асп.
УДК 311.172:82.92 (1991-2006)
Ключові слова:газетна публіцистика, незалежність, періодичні видання.
In the article analyzed the prerequisites of the appearance of the newest Ukrainian press, their influence on formation and formation of Ukrainian state. Are also investigated the changes, which occurred in the Ukrainian periodic publications in the years of independence. The contemporary state the media of the Ukraine is described.
Keywords: newspaper publicism, independence, periodic editions.
Після багатьох років панування тоталітарної комуністичної системи, її успішного придушення та знищення будь-яких, навіть несміливих, проявів свободи слова, віросповідання чи будь-якої нестандартності в манерах, зовнішності, баченні навколишнього світу, в незалежній громадській позиції чи несприйнятті тотальної дезінформації та неправди в останній імперії – Радянському Союзі – горбачовська перебудова відкрила інформаційні шлюзи, крізь які несамовито ринула спочатку сором'язлива, невпевнена напівправда, а пізніше – вся історична, політична правда, яка збентежила душі, здавалося, байдужого до свого минулого і майбутнього, всім задоволеного "радянського народу". Ця правда стала живильним середовищем для пробудження з важкого летаргійного сну національної свідомості, національного духу, породила бажання народу бути вільним в самостійній і незалежній своїй Україні.
"Значення преси (в широкому розумінні – як засобів масової інформації загалом) у суспільному житті настільки важливе і провідне, що по ній можна визначити характер суспільного ладу. Недарма стало загальновизнаним твердження: хто володіє інформацією, той володіє світом, що доведено світовою практикою" [4], – з таким визначенням В. О. Карпенка, професора Інституту журналістики Київського національного університету, а в часи "перестройки" та на зорі української незалежності мужнього головного редактора знаної не лише в Україні, а й далеко за межами нашої держави київської "Вечірки" важко не погодитися.
Аналіз, проведений на основі опрацьованих джерел з вивчення проблеми розвитку газетної публіцистики у 1991–2006 рр., показує: попри те, що окремі дослідження даної теми проводилися на досить високому рівні, загалом ступінь наукового опрацювання залишається низьким, адже сучасній публіцистиці більшість теоретиків приділяють недостатньо уваги. Більш досліджено і систематизовано публіцистику радянських часів, деякі наукові праці глибоко торкнулися окремо літературознавства 90-х рр., початку незалежності. Також актуальним є переведення тенденцій газетної публіцистики початку незалежності на сьогодення для розуміння сутності минулих подій.
Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджували такі вчені, як В. Здоровега, В. Шкляр, О. Гриценко, Е. Мамонтова, В. Різун, М. Романюк, В. Лизанчук, В. Карпенко, А. Москаленко, М. Кім, М. Подолян, В. Владимиров. Однак публіцистика 90-х рр., а також тенденції сучасної журналістики нині вивчені недостатньо, тому такий аналіз є необхідним для розуміння сучасної ситуації в журналістиці.
Мета дослідження – проаналізувавши тенденції української публіцистики часів незалежності, визначити перспективи розвитку новітньої публіцистики.
Про тенденції розвитку публіцистики сучасності наукових матеріалів надзвичайно мало, адже самій незалежній країні всього 15 років. Тому вважаємо за необхідне вивчити, дослідити тенденції розвитку газетної публіцистики у 1991–2006 рр. насамперед у контексті таких завдань:
– визначення передумови появи сучасної української преси, її періодизація;
– аналіз змін, які сталися в українських періодичних виданнях;
– дослідження сучасного стану ЗМІ, які друкуються в Україні.
Об'єкт дослідження – публіцистика 1991–2006 рр., зокрема матеріали таких газет, як "Вечірній Київ", "Літературна Україна", "За вільну Україну", "Молодь України".
Предмет дослідження – ідейне навантаження публіцистичних матеріалів, тенденції української публіцистики незалежної України.
Наукова новизна. Вперше проаналізовано тенденції української журналістики за період 1991–2006 рр.
Розглядаючи передумови виникнення української журналістики, необхідно наголосити, що її формування відбувалося під впливом двох чинників: "...загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культурного простору, і українських національних традицій збирання, обробки й поширення інформації та пристрасної публіцистичної творчості.
Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справили вплив і пресові традиції інших європейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку" [6].
Існує кілька класифікацій періодизації розвитку української преси, зокрема першим спробував її систематизувати Осип Маковей [5], пізніше цією проблемою переймалися А. Животко, М. Нечиталюк, однак для даного дослідження важливою є періодизація М. Романюка, де він пропонує 14 періодів [6]. Зокрема:
1. Зародження і становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини XIX ст.
2. Формування журналістських систем – 60–90-ті рр. XIX ст.
3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898–1905 рр.
4. Українська журналістика 1905–1914 рр.;
5. Українська журналістика в період Першої світової війни – 1914–1917 рр.
6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань в Україні, преса Січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917–1921 рр.
7. Західноукраїнська преса 20–30-х рр. ХХ ст.
8. Преса Радянської України – 20–30-ті рр.
9. Українська еміграційна преса 20–40-х рр. ХІХ ст.;
10. Українська преса періоду Другої світової війни – 1941–1945 рр.;
11. Преса в Україні після Другої світової війни, тоталітарна журналістика – 1945– 1990-ті рр.;
12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори – 1945–1990 рр.;
13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав – 1960–1990 рр.; напівлегальні видання – 1957–1990 рр.;
14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 р. і до наших днів.
Отже, ми розглядатимемо журналістику останнього, 14-го періоду.
Система засобів масової інформації розвивається паралельно з розвитком суспільства, є взаємозалежною і має значний вплив на суспільно-політичні процеси, адже система мас-медіа не може існувати ізольовано.
Структура преси в радянській Україні відповідала структурі влади. Преса виступала органами комітетів партії, рад народних депутатів та їхніх виконавчих органів. "У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екземплярів, в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об'єднаних, 430 районних, 474 низових. Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів" [2]. Проявом гласності, результатом перебудови наприкінці 80-х рр. стала альтернативна преса – примітивні, низької поліграфічної якості газети, які випускали, часто друкуючи за межами України, неформальні громадські організації та партії демократичного спрямування. Незважаючи на зазначені недоліки, поява незалежної преси мала надзвичайно велике значення, і суспільство, ковтнувши свободи слова, усвідомило, що повернення до одностайності, однопартійності й однодумності вже не може бути. Події серпня 1991 р. – яскравий приклад: найбільше несприйняття народу викликали укази путчистів про заборону незалежних видань та трансляцію телерадіопередач. "Українська преса неоднозначно сприйняла події 19 серпня 1991 р.: компартійні видання підтримали ГКЧП, друкували на сторінках своїх газет усі постанови, матеріали комітету, брехливо стверджували про повну підтримку народом надзвичайних заходів по врятуванню Союзу" [4]. Такими виданнями в Україні були "Правда Украины", "Радянська Україна", "Робітнича газета" – друковані органи Центрального Комітету партії. Деякі видання не друкували ні негативних, ні позитивних матеріалів про ГКЧП, вичікуючи або даючи нейтральні оцінки діям путчистів, намагаючись перечекати небезпечний період, тому або мовчали, або подавали заяви партій чи громадських організацій ("Сільські вісті", обласні видання). Та, на щастя, були сміливі й чесні видання, які відразу стали на захист свободи українського народу – "Молодь України", "Комсомольское знамя", "Літературна Україна", "За вільну Україну", "Молода Галичина", "Вечірній Київ" та ін. Журналісти цих видань мужньо виступали проти путчистів, публікували карикатури на них, вміщували фотографії, на яких були зображені московські барикади, подавали хроніку подій в Україні, матеріали, за змістом яких читачі відразу змогли визначити – це звичайний переворот, здійснений недолуго і невчасно, тому він не може завадити розвитку країни в бік демократії. Як зазначає В. Базів, преса, "будучи злегка звільненою, негайно набувала не тільки демократичного, а й національно-визвольного характеру" [1].
Після проголошення незалежності вся партійна преса вмить позбулася свого господаря. Така ситуація певною мірою спантеличила редакторів, але тривала недовго – через деякий час вони почали шукати нових власників. Одні ("Сільські вісті", "Робітнича газета") стали друкованими органами Кабінету Міністрів, обласні та районні опинилися під впливом відповідно обласної та районної рад. Деякі видання висловлювали думки та висвітлювали позиції різних комерційних структур ("Правда Украины").
У січні 1992 р. було оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав усіх працівників засобів масової інформації до пікетування Верховної Ради 28 січня, у день відкриття чергової сесії. Тодішній прем'єр-міністр В. Фокін, прагнучи хоч якось виправити ситуацію, зустрівся з членами Національного страйкового комітету журналістів Людмилою Мех, Юрієм Шкарлатом та головою Спілки журналістів Євгеном Вербилом і пообіцяв виконати вимоги журналістів.
Те, що було запропоновано В. Фокіним, та згідно з його розпорядженням, Міністерство фінансів (виділення паперу з державного фонду, деякої кількості коштів і т. д.) не рятувало ситуації. Тому журналісти було вирішено створити фонд "Незалежна преса України", цю ідею підтримав уряд. Та, на жаль, проіснувати фонду вдалося недовго: почалися напади на його засновників, у провладних газетах з'являлися статті явно неправдивого та замовного змісту. Державне фінансування незалежної преси було припинено.
Пізніше, після переобладнання Жидачівського картонно-паперового комбінату та налагодження на ньому випуску газетного паперу, ситуація з друкуванням газет в Україні суттєво поліпшилася.
Водночас масово почали з'являтися видання "жовтої" або "бульварної" преси, адже виникла необхідність працювати в нових ринкових умовах. "Уперше за сім десятиліть в українській пресі з'являються елементи так званої журналістики сенсацій, частина преси стала тяжіти до опублікування матеріалів про аномалії, тяжкі злочини, містику, секс і т. д." [7]. Характерним прикладом є газети "Лель", "Пан+пані", "Бульвар". Друкуються також газети "за інтересами" – для дачників, рибалок, мисливців; на ринку України з'являються еротичні, спортивні, професійні видання ("Дачник", "Український футбол", "Кухня", "Полезные советы" тощо). Виникають і рекламні видання, зокрема "Авізо", "РІО", "Експрес-об'ява".
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. спостерігаємо навалу різноманітних магічних, розважальних видань ("Колдунья", "Біла магія", "Сенсация" тощо).
У цей час створюються різноманітні партії, а отже, і газети, які повинні доносити до читача ідеї даної партії, схилити до її підтримки. Такі часописи друкують виступи своїх керівників, матеріали про партійне життя, звіти з конференцій.
Найвищий законодавчий орган – Верховна Рада – засновує газету "Голос України", яка подає повну інформацію про події в українському парламенті, ознайомлює читачів з позицією народних депутатів у зв'язку з прийняттям законів, порушує питання, які хвилюють громадськість України.
З'являється свій друкований орган і в Кабінету Міністрів – газета "Урядовий кур'єр", яка відразу набуває статусу офіційної – саме на її сторінках друкуються укази Президента України, постанови КМ та закони, прийняті Верховною Радою.
Водночас виникають нові видання, що обслуговують інтереси бізнесменів, фінансово-промислових груп, приватних осіб, а також нові фаворити, що претендують на звання незалежних, незаангажованих, плюралістичних засобів масової інформації.
Беззаперечним є твердження, що в Україні преса не стала незалежною, не стала "четвертою владою". Причин цього є достатньо. Але всім відомо, наскільки в Україні було небезпечно бути незалежним і правдивим журналістом. Крім намагань просто купити таких або залякати, позбавити роботи, їх можна просто знищити фізично. Список журналістів, що загинули за нез'ясованих донині обставин, щороку поповнювався іменами В. Бойка, Б. Дерев'янка, Г. Гонгадзе, О. Кривенка, Ю. Александрова...
Однак продовжують своє часом нелегке творче життя такі газети, як "Україна молода", "Сільські вісті", "Літературна Україна", "Молодь України"; мають своїх читачів газети, "День", "Дзеркало тижня". За керівництва В. Карпенка, завдяки надзвичайно сміливій позиції щодо багатьох подій, які відбувалися у столиці чи державі, гострій публіцистиці самого головного редактора досягла піку своєї слави газета "Вечірній Київ".
На жаль, поява сотень нових видань не вирішує проблеми української преси в умовах сучасності. Нинішня ситуація є досить показовою, адже навіть з короткого переліку одних лише назв видань нескладно помітити, що більшість із них виходить російською мовою. Це при тому, що на розкладках та у кіосках будь-якого регіону України купами лежить російська література та газетна продукція, яку Росія випускає своєю мовою, не сплачуючи податків в Україні та маючи повну економічну свободу, тому її преса набагато дешевша за українську. А щоб "наблизити" свою газету до України, додають "в Украине"... Тож і маємо "Комсомольскую правду в Украине", "Известия в Украине", "Аргументы и факты в Украине".
Лише в середині 90-х рр. ХХ ст. певною міроюстабілізувалася ситуація на ринку друкованих ЗМІ. За даними центрального об'єднання поштового зв'язку "Укрпошта", передплата українських друкованих видань на 1996 р. зросла на 12,2 % порівняно з попереднім півріччям. Найбільшу кількість передплатників мав парламентський "Голос України" – 324 тис. передплатників (головним чином за рахунок передплати органами державної влади і місцевого самоврядування, бібліотеками і іншими бюджетними установами), "Сільські вісті" – 282 тис., "Україна Молода" – 205 тис., "Урядовий Кур'єр" – 169 тис., "Робітнича газета" – 160 тис., "Киевские ведомости" – 110 тис. (з урахуванням власної системи передплати), щотижневик "Говорить і показує Україна" – 54 тис., "Правда Украины" – 46 тис., щотижневик "Киевские Ведомости – дайджест" – 36 тис., "Молодь України" – 29 тис., "Демократична Україна" – 28 тис. Трансформаційні процеси в системі української преси розвертають фокус читацької аудиторії з центральних (загальноукраїнських) видань до регіональної і місцевої преси.
Сучасний стан української преси бентежить не лише інтелігенцію чи самих журналістів. Періодично звертає увагу на цю проблему уряд, Верховна Рада і Президент. Приймаються рішення то про зняття податкового тиску, тобто про відміну податку на прибуток, то знову про його введення. Рішення залежить від політичної кон'юнктури, виборів (президентських чи парламентських) – чим вони ближче, тим більше послаблень одержують журналісти та редактори газет. Та, на жаль, вибори колись закінчуються і знову ігноруються вимоги і потреби працівників друкованих органів. Влада намагається зберегти свій вплив на пресу, тому використовує на неї всі можливі форми тиску, який дає результати, судячи зі стану української преси в нашій, незрілій демократичній, неукраїнській в політичному та економічному сенсі державі.
Отже, попри те, що відбувся перерозподіл інформаційного простору: виникли нові видання, а деякі припинили існування або втратили незалежність, тенденції в розвитку держави та її інформаційної сфери збереглися, набувши з часом ще потворніших антиукраїнських та антидемократичних форм.
За час, що минув від 1 грудня 1991 року, змінилося багато чого. Відбулися зміни в соціально-політичній ситуації в країні і у самих мас-медіа. Загострилося протистояння між владою і опозицією, пройшов чіткий переділ між газетами, які підтримують опозицію та тими, хто відстоює позицію влади. З'явилася велика кількість нових видань, господарями яких є олігархічні клани. Інформаційний простір перерозподілений між кількома сім'ями.
Нині в Україні медіа функціонують у пострадянському і олігархічному форматах. У нашій державі не створено системи комерційних ринкових медіа. Адже тоді власник медіа давав би абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно коригував би генеральну політичну лінію. Засоби масової інформації стають все більше економічно залежними, а тому і їх тематика відображає ті політичні погляди, які сповідує "спонсор" або власник.
Однак, як зазначає Інститут політики, в Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в країні. Український ринок медіа перебуває між двома серйозними небезпеками. Перша – це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємовідносин. Друга – це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. Відтак в Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти.
Лише після приходу на найвищу державну посаду В. Ющенка зникли "темники", журналістам дозволено говорити все, що не заборонено законодавством. Але виявляється, відсутність цензури, вседозволеність у висловлюваннях має негативні наслідки: для непрофесійних журналістів та не вельми моральних видань.
Водночас, за словами Віктора Леоненка, позбувшись темників і тотального тиску держави, ЗМІ стали вільнішими, але тільки в тих межах, які є прийнятними для власника. На відміну від державної цензури, яку можна нівелювати через проведення демократичних реформ і зміну влади, цензура власника є неминучою. Головними перепонами на шляху подальшої демократизації в Україні є рівень політичної культури та толерантності медійних босів. За умови відсутності названих характеристик у більшості медійних олігархів ЗМІ значною мірою спотворюють реальність всупереч їх первинному покликанню. Єдине, що могло б покласти край олігархічній диктатурі в медіа, – це вільний, європейського рівня ринок ЗМІ. Він змусив би акціонерів медіа, виходячи з власної зацікавленості у прибутковості газети, телеканалу, працювати згідно з вимогами свободи слова та неупередженості. При наявності такого ринку ЗМІ стають самоокупними проектами, відповідно зменшується вплив власника. Якщо цього не відбувається і їх власник продовжує гнути свою лінію, то читач просто перестає голосувати своїми грошима за цей медіа.
Так, комітет "Рівних можливостей" провів моніторинг преси за передвиборний період з 1 грудня 2005 р. по 26 березня 2006 р. За даними моніторингу, більшість провідних центральних видань не приховано виявляли свою заангажованість на користь тієї чи тієї політичної сили.
Часто, користуючись свободою, журналісти вважають за можливе виносити на шпальти газет речі, які стосуються особистого життя людей або неперевірені факти. Про волю і незалежність ЗМІ можна стверджувати не лише зі змісту та викладу матеріалу, часто надто критичного, що переходить межі прийнятного у демократичному суспільстві, але й з поведінки деяких журналістів, які беруть участь у різноманітних ток-шоу. Тому досить часто трапляються випадки притягнення ЗМІ до судової відповідальності.
На жаль, саме таким є стан сучасної преси, представники якої дуже добре розуміють, що "лише поінформований народ є озброєною нацією, котра захищатиме суспільство і свою державу. Інакше він ризикує стати рабом. Інформованість може дати лише незалежна, відповідальна і агресивна преса. Якщо ж держава не зацікавлена в такій пресі, то вона не є справжньою державою".
Однак, незважаючи на вище зазначене, дослідження Центру Разумкова свідчать, що порівняно з 2005 роком довіра громадян до українських ЗМІ продовжує зростати: повністю або скоріше їм довіряють майже дві третини опитаних [3].
Отже, сучасна українська преса трансформувалася з радянської преси. Дослідження показують, що у вітчизняній періодиці з 1991 р. відбулися значні зміни, зокрема тематичне наповнення, зміна одного партійного "господаря" на різноманітних власників. Нині, крім економічного, судового тиску, гостро постало питання збереження національного інформаційного простору, з якого успішно витісняються українські засоби масової інформації російськими. Також почастішали випадки фізичного тиску на журналістів (побиття, пограбування, залякування і навіть вбивства), які найчастіше залишаються нерозкритими. Однак, незважаючи на усі проблеми, все ж з'являються нові незаангажовані видання й імена чесних, непідкупних, високопрофесійних журналістів.
1. Базів В. А. Посттоталітарна журналістика в умовах будівництва демократичного суспільства // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідом. третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 1997.
2. Владимиров В. М. Історія української журналістики (1917–1997 роки): Навч. посіб. – Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1998.
3. Довіра громадян до ЗМІ зростає – результати опитування Центру Разумкова // Телекритика. – 2006. – 24 трав.
4. Карпенко В. О. Преса і незалежність України. – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка; Нора-Друк, 2003.
5. Маковей О. П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики // Літературно-науковий вісник. – 1898. – Т. 2. – № 4. – С. 117.
6. Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики. – 3-тє вид., доповн. і поліп. – Х.: Прапор, 2004. – 320 с.
7. Цісах Войцех. Трансформація преси в Україні та Польщі. – К., 2000.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові