Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Видавнича діяльність бібліографічної комісії наукового товариства імені Т. Шевченка: публікації членів осередку у часописах "Стара Україна" (1924–1925) та "Українська книга" (1937–1939)

Черниш Н. І.

к. філол. н.УДК 655.5:02 (Наукове товариство імені Т. Шевченка)

 

У статті проаналізовано багатогранну видавничу діяльність бібліографічної комісії Наукового товариства імені Т. Шевченка, що мала чітко окреслений українознавчий характер.

Ключові слова: наукове товариство імені Тараса Шевченка, видавнича діяльність, часописи, бібліографічна комісія.

A diverse activity of the bibliographical commission of the scientific society named after T. Shevchenko has been analysed in this article. The activity of the commission had a distinct pro-Ukrainian direction.

Keywords: scientific society named after T. Shevchenko, diverse activity, journals, bibliographical commission.

В історії кожного народу є періоди, коли громадська свідомість знаходить свій яскравий вияв у непересічних наукових подіях, що визначають його шлях на десятиліття. У другій половині ХІХ ст. – а це час пробудження та культурного відродження багатьох європейських націй, позбавлених своєї державності, – у суспільстві сформувалася потреба організації авторитетних наукових товариств, які у подальшому могли б стати предтечею національних академій. Для українського народу в тогочасних умовах національно-культурних утисків винятково важливим було започаткування 1873 р. у Львові діяльності Товариства ім. Т. Шевченка, згодом Наукового товариства (НТШ), – по суті, прообразу Української Академії наук.

Наукова праця НТШ вже з перших років мала чітко окреслене націотворче та націозахисне спрямування. Численні видатні вчені у своїх дослідженнях багатоаспектно розбудовували систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, географії, антропології, етнографії та фольклористики, зафіксовували й науково опрацьовували багатовікові здобутки українського народу в контексті його культурно-історичного розвитку.

Багатогранна діяльність осередка вже була об'єктом зацікавлення багатьох науковців. Це засвідчують передусім такі численні авторитетні публікації, як [1–4] фундаментальні збірники матеріалів різноманітних за своєю тематикою конференцій і симпозіумів [5–7] та низка ґрунтовних наукових розробок, які висвітлюють непересічні досягнення високоавторитетних комісій, видатні здобутки в різних ділянках українознавства найвідоміших представників осередку [8–12].

Віддаючи шану видатним науковим досягненням НТШ, дослідники нині прагнуть не оминути увагою жодної події, що мала вагомий вплив на культурно-історичний розвиток суспільства, жодного вченого, який плідно працював у тій чи тій ділянці українознавства, адже без осмислення історичного досвіду, усвідомлення власних коренів не можливий поступ вперед, здійснення нагальних перетворень у культурному та науковому житті суспільства. Водночас треба зауважити, що в контексті часу ще й досі залишається недостатньо дослідженим та відповідно мало висвітленим вельми важливий напрям діяльності осередку, а саме книгознавча праця авторитетних вчених НТШ, об'єднаних у бібліографічній комісії. Нечисельні статті і розробки переважно львівських науковців [13–18], що опрацьовують проблеми теорії та історії книги, національної бібліографії, знайомлять наукову громадськість з досягненнями відомих бібліологів, не можуть вичерпати усієї проблематики, адже не вповні показують основні етапи та напрями діяльності бібліографічної комісії, не наголошують на її важливому значенні для становлення та подальшого розвитку української науки про книгу.

Безперечно, настав час поновити історичну справедливість, належно висвітлити діяльність бібліографічної комісії НТШ, звернути увагу книгознавців на ті непересічні досягнення в галузі національної бібліографії, теорії та історії української книги.

Чи не найменш дослідженою нині є видавнича діяльність спеціалізованого книгознавчого осередку Галичини, зокрема її яскрава сторінка – участь науковців у підготовці та випуску у світ фахових часописів. Дійсно, високо оцінюючи зв'язки бібліографічної комісії з періодичними виданнями, які виходили під егідою НТШ (а чимало бібліографічних заміток, оглядів, цікавої інформації про нові видання переважно з українознавчої тематики у різні періоди, передусім у 20–30-х рр. ХХ ст., коли книгознавство стрімко розвивалось, побачили світ на сторінках уславленого "Літературно-наукового вістника" у відділах "Бібліографія", "Новини нашої літератури"), все ж варто зауважити, що цього було недостатньо. Стрімкий поступ книгознавства, яке саме тоді остаточно сформувалося та виокремилося з-поміж споріднених історичних і філологічних наук, обумовлював його особливе значення для українського суспільства, що усвідомлювало унікальність такого феномену національної культури, як книга, а тому не залишалося байдужим до значного за обсягом масиву поточних бібліографічних повідомлень, ґрунтовних переліків праць з певної теми, різноманітних літературно-критичних статей, у змісті яких відчутно прослідковувалися бібліологічні аспекти. Зрозуміло, що чимало й інших періодичних видань НТШ, окрім згаданих вище, численні наукові збірники осередку, які все ж певною мірою висвітлювали поодинокі проблеми бібліографії (хіба поважний вчений омине увагою історіографію досліджуваного питання з докладним переліком здобутків попередників та його критичним коментуванням?), не могли вповні заповнити прогалину і відобразити всю проблематику наукових розробок такого високоавторитетного спеціалізованого осередка, як бібліографічна комісія.

Українські дослідники книги у період піднесення національної бібліології 20–30-х рр. ХХ ст. започаткували та випускали у світ низку непересічних спеціалізованих часописів: це і первісток книгознавчої тематики "Книгарь", і високоавторитетні, відомі в усій Європі "Бібліологічні вісті", й оригінальна "Книжка"; і певною мірою політично заангажовані харківські видання – "Книга", "Нова книга", "Голос друку", "Радянський книгарь" та ін. Усі вони радо надавали свої сторінки для публікації цікавих за тематикою, глибоких за змістом наукових розвідок членів бібліографічної комісії (зокрема, лише у "Бібліологічних вістях" побачили світ такі непересічні праці, як "Українські наукові книгозбірні" І. Свєнціцького (1924, № 4), "Перша газета на Україні ("Gazette de Leopol", із 1776 р.)" І. Кревецького (1926, № 4), "Іван Калинович", "Гоголь українською мовою" та "Л. М. Толстой в українських перекладах" В. Дорошенка (1927, № 4; 1927, № 3; 1929, № 4), а також чимало інших ґрунтовних матеріалів). Постійними дописувачами "Книжки" були І. Калинович, стаття якого "Тайна і святиня книги" (1922, № 4–7) і нині примушує звертатися до пожовклих сторінок часопису, В. Дорошенко, З. Кузеля та інші авторитетні науковці.

У період активізації діяльності осередку, коли бібліографічну комісію очолив В. Дорошенко (а це переважно повоєнний час, 20–30-ті рр. ХХ ст.), гостро постало питання про започаткування періодичного видання, якого цей авторитетний центр дослідження української книги досі не мав та який дозволив би широко і постійно оприлюднювати результати наукової праці потужного об'єднання видатних учених. Однак розпочати підготовку і випуск окремого спеціалізованого часопису книгознавчої тематики у тих неоднозначних суспільно-політичних та несприятливих фінансових умовах осередок не міг.

У розгалуженій системі періодики НТШ почалися пошуки журналу, тематично наближеного до проблем культурології, передусім історії та теорії книги, бібліографії, організації книжкової справи, який мав би можливості для співпраці з бібліографічною комісією. Таким виданням став часопис "Стара Україна", спільний для музею та бібліотеки НТШ, що радо надавав свої сторінки для публікації праць дослідників українських книги. Хронологічно існування часопису було недовгим – лише 1924 та 1925 рр., усього 24 числа, однак навіть цей короткий час виявився доволі продуктивним з огляду на публікаційну активність членів комісії. Відомо, що редакція "Старої України" мала наміри продовжувати випуск журналу і в пізніший період, але складні обставини діяльності НТШ (насамперед жорстока економічна дискримінація, що її польська влада застосовувала до цього шанованого в Європі авторитетного наукового центру) не сприяли цьому.

"Часопис історії і культури", як зазначалося у підзаголовку місячника, виходив у світ під редакцією заступника голови бібліографічної комісії, директора книгозбірні НТШ, видатного українського історика І. Кревецького. Головне завдання "Старої України" редакція вбачала в такому: "Людина без власної самосвідомості не є культурною людиною, так і народ без історичної свідомості не є нацією. Розбудити сю свідомість якнайглибше і якнайширше на Україні – ось головне завдання нового часопису" [19].

Відповідно до цього важливого суспільного завдання "Стара Україна" у своєму змісті прагнула відродити історичну справедливість і традиції, охопити доволі широке коло різноманітних за актуальною на той час тематикою проблем, висвітлити передусім ті питання культурологічного спрямування, що цікавили та турбували свідому галицьку громадськість. У часописі планувалося вміщувати загальні статті про історію культури та історичні традиції, матеріали старої України (зокрема ті, що стосувалися національно-визвольних змагань, особливостей побуту нашого народу), різнопланово інформувати про традиції окремих українських земель, подавати ґрунтовні описи історичних пам'яток України, а також публікувати мемуари та важливі в контексті культурно-історичного розвитку нації документи. Водночас до намірів редакції входило і доволі широке висвітлення "навколокнижкових" питань: вважалося за доцільне постійно вести бібліографічний розділ, у якому знайомити читачів не лише з новими виданнями, а й робити перегляд давньої літератури, аналізувати стан української бібліотечної, музейної та архівної справи (ці проблеми безпосередньо були пов'язані не лише з історією української книги та книгодрукування, а й стосувалися можливостей належного бібліографування цінних друків). Окрім того, "Стара Україна" вміщувала й "Хроніку" – рубрику, яка надавала бібліографічній комісії широкі можливості оперативно інформувати наукову громадськість НТШ та всіх зацікавлених про свою діяльність (зібрання, публікації та ін.).

З 24 чисел часопису "Стара Україна" нашу увагу привертають п'ять, що мають тематичний характер та присвячені одній (на думку редакції, суспільно важливій) проблемі. Це ч. 2–5 за 1924 р. під назвою "В 350-ліття друкарства на Україні", ч. 6 за 1924 р. – "Український некрополь", ч. 9–10 за 1924 р. – "Українська мемуаристика в ХІ–ХХ ст.", ч. 3–4 за 1925 р. – "Пам'яті Кобзаря України" та ч. 7–10 за той же рік – "Середньовічні фрески у Львові".

Безперечно, найцікавіший з них – випуск з нагоди 350-ліття друкарства в Україні, який вміщує матеріали про життя та діяльність Івана Федорова, українського першодрукаря (зрозуміло, за теоретичними концепціями тогочасних дослідників початків національного друкарства, що нині викликають певні сумніви та заперечення науковців [20, 21], подає розлогий та деталізований аналіз його видань різного періоду, наводить фундаментальний і кваліфікований бібліографічний опис львівського "Апостола" 1574 р., здійснений В. Дорошенком, інші оригінальні матеріали книгознавчого характеру, дотичні до ювілейної дати. З надрукованих ґрунтовних дописів варто виділити непересічну працю І. Огієнка "Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні", яка була схвалена науковцями на засіданні бібліографічної комісії 6 квітня 1924 р., та публікацію глибокого за змістом реферата В. Дорошенка "Перша книжка, видана на Україні", виголошеного тоді ж.

І. Огієнко, що саме в цей час завершував свою фундаментальну працю "Історія українського друкарства. Історично-бібліографічний огляд українського друкарства ХV–ХVІІІ в. в.", вперше оприлюднив принципово відмінну від традиційних теорій власну концепцію витоків української друкарської справи. Він, зокрема, сміливо обґрунтовував та переконливо доводив українське походження видань Швайпольта Фіоля, що побачили світ у 1491 р. у Кракові, а датою виникнення друкарства на власне українських землях вважав 1569 р., коли Іван Федоров у Заблудові випустив "Учительне Євангеліє". Жодним чином не применшуючи важливої ролі видатного друкаря в національній книжковій справі та непересічного культурно-історичного значення його плідної діяльності, І. Огієнко, однак, називав Івана Федорова передусім фундатором постійного, неперервного в часі друкарства на теренах України (1924, ч. 2–5).

Позицію І. Огієнка поділяв також відомий науковець І. Зілинський, автор допису "Львів чи Заблудів?" (1924, ч. 2–5), вміщеного у рубриці "Miscellanea Fedorovy iana" того ж числа "Старої України", що наводить низку цікавих науково обґрунтованих міркувань на підтвердження новітньої на той час позиції істориків книжкової справи.

Окрасою ювілейного числа часопису є, безперечно, і глибокий за змістом, ґрунтовний за охопленням джерел фахово опрацьований бібліографічний нарис І. Огієнка "Ів. Хведорович в науковій літературі (1704–1924)" (1924, ч. 2–5), який є результатом багаторічної дослідницької праці автора.

Ще один оригінальний тематичний номер має назву "Великі могили української землі". Публікації тут здебільшого складені у формі реєстру збережених на теренах України і на чужині могил ІХ–ХХ ст. визначних політичних, військових, церковних, культурних діячів (зокрема Володимира Великого, Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Виговського, П. Орлика та ін.).

З інших матеріалів, рекомендованих до друку у наступних номерах "Старої України" бібліографічною комісією НТШ, привертають увагу статті І. Кревецького "Королівство Галичина та Володимирія, 1772–1918" (1925, ч. 1), І. Огієнка "Спомини князя Костянтина Острожського про видання Острожської Біблії 1581 р. Вага передмов до наших стародруків" (1924, ч. 9–10), Я. Гординського "Слідами старої української культури. Культура української друкованої книжки в ХV–ХVІІІ ст." (1924, ч. 11), С. Людкевича "Бібліографія творів і критичних оглядів та заміток про життя і творчість Д. Бортнянського" (1925, ч. 11–12) та І. Крип'якевича "Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст." (1924, ч. 9–10). Остання, зокрема, засвідчує глибоке зацікавлення дослідника маловідомими на той час українськими мемуарними працями періоду козацької доби, які він визначає як "надзвичайно важливі джерела до історії нашого народу" та з жалем констатує: "Наша мемуаристика сього часу дотепер ніде не була досліджена систематично, в підручниках історіографії згадувано тільки кілька найважливіших пам'яток, лишаючи усі дрібниці на боці. Робимо тут першу спробу дати більше вичерпуючий реєстр українських діячів і мемуарів того часу, хоч відчуваємо, що до повного обговорення справи ще не близько" [22].

Принагідно зазначимо, що опубліковане в "Старій Україні" дослідження І. Крип'якевича "Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст." – не єдине у непересічному науковому доробку цього активного члена бібліографічної комісії. Видатний український історик плідно опрацьовував й інші різнотематичні проблеми переважно історичної бібліографії, що засвідчують такі його ґрунтовні праці, як "Бібліографія української історії 1922–1923 рр." (1923 р.), "Українська історіографія ХІХ-ХХ віків" ( в останній знаходимо окремий значний за обсягом бібліографічний розділ "Бібліографія української історіографії ХІХ–ХХ вв." (1923 р.), "Історія української держави ХVІ–ХVІІІ ст." (1922 р.) з унікальними за змістом бібліографічними частинами – "Жерела і література до гетьмана Богдана Хмельницького. 1648–1657 рр." та "Література про Україну перед 1648 р." (тут, зокрема, І. Крип'якевич згадує як маловідомі, так і найважливіші історичні публікації різними мовами). А ще – старанно підготовлений бібліографічний огляд в "Українському слові", постійні, впродовж багатьох років, бібліографічні публікації вченого у "Записках НТШ", серед яких не можна оминути увагою непересічні "Історичні видання Української Академії наук у Києві, 1926–1927 рр.", "Нові праці з історії гетьманщини ХVІ–ХVІІІ ст.", "Археологічні праці Миколи Костомарова" та ін. Захопившись бібліографією та глибоко усвідомлюючи її надзвичайну важливість для належної організації наукової роботи дослідників різних галузей знань, І. Крип'якевич докладав чимало зусиль, щоб налагодити систематичні бібліографічні дописи історичного змісту, залучити до цієї справи молодих науковців. Безперечно, плідна та наполеглива бібліографічна праця видатного українського історика, результати якої – низка цікавих за змістом, ґрунтовних статей, що були опубліковані у часописах НТШ, зокрема й у "Старій Україні", переконливо засвідчують високий рівень наукових досліджень бібліографічної комісії, могутній інтелектуальний потенціал її членів, широту їх наукових зацікавлень.

Один з тематичних номерів часопису "Стара Україна" цілком присвячений українській мемуаристиці: він пропонує читачам цікаві зразки спогадів різних епох, а також вміщує оригінальне бібліографічне дослідження І. Калиновича "Українська мемуаристика за 1914–1924 рр." (1924, ч. 9–10) та огляд мемуарів, починаючи від доби Нестора-літописця, опрацьований І. Кревецьким (1925, ч. 3–4). Тема мемуаристики загалом була надзвичайно популярною у галицькому суспільстві 20-х рр. ХХ ст. (згадаймо хоча б, яку увагу приділяли їй члени бібліографічної комісії І. Кревецький, І. Шендрик, а також О. Назарук). Саме тому фаховий огляд мемуарів за 1914–1924 рр., здійснений І. Калиновичем, є цілком закономірним та суспільно обумовленим. Безперечно, такі непересічні дослідження української мемуаристики (особливо бібліографічний реєстр спогадів періоду національно-визвольних змагань) і нині заслуговують на нашу увагу, адже ще раз яскраво засвідчують, якого важливого значення надавали видатні діячі НТШ збереженню безпосередніх свідчень учасників суспільних зрушень, створенню детальних переліків рідкісних публікацій, дотичних до визначних подій української історії.

Ще один тематичний номер часопису "Стара Україна" має назву "Пам'яті Кобзаря України". Тут вміщено чимало цікавих як для широких кіл читачів, так і для науковців публікацій з проблем шевченкознавства, зокрема наведено описи цінних свідчень про Т. Шевченка, що зберігаються в музеї НТШ, вперше відтворено майстерно виконані ілюстрації художника М. Башилова, які призначалися для невиданого "Кобзаря" 1844 р. Безперечно, є й оригінальні матеріали, підготовлені членами бібліографічної комісії та рекомендовані для широкого оприлюднення на її засіданнях: бібліографічна замітка П. Богацького "До історії критичного видання "Кобзаря" Т. Шевченка" та інформативний огляд В. Дорошенка "Шевченкознавство за останнє десятиліття" (1925, ч. 3–4). Власне, на зібранні осередку 15 березня 1925 р. його голова В. Дорошенко виголосив реферат за працею П. Богацького "До історії критичного видання "Кобзаря" Т. Шевченка" та результати власного дослідження "Шевченкознавство за останнє десятиліття (1914–1924). Короткий інформаційний огляд", що й стали основою названих вище публікацій. У своєму дописі В. Дорошенко, зокрема, широко представив різноманітні видання творів Т. Шевченка, випущені протягом 1914–1924 рр., матеріали до біографії поета, а також наукову літературу про нього, яка побачила світ в Україні та за її межами (Німеччині, Австрії, США та ін). Останній розділ, що має назву "Бібліографія", науковець присвятив короткому аналізу відомого покажчика М. Яшека "Т. Шевченко: Матеріали до бібліографії", який після опублікування у 1921 р. викликав значний інтерес наукової громадськості, адже містив рідкісні відомості про видання, надруковані на теренах України у роки жовтневого перевороту та громадянської війни. Зауважимо, що в цій праці В. Дорошенко виступає як досвідчений бібліограф-шевченкознавець, вчений, що зробив вагомий внесок у бібліографічне дослідження та широку популяризацію творчості Кобзаря.

Варто звернути увагу на високу культуру наукових публікацій, які вміщувалися на сторінках часопису "Стара Україна": тексти у більшості супроводжуються передмовами, детально опрацьовані й різноманітні за змістом коментарі, що пояснюють маловідомі факти, імена тощо. Загальне культурологічне спрямування видання позначилось і на використанні численних ілюстрацій, зокрема, тут можна зустріти прикраси (заставки, кінцівки, ініціали) федорівських видань (львівського "Апостола" 1574 р. та Острожської Біблії 1581 р.), стрятинських друків початку ХVІІІ ст., мініатюри з українських книг ХVІ–ХVІІІ ст., фотографії історичних пам'яток (могил видатних діячів, архітектурних шедеврів різних регіонів України).

Як ми зазначали раніше, часопис мав і розділ "Хроніка", у якому читачів інформували про наукову та організаційну діяльність секцій НТШ, (зокрема, у числі 12 за 1924 р. широко висвітлювалася праця бібліотеки та музея осередка), вміщували доволі розлогі переліки нових видань книгарні наукового центра, оперативно сповіщали про ювілеї та інші важливі події з життя товариства загалом, його секцій та окремих комісій. Щодо бібліографічної комісії, то, як правило, публікували коротке повідомлення про засідання цього поважного підрозділу НТШ, однак, на жаль, детально не розкривали порядку денного, не називали імен доповідачів та тем їх наукових рефератів і, відповідно, не оприлюднювали ухвал. Безперечно, такі відомості у часописі "Стара Україна" відігравали б важливу роль у широкій пропаганді непересічних досягнень видатних дослідників української книги, сприяли б піднесенню книжкових зацікавлень галицького суспільства. Водночас надзвичайно наповненою була рубрика "Бібліографія": рецензії, інформаційні замітки, огляди, що стосувалися фактично усіх цікавих тогочасних видань (а серед них – "Українська культура" І. Огієнка, "Історія української літератури" М. Возняка, "Нарис української історіографії" Д. Багалія, "Українське мистецтво" Д. Антоновича, "Історія української літератури" М. Грушевського та ін.) не могли не привернути увагу читачів часопису.

Таким чином, хоча нагальна потреба бібліографічної комісії НТШ в окремому спеціалізованому виданні, яка у період загальноукраїнського поступу книгознавчих досліджень 20–30-х рр. ХХ ст. та часу активізації власної роботи, що збігся з керівництвом осередком В. Дорошенка, з певних об'єктивних причин не змогла бути втілена, науковці прилучилися до підготовки часопису "Стара Україна", численних матеріалів з українознавчої бібліографії різних галузей знань, історії українського друкарства, бібліографічного опису видатних книжкових пам'яток національної культури – львівського "Апостола" Івана Федорова, "Кобзаря" Т. Шевченка та ін. Часопис, зрештою, дослідники книги обрали невипадково: загальне культурологічне спрямування публікацій з відчутним акцентом на проблемах національної історії в широкому контексті (а не можна оминути увагою тієї визначальної риси, яка була притаманна усім його дописам, – бажання віднайти і зберегти для нащадків власні корені, дослідити передусім ті проблеми, що переконливо засвідчували високий культурний й науковий рівень українства, плекали глибоку повагу до рідної історії, мови) та й участь шанованого галицькою науковою громадськістю І. Кревецького – заступника голови бібліографічної комісії і одночасно редактора "Старої України" у вирішенні практично всіх видавничих питань, пов'язаних з організаційними аспектами підготовки журналу, мали вирішальне значення.

Не можна не зауважити, що статті членів бібліографічної комісії охоплювали доволі широку тематичну палітру: це, по-перше, ґрунтовні матеріали з історії українського друкарства та діяльності Івана Федорова – видатного друкаря, фундатора постійного книгодрукування на наших землях; по-друге, ретельно опрацьовані бібліографічні огляди, дотичні до суспільно важливих на той час (та й, зрештою, нині) питань – шевченкознавства, української мемуаристики та ін. Практично всі книгознавчі публікації ґрунтуються на наукових рефератах, виголошених на засіданнях бібліографічної комісії та рекомендованих її членами до друку. Саме завдяки часопису "Стара Україна" вони ставали набутком не лише нечисельних видатних науковців (нагадаємо принагідно, що на зібраннях осередка були присутні не більше, ніж 12 вчених), а й широкої зацікавленої громадськості. Привертають увагу також спроби бібліографічної комісії оперативно інформувати суспільство про свої засідання в розділі "Хроніка" (на жаль, надто обмежені в обсязі). І ще одне – імена В. Дорошенка, І. Кревецького, І. Огієнка, І. Калиновича (а саме вони були авторами переважної більшості матеріалів книгознавчого та бібліографічного спрямування) гідно представили тогочасну наукову школу української бібліології на сторінках такого непересічного часопису, яким упродовж нетривалого часу свого існування була "Стара Україна".

У 1937 р. Українське товариство бібліофілів, що діяло у Львові та згуртовувало численних аматорів книгознавчих досліджень і колекціонерів друкованих раритетів, звернулося до бібліографічної комісії НТШ з пропозицією об'єднати наукові та організаційні зусилля (а також, зрозуміло, і кошти) та започаткувати випуск спільного книгознавчого часопису. На об'єднаних засіданнях бібліографічної комісії та Українського товариства бібліофілів 17 грудня 1936 р. та 1 січня 1937 р. було остаточно залагоджено всі організаційні питання, обрано назву видання – "Українська книга", оскільки в центрі багатогранних досліджень історичної та бібліографічної тематики завжди були саме українські друки різних періодів, друкарень, змісту та ін. Книгознавці Галичини небезпідставно сподівалися, що новостворений часопис певною мірою заповнить прогалину, яка утворилася в українській фаховій періодиці після закриття "Бібліологічних вістей", сприятиме подальшому розгортанню ґрунтовних "навколокнижкових" дослідів та широкому оприлюдненню їх результатів.

Адміністративними проблемами "Української книги" опікувалося львівське видавництво "Ізмарагд", що вирішувало всі фінансово-організаційні питання, а також дбало про художнє оформлення та друк кожного числа часопису. Очолив редакцію видання молодий талановитий науковець Є.-Ю. Пеленський, який виявляв неабиякі здібності та хист у різних сферах української культури – літературознавстві, бібліографії, бібліотечній справі, книго- та пресовиданні. Залучення саме цього вченого до роботи редактора книгознавчого часопису не було випадковим: зацікавлення книгою та глибока наукова розробка її різноманітних аспектів супроводжували Є.-Ю. Пеленського усе життя. Ще студентом у 1927 р. він почав працювати у книгозбірні Національного музею, очолюваного визначним книгознавцем І. Свєнціцьким, під керівництвом якого упорядковував та описував рідкісні українські стародруки ХVІ–ХVІІІ ст. та унікальні рукописи; упродовж тривалого часу збирав матеріали для ґрунтовного власного дослідження "Бібліографія української бібліографії" (1934 р.), що отримало схвальну оцінку визначних бібліографів та істориків – В. Дорошенка, І. Огієнка, П. Зленка і сприяло зближенню науковця з колом вчених НТШ; в осередку прилучився до діяльності бібліографічної комісії, де став спочатку її секретарем, а згодом – заступником голови. Надзвичайна працездатність, загалом притаманна Є.-Ю.Пеленському, надавала йому можливість поєднувати власну плідну наукову працю та організаційно-видавничу діяльність у редакції часопису "Українська книга", що, безперечно, позитивно позначилося на змісті видання, різноманітті тематики опублікованих матеріалів та авторитетності залучених авторів. Значний видавничий досвід – а на той час Є.-Ю. Пеленський був працівником пластового журналу "Молоде життя" (1924–1927 рр.), постійним співробітником "Літературно-наукового вістника" (з 1928 р.), засновником і одним з редакторів літературно-мистецького місячника "Дажбог" (1930–1934 рр.), протягом 1934–1937 рр. вів щотижневу рубрику "Література і мистецтво" в газеті "Новий час" – все це, на нашу думку, також сприяло неабиякому успіху редактора новоствореного періодичного видання. Є.-Ю. Пеленський очолював редакцію "Української книги" упродовж усього часу її існування – від 1937 р. і до останнього, "краківського" номера, що побачив світ у 1943 р. на чужині.

Загалом у Львові спільними зусиллями бібліографічної комісії НТШ та Українського товариства бібліофілів було підготовлено та випущено у світ у 1937–1938рр. по десять чисел часопису, у 1939 р. – лише один зшиток; опрацьовані редакцією ще два не з'явилися до громадськості внаслідок загальновідомих історичних обставин вересня 1939 р., що призвели до несправедливої заборони діяльності такого авторитетного осередку, як НТШ, та неаргументованого призупинення його багатоаспектної видавничої праці, зокрема й випуску численних періодичних видань. Є.-Ю. Пеленський пізніше зробив спробу відновити публікацію "Української книги" у Кракові, де діяло Українське видавництво, – чи не єдиний потужний осередок, що під час Другої світової війни провадив активне і наполегливе національне книго- та пресовидання, – однак реалії тогочасного наукового життя були доволі несприятливими, а тому вдалося опублікувати матеріали лише двох його річників (за 1942 та 1943 рр.).

Не можна не зауважити, що статті членів бібліографічної комісії охоплювали доволі широку тематичну палітру: це, по-перше, ґрунтовні матеріали з історії українського друкарства та діяльності Івана Федорова – видатного друкаря, фундатора постійного книгодрукування на наших землях; по-друге, ретельно опрацьовані бібліографічні огляди, дотичні до суспільно важливих на той час (та й, зрештою, нині) питань – шевченкознавства, української мемуаристики та ін. Практично всі книгознавчі публікації ґрунтуються на наукових рефератах, виголошених на засіданнях бібліографічної комісії та рекомендованих її членами до друку. Саме завдяки часопису "Стара Україна" вони ставали набутком не лише нечисельних видатних науковців (нагадаємо принагідно, що на зібраннях осередка були присутні не більше, ніж 12 вчених), а й широкої зацікавленої громадськості. Привертають увагу також спроби бібліографічної комісії оперативно інформувати суспільство про свої засідання в розділі "Хроніка" (на жаль, надто обмежені в обсязі). І ще одне – імена В. Дорошенка, І. Кревецького, І. Огієнка, І. Калиновича (а саме вони були авторами переважної більшості матеріалів книгознавчого та бібліографічного спрямування) гідно представили тогочасну наукову школу української бібліології на сторінках такого непересічного часопису, яким упродовж нетривалого часу свого існування була "Стара Україна".

У 1937 р. Українське товариство бібліофілів, що діяло у Львові та згуртовувало численних аматорів книгознавчих досліджень і колекціонерів друкованих раритетів, звернулося до бібліографічної комісії НТШ з пропозицією об'єднати наукові та організаційні зусилля (а також, зрозуміло, і кошти) та започаткувати випуск спільного книгознавчого часопису. На об'єднаних засіданнях бібліографічної комісії та Українського товариства бібліофілів 17 грудня 1936 р. та 1 січня 1937 р. було остаточно залагоджено всі організаційні питання, обрано назву видання – "Українська книга", оскільки в центрі багатогранних досліджень історичної та бібліографічної тематики завжди були саме українські друки різних періодів, друкарень, змісту та ін. Книгознавці Галичини небезпідставно сподівалися, що новостворений часопис певною мірою заповнить прогалину, яка утворилася в українській фаховій періодиці після закриття "Бібліологічних вістей", сприятиме подальшому розгортанню ґрунтовних "навколокнижкових" дослідів та широкому оприлюдненню їх результатів.

Адміністративними проблемами "Української книги" опікувалося львівське видавництво "Ізмарагд", що вирішувало всі фінансово-організаційні питання, а також дбало про художнє оформлення та друк кожного числа часопису. Очолив редакцію видання молодий талановитий науковець Є.-Ю. Пеленський, який виявляв неабиякі здібності та хист у різних сферах української культури – літературознавстві, бібліографії, бібліотечній справі, книго- та пресовиданні. Залучення саме цього вченого до роботи редактора книгознавчого часопису не було випадковим: зацікавлення книгою та глибока наукова розробка її різноманітних аспектів супроводжували Є.-Ю. Пеленського усе життя. Ще студентом у 1927 р. він почав працювати у книгозбірні Національного музею, очолюваного визначним книгознавцем І. Свєнціцьким, під керівництвом якого упорядковував та описував рідкісні українські стародруки ХVІ–ХVІІІ ст. та унікальні рукописи; упродовж тривалого часу збирав матеріали для ґрунтовного власного дослідження "Бібліографія української бібліографії" (1934 р.), що отримало схвальну оцінку визначних бібліографів та істориків – В. Дорошенка, І. Огієнка, П. Зленка і сприяло зближенню науковця з колом вчених НТШ; в осередку прилучився до діяльності бібліографічної комісії, де став спочатку її секретарем, а згодом – заступником голови. Надзвичайна працездатність, загалом притаманна Є.-Ю.Пеленському, надавала йому можливість поєднувати власну плідну наукову працю та організаційно-видавничу діяльність у редакції часопису "Українська книга", що, безперечно, позитивно позначилося на змісті видання, різноманітті тематики опублікованих матеріалів та авторитетності залучених авторів. Значний видавничий досвід – а на той час Є.-Ю. Пеленський був працівником пластового журналу "Молоде життя" (1924–1927 рр.), постійним співробітником "Літературно-наукового вістника" (з 1928 р.), засновником і одним з редакторів літературно-мистецького місячника "Дажбог" (1930–1934 рр.), протягом 1934–1937 рр. вів щотижневу рубрику "Література і мистецтво" в газеті "Новий час" – все це, на нашу думку, також сприяло неабиякому успіху редактора новоствореного періодичного видання. Є.-Ю. Пеленський очолював редакцію "Української книги" упродовж усього часу її існування – від 1937 р. і до останнього, "краківського" номера, що побачив світ у 1943 р. на чужині.

Загалом у Львові спільними зусиллями бібліографічної комісії НТШ та Українського товариства бібліофілів було підготовлено та випущено у світ у 1937–1938рр. по десять чисел часопису, у 1939 р. – лише один зшиток; опрацьовані редакцією ще два не з'явилися до громадськості внаслідок загальновідомих історичних обставин вересня 1939 р., що призвели до несправедливої заборони діяльності такого авторитетного осередку, як НТШ, та неаргументованого призупинення його багатоаспектної видавничої праці, зокрема й випуску численних періодичних видань. Є.-Ю. Пеленський пізніше зробив спробу відновити публікацію "Української книги" у Кракові, де діяло Українське видавництво, – чи не єдиний потужний осередок, що під час Другої світової війни провадив активне і наполегливе національне книго- та пресовидання, – однак реалії тогочасного наукового життя були доволі несприятливими, а тому вдалося опублікувати матеріали лише двох його річників (за 1942 та 1943 рр.).

Не можна не зауважити, що фактично від перших днів свого заснування "Українська книга" не лише перетворилася на головний друкований орган для всіх науковців НТШ, дотичних до проблем дослідження національних книжкових набутків, а й викликала широке зацікавлення галицької громадськості, завжди небайдужої до непересічних явищ культурного життя. Дійсно, програма, заявлена редакцією часопису у його першому числі, була вельми насиченою та широкою. Вона передбачала, зокрема, ґрунтовне висвітлення таких актуальних на той час проблем, як історія української рукописної та друкованої книги і преси; виготовлення і поширення книжкової продукції; стан тогочасного книговидання; створення бібліографічних покажчиків з поодиноких питань, ведення поточної західноукраїнської бібліографії; історичне і сучасне бібліотекознавство; бібліофільство; мистецтво книги. Планувалось також вміщувати й "книгознавчу всячину" – невеликі за обсягом замітки, дискусії, відомості про книжкові курйози, рецензії на видання тощо. Безперечно, такі матеріали були цікавими і для бібліографів, дослідників книги, і для пересічних читачів, що не оминали своєю увагою цей спеціалізований книгознавчий часопис.

Редакція "Української книги" спільно з бібліографічною комісією НТШ доклала чимало зусиль, щоб належним чином втілити у життя попередньо проголошену програму. Всі статті, бібліографічні матеріали, огляди вміщувалися у тих рубриках, до яких вони належали за змістом: "Історичне книгознавство", "Бібліотекознавство", "Мистецтво книги", "Бібліографія", "Книжкова справа в сучасному", "Нові видання", "Рецензії" та ін. Так, історію української рукописної та друкованої книги і преси представляли ґрунтовні наукові дописи "З історії книги у Львові. Рукописна книга до ХVІ ст.", "Каталог бібліотеки Львівської Ставропігії з 1619 р." І. Крип'якевича (1937, ч. 1; 1937, ч 7–8), "Друкарня П. Куліша" С. Єфремова (1937, ч. 9–10), "Галицькі рукописи ХV–ХVІ ст. "Б. Бучинського (1938, ч. 2), "Українська друкарня Карла ХІІ" Є.-Ю. Пеленського (1938, ч. 4), "Основа" (1861–1862)" А. Животка (1938, ч. 3, 4, 5), "В справі Івана Федоровича: з приводу двох видань у Ленінграді та Львові" В. Січинського (1938, ч. 5), "Перша спроба ("Книгарь")" В. Короліва-Старого (1937, ч. 2) та чимало інших; до актуальних проблем стану тогочасного книговидання, виготовлення та особливо поширення друкованої продукції були дотичні оригінальні публікації "Розвиток українського друку в ХІХ–ХХ ст. у цифрах" В. Дорошенка (1937, ч. 1), "Чи можна в нас говорити про книжки?" М. Рудницького (1938, ч. 2), "Книжна справа на Наддніпрянщині 1938 р." Є.-Ю. Пеленського (1939, ч. 1), "Книжкова продукція в Галичині за 1938 р." Б. Романенчука (1938, ч. 1) та ін. (принагідно зауважимо, що їх дещо менше, ніж дописів на загалом традиційну для бібліографічної комісії історичну тематику); низка матеріалів висвітлювали історичне та сучасне бібліотекознавство – це передусім фундаментальний цикл "Українські приватні бібліотеки" П. Зленка з окремими частинами "Звістки про бібліотеки в княжі часи" (1937, ч. 1), "Бібліотеки українського духовенства" (1937, ч. 2), "Бібліотека митрополита Ст. Яворського" (1937, ч. 3), "Бібліотека Теофана Прокоповича"(1937, ч. 6), "Бібліотеки гетьманів" (1937, ч. 9-10), "Бібліотека Івана Лукашевича" (1938, ч. 2), що містили бібліографічний опис друків з бібліотек української козацької старшини, а також "Статистичний і предметний каталог як засіб наблизити книжку до читача" С. Сірополка (1939, ч. 1), "Бібліотечна педагогіка" Л. Биковського (1938, ч. 2), "Бібліотека Якова Марковича" В. Дорошенка (1937, ч. 9–10). І ще фундаментальні – "Книгознавство" Л. Биковського (1939, ч. 1), "Василь Анастасевич як бібліограф і книголюб" С. Сірополка (1937, ч. 3), "Ідея українського журналу у Шевченка" С. Єфремова (1937, ч. 3), "Украинская литературная летопись": перший український книгознавчий журнал" Є.-Ю. Пеленського (1938, ч. 1). Безперечно, ці та інші непересічні дослідження, які побачили світ на сторінках "Української книги", відзначалися різноманіттям тематики та глибиною опрацювання наукових проблем, широко висвітлювали передусім визначні здобутки членів бібліографічної комісії НТШ (принагідно зауважимо, що майже всі статті перед публікацією отримували схвалення науковців на засіданнях осередка). Чимало матеріалів, які були вперше опубліковані в часописі "Українська книга", увійшли пізніше до складу видань оригінальної серії "Українська книгознавча бібліотека", засновником і редактором якої був Є.-Ю. Пеленський.

Головною темою часопису "Українська книга" була, без сумніву, бібліографія як з теоретичного боку, так і з огляду на її практичні аспекти. Якщо у числі 1 за 1937 р. вміщено лише короткий огляд "Нові видання", то вже з числа 2 видання почало систематично вести поточну бібліографію. Автором-укладачем її був визначний галицький науковець Б. Романенчук, який обліковував за галузями знань усі українські друки, що побачили світ на західноукраїнських землях, а також у країнах з чисельною українською діаспорою, зокрема, в Канаді та США. Матеріали Б. Романенчука досить добре систематизовані: описи книг розміщені за тематичними розділами, а в межах кожного розділу – за алфавітом. Зауважимо, що якщо спочатку описи окремих видань містили лише загальні відомості (ім'я автора, назву, місце і час друку, формат, обсяг та ін.), то пізніше до них додалися дані, необхідні для покупця (друкарня, ціна тощо). Усі друки, що входили до змісту покажчика визначного дослідника, були описані на основі примірників, які автори та видавці з власної ініціативи надсилали до редакції часопису "Українська книга". З кожним числом видання їх ставало щораз більше (так, у числі 1 за 1937 р. описано 35, у числі 3 – вже 49, а у числах 4–5 – 126 назв). Однак це все ж не гарантувало вичерпної повноти створених Б. Романенчуком бібліографічних переліків, а тому змушувало редакцію "Української книги" неодноразово звертатися до авторів, видавців та видавництв з проханням інформувати про випущені книги. Бібліографічні огляди публікувалися у кожному числі "Української книги", а в останніх номерах 1937 та 1938 рр. укладач зробив спробу підбити загальний підсумок стану книговидання, проаналізувати діяльність численних видавництв та друкарень, що діяли на західноукраїнських землях.

З теоретичних бібліографічних досліджень увагу привертають передусім сумлінно опрацьовані "Бібліографія В.Стефаника" Б. Романенчука (1937, ч. 3, 4–5, 6), "Бібліографічний показник віршів про І. Котляревського" Т. Пачовського (1939, ч. 1) та особливо "Русалка Дністрова. Матеріали до бібліографії" Є.-Ю. Пеленського (1937, ч. 6, 7–8), яка переконливо засвідчує широту і масштабність бібліографічних розробок визначного вченого.

Поряд з непересічними науковими дослідженнями у часописі широко публікувалися матеріали, що висвітлювали життя книгознавчих установ, які проводили велику практичну роботу, пов'язану з розповсюдженням книги серед різних прошарків українського населення Галичини (майже у кожному числі – рубрика "З життя книгознавчих установ"), численні рецензії на нові книжки західноукраїнських видавництв. Редакція "Української книги" організувала роботу таким чином, щоб жодне нове видання, про яке повідомлялося у відділі "Бібліографія", не залишилося без рецензії чи хоча б анотації. Так, упродовж 1937–1939 рр. у рубриках "Нові видання" та "Рецензії" було проаналізовано 55 праць з питань книгознавства, бібліофільства, теорії книжкової справи, більше 40 матеріалів (рецензій, відгуків, анотацій) підготував до друку головний редактор часопису Є.-Ю. Пеленський.

Друкувався часопис на високоякісному папері, тексти статей вдало доповнювали й унаочнювали численні ілюстрації. Чимало з них були дійсно унікальними – це оправи та палітурки рідкісних рукописних книг, заставки, кінцівки й ініціали українських стародруків ХVІ–ХVІІІ ст., зразки мініатюр з давніх видань та ін. Цікавим є також художньо-технічне оформлення обкладинки часопису, яке привертає увагу своєю оригінальністю та підкреслює його тематичне поєднання з книгою. Вдало виділені заголовки статей, інших матеріалів, загалом виразним та неординарним можна вважати компонування шпальт. Усе це у сукупності підносило культуру "Української книги", вирізняло її з-поміж інших, на жаль, менш ошатних періодичних друків НТШ, викликало увагу читачів та заохочувало їх до ознайомлення з опублікованими непересічними за змістом матеріалами.

Варто наголосити, що часопис "Українська книга" був тісно пов'язаний з усіма відомими українськими книгознавцями. У непростих умовах 30-х рр. ХХ ст., коли на теренах Радянської України книгознавство як наука (а особливо українознавчі бібліологічні дослідження) були заборонені, спеціалізоване видання бібліографічної комісії НТШ підтримувало престиж національної науки про книгу та її високий, дійсно європейський науковий рівень. "Українська книга" об'єднала в ті часи всіх українських дослідників, незалежно від місця їх проживання, адже на її сторінках були опубліковані ґрунтовні статті чи невеликі за обсягом дописи різноманітної тематики не лише членів бібліографічної комісії НТШ (В. Дорошенка, Є.-Ю. Пеленського, І. Крип'якевича, М. Возняка, М. Деркач та ін.), а й представників Українського товариства бібліофілів у Львові (Б. Романенчука, В. Короліва-Старого, Т. Пачовського), Українського товариства прихильників книги у Празі (імена Л. Биковського, С. Сірополка, приміром, склали честь будь-якому книгознавчому часопису Європи), а також поодинокі (на жаль) матеріали тих, хто входив до складу бібліографічної комісії Всеукраїнської Академії наук (зокрема С. Єфремова, П. Зленка та ін.).

Власне, високоавторитетний талановитий авторський склад дописувачів часопису, на нашу думку, і забезпечував різноманіття тематики (адже у кожного науковця була "своя" тема, свій пріоритетний напрям книгознавчих досліджень – згадаймо хоча б оригінальний цикл статей П. Зленка під спільною назвою "Українські приватні бібліотеки"), глибину опрацювання обраної проблеми, переконливість аргументації та ґрунтовність висновків. Зусилля, що їх наполегливо докладали засновники часопису "Українська книга", – бібліографічна комісія НТШ, Українське товариство бібліофілів у Львові, колектив редакції на чолі з ініціативним Є.-Ю. Пеленським, – зрештою, увінчалися належним успіхом – неординарним, цікавим для читачів (і дослідників-бібліологів, і пересічних аматорів національної друкованої продукції) виданням, яке переконливо засвідчило стрімкий розвиток української книгознавчої думки, сприяло об'єднанню науковців різних регіонів України, а також тих дослідників, що перебували за її межами, націлило вчених на багатоаспектне вивчення українських книжкових набутків.

Варто зауважити, що як для НТШ загалом з його чисельною низкою авторитетних наукових збірників, серій, оригінальних періодичних видань, а ще публікацією окремих фундаментальних праць видатних вчених, так і для бібліографічної комісії видавнича діяльність виявилася, без перебільшення, пріоритетним напрямом роботи. Без сумніву, для дослідників усіх без винятку галузей знань важливо довести результати своїх розробок до широких кіл зацікавлених читачів, ознайомити їх з отриманими здобутками. Однак для книгознавців, бібліографів (окрім, зрозуміло, оприлюднення зробленого) не менш (а, можливо, навіть і більш) вагомим є суспільний резонанс, адже лише тоді, коли громадськість усвідомлює, якими неоціненними книжковими багатствами вона володіє, як ґрунтовно відображені в них досягнення української наукової думки, культурні цінності нації, можливий поступ вперед, перехід до нового етапу цивілізаційного розвитку.

Власне, саме тому ще на першому своєму засіданні у листопаді 1909 р. бібліографічна комісія НТШ чітко сформулювала наступні відповідальні завдання: невідкладно започаткувати видання серії ґрунтовних наукових досліджень членів осередку та налагодити випуск спеціалізованого часопису для широкого інформування всієї української книгознавчої громадськості і зацікавлених читачів-аматорів бібліологічних досліджень.

Якщо перше завдання невдовзі було успішно виконано і у тому ж таки 1909 р. та у подальшому були опубліковані сім томів серії "Матеріали до української бібліографії" (т. 1, 2, 3 – фундаментальна праця І. Левицького "Українська бібліографія Австро-Угорщини за роки 1887–1900"; т. 4 та 6 – оригінальні дослідження В. Дорошенка "Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання", а також "Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях: Спроба бібліографії з нагоди століття великого письменника"; т. 5 – непересічна, однак не завершена в повністю "Бібліографія українознавства за 1914–1923 рр. Історія України. Публікації в українській мові" І. Калиновича; т. 7 – суспільно важливі в контексті часу "Матеріали до бібліографії січових стрільців" І. Шендрика – всі ці праці ставали після публікації дійсно визначними явищами української бібліології), то періодичне видання бібліографічної комісії внаслідок несприятливих обставин (суспільно-історичних – на західноукраїнських теренах загалом та організаційно-фінансових – у НТШ зокрема) побачило світ лише у 1937 р. і мало промовисту назву "Українська книга", наголошуючи, що в центрі всіх досліджень галицького наукового осередка була передусім національна книжкова продукція в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства, її минуле та сучасне. Висококваліфікований авторський склад (а, окрім відомих вчених, членів бібліографічної комісії НТШ, з часописом співпрацювали майже всі визначні українські книгознавці того часу), наполеглива робота редакції на чолі з ініціативним Є.-Ю. Пеленським забезпечили найширшу тематику бібліологічних публікацій, ґрунтовність опрацювання обраної теми, докладність аргументації та повноту висновків, зрештою, піднесли "Українську книгу" до рівня найавторитетнішого національного спеціалізованого видання кінця 30-х рр. ХХ ст., помітного серед споріднених європейських часописів. Безперечно, журнал "Українська книга" був одним з вирішальних чинників розбудови української культури у тогочасних умовах. Він відіграв важливу роль у вихованні читачів, прилученні їх до повноцінного духовного життя через любов до книги, пропагування національних традицій книговидання та книговикористання.

Вагомим був і науковий доробок дослідників осередка, що побачив світ на сторінках й інших збірників і часописів НТШ, передусім "Літературно-наукового вістника" та "Старої України". Все це переконливо засвідчує пріоритетність видавничої діяльності для бібліографічної комісії НТШ, усвідомлення науковцями осередка суспільного значення своєї праці.

1. Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. – Л.: Меморіал, 1992. – 544 с.

2. Історія Наукового товариства ім. Шевченка: З нагоди 75-річчя його заснування: 1873–1948. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1949. – 204с.

3. Кубійович В. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка (1873–1949). – Львів, 1991. – 53 с.

4. Кучер Р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові: Два ювілеї. – К.: Наукова думка, 1992. – 182 с.

5. З історії Наукового товариства ім. Т. Шевченка: Зб. доп. і повідомл. наук. сесії і конф. НТШ у Львові. – Л., 1997. – 320 с.

6. Наукове товариство ім. Т. Шевченка і українське національне відродження. – Львів, 1992. – 221 с.

7. 125 років Наукового товариства ім. Т. Шевченка: Зб. наук. праць і матер., присвячених ювілею товариства. – Львів: Вид. центр НТШ, 2001. – 388с.

8. Гуменюк М. П. Бібліографічна діяльність І. Калиновича // Жовтень. – 1960. – № 6. – С. 152–157.

9. Збірник на пошану Зенона Кузелі / За ред. В. Янева. – Париж, 1962. – 73 с.

10. Іван Омелянович Левицький: Зб. наук. праць / За ред. Л. І. Ільницької. – Л., 2002. – 204 с.

11. Іван Раковський: Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 2004. – 223 с. – ("Визначні діячі НТШ").

12. Качкан В. "Реальні образи сумної правди" (І. Кревецький – історик, критик, бібліограф, пресо- і книгознавець) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. 398–414.

13. Бібліотека Наукового товариства ім. Шевченка: Книги і люди: Матер. Круглого столу. – Львів, 1996. – 226 с.

14. Бутрин М. "Матеріали до української бібліографії" в бібліографічній діяльності НТШ// Поліграфія і видавнича справа. – 1997. – Вип. 32. – С. 185–188.

15. Бутрин М. Розвиток Української бібліографії в Галичині у 1920–1930-ті роки// Записки НТШ. Праці історично-філософської секції. – Львів, 1997. – Т. 233. – С. 261–263.

16. Ільницька Л. І. Україніка НТШ як джерело національної бібліографії// Бібліотека Наукового товариства ім. Шевченка: Книги і люди: Матер. Круглого столу. – Львів, 1996. – С. 67–77.

17. Ільницька Л. І. Українознавча бібліографія в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові (1885–1939): Друковані й архівні матеріали// Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. – Львів, 1994. – Вип. 4. – С. 165–178.

18. Колосовська О. Кирилична стародрукована книга у дослідженнях галицьких учених// Наукові праці Нац. б-ки України ім. В. Вернадського. – К., 2003. – Вип. 10. – С. 7–36.

19. Від редакції // Стара Україна. – 1924. – Ч. 1. – С. 2–3.

20. Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Львів: Центр Європи, 2000. – 224 с.

21. Тимошик М. С. Історія видавничої справи. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

22. Крип'якевич І. Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст. // Стара Україна. – 1924. – Ч. 9–10. – С. 126.

23. Головата Л. В. "Стара Україна": бібліологічний аспект // Бібліотека Наукового товариства ім. Шевченка: Книги і люди: Матер. Круглого столу. – Львів, 1996. – С. 119–123.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові