Ласкаво просимо

доц.
УДК 094: 82

Йде мова про видавця та редактора перших творів і збірок поезій Лесі Українки к ін. XIX– поч. XX ст. Івана Франка.
Ключові слова: Іван Франко, Леся Українка, видавець, редактор.

In the article the plots of publigher, redactor Poetic Works Lesya Ukrainka XIX–XX centuries Ivan Franko.
Keywords: Ivan Franko, Lessya Ukrainka, publigner, redactor.

Про видання І. Франком перших віршів і перших двох прижиттєвих збірок Лесі Українки та подальші публікації їх у своїх виданнях чи там, де Великий Каменяр був редактором і видавцем, дослідники та науковці лише в кращому випадку можуть коротко згадати чи послатися на цей факт діяльності двох велетнів української і світової культури. Найбільше інформації про цю їхню співпрацю маємо у коментарях до зібрання творів Лесі Українки у 12-и рр. Хоча зрозуміло, що подібне видання, тобто власне коментарі, можна співвіднести з листами цих двох постатей, а також епістолярної спадщини Олени Пчілки, матері Лесі Українки, де мова йде про друкування.

Дослідники цієї сфери діяльності, наприклад, М. Возняк, О. Білецький, Є. Кирилюк, С. Шаховський, А. Каспрук, М. Мороз, І. Басс, І. Денисюк, О. Дей, Н. Корнієнко, Л. Маляренко, І. Романченко, П. Іванов, П. Баб'як, Б. Якимович, Я. Грицак, М. Нечиталюк, а також доповідачі Міжнародного наукового конгресу: "Дух, наука, думка, воля", присвяченому 150-річчю від дня народження І. Франка, не приділяли належної уваги вивченню цього питання.

За допомогою І. Франка на сторінках галицьких видань друкувалися твори сотень українських письменників, які стали окрасою української та світової літератури: Лесі Українки, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького, Миколи Вороного, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, Христі Алчевської, Марка Черемшини, Гната Хоткевича, Ганни Барвінок, Володимира Самійленка, Агатангела Кримського, Михайла Яцківа, Наталі Кобринської, Осипа Маковея, Уляни Кравченко, Климентини Попович, Дніпрової Чайки, Стефана Коваліва, Тимофія Бордуляка, Олекси Коваленка, Одарки Романович, Сергія Шелухіна, Богдана Лепкого, Данила Мордовця та багатьох інших [1].

Із 1880 р. І. Франко працюють у складі редакції літературно-художнього журналу "Зоря", коли Леся, тоді ще не Українка, а Косач, напише тільки свого першого вірша "Надія": "Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну". Іван Франко після закриття організованого й видаваного ним літературно-політичного часопису "Світ" (1881–1882) приймає запрошення редагувати журнал "Зоря". Саме тут 1884 р. буде надруковано перші вірші Лесі Українки: "Конвалія" (№ 22, с. 186) і "Сафо" (№ 23, с. 195).

Цей рік був важливим у редакторсько-видавничій діяльності І. Франка, характеризувався інтенсивним листуванням. Каменяр мав надію, що журнал від О. Партицького повністю перейде в його руки, хоч цього не сталося. До М. Драгоманова він пише 10 травня цього ж року, що "Зоря", де він працював, "в порівнянні з попередніми все-таки по змісту краща, і по ідеях поступовіша та логічніша від попередніх" [2, 435].

У листі до О. Кониського від 11 жовтня 1884 р. зазначає, що бажав би в часописі бачити імена Антоновича, Білика і Мирного, Левицького, Житецьких, пані Косачевої, Лиманського, Старицького, Костомарова, Мордовця та ін. [2, 477–478].

Очевидно пані Косачева, тобто Олена Пчілка, мати Лесі і передала вірші дванадцятирічної дочки до часопису, а І. Франко мав дуже тонке чуття на справжню поезію і видрукував ці твори.

Але в листі до О. Я. Кониського (24 грудня 1884 р.) він зазначає, що "Зоря" у них (Гладиловича, Огоновського) – не діло патріотичне, не справа народна, а спекуляція, на котрій треба заробити [2, 510]. "Зоря" залишалася і надалі власністю Товариства ім. Т. Шевченка, і редакторство її було передано І. Франкові тимчасово, поки збереться обширна нарада та вирішить питання про редактора. "Зорю" редагував він спільно з С. Подолинським і О. Партицьким. Підписував О. Партицький, порядкував і доставляв весь матеріал і був фактичним редактором І. Франко.

У листі до Олени Пчілки (Львів, 29 листопада 1885 р.) І. Франко скаржився, що до "Зорі" найняли його "попросту за робочого вола по 25 з.[лотих] ринських місячно".

Про свою працю в редакції "Зорі", де він був слуга-редактор, писав у листі до Олени Пчілки в грудні 1885 р. У ньому він представляв редакційному комітету матеріал, котрий має бути прийнятий до "Зорі", справляв рукописи і вів коректуру. За власні праці йому окремо не платили, а редакторської компетенції у нього було стільки, що міг певний матеріал не давати зовсім [2, 595].

Але певно, що мала Лариса була вже не просто винятком, а талантом, узявши високу поетичну ноту. Щодо редагування творів, то Франко намагався не затерти основної думки твору, "не здути того ніжного золотого пилку, котрий мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір" [2, 369].

Разом із тим І. Франко був дуже вимогливим, принциповим редактором, критиком і видавцем. Він був завжди відвертим в оцінці твору, написаного будь-ким і ніколи не приховував авторських недоліків і вад. Високо цінуючи талант Лесі Українки, він вважав, що в її ранніх поезіях є дещо з примітивно звіршованих дитячих вражень, але справді вона починала складати вірші в дитячому віці, але талант мала безсумнівний. "Жіночий альманах" – збірка "Перший вінок" був виданий у Львові 1887 р. за допомогою і повною підтримкою І. Франка. А безпосередніми видавцями були письменниці й громадські діячки Наталя Кобринська та Олена Пчілка. У цьому збірнику було оприлюднено твори Лесі Українки "Русалка", "Любка", "Поле" ("Літо краснеє минуло").

Альманах і газета, що буде кориснішим для жіночого товариства – про це І.Франко розмірковує після виходу збірника "Перший вінок". Ідея "Русалки" так вплинула на Великого Каменяра, що він вирішив так само назвати один зі своїх часописів – "Русалка". На його думку, газета, навіть якщо вона виходить раз на місяць, набагато корисніша за збірник. "Газета подавати буде завсігди засвіжі статті про справи біжучі, хроніку жіночого руху у нас і в Європі, дописи з провінції, обговорення нових книжок, інтересних для нашого жіноцтва, і коли б не подавала нічого більше, лише те, але раз у раз, систематично, то вже зробила би дуже багато для розвою духового своїх читательок. Далі, газета має те до себе, що групує людей, громадить їх постійно довкола спільної роботи, будить і піддержує почуття товариське, котрого у галицьких жінок, навіть у найбільше розвитих, звичайно досить мало... Писати для альманаху не всяка зможе; там треба або таланту белетристичного, або ширшого очитання, більшої вправди. Натомість до газети може придатну річ (допис, новинку, увагу до дискусії і т. ін.) написати не тільки кажда освічена жінка, але навіть письменна селянка, бо тут само життя найліпше диктує, що і як писати" [3, 196]. “Але у книжках популярних треба говорити народові всю правду про природу і життя" [4, 191].

Твір Лесі Українки "Вілія, що наші струмочки приймає" (з поеми А. Міцкевича "Конрад Валенрод") і знамениту "Надію" (Пісня заволоки) подає І. Франко у тій же "Зорі" (відповідно № 10 і № 24).

Дорога творам у світ, до людей для молодої поетеси, прокладена І. Франком, розпросторюється. Так у "Зорі" були надруковані: “Пісня” ("Чи є кращі між квітками", 1888), “Остання пісня Марії Стюарт” (1888), "Чого то часами, як сяду за діло" (1888); "Вони мене дражнили", "Чого так поблідли", "Як я про свою говорив вам печаль" (із Гайне Г., 1889), "Напровесні" (1889), "В'язень" (1889), "Співець" (1889), "До натури" (1889), "Завітання" ("Така її доля – образок з життя",1889), "Святий вечір!" (образочки 1889); "Fa" (із циклу "Сім струн", 1891), "В небі місяць зіходить смутний" ("Зоря", 1891), "Якщо прийде журба" (1891), "До мого фортепіано" (1892), "Стояла я і слухала весну" (1894), оповідання "Жаль" (1894), переклад І. Тургенєва "Німфи".

А з 1894 р. "Зоря" була заборонена в Московській імперії.

Із "Зорею" І. Франко співпрацював від 1880 до 1897 рр., отже мав можливість пропонувати твори молодої, але високоталановитої Лесі Українки.

Уже в ці роки вона активно цікавиться не лише літературою, а й політикою. Зокрема вважає, що Франкова радикальна партія серед трьох українських партій їй здається найпрогресивнішою і найрозумнішою, про що вона пише до брата М. П. Косача 25 лютого 1891 року [5, 69].

Це вже пізніше І. Франко напише, що відчуває себе радикалом (до М. Павлика наприкінці січня 1900 р.) "і правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працюватиму для радикалізму. В інтересі національнім може лежати боротьба проти усякої кривди. Національний розвій може лежати в тім, що ми, – зазначав він, – з посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потрібували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду".

Про москвофілів Леся Українка братові Михайлові вже через тиждень писала (25 березня 1891 р.), що "коли вони стануть радикалами, то перестануть бути кацапами" [5, 88].

Тоді ж пише листа до свого дядька М. П. Драгоманова 17 березня 1891 р. про те, що Франковий і Павликовий "Народ" (1890–1895) "відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з "кацапами", а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні)" А "оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі – та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні?" [5, 84].

Безапеляційно відомий філософ і громадський діяч П.Чаадаєв у своїй праці ("Твори і листи") стверджував власну, очевидно на його переконання, безсумнівну істину, що "настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів" [6, 285].

Карл Маркс характеризував і аналізував московську дипломатію та стратегію територіального поширення як намір світового володіння. Він наголошував, що московські способи, тактика мінялися і мінятимуться, але провідна зірка московської політики – підбити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Москва грабуватиме доти, доки не зустріне опору. К. Маркс мав у центрі уваги московську експансію, а далі – неадекватність міжнаціональної поведінки стосовно захоплених земель і населення.

Саме ідеологу "світлого майбуття" К. Марксу належать ці знамениті слова, що “у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібною, а й тотожною" [6, 263].

Зовнішню політику Москви К. Маркс характеризував як постійне територіальне поширення. За часів царювання Катерини європейська Московщина збільшилася вдвічі. К.Маркс турбувався долею європейської цивілізації, якщо вона має такого сусіда, як Московія. А Ф. Енгельс назвав московську дипломатію варварством. Якраз саме К. Маркс застерігав від "московської небезпеки", хоч за його твердженням, він 25 років боровся з Московією, незважаючи на те, що московитяни "носилися і панькалися зі мною понад міру" [7].

Павло Штепа у своїй книжці "Московство", аналізуючи це міжнародне явище, підкреслює думку, що "москвини... обіцяли більше, ніж противник, не маючи жодного наміру здійснювати обіцянки. Привласнювали чужі ідеї (хоч вони були протилежні московським), щоб прикриваючись ними, одурити ворога. Обвинувачували противника в злочинах, що він їх ніколи не робив. Оббріхували, знеславлювали, очорнювали кого хотіли. Приховували за гарними назвами найпідступніші вчинки. Виступали під різними личинами – це всі москвини упродовж усієї своєї історії.

Отже, Леся Українка мала свою власну думку про політичні обставини, літературу, до речі, дуже подібну до Франкової, оцінюючи як сторонництво, так і художні цінності чужих і своєї літератур. "Щодо видання віршів Лесі Українки, – пише Каменяр у листі до Олени Пчілки 25 листопада 1891 р., – то я радо готов узятися за нього і зробити його швидко своїм коштом у Літ. [ературно] наук.[овій] бібліотеці або осібно в більшім форматі” [8, 309].

Наступного 1892 р. (2 травня) Леся Українка вже безпосередньо пише своєму редакторові й видавцеві І. Франку:

"Оце я врешті зладила до друку свої вірші. Ви-сьте були такі ласкаві, що згодились провадити се видання, отож тепер звертаюся до Вас. Побачили ми, що видавати щось за кордоном і корегувати тут річ дуже затяжна, отож мушу я добрих людей трудити своїм виданням. Збірник має видаватися моїм коштом, тільки вже Вашим заходом. Я б хотіла, щоб він був такого типу, як наше видання Гайне, що вже досі скінчене. Всі видатки, які треба, – мої, чи на коректу, чи на що слід. Тільки остатню коректу, будьте такі ласкаві, самостійно потримайте, то вже буде мені та певність, що хоч у моїх віршах і є помилки поетичні, то не буде друкарських. Самі знаєте, яка то біда ті помилки друкарські. Тільки два видання я бачила без помилок: "З вершин і низин" та "На новий шлях" ... Послухавши Вашої ради, я не містила сюди жадних перекладів, бо й справді їх окремо видавати. Та, може, без перекладів книжка якнебудь на Україну протиснеться, хочай – надія мала!

Ото усі мої умови, може, чого недомовила як слід, то вибачте, – я не досвідчена в видавецькому ділі. Тепер мені зостається перепросити Вас за прийденші клопоти, та подякувати за добру волю, з якою Ви беретеся мені помагати вийти на світ з моїми піснями [5, 132–133].

А вже 14 травня 1892 р. Леся Українка дякує за допомогу та уважність до неї з боку Великого Каменяра, колись чимсь зможе віддячитися та обговорює деталі підготовки своєї першої поетичної ластівки "На крилах пісень". Згоджується із І. Франком, щоб не залишати порожніх карток, не буде ділити на групи, бо не конче потрібно, передмови не буде, а обкладинка хай буде з такого паперу, як на виданні Гейне, та інші мовно-стилістичні правки.

Так І. Франко починає працювати над першою збіркою Лесі Українки "На крилах пісень", яка за його безпосередньою участю і допомогою вийшла у березні 1893 р. у Львові накладом авторки. Леся Українка називала І. Франка своїм учителем і товаришем. В одному з листів до нього писала: "Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретесь мені помогати вийти на світ з моїми піснями" [9, 37–38].

Йому часто друзі закидали докір, що він має мало скептицизму й критичного підходу до творів молодих. Із такою думкою він згоджувався та трактував це як "вишукування добрих сторін, ніж злих".

Позиція І. Франка в опрацюванні матеріалу, особливо у вихованні та професійному вишколі плеяди молодих письменників кінця XIX ст. заслуговують на окреме вивчення цього питання. Про це вміння редагувати й допомагати молоді дуже вдало висловився буковинський письменник О. Маковей. Він говорив, що ніхто, крім І. Франка в українському письменникові як І. Франко старався видобути таланти на літературний обрій і якби кожен із початкуючих письменників описав був те добро, що І. Франко "зробив для нього, вийшли б томи, з яких можна б вичитати, скільки Франко переробив творів, скільки їх написав наново, полишаючи хіба сам кістяк, як вказував дорогу, що по ній розвивалися таланти, як захищав їх перед несправедливою критикою" [10, 69].

У травні 1893 р. Осип Маковей уже прислав друковані похвальні рецензії – свою й І. Верхратського – на її збірник "На крилах пісень" [11, 198].

Із 1891 р. Леся Українка починає друкуватися в Франковім і Павликовім журналі "Народ" (1890–1895). Так, "Сльози-перли" вперше під заголовком "Ридання" (цикл із трьох віршів) надруковано 1891 р. з посвятою І. Франкові. У 1895–1896 рр. тут друкується цикл "Невільничі пісні", що увійшли до другої збірки її віршів "Думи і мрії" 1899 р.: "Мати-невільниця", "І все-таки до тебе думка лине", "Ворогам", "Північні думи", "До товаришів", "Божа іскра", "Пророчий сон патріота", "Slavus – sclavus". А також в 1895 р. проза та статті: "Народ", "Безпардонний патріотизм", "Пророчий сон патріота", "Релігійний дур на Україні" (із Полтавщини), рецензія "Беседа", часопись баптистів (штундистів).

У коломийському виданні "Хлібороб" (1891–1895), що редагував І. Франко й М. Павлик, було надруковано поеми Лесі Українки "Роберт Брюс, король шотландський".

Леся Українка дуже поважала ці Франкові й Павликові видання. 11 січня 1895 р. вона пише "Лист на Україну до товаришів", зазначаючи, що потрібно підтримати часописи матеріально: "Народ" при всіх своїх хибах (і тут не без вашої вини) єсть все таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої "тонкої політики", без огляду на різних "їх благородій" (чи там "всечесних" та "високодостойних" або "найясніших"), діло не в словах – се як до краю! Коли згине "Народ", то хто знає, як довго прийдеться ждати до нової часописі, та тинятися по різних "чужих хатах"; вже ж тяжче заснувати нову газету, ніж підтримувати давнішу.

Коли згине "Хлібороб", то тим загальмується хто зна, як надовго, і праця над пробудженням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись. [...] Вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох–трьох людей (назва русько-українська радикальна партія більш голосна, ніж правдива назва); на них лежить і прилюдна боротьба за нашу українську справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти, заложивши руки, та дякувати їм, що побиваються за нас [11, 295–296].

Як зазначає О. Косак-Кривинюк, 11 жовтня 1893 р. Леся Українка пише листа з Колодяжного до І. Франка та дякує йому за видання "На крилах пісень". Вона також запитує про видання нового журналу, адже він бажав від неї деякі матеріали, про що вона дізналася з Франкового листа до її мами Олени Пчілки. Йшлося про задум І. Франка видавати за його редакцією у Львові виходить часопис "Життє і слово" (1894–1897). Але вона ще не впорядкувала свої твори, зокрема купальські пісні, хоч має етнографічні описи волинської хати, деякі віршовані переклади з давньоіндійського епосу – переспіви гімнів "Ріг-Веди".

Часопис "Життя і слово" став справжньою подією в історії української преси, журналом високого європейського рівня. Спочатку І. Франко планував цей журнал як фольклорний, але цей намір швидко змінюється, оскільки йому була потрібна насамперед політична трибуна. А про майбутній характер журналу І. Франко писав, що половину обсягу займатиме белетристика, другу частину – статті і матеріали фольклорні, де розміщалися б оригінальні та перекладні статті з теорії фольклору або зі спеціальних питань та тем, 1 аркуш казок та легенд чи з уст людей, чи зі старих рукописів, ще 1 аркуш – пісні, звичаї приповідки тощо.

У "Житті і слові" І. Франко сам провадив як організаційний, так і технічний бік видання (зокрема, ще до його виходу замовив у Москві гарні шрифти, домовився з друкарнею, організував попереднє оповіщення), переглядав рукописи, кореспонденцію, читав коректуру і, звичайно, виступав із власними публікаціями. До співпраці у часописі запрошувалися Леся Українка, В. Гнатюк, П. Грабовський, М. Коцюбинський, М. Драгоманов, А. Кримський, О. Терлецький, О. Маковей та інші письменники, вчені, критики.

У "Житті і слові" друкуються матеріали Лесі Українки: "Купала на Волині. Етнографічні матеріали", "Притча про чотири перстені" (1894), "Грішниця", "Хвилини розпачу", "О знаю я, багато ще промчить", "Fiat nox!", "На вічну пам'ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи", "Слово, чому ти не твердая криця", "Давня казка". Також переклади з Моріса Верна "Євангеліє" та "Історія і релігія жидів", полемічна стаття "Не так тії вороги, як добрії люди" – відповідь І. Франкові на його виступ у цій же газеті.

Найплідніший період редакторської та видавничої діяльності І. Франка був у "Літературно-науковому віснику", коли він там працював основним редактором першого складу від 1898 до 1906 року до переїзду редакції часопису в Київ у 1907 р., а співпрацював з виданням потім ще до 1910 р. Із 1899 р. був головним редактором, із 1903 – відповідальним редактором, водночас постійно публікував тут проблемно-полемічні та літературно-критичні матеріали, а також поетичні та прозові твори, переклади. Це був найбільш стабільний і плідний період у видавничій, редакторській, письменницькій і журналістській діяльності І. Франка, а обсяг праці, що її вклав письменник у становлення та розвиток "ЛНВ", можна порівняти з діяльністю цілої установи в галузі української культури. І знов-таки він надавав перевагу творам Лесі Українки у перший рік свого редакторства: "Східна мелодія", "Мрії", "Зимова ніч на чужині", "Жидівська мелодія" ("Ти не мій, розлучив нас"), "Порвалася нескінчена розмова".

У 1898 р. заходами НТШ було створено "Українсько-Руську Видавничу спілку у Львові". І. Франко став її активним співробітником: упорядковував, редагував, робив переклади для значної частини видань. Саме з його благословення в літературу ввійшло багато нових славних імен, серед яких Леся Українка, О. Маковей, О. Кобилянська, Уляна Кравченко, Н. Кобринська, В. Стефаник, Є. Ярошинська, М. Коцюбинський, М. Яцків та ін. У "малій" серії УРВС вийшло 117 назв книжок у 162 випусках, у "великій" – понад 150 книжок української і світової художньої літератури, а також науково-популярні праці.

1898 р. він друкує в ЛНВ свою блискучу статтю "Леся Українка", де говорить про неї як про “одинокого мужчину на всю соборну Україну”, яка не має такого поета, щоб силою і різносторонністю свого таланту зрівнявся б з Лесею Українкою. Найкращі її писання ідейні, вони – частина духовної краси, ідейної гармонії, де головний рішучий момент – душа, індивідуальність, чуття поета. Адже вона перша і одинока вміє опанувати широку скелю почувань, від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що є природною реакцією проти холодної зневіри: "Коли ж се минеться? Чи згинем без долі?" [12, 265–272].

Вона ж ставила найвищі ідеї в закон боротьби: "спалити молодість і полягти при зброї", адже жінки і ті з рогачами пішли на ворога: "ішли усі, жінки, і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома". Їй мариться "меч, политий кров'ю", “зброї полиск", "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Її рука все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". У неї криваві змагання задля народження нації. Її ідея: душа – "боротись буде до загину: Або загине, або переможе". І знову повторення думки, щоб ми не забули: "Або погибель, або перемога – Сі дві дороги перед нами стане... Котра з сих двох нам судиться дорога?" Це з присвяти І. Франкові, який був таким же ідейним борцем за щастя свого народу. І вона також кликала мільйони з собою, і за нею йшли мільйони...

Чому такі, як вони, ставили найвищі завдання, то про це ми можемо дізнатися з Франкової статті "З останніх десятиліть ХIХ в.", вперше надрукованій у ЛНВ 1901 р. Оглядаючи українську літературу, що представлялася у "Зорі", І. Франко стверджував: "Той самий реакційний, тісний, стухлий дух віє всюди по Галичині. Чи візьмемо до рук видання коломийські, чи станіславську "Денницю", чи чернівецькі публікації, – всюди мертвеччина змісту, мова засмічена церковщиною та московщиною, теми далекі від нашого життя і дійсності. Той реакційний дух від старших уділявся і молодіжі" [13, 1–19].

Полеміку "Між своїми. Епізод із взаємин між галичанами й українцями 1897 р.", Лесею Українкою та І.Франком, видрукував Каменяр у своєму часописі "Життя і слово". Суть її у тому, що Леся Українка прихильно поставилася до участі українців у російському визвольному русі, зокрема соціал-демократичному, а Франко це заперечував та доводив, що українські сили потрібні перш за все саме українські справі [14, 220–244].

Рецензуючи працю А. Фаресова "Народники і марксисти" (СПб 1899) І. Франко чітко визначав цю і схожу політичну течію: "Соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов'язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті... "Чи поклики Прудона, Луї Блана, Маркса, Лассаля не були більш або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?"

Великий Каменяр у забороненій праці в радянські часи "До історії соціалістичного руху" зазначав, що оброблена Марксом і Енгельсом "програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій" [14, 422].

Всілякі теорії – то лише задля обдурювання тих, хто за формою не бачив змісту. Адже й деспотичний лад у Московщині не царі накидали з гори, він походив із глибочини московської душі. Підсліпуваті не бачать, що залишилася незмінною мета Московщини.

На цю тему у самої ж Лесі Українки є рядки, які в поетичній формі відображають бачення І. Франка, до речі, йому ж присвячений у зб. "Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної діяльності" твір "Товаришці на спомин" (1896.17.VII): "Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа – сонця не видав, За ворогів іде в огонь і воду, Катам своїм поводирів оддав".

Подібне запитання поставила і Леся Українка у вірші "Пісні про волю" (ІІ, "Чого марсельську пісню чути?"), продовживши однотипний ряд: "Чи се на нас ідуть чужинці здобуту волю руйнувать? Чи за ту волю всі вкраїнці готові одностайно стать? Так де ж наша зброя? Де військо в рядах?" [15, 320].

Де ж вояки, де борці? Де, бодай свідома інтелігенція? Чому відступників так много? – болісно запитувала поетеса.

Іван Франко з гіркотою додавав, що ця непомітна пригірщ інтелігенції розділена на дві групи, котрі різняться між собою принциповим поглядом на національне питання: є досить значна частина інтелігенції, що не визнає української нації, не визнає української літератури, не читає книжок українською мовою, ігнорує все українське, а вдовольняє свої потреби духовності в чужій літературі чи прикриває свій духовний нігілізм промосковськими поглядами [16, 10].

"Що Українці ще від свого державного сполучення з Москвою не переставали працювати для російської науки і просвіти, се доказує маса блискучих імен, починаючи від Прокоповича, Туптала, Яворського, а кінчаючи Гоголем, Костомаровим, Ковалевським. Що Українці здавна шукали волі разом із чільними Великорусами або й наперекір їм, се доказує довга низка імен від Мазепи й Сірка аж до Желябова, Лизогуба й Драгоманова. Та тільки одно й друге чи може вважатися аргументом, що так воно й надалі має бути? Мені здається, що навпаки: коли б Українці здавна були працювали для себе, для своєї національності, не оглядаючися на абстрактний общерусизм, то не тілько піддвигнули б були Україну високо, але й загально-руська й загально-слов'янська сила була б у сумі багатша та більша" [17, 63].

"Ми не пишемо ні для чиєї спеціальної уподоби, – зазначає І. Франко, – пишемо те, що нам диктують наші погляди, наші важкою і невпинною працею здобуті переконання, наше розуміння загального добра. Не нарушаючи нічиїх управнених інтересів ані традицій, ми силкуємося вести в нашу рідну літературу ті духові і артистичні течії, які займають сьогодні найкращих письменників цивілізованого світа. Ніде і ніколи ми не голосили і не голосимо сліпого культу якої-небуть літературної чи філософічної моди, всюди дбаємо про вироблення серед нашої громади власної критичної думки, власного артистичного смаку" [18, 10].

Ось як він повідомляв у листі до письменника й свого однопартійця Михайла Павлика наприкінці січня 1900 р.: "Чую себе радикалом, і правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працюватиму для радикалізму... В інтернаціональнім може лежати боротьба проти усякої кривди... Національний розвій може лежати в тім, що ми посеред своєї нації витворювали всі ті верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду" [19, 146].

Далі він зазначає в листі, що він спочатку русин, а потім радикал. Тобто для І. Франка головним було його українське походження, його турбував простий український народ, його життя, а вже потім партійна приналежність чи, як тоді писалося, сторонництво, хай і українського радикала. Навіть не його власне ім'я, як він підкреслював: Хай пропадає моє ім'я, але хай живе і розвивається мій український народ”.

Леся Українка також думала й працювала на свій український народ та просила більше відваги і сили "Сповняти той великий заповіт", що завжди несла з собою на Вкраїну ("На пам'ять 31 июля 1895 року").

У радикальній статті "Поза межами можливого", видрукуваній 1900 р. в ЛНВ, І. Франко наполегливо наголошував: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" [4, 284].

Він був переконаний, що "не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію" [4, 283].

У статті "До історії соціалістичного руху" [20, 134–152], що не увійшла до зібрання його творів у 50-томах, він, зокрема, попереджає, що соціал-демократизм, весь соціалістичний рух може стати "грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу". Характерно означено тоді і передбачено на майбутнє суть цього ворожого українцям явища.

Не схилявся й незупинявся І. Франко й перед таким авторитетом і своїм вчителем, як М.Драгоманов, який просив І. Франка не писати, не друкувати, не висувати наперед національне українське питання. Відповідаючи на цей політичний закид у статті 1990 р. "Поза межами можливого", І. Франко зазначав, що "глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівности і політичної волі заслонювала перед його (Драгоманова – авт. М. В.) очима ідеал національної самостійності" [4, 283].

А от О. Пушкін у листі до П. Міллера від 4 вересня 1831 р. сердечно дякував за звістку та радувався за взяття московськими царськими військами Варшави та говорив, що "их надобно задушить, и наша медленность мучительна. Для нас мятеж Польши есть дело семейственное, старинная, наследственная распря: ми не можем судить ее по впечатлениям европейским, каков би ни бил, впрочем, наш образ мислей" [21, 351].

На сторінках своїх численних періодичних видань москвофіли вели шалені атаки на передову українську громадську думку, на визвольний рух демократичних сил проти соціального і національного гноблення українського народу. Вони взагалі відмовляли в праві на існування народові як національності.

Ось тому І. Франко робить безапеляційний висновок. "Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація, – пише він у замітці "Дещо про польсько-українські відносини", – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним" [22, 261].

А в праці "Українські "народовці" і радикали" І. Франко стверджує думку про те, що "москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійності України і її національного розвою в Галичині" [23, 205].

Іван Франко та передові українські мислителі мали одну думку: московська, так звана "передова" чи прогресивна суспільність не подавала свого голосу на захист ув'язненої української душі, рідної української мови, як і не виступала проти нищення московщиною українського народу не тільки в періоди засилля реакції, але й у інші, наприклад, застійні чи "відлигові" періоди. Вся їхня прогресивність, тобто демократизм, перевірявся на українському питанні, і вони цього іспиту ніколи не витримували. Про це вельми авторитетно заявляв академік Володимир Вернадський у своїй праці "Українське питання і російська демократія" зазначаючи, що московська демократія перевіряється на українськім питанні.

Історик, знавець звичаєвого права Олександра Єфименко писала про таких великих українців-демократів, як М. Гоголь: "По українськи говорив він у Москві вже перед смертю, зі своїм слугою, із своїми земляками", зауважуючи, що М. Гоголь упав жертвою духовного роздвоєння, що мало своє глибоке коріння в національнім роздвоєнні" [24].

їдуть у московщину і допомагають "там витворити ту державно-централістичну машину, яка від 200 літ матеріально висисає і духовно гнобить Україну?" [25, 108].

Час від часу на ідеї української національності наполягав І. Франко, а його підтримував М. Грушевський, який писав у редакційній статті ЛНВ "По шкоді", що ми ні на хвилю не можемо забувати скільки завзятих непримиренних ворогів має українська самостійність і соціально-економічні інтереси української маси: “Ми повинні тямити, що ці вороги не складуть зброї й ще довго, по всіх науках будуть користати з кожної нагоди, щоб наново пробувати зломити ці ненависні їм явища українства, які порушили їхні привілегії, їхні володіння, їхнє панування, викохане старим московським режимом”.

Ось тому І. Франко ніколи не спускав очей з тієї основи, за висловом М. Грушевського, на котрій можливий розвиток української національності. Він ніколи не забував, що українська справа не може бути іншою, як всенародною, широко демократичною, особливо у боротьбі з царським режимам на Великій Україні і з москвофільством у Галичині, про час від часу писала Л. Косач.

А він, той режим, царського самодержавства супроти України був завжди таким самим – здирницьким, денаціоналізуючим при будь-якому правитель.

Про цю єзуїтську практику московського життя своєрідно висловився один із московських письменників М. Щедрін, хоча з іронією ставився до українського питання.

За його словами, "московські єзуїти ликом шиті, згодовані на ґрунті панщини і сполученої з неї брехні, дводушності, підступності і т. п. Це люди надзвичайно лихі, мстиві, зі смердячим самолюбством і злою, довготривалою пам'яттю, люди, від яких можна тільки тоді врятуватися, коли у них окрім безмежної лютості є ще й безмежна жадоба до вловів риби в каламутній воді. Тоді можна від них відкупитися, кісткою пельку їм заткнути. Але коли у них, попри пекельну лютість є й пекельна непідкупність і коли при цьому вони свою пекельну обмеженість піднімуть на ступінь пекельного переконання, тоді це вже справжнє сатанинське кодло. Вони накладуть мертвими руками ряди кострищ без ліку і будуть безглуздими порожніми очима стежити за смертними корчами жертви, що не била себе в порожні груди так, як вони" [26, 58].

Через кілька років після політичної полеміки з І. Франком Леся Українка фактично повторила й визнала слушними, навіть пропагувала всі ці національно скристалізовані постулати Великого Каменяра. Цей, як вона зазначала, "публіцистичний контроверс" між своїми був особливо корисним не лише для неї, а й для всієї читаючої й розуміючої публіки.

Каменяр вважав, що Леся Українка поет "з божої ласки", а вона його – феноменальним робітником пера [27, 58].

З усієї редакції ЛНВ І. Франко для неї був найсимпатичніший [5, 411]. І ніколи вона його не переставала поважати [5, 413].

У 1899 р. І. Франко друкує в ЛНВ її поезії: 1. "На спомин І. Котляревського" ("У кождого люду, у кождій країні"); 2. "У пустині"; 3. "Весна зимова".

Цього ж 1899 р. у Львові восени виходить її друга збірка віршів "Думи і мрії", у підготовці якої брав участь І. Франко, а також В. Гнатюк, на той час член редколегії ЛНВ. Книжка вийшла коштом "Українсько-руської видавничої спілки", громадської видавничої організації, заснованої І. Франком та В. Гнатюком 1898 р. у Львові.

Готувалася книжка до друку в кінці весни і влітку 1899 р. Леся Українка перебувала тоді на лікувані в Берліні, а з липня – в Києві та Гадячі на Полтавщині, вела з В. Гнатюком листування, сама впорядковувала збірку, вичитувала верстку. Ця збірка мала певну хронологічну послідовність. Там, де з художніх міркувань хронологічна лінія не збережена, поетеса під віршем вказувала тільки рік написання.

Тут містилися цикл “Мелодії” (1893–1894): "Нічка тиха і темна була", "Не співайте мені сеї пісні", "Горить моє серце", "Знов весна і знов надії", "Дивлюсь я на яснії зорі", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла б я піснею стати", "Перемога", "До музи", "То була тиха ніч чарівниця", "Давня весна", "У чорную хмару зібралася туга моя"; цикл “Невільничі пісні” (1895–1896): "Мати-невільниця", "І все-таки до тебе думка лине", "Ворогам", "Пвнічні думи", "До товаришів", "Поет під час облоги", "Товаришці на спомин", "Грішниця", "Хвилина розпачу", "О знаю я, багато ще промчить", "Ангел помсти", "Fiat nox!", “На вічну пам'ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи", "Слово, чому ти не твердая криця"; цикл “Відгуки (1896–1899): "Відгуки", "Жидівська мелодія", "Ave Regina!", "To be or not to be?"; цикл “З пропащих років”: "До товариша", "Як дитиною бувало", "Романс"; цикл “Кримські відгуки”: "Імпровізація", "Уривки з листа", "Східна мелодія", "Мрії", "Зимова ніч на чужині", "Іфігенія в Тавриді", "Весна зимова", "Порвалася нескінчена розмова", "У пустині", "На столітній ювілей української літератури", "Зоря поезії", "Поворіт", "Забута тінь".

На його ювілей творчої діяльності видано альманах на гроші, зібрані молодими людьми, "Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності". У збірнику надруковано присвяти І. Франкові від Лесі Українки "Товаришці на спомин" та "Поет під час облоги", а також від І. Тобілевича (перший акт драматичних картин "Понад Дніпром"), Н. Кобринської ("Чудовище"), Б. Грінченка (оповідання "Дзвоник"), А. Кримського (переклади "З арабських поетів"), Уляни Кравченко ("Сонети"), К. Попович ("Колись і нині") та ін.

У 1900 р. І. Франко друкує в ЛНВ "Неминуча" М. Метерлінка, "Як Ізраель діставсь" (Єврейські мелодії, 1), "Атта Троль. Сон літньої ночі" (поема Г. Гайне), "Єреміє, зловісний пророче".

У 1901 р. в ЛНВ з'являється оповідання "Над морем", цикл із шести поезій "Ритми": "Де поділися ви, голоснії слова", "Чи тільки ж блискавицями літати", "Якби оті проміння золоті", "Хотіла б я уплисти за водою", "Ні! Я покорити її не здолаю", "Якби вся кров уплинула отак".

У 1902 р. у ЛНВ друкуються: "Ein Lied ohne Klang", "Свята ніч", "Ви щасливі, пречистії зорі", "Талого снігу платочки сивенькії", а також драматична поема "Одержима", про яку Леся Українка повідомляла І. Франкові 31 грудня (13 січня 1903 р.: "В таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: Я з цього створила драму" [11, 654].

Наприкінці 1902 р. квітня надруковано в Чернівцях "Відгуки". Збірник віршів Лесі Українки, де зокрема була поміщена "Одержима".

Цікавим виданням також були "Акорди" – антологія української лірики від смерті Шевченка 1903 р., упорядкована І. Франком. Книжка дає можливість відчути літературну атмосферу другої половини XIX ст., зануритися в неї, пройнятися її настроєм, увійти в світ образів і понять, якими жили тоді люди. До антології було введено чимало імен, котрі сьогодні майже невідомі літературознавцям. І. Франко в листі до чеського публіциста А. Черного писав, що цю книжку недопускають у Московщину, до студентів, які вивчали українську літературу, бо її зміст не узгоджувався з тим класово-соціологічним підходом, який так довго насаджувався у нашому літературознавстві і критиці. "Акорди" підкреслюють те героїчне напруження, перемогу над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою [28, 491].

Саме тут І. Франко друкує десять віршів Лесі Українки: "Contra spem spero", "Горить моє серце", "Тиша в морі", "Останні квіти", "Хотіла-б я уплисти за водою", "Жидівська мелодія", "Зимова ніч на чужині", "Ein Lied ohne Klang". Цього ж року в ЛНВ оприлюднюються її "Осінні співи": "До Lady L. W". ("Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми"), Осінь: ("Рветься осінь руками кривавими"), "Осінні квітки", "Плач Єремії". Поетеса також друкує в Ростові-на-Дону оповідання І. Франка у власному перекладі: "Сам виноват", "Хороший заработок".

У 1904 р. у Києві восени виходить повторно збірник віршів поетеси "На крилах пісень", де вона робить деякі зміни. Також з`являється оповідання І. Франка в її перекладі "К свету (Рассказ арестанта)".

У 1905 р. в ЛНВ друкується "Напис в руїні. Ізраїль в Єгипті".

Вже після того, як ЛНВ переїжджає до Києва, І. Франко співпрацює тільки з журналом, а Леся Українка там продовжує друкувати свої твори. Зокрема в 1908 р. "Касандру", 1911 – цикл із шести віршів "З подорожньої книжки", "Віла посестра", 1913 – "Ізольда білорука", але це вже без допомоги І. Франка.

Отже, І. Франко був першим, хто підтримав, допоміг "вийти в люди" Лесі Українці, друкуючи її талановиті твори. Він сприяв першим її публікаціям у "Зорі" 1884 р., допоміг друкувати її вірші в альманасі "Перший вінок" 1887 р. Далі публікував у "Народі", "Хліборобі", "Житті і слові", "Літературно-науковому віснику", збірнику "Акорди", а також видав першу збірку її віршів "На крилах пісень" 1893 р. Друга збірка "Думи і мрії" у 1899 р. вийшла у ним організованому і веденому видавничому товаристві "Українсько-руська видавнича спілка у Львові". Він був редактором і видавцем, хто не просто розгледів і підтримав талановиту поетесу, а сприяв її такому розвитку, що її поезія стала тим поштовхом до вищих змагань ідейного чоловіка, а для громади – заохотою в боротьбі за свої людські права, волю і національну честь.

---

1. Архів ІЛ ім. Т. Шевченка НАНУ, ВР. Ф. 3. – № 1858, 1859, 1860, 1861, 1862, 1873 та ін.
2. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 48. – 767 с.
3. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 29. – 663 с.
4. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1985. – Т. 45. – 570 с.
5. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12-и т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.10. – 694 с.
6. Штепа П. Московство. – Дрогобич: Відродження, 2000. – 351 с.
7. Независимая Газета. – М., 2000. – № 47 (470).
8. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 49. – 810 с.
9. Українка Леся. Публікації, статті, дослідження. – К.: Наукова думка, 1954. – 456 с.
10. Маковей О. Записник // ЦДІА України. Л. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 103. – С. 69.
11. Косак-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2006. – 926 с.
12. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 31. – 595 с.
13. ЛНВ. – 1901. – Т. 15. – Кн. 7. – С. 1–19.
14. Франко І. Мозаїка. – Львів: Каменяр, 2002. – 432 с.
15. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12-ти т. – К.: Наукова думка, 1975. – Т. 1. – 447 с.
16. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка. – Т. 32. – 518 с.
17. ЛНВ. – 1902. – Т. 18. – № 4–6. – С. 63.
18. Архів ІЛ ім. Т. Шевченка НАНУ, ВР, Ф. 3. № 2866. – C. 10.
19. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 50. – 703 с.
20. ЛНВ. – 1904. – Т. 25. – Кн. 7. – С. 134–152.
21. Пушкин О. П.С.С. – М.: АН СССР, 1958. – Т. 10. – С. 351.
22. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – 670 с.
23. Франко І. Зібр. тв.: У 50-и т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 28. – 439 с.
24. Єфименко О. Національне роздвоєння творчості Гоголя // ЛНВ. – 1903 р. – № 4–6. – Т. 22.
25. ЛНВ. – 1904. – Т. 27. – № 7–8. – С. 108.
26. Щедрін М. Звон победи раздавайся // ЛНВ. – 1901. – Т. 10. – № 11–12. – С. 58.
27. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12-и т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 12. – 694 с.
28. Зеров М. К. Твори: У 2-х т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 601 с.