. // За ред. В. М. Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – С. 257.
6. Липа Ю. Вірую. – Львів: Каменяр, 2001. – 102 с.
7. Лятуринська О. Зібрані твори. – Торонто: Видання організації українок Канади, 1983. – 812 с.
8. Маланюк Є. Поезії. – Львів: Фенікс ЛТД, 1992. – 686 с.
9. Мацько Л., Сидоренко О. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.
10. Ольжич О. Незнаному воякові. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 432 с.
11. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 248 с.
12. Рідне слово. – К.: Наукова думка, 1974. – Вип. 8. – 110 с.
13. Рязанцева Т. Символіка кольорів у поезіях Олекси Стефановича // Урок української. – 2005. – № 9–10. – С. 29–31.
14. Саєнко В., Пономаренко І. Мистецький синтез і творчий метод у "Кассандрі" Лесі Українки // Проблеми сучасного літературознавства: Зб. наук. праць. – Одеса: Маяк, 1997. – Вип. 1. – С. 122.
15. Словник символів культури України. – К.: Міленіум, 2002. – 258 с.
16. Словник української мови: В 11-ти тт. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1970. – 799 с.
17. Словник української мови: В 11-ти тт. – Т. 3. – К.: Наукова думка, 1972. – 744 с.
18. Словник української мови: В 11-ти тт. – Т. 11. – К.: Наукова думка, 1980. – 699 с.
19. Ставицька Л. Естетика слова в українській поезії 10–30 рр. ХХ ст. – К.: Правда Ярославичів, 2000. – С. 98.
20. Теліга О. Збірник. – К.; Париж; Лондон: Видавництво ім. О. Теліги. – 473 с.