Ласкаво просимо

На прикладі київського щоденника "Громадська думка"/ "Рада" подано аналіз застосування української мови, її значення у формуванні суспільної свідомості.

Ключові слова: мовна політика, українська мова, щоденник.

On the example of the Kyiv's daily "Gromadska Dumka"/ "Rada" is given an analysis of using the Ukrainian language, its significance in formation of awareness in the society.

Keywords: linguistic policy, Ukrainian, diary.

Невід'ємною складовою будь-якого періодичного видання є його мова. Щоденник "Громадська думка"/ "Рада", який виходив у Києві протягом 1905–1914 рр., репрезентував тодішньому суспільству українську мову. Його видавці, редактори та працівники вважали мову одним із важливих факторів впливу на свідомість українства, виховання в народу до неї поваги і любові. Тому цілком слушним у цьому світлі є твердження про те, що "реальним засобом соціального управління для журналіста є мовний твір – продукт його мовної активності, а саме мовної діяльності. Спілкування журналіста з людьми інакше не відбудеться, ніж у процесі мовлення. Саме мовленнєвий процес і стає реальним процесом впливу на реципієнта, формування суспільної свідомості" [1, 15].

Видання "Громадська думка" / "Рада", що є об'єктом дослідження даної статті, фактично стало результатом багаторічних надій та прагнень частини тієї української інтелігенції, яка мріяла про справжню українськомовну газету, яка б відстоювала інтереси цілої нації. До 1905 р. на території Наддніпрянської України не було жодного періодичного друкованого видання, яке виходило б національною мовою. Таке становище було зумовлено віковими заборонами розвитку, зокрема, мови, який встановлював уряд Російської імперії. І "потепління", котре принесли з собою Маніфест від 17 жовтня та тимчасові правила про друк, завдяки яким знімалися деякі цензурні обмеження, сприяло появі ряду українських друкованих видань. Першою з'явилась у Лубнах українськомовна газета "Хлібороб", яку закрили після неодноразових конфіскацій на п"ятому номері [2, 16]. Прапор, піднятий лубенцями, підхопили кияни, заявивши про свої наміри творити українську пресу за допомогою спочатку "Громадської думки", а згодом – "Радою", що стала її правонаступницею (це стало можливо передусім завдяки старанням та високому прояву патріотизму видатного українця Євгена Чикаленка, котрий фактично всі роки був видавцем щоденника).

Варто зазначити, що українська дожовтнева преса загалом і "Громадська думка" / "Рада" зокрема відіграли значну роль у збагаченні та формуванні української літературної мови: її лексичного складу, граматики, орфографії, будови слова, стилістики, створення публіцистичного стилю, що може визначає актуальність даного дослідження.

До видання неодноразово зверталися дослідники національної преси з метою збагачення відомостей про особливості тодішнього життя в Наддніпрянській Україні, висвітлення низки тем у своїх наукових розвідках. Зокрема, окремі відомості про щоденник подані у книгах А. Животка, І. Крупського, С. Сірополка, О. Бочковського, В. Ігнатієнка [3], в окремих розвідках Н. Сидоренко [4], І. Зайченка [5], спогадах та щоденниках самого видавця Є. Чикаленка [6], деяких статтях та нарисах. Мовне "питання" у них розглядається у загальному контексті; однак варто наголосити, що найбільш повною спробою мовного аналізу щоденника можна вважати публікацію Н. Фіголь "Культура періодичного видання (на прикладі газети "Рада")" [7, 134–139].

Публікації шоденника "Громадська думка"/ "Рада" свідчать, що українська мова "…зробила великий крок уперед по шляху її всебічного удосконалення" [8, 387].

Зокрема, варто відзначити зростання рівня якості публіцистичного стилю – починаючи від першого номера і до останнього. Це є, безперечно, великим надбанням української преси і може сміливо бути зарахованим до скарбниці національної мовної культури.

Але мова тодішньої преси, і розглядуване видання – не виняток, мала багато серйозних проблем, навіть недоліків, зумовлених насамперед історично-культурними умовами, в які було поставлене життя українського народу.

На жаль, на початку ХХ ст. ще не були чітко окреслені єдині загальнонаціональні фонетичні, лексичні, граматичні та правописні норми, які були б обов'язковими для всіх користувачів – починаючи від селянина, робітника, земського управителя і закінчуючи, скажімо, професором університету чи губернатором. І навіть при наявності високого рівня стилістичного розвитку відчутною була нереалізованість потужних мовних резервів, колориту мови. Все це значною мірою стояло на перешкоді її "…нормативному функціонуванню в надзвичайно важливій сфері суспільного життя і культури народу, в тій сфері, якою є преса" [8, 388].

Великий вплив на розвиток української мови в Наддніпрянщині мала Галичина: саме "…інновації в літературній мові (1876–1905 роках – на Галичині) просочувалися через Збруч… Заснована в Києві та інших містах преса й видавництва не могли спертися тільки на традиції мови "Основи", бо ці традиції були недостатні для модерної публіцистичної і наукової мови" [9, 355].

Однак проти наявності "галицьких елементів" у мові різко виступив І. Нечуй-Левицький у статтях "Сьогочасна часописна мова на Україні" (1907), "Криве дзеркало української мови" (1912). Та йому коректно і доказово заперечили С. Єфремов, І. Стешенко, М. Жученко (Д. Дорошенко), М. Левицький, І. Верхартський. Та й, зрештою, твори М. Коцюбинського й Лесі Українки яскраво демонстрували те, що в морфології, лексиці, словникові мовні "галицькі елементи" непогано "пристосувалися": насамперед це було помітно в галузі так званої міської "модерної" термінології, абстрактних понять.

Саме завдяки пресі формувалися підвалини нової української літературної мови, гартувався її "характер". І на тлі центральноукраїнської розмовної мови вона притягнула до себе елементи східних, південних, північних і західних елементів, причому останніх – найбільше.

Аналізуючи мову видання, зокрема її орфографію, можна зробити висновок, що в газеті використовувався фонетичний правопис, його "східний варіант" [7, 137]. Можна вважати, що це було досить істотне надбання творчого колективу щоденника. Саме на той час ще не було створено остаточних норм правопису, а письменники, журналісти, мовознавці сперечалися один з одним: який правопис буде більш прийнятний: етимологічний чи фонетичний.

Аналізуючи стан української преси на початку ХХ ст., Б. Грінченко, який за словами Д. Дорошенка, "…завжди надавав велику вагу справі мови, стояв на тому, що треба одразу ж дбати про чистоту мови і її зрозумілість" [10, 231], у своїй праці "Тяжким шляхом" торкався мовного питання, спираючись на читачів "Ради". Він писав, що вони найбільше уваги приділяють мові – тій, "…якою пишуть ці газети, а між іншим і про правопис.

Дехто докоряє газетам, що вони начебто самі вигадали такий правопис…

Нам пишуть у листах, що… трудно читати нашим людям через те, що вони вчилися в московській школі і звикли и вимовляти як і… Адже, щоб розібрав чоловік цей правопис, треба тільки показати йому, як вимовляються оці три літери: и, ї та є…Через те й зарадити цьому лихові дуже легко: нехай кожен, хто знає вже цю справу, навчає українського правопису кожного письменного чоловіка, якого він стріне…" [11, 79].

Перевага фонетичного правопису очевидна: він звільнений від зайвих орфографічних переобтяжень і близький до української мови. Підтвердженням того, що у щоденнику здебільшого використовувався фонетичний правопис, є низка орфограм, які можна розглянути на прикладі, скажімо, 7 та 8 номерів "Ради" за 1908 р.

У заголовку "Листування редакції", підзаголовку "Митарства українських драматургів" (№ 8. – с. 4), "Українська література в 1907 році" (№ 7. – с. 1) йотація передана за допомогою букви ї. Однак на цій сторінці в рекламному блоці "В Українській книгарні" замість ї вжита буква і. Подібні випадки у щоденнику траплялися, хоча перевага завжди була за вживанням ї. Це свідчить про те, що правопис на той час ще не був вироблений і не мав остаточного варіанта.

Букви е та є вживалися у сучасному значенні. Наприклад, у фейлетоні (№ 7. – с. 4) – експлуатаційний, вимагається. У сучасному розумінні вживалися також буквосполучення -йо, -ьо: змальовує (№ 7. – с. 1), його (№ 7. – с. 2).

Написання часток -ся, -сь з дієсловами теж сучасне: вони вживалися разом: приймались, сталося (№ 7. – с. 2), зосталося (№ 7. – с. 3), помиляється, порозумітись (№ 8. – с. 1), учитися (№ 8. – с. 2).

Характерне також тверде написання -з, -ц (передньоязикових) перед напівм'якими приголосними: звістка, цікавість (№ 8. – с. 1), просвіти (№ 8. – с.2). Спостерігається стійка відсутність пом'якшення після букви -н, яка стоїть перед суфіксами -ськ(зьк), -ств, що є різкою протилежністю західного варіанту правопису. Наприклад: Чернігівської, Катеринославської, українську, польський (№ 8. – с. 2), Максимовський, Порт-Артурська (№ 8. – с. 4), кавказький (№ 8. – с. 3).

Характерним для східноукраїнського фонетичного правопису є вживання у словах іншомовного походження буквосполучення -ія, -ле (у західних було, як правило, -ия, лє): телеграфу, бібліография (№ 7. – с. 3). Але в цих номерах можна спостерігати і протилежне: лєкція, Шіллєра (№ 7. – с. 3). Це свідчить про використання елементів західноукраїнського варіанта правопису. Творці газети, очевидно, не завжди були послідовними, а можливо, через брак часу і кваліфікованих кадрів не встигали внести у гранки правку.

Одним із вагомих доказів на користь східного варіанта правопису є вживання апострофа після губних перед йотованими: п'яних, п'ятеро, п'єси (№ 8. – с. 4), з'явилась (№ 8. – с. 3). Також апостроф ставився після приголосних г, к, х (наприклад, Лук'янівка), а також після префіксів перед наступною йотованою. Найуживанішим у цьому плані є слово з'їзд (№ 7–8. – с. 1–4). Але траплялися і поодинокі випадки вживання апострофа після префікса не перед йотованими (з'організувалися). Також у сучасному значенні вживався дзвінкий приголосний ґ (здебільшого у слові ґрунт).

Однак паралельно з вищеназваними фонограмами у щоденнику були присутні фонограми, характерні для західного варіанта правопису. Це можна пояснити несформованістю на той час орфографічних норм. Підтвердженням цьому може бути використання префіксів рос-: росрахунок, роспорядок, роскуття (№ 8. – с. 1), відсутність апострофа: пьєса (№7. – с. 3), вживання буквосполучення -ія замість -іа: матеріялу, матеріяли (№ 7. – с. 1); буква -я- вживалася замість а у словах типу: загряниця; замість словосполучення ри- часто використовувалося рі- (крівавий), а замість словосполучення ті- – словосполучення -ти: людности (№ 7. – с. 2), вісти (№ 8. – с. 3). Однак існувало паралельне вживання цих буквосполучень.

Також наявність паралельного використання суфіксів -ення, -іння (враження – вражіння, значення – значіння) свідчило про невироблення орфографічних норм. Хоча в інших номерах щоденника помітні були переваги у вживанні суфікса -ення.

Відсутність мовних норм ілюструють також елементи "кулішівки": пів-мілійона (№ 7. – с. 2), вживання закінчення -е у називному відмінку множини: селяне, люде, -є замість -а (життє), діалекти: ріжний, одділ (№ 7. – с. 2) та ін.

Аналіз мови щоденника дає право зробити висновок, що "невироблених орфографічних ознак трапляється досить мало порівняно з тим, що "Раді" вдалося уніфікувати. Тому можна стверджувати, що у часописі більшість орфограм представлена фонетичним правописом у східному варіанті з небагатьма орфограмами подвійного написання та деякими діалектними особливостями" [7, 139].

Один із колишніх співробітників "Громадської думки" Д. Дорошенко у своїй праці "Мої спогади про давнє-минуле" писав, що питання мови в газеті відігравало досить велику роль: "Молода українська преса не мала властиво фахових робітників, не була вироблена й газетна мова, а тим часом читач ставив щодо мови дуже великі вимоги. Здається, в цілому світі не було таких вибагливих читачів, як українці. Школи української ані підручників не існувало, люди вчилися літературної мови з книжок і дуже вередували, вимагаючи, щоб газета писала "мовою Шевченка". Не можна було взяти просто мову українських газет у Галичині та Буковині і там мова була ще мало вироблена й повна польонізмів та взагалі чужих слів, для звичайного читача з якоїсь Полтавщини зовсім не зрозумілих. Отже доводилося просто виробляти, творити – дуже обережно – нову газетну мову, на ґрунті мови народної й літературної. Завдання було дуже тяжке і відповідальне" [12, 87].

Варто також зазначити, що видавець Є. Чикаленко мову вважав одним із чинників культури газети та її успіху в розповсюдженні. "Мовне питання" в тодішній підросійській Україні було досить проблемним: простий народ її знав погано, та й вивчали її не краще. Видання ж мляво вводили рідну мову в ужиток.

Б. Грінченко у своїй праці "Тяжким шляхом", аналізуючи справу з мовою, робив висновок, що "…мова тільки тоді буде і найкращою, і найрозумілішою, коли в основі її буде народна мова Наддніпрянської України з потрібними додатками з народної мови буковинців та галичан, коли в ній буде якомога менше тієї штучної й недотепної літературщини, якої так багато натворили галичани на польський копил, а ми на московський" [11, 89].

На необхідності наближення мови видань до "народної наддніпрянської говірки" наголошував і М. Жученко (Д. Дорошенко) у своїй праці "Про українську літературну мову" [10, 233]. У приклад він ставить такі часописи, як "Рідний край", "Рілля", "Світло" і "Рада", де мова набагато краща, наближена до наддніпрянської говірки, а не "галицьких часописів".

Пріоритетною "радяни" взяли, як бачимо, наддніпрянську говірку, і це наблизило видання до народу. Також ця позиція була виправдана ще й тим, що "… вже в 1905–1906 рр. міцно входить у пресу фонетичний правопис" [11, 189]. На популяризацію української мови впливало використання на шпальтах щоденника українських прислів'їв та поговірок, вживання образних порівнянь, епітетів, що надають змісту іронічного забарвлення (це стосується, здебільшого, фейлетонів, повідомлень про думські справи, політичні події, кримінал чи картинки зі шкільного життя).

Також на сторінках видання спостерігається лише незначна присутність прямої мови (здебільшого це видно з уміщених художніх жанрів чи сатиричних), вона позначалася з допомогою лапок чи тире. Незначна кількість від загального тексту запозичених та іншомовних слів, а от діалектизмів – більше.

Щоб гарно знати українську мову, треба її вчити. В такому ключі витриманий цикл публікацій І. Огієнка. У статті "Вчімося рідної мови!" (1909. – № 197, 198, 200) автор зробив історичний екскурс про заборону в Україні рідної мови включно до 1905 р. Не було мови – не було читача, а отже, не розвивалася у ХVІІІ ст. література. Але стан мови, як наголошував він, завжди свідчив про культуру народу і його здатність до самостійного життя. І. Огієнко зазначав: "Мова – душа кожної національності. В мові – наша культура… І поки живе мова – живе й народ…". Розглядаючи питання, як вчити мову, автор вказував на три досить надійні джерела, з яких можна черпати мовні основи: це історичні праці, література XII ст., твори сучасних письменників та сам народ. Звідси мова не втрачатиме своєї народності, буде близькою кожному.

Довідковим мовним матеріалом міг служити і "Словарь української мови". Про це детально розповів в однойменній кореспонденції Д. Дорошенко (Д. Д-ко). Він вів мову про чотиритомний словник Б. Грінченка, який назвав “капітальним виданням” (виданий редакцією "Киевской старины"): на нього пішло півсотні років.

Чистота рідної мови, відстоювання її інтересів є одним зі складників ідеології видання. Так, у контексті цього досить виграшним можна вважати "Лист до редакції єпископа Никона" (1913. – № 260) про мову, який, живучи в Сибіру (Красноярськ), підтримував мову Шевченка. У відповідь на це редакція отримала зливу листів. Умовно редколегія поділила їх на три групи читачів. Перша група – це ті, хто відгукнулися схвально. Друга – ті, хто щиро дякували. Третя – сварили. Це зрозуміло, оскільки висловлювання церковнослужителя були досить серйозними: "Хіба ж це нормальне становище, коли у дитини виривають з зубів його матерню мову?" Єп. Никон, написавши свій "законопроект" про українську мову, щиро вірив, що його підтримають "українські батюшки".

В архіві газети "Рада" зберігається лист від українських учителів, які просять його надрукувати. У ньому – щире вітання "законопроекту єп. Никона", подяки за розуміння і підтримку: "Нам, учителям, більш чим кому відомо, якої кривди зазнають діти на Україні через заборону рідної мови у школі, та яке трагічне становище учителя" [14. – арк. 1] .

Усе це разом завершує мовну картину щоденника. Хоча було надзвичайно важко "виховати і неграмотний або скалічений російською мовою сільський народ,… і міського обивателя,… і пана-псевдопатріота, котрий "бридився літературною українською мовою", вважаючи її за "калічення милої його серцеві народної мови" [15. – с. 15].

Отже, можна зробити висновок, що позиція колективу, виголошена в першому номері "Громадської думки", де він відстоював право української мови, заявляючи про те, що: "…Сьогодні ми прилюдно виступаємо зі своїм словом…, піднімаємо свій голос в оборону потреб і прав українського народу його рідною мовою. 250 літ мова тая бриніла потиху під убогою сільською стріхою, виливаючи у живому слові усю тугу змученого серця і наболілої душі, усі муки неволі, тяжких злиднів та кривди, що зазнавав народ наш під "батьківською рукою старозаконного правителя російського", була несхитною до останнього дня життя газети". Співробітники першого українськомовного щоденного видання дбали, щоб національна мова впливала на піднесення загального рівня населення, щоб їхня мовна культура була вищою. Також видання доклало чимало зусиль для встановлення мовних норм. Упродовж усього часу його існування мова постійно вдосконалювалася, очищалася від "галицизмів", "москалізмів", ставала більш доступною, а отже, публікації мали вплив на пересічного читача.

1. Різун В. В. Літературне редагування: Підруч. – К.: Либідь, 1996. – 236 с.

2. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис / В. І. Шкляр, О. К. Мелещенко, О. Г. Мукомела, І. С. Паримський. – К., 1996. – 168 с.

3. Животко А. Історія української преси: Навч. посіб. для студ. факультетів журналістики вищ. навч. заклад. освіти. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.; Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України (Друга половина ХІХ – перша чверть ХХ ст.). – Л.: Світ, 1995. – 184 с.; Бочковський О. І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева, Г. Комаринського. – Мюнхен: Український техн.-госп. ін-т, 1993. – 204 с.; Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816–1916. – Х.; К., 1930. – 285 с.

4. Сидоренко Н. Галевич Валентин Олександрович // Українська журналістика в іменах: Матер. до енцикл. слов. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – Вип. 9. – С. 62–63.

5. Зайченко І. В. Проблеми української національної школи у пресі (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) / За ред. М. Д. Ярмаченка. – Л., 2000. – 344 с.

6. Чикаленко Є. Спогади: Зібрання творів: У 7 т. – К.: ТОВ Компанія "РАДА", 2003. – Т. 1. – 432 с.

7. Фіголь Н. М. Культура періодичного видання (на прикладі газети "Рада") // Поліграфія і видавнича справа. – Л., 2002. – Зб. 39. – 247 с.

8. Жовтобрюх М. А. Мова української преси (До середини 90-х років ХІХ ст.). – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 415 с.

9. Енциклопедія українознавства: У 2 т. – Мюнхен; Нью-йорк, 1949. – Т. 1. – Ч. 2: Історія. Церква. Право. Культура. Література. – С. 327–366, 475–476.

10. Жученко М. (Дорошенко Дмитро). Про українську літературну мову // Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад.: Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 1999. – С. 225–238.

11. Грінченко Б. Тяжким шляхом (Про українську пресу) // Рада. – 1906. – № 26, 27, 29, 33, 36, 42, 46, 47, 58, 59.

12. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914). – Вінніпег, Ман.: Вид. спілка “Тризуб”, 1949. – 167 с.

13. Книга і друкарство / За ред. М. М. Попова. – К.: Наукова думка, 1965. – 315 с.

14. Архів газети "Рада"/ Інститут рукопису Національної бібліотеки НАН України імені В. І. Вернадського. – Ф. 44. – Од зб. 1. – № 77. – Арк. 1.

15. Сидоренко Н., Сидоренко О. Пробудження національного духу // Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад.: Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К.: Дослідницький центр історії української преси. – С. 15–16.