Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


НАТО-скептицизм як наслідок непоінформованості суспільства

Носова Б. М.

асп.
УДК 070: 327 (477-4)

 

Стаття присвячена співробітництву Україна–НАТО в період між двома самітами. Головні акценти зроблено на аналізі висвітлення цієї теми в українських мас-медіа. Автор також аналізує низку документів, які були основою співробітництва Україна–НАТО.

Ключові слова:Україна–НАТО, саміт, євроатлантична та європейська інтеграція, НАТО-скептицизм, українські мас-медіа.

IThe article is devoted to the NATO-Ukraine cooperation in the period between two summits. The author emphasizes on the analysis of the Ukrainian mass-media coverage of this topic. The author also analyses a range of documents that formed the basis of the NATO-Ukraine cooperation.

Keywords: Ukraine-NATO, summit, the Euroathlantic and European integration, NATO-skepticism, the Ukrainian mass media.

Питання утвердження України в статусі стабільної цивілізованої держави в Європі, а не буферної зони між Заходом і Сходом набирає все більшої ваги після президентських виборів 2004 р. Не імітувати і не профанувати рух до євроатлантичної і європейської інтеграції застерігають українську державу сусіди із Заходу. Мислити і діяти глобально у відносинах зі східними сусідами, позбувшись рудиментів радянської пропаганди та уламків ідеології тієї країни, якої вже не має на мапі, закликають демократичні вітчизняні засоби масової інформації. Дуже важлива роль мас-медіа у висвітленні задекларованої Україною євроатлантичної та європейської інтеграції, її зусиль на цьому шляху і врешті-решт у формуванні громадської думки щодо цих проблем. Якщо рух України до Північноатлантичного альянсу відбувається під впливом нових глобалізаційних викликів, то вивчення всіх цих процесів, на погляд дослідника, є також відповіддю суспільства на ці виклики.

Коли говорити про скептицизм у сприйнятті всього, що пов'язано із підготовкою до вступу України в НАТО, то треба вдаватися до кількох аспектів цієї проблеми. Саме слово скептицизм у французькій мові – scepticisme, у грецькій – skeptikos – розгляд, дослідження. Скептицизм у філософії розглядається як позиція, в основі якої лежать сумніви в існуванні якогось надійного джерела істини. У "Словнику української мови" скептицизм – "ідеалістична філософська концепція, яка піддає сумніву можливість пізнання об'єктивної дійсності". Інше значення цього слова подається, як "критично-недовірливе ставлення до чого-небудь, сумнів у можливості або істинності чогось" [11, 259]. Отже, для даної теми дослідження НАТО-скептицизм – це явище, що виникло на теренах української дійсності в середовищі народних мас та керівної еліти в результаті тривалої та непослідовної підготовки до євроатлантичної інтеграції. Породжений в українських реаліях, НАТО-скептицизм міжнародних організацій спровокував таке саме недовірливе ставлення з боку низки міжнародних організацій та провідних політиків до можливостей української держави послідовно інтегруватися у європейські структури. НАТО-скептицизм породжений, власне, постійним приховуванням істини про нинішній стан та діяльність альянсу від українських громадян. Чи здатні були українські ЗМІ ініціювати подолання радянських стереотипів оцінки альянсу за таких обставин? Автор шукає відповідь на це запитання у своєму дослідженні. На низці прикладів можна прослідкувати, як завуальоване критично-недовірливе сприйняття ідеї євроатлантичної інтеграції у період між двома самітами НАТО (празьким та стамбульським) демонструють у обережних висловлюваннях високі державні чиновники. Слідом такі самі коментарі озвучує преса. Невпевненість відчувають читачі, глядачі, слухачі. Відтак породжується численне несприйняття НАТО. До цього додаються застарілі уявлення, навіяні ще радянською пропагандою, про ворожість цього блоку, які передаються у вільному спілкуванні. Якщо прослідкувати такий ланцюг поширення інформації про сучасну роль НАТО та результати співпраці України з альянсом, то на перший план виходять саме факти непереконливої інформації, яка нікого не спонукає задуматися: навіщо Україні йти в НАТО? На погляд дослідника, НАТО-скептицизм з роками також розвинувся в явище, яке ритуально, в час виборів підтримують ліві партії і їхня преса, а також партії, які хочуть захопити лівий електорат. Якщо у розвитку філософії скептицизм народжувався у боротьбі з догматизмом, то окремі українські політики лівих поглядів перетворюють своє скептичне ставлення до НАТО на догматичне несприйняття будь-яких дискусій на цю тему.

Період між двома самітами – празьким і стамбульським – є, на погляд дослідника, тим політичним тлом, на якому висвітлюються справжність намірів держави та декоративність заяв її лідерів. Фобії "агресивного блоку НАТО", що час від часу проголошуються лідерами лівих партій та парламентаріями з прокомуністичних фракцій посилюють скептичне ставлення громадян щодо справжніх державних намірів щодо євроатлантичної інтеграції. Державні та владні чинники в цей самий час також не проявляють твердої скерованості внутрішньої і зовнішньої політики у напрямі європейських структур. Фактично цьому заважає так звана "багатовекторність у зовнішній політиці" та загравання із російською владою у вигляді "зустрічей без краваток" тощо. Власне, це два блоки фундаменту, на якому сформувався своєрідний прояв НАТО-скептицизму. Тобто на поведінці влади та гаслах "лівих". Є ще низка похідних, які посилюють це явище. НАТО-скептицизм як явище гостро проявляється в період між празьким і стамбульським самітами залежно від зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації в державі. Є й кілька характерних його ознак. Вибори 2002 та 2004 р. р. накладають відбиток на формування громадської думки щодо НАТО. Накал страху та звинувачення щодо цієї організації традиційно розвивають представники лівих партій та ті, хто їм "підспівує". Вони використовують суто радянські прийоми пропаганди, її ярлики і стереотипи. Інформаційне тло багатьох медіа наповнюється в цей час антинатовськими гаслами та статтями, завдяки політтехнологічним акціям окремих партій. Процес підготовки до вступу в НАТО набирає обрисів жваво розіграної політичної карти. На виборах 2006 р. партія "Віче" та політичний блок "Не ТаК!", до якого входила одіозна СДПУ(о), вели агресивну пропаганду проти вступу України до НАТО і отримали 1,01 % та 1,75 % голосів відповідно. З цього приводу відомий дипломат, юрист В. Василенко робить висновок, що "якби ідея нейтралітету була популярною, то ці партії не одержали б таких низьких показників" [12, 3].

НАТО-скептицизм від влади підігрівається ситуацією із міжнародними скандалами та неадекватним сприйняттям президента Л. Кучми в цей період на міжнародній арені. Відсутність свободи слова, залежність приватних медіа від власників – це також стало чинником для розвитку НАТО-скептицизму. Ставлячи питання "Чи стане Україна членом НАТО у недалекому майбутньому?", газета "Молодь України" цитує співробітника Королівської військової академії (Велика Британія) Дж. Шерра про перешкоди, які заважають членству України в цій організації: "Україна повинна позбутися політичної культури часів колишнього СРСР, досягнути сталого прогресу. Усвідомлювати євроатлантичне майбутнє повинна не тільки політична еліта, а й значний прошарок українського населення" [3, 2]. Це дуже делікатний натяк на відсутність спроб позбутися "політичної культури часів колишнього СРСР".

19 червня 2003 р. Верховна Рада ухвалила Закон “Про основи національної безпеки України”. Саме на ньому сфокусована політика держави щодо альянсу. "Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору". Але цей документ не став основою для розгортання інформування населення щодо участі України в загальноєвропейській системі колективної безпеки.

Період підготовки до празького саміту позначився міжнародним скандалом, що спалахнув через звинувачення, висунуті світовою спільнотою до української влади щодо буцімто проданих українських "Кольчуг" до Іраку. Цей скандал мав вплив на формування програми саміту. Про рішення Північноатлантичної Ради НАТО з приводу цього детально повідомила газета "Дзеркало тижня" і коротко кілька телеканалів та інформагенцій. "Листопадовий захід у столиці Чехії для нашої країни, якщо вона взагалі братиме в ньому участь, може обмежитися засіданням Комісії Україна–НАТО лише на рівні міністрів закордонних справ" [10, 1]. У цій самій статті газета звинуватила електронні ЗМІ в замовчуванні рішення Північноатлантичної Ради і подачі натомість інформації про те, що глава української держави "першим висловив сумніви з приводу доцільності проведення саміту Україна–НАТО. І тепер, мовляв, незрозуміло, чи справді Кучму не хочуть бачити в Празі, чи це просто реакція альянсу на "ультиматум" українського Президента" [10, 1]. Така "гра згори" є наміром приховати від власного народу справжній стан із міжнародним сприйняттям України. "Дзеркало тижня" також подає інформацію про те, що представник НАТО І. Бродер і глава альянсу Дж. Робертсон однозначно підтвердили: на рішення союзників про скасування зустрічі з Україною вплинули "обвинувачення щодо радарних систем "Кольчуга". Автор матеріалу зауважує, що при цьому не говорилося, "що це обвинувачення на адресу України" [10, 1]. Тобто офіційні чинники в НАТО чітко розрізняли позицію влади та її образ, що асоціювався із тодішнім президентом і власне державу Україну та її народ. Як свідчення цього в закордонних ЗМІ з'явилися статті, де висловлювалися претензії до глави держави з приводу збройового скандалу.

Рішення натовського керівництва щодо зміни формату празької зустрічі було ухвалене й оприлюднене до оголошення висновків американсько-британських експертів у справі "Кольчуг". У відповідь в Україні керівництво держави не поспішало "відпускати" міністра закордонних справ до Праги. Тобто скептицизм щодо подальшого розвитку співпраці проявився із боку НАТО, попри те, що їхню позицію тлумачили як таку, що розрізняє власне державу та її очільників.

Тим часом, потрапивши в несприятливу політичну ситуацію, українська влада і президент продовжували подавати сигнали подвійної гри із Заходом через свої висловлювання та коментарі. Газета "Україна молода" постійно висвітлює питання українсько-російських відносин на тлі розширення європейських та євроатлантичних структур. Так, і у статті "Живий труп. Перерізано вени євроінтегруючої України" говориться про позицію лідерів Російської Федерації, висловлену під час інтерв'ю на "Бі-Бі-Сі". Вони підтверджують думку про те, що російський лідер В. Путін намагається використати політичну кризу в Україні з вигодою для Росії. "Уся та модель, яку Кучма намагався зробити в Україні, – це створення такої собі ще однієї Росії. Це викликає у Росії природну симпатію, і ми через те підтримуватимемо його до останнього", – цитує "Україна молода" Д. Фурманова, фахівця з Інституту Європи Російської академії наук [4, 4].

Що ближче до празької зустрічі, то мінорнішими ставали прогнози ЗМІ стосовно України. Навіть "пронатовська політика "Дня" зазнала хитань. Газета опублікувала інтерв'ю з Б. Джексоном, президентом Американського комітету НАТО – неурядової, але досить впливової організації, а через малий проміжок часу статтю на основі цього інтерв'ю. У ній Б. Джексон уникає прямої критики позиції України, погіршеної міжнародним касетним і збройовим скандалами, проблемами зі свободою слова та нерозслідуваними вбивствами журналістів. Щоправда, він відмежовує прогнози своєї організації від позиції уряду США.

У статті "Між Багдадом та Прагою", опублікованій у газеті "День", ідеться про перипетії розгляду скандалу довкола ймовірної поставки українських "Кольчуг" в Ірак. Якщо Києву не вдасться спростувати підозри США в незаконній співпраці з Багдадом, то це може "відстрочити євроатлантичну інтеграцію держави" , – пише "День", посилаючись на заяву з цього приводу Б. Джексона. Газета цитує Дж. Фінлі, яка, до речі, заявила: "Київ сам повинен вирішити: йти йому до Мінська чи до Брюсселя" [13, 1].

Тут же повідомляється й прогноз народного депутата Б. Тарасюка, який висловив сумнів, що ще зарано говорити про підписання нового документа між Україною і НАТО у Празі [13, 1]. Отже, українські урядовці та західні політичні лідери не говорять відверто про перспективу України. Як образно висловлюється в одному із есе М. Рябчук : "Україна – це як валіза без ручки: і нести важко і кинути шкода". Тоді ж він зауважив про скептичні настрої, що опанували навіть найзавзятіших прихильників України в європейських столицях. Це пов'язано з тим, що "п'ятдесятимільйонна країна дедалі виразніше дрейфує у бік авторитарних євразійських режимів під дедалі бадьоріші декларації свого керівництва про "європейський вибір" та "євроатлантичну інтеграцію". М. Рябчук слушно зауважує, що "цей настрій на Заході називають "Ukraine fatigue", що делікатно перекладається як "утома від України", а менш делікатно – як "знудженість", чи навіть "роздратування" [9, 55].

Серед українських ЗМІ газета "День" у досліджуваний період відзначається послідовним і нейтральним веденням натовської теми. У числі ґрунтовних аналітичних статей виділяються якісним змістом та новизною фактажу серія публікацій "Проект Синдикат для "Дня", авторами яких виступають відомі політики і фахівці у царині міжнародного життя. Однак, на думку дослідника, в цей часовий проміжок небагато з'являється публікацій, які б схиляли читача до думки про переваги євроатлантичної інтеграції. Європейські рецепти безпеки та демократичного розвитку не стали домінуючими у вітчизняних засобах масової інформації в період між двома самітами. Відтак альянсу самому довелося готуватися до розв'язання внутрішніх проблем. Американці дуже хотіли, аби на саміті йшлося не лише про розширення організації, а й про майбутню війну з Іраком. США турбувало ставлення Німеччини до їхніх намірів щодо воєнних дій в Іраку. Але, попри тиск Вашингтона, Берлін не змінив своєї позиції в іракському питанні. Тодішній канцлер Німеччини Г. Шредер не раз підкреслював, що останнє слово за інспекторами ООН, що його країна участі у війні не братиме.

21–22 листопада 2002 р. відбувся Празький саміт. Було розглянуто такі питання: приєднання нових членів, політика "відкритих дверей", вдосконалення потенціалу, сили НАТО швидкого реагування, нова військова командна структура, заходи, спрямовані на боротьбу із новими загрозами, нові партнерські відносини. Загальна характеристика цього зібрання – у матеріалах Центру інформації та документації НАТО в Україні. "Це був саміт трансформації, покликаний "озброїти" НАТО такою політикою, структурами та потенціалом, які забезпечили б його спроможність протистояти новим викликам у галузі безпеки, що властиві ХХІ століттю, таким як тероризм" [8, 8]. Глави держав та урядів країн-членів НАТО запропонували семи країнам розпочати переговори про вступ до альянсу. У другу хвилю розширення НАТО потрапили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. Їхнє населення разом становить 45 мільйонів осіб.

За підсумками засідання Комісії Україна–НАТО (що відбулася у рамках Празького саміту) були ухвалені "План дій Україна – НАТО" і "Цільовий план Україна–НАТО на 2003 рік". А. Зленко називає їх найголовнішим результатом саміту. "Прага стала найбільш жорстким політичним випробуванням, – пише він. – Витримавши його, ми пройшли місце, яке американці називають "point of no return" – тобто точку, після якої повернення назад уже неможливе" [5, 536].

У 2004 р. тема просування України до альянсу дуже часто була присутньою в повідомленнях та аналітиці мас-медіа. Це рік виборів президентських, парламентських у багатьох країнах світу. Серед них: Україна і її стратегічний партнер США, яким довелося тоді обирати собі нових керівників держав. У цей період Організацію північноатлантичного договору очолив новий керівник – колишній міністр закордонних справ Нідерландів Я. де Хооп Схеффер. Його ім'я Радою НАТО було назване ще 22 вересня 2003 р. Біографічну довідку та коротку передісторію призначення надрукувала газета "Урядовий кур'єр".

На шпальтах газети "Українське слово" з'явився переклад статті народного депутата України, лідера блоку "Наша Україна" В. Ющенка "Вибір України", що була надрукована у польському виданні "Gazeta Wyborcza". В. Ющенко, зокрема, переконаний: "Є багато свідчень на користь того, що можна прискорити вступ України до НАТО. Доволі швидко прогресує втілення Плану дій Україна – НАТО. Згідно з деклараціями командування НАТО – це шлях до повноцінного членства" [17, 6]. Посеред пануючого скептицизму щодо українських орієнтирів на євроатлантичну інтеграцію це висловлювання додавало оптимізму.

Виступаючи у Києво-Могилянській академії у травні 2004 р. американський політолог З. Бжезінський говорив про третій етап розширення Євроатлантичної спільноти: "Наступний етап, який мені хотілося б назвати "київським", має продовжити розширення далі на Схід. Такі можливості з'являться у червні, маю на увазі саміт НАТО у Стамбулі. Одним із бажаних результатів не такого вже й далекого майбутнього має стати План дій щодо членства України в НАТО. У цьому ми на Заході маємо зважати на досягнення України, але не маємо забувати і про провали та помилки" [1, 72].

У 2004 р. західні політики, державні діячі, висловлюючись у своїх коментарях щодо майбутнього євроатлантичного шляху України, почали дедалі наполегливіше пов'язувати розвиток цього процесу з перебігом і результатами президентських виборів в Україні. У розпалі дискусії, чого очікувати Україні від стамбульського саміту, українські медіа порушували два питання: чи відбудеться засідання Комісії Україна–НАТО на рівні глав держав та урядів та чи буде підвищено рівень співробітництва Києва і Брюсселя? 23 березня заступник міністра закордонних справ України О. Шамшур заявив: "Україна готова перейти до нового, якісного рівня співпраці з НАТО" [14, 1]. Зокрема журналіст газети "День" С. Солодкий констатує, що жодної офіційної інформації, яка б давала відповіді на поставлені запитання, не надається. Таким чином, він припускає, що на Заході утримуватимуться від будь-яких рішень, поки не відбудуться президентські вибори. Такі думки підтверджує і Б. Джексон. На його переконання, внутрішньополітична ситуація в Україні і проблеми з вільними мас-медіа унеможливлюють просування України шляхом євроатлантичної інтеграції. Він однозначно і переконано наголосив, що Україна у Стамбулі нічого суттєвого не отримає. Однак Б. Джексон звернув увагу на те, що багато залежатиме від атмосфери зустрічі, від вдячного чи недовірливого ставлення партнерів до неї [14, 1].

Важливим етапом на шляху двостороннього співробітництва стало ухвалення Радою національної безпеки і оборони України, затвердження Президентом України Л. Кучмою в березні Цільового плану Україна–НАТО на 2004 р. Цей документ включив близько 300 заходів. А над його виконанням доручили працювати майже 40 міністерствам і відомствам [6].

Відразу після вступу нових країн до альянсу відбувся візит до Києва нового генерального секретаря НАТО Я. де Хоопа Схеффера. У своїй статті, опублікованій напередодні у газеті "Дзеркало тижня", новий генеральний секретар організації написав, що Україні "для того, щоб реалізувати свою мету – досягти євроатлантичної інтеграції, замало провести модернізацію збройних сил. Насамперед необхідно підкріпити політичні декларації конкретними діями у внутріполітичному житті. Україна має зміцнити демократичні інституції, твердо закріпити принцип верховенства права та забезпечити свободу ЗМІ" [2, 5].

Преса також оцінювала як своєрідний реверанс української влади Брюсселю затвердження напередодні саміту відповідним указом президента Воєнної доктрини України, яка з цього моменту набула чинності, медіа дорікали президентові за те, що цей доктринальний документ не затверджувала Верховна Рада, як було в 1993 р.

Відомо, що у березні 2004 р. відбулося найбільше в історії альянсу розширення. Тому 28–29 червня у роботі Стамбульського саміту взяли участь тепер уже 26 країн-членів організації. Натовські інформаційні джерела повідомили, що під час засідання Комісії Україна–НАТО відбулася відкрита й відверта дискусія між лідерами країн НАТО та Президентом України. Лідери НАТО чітко дали зрозуміти, що для успіху в справі просування до Альянсу необхідно не лише проводити військову реформу, брати участь у миротворчих місіях, а й продемонструвати відданість демократичним принципам, гарантувати свободу слова та повагу до прав людини.

Слід зазначити, що виступ Президента України на стамбульському саміті носив надто декларативний характер. Він не сказав про своє ставлення до проведення чесних виборів президента. Спільноті він пообіцяв забезпечити необхідні умови для роботи міжнародних спостерігачів на виборах. Щодо ЗМІ, то він абстрактно сказав про створену за роки незалежності правову базу для функціонування вільних ЗМІ [15, 1].

Гучною у дні саміту була заява народного депутата України Л. Кравчука у інтерв'ю "Бі-Бі-Сі". Колишній президент сказав, що теперішня українська влада попри свої заяви насправді не хоче вступу України до НАТО [7]. А прес-служба Білого дому поширила на саміті заяву, в якій зазначається, що Білий дім розчарований темпами та рівнем демократичних реформ в Україні [16].

Характеристики і акценти, розставлені в публікаціях українських медіа дають уявлення про ставлення до співпраці з НАТО керівної еліти і власне суспільства. У заявах чільних урядовців та політиків проступає обережне ставлення до співпраці та всіляке відтягування дати вступу. Це розуміє альянс і з недовірою ставиться до української влади. ЗМІ зосереджуються на відслідковуванні подій, уникаючи аналітичних публікацій щодо євроатлантичної інтеграції. Українська преса до грудня 2003 р. не мала єдиного пропагандистського плану дій стосовно поширення знань про НАТО, як це було, наприклад, в угорських ЗМІ напередодні приєднання цієї країни до альянсу. 2 грудня 2003 р. Президент указом затверджує Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр." Однак про її виконання немає жодної інформації впродовж 2004–2005 рр. Тема НАТО з'являлася в українських ЗМІ найчастіше як відлуння якихось подій чи напередодні них. У публікаціях лідерами думки про НАТО часто виступають журналісти. Із виступу урядовців іноді важко скласти логічне уявлення про те, як рухається чи не рухається Україна до альянсу. Формування позитивного образу НАТО в Україні неможливе без політичної волі та конкретних дій керівництва держави, без надання в ЗМІ об'єктивної та правдивої інформації з даної проблематики. Значною мірою висвітлення тематики залежить від позиції редакцій мас-медіа, від їхніх засновників та власників.

Як засоби масової інформації повинні допомогти громадянам України опанувати всі ті демократичні цінності, в руслі урядової інформаційної програми не пояснено й у квітні 2006 р. Хоча опитування фонду "Демократичні ініціативи", проведені на початку 2006 р. показують, що 56,8 % опитаних громадян визнають, що вони недостатньо інформовані про НАТО. Натомість у "Партії регіонів", СПУ, КПУ є бажаючі проводити референдум з питань вступу до альянсу. Але як можна звертатися до думки суспільства, якщо воно недостатньо поінформоване. Мас-медіа мають переконувати свою аудиторію в реальності й необхідності наближення до економічних, політичних, військових стандартів країн альянсу, в прагненні жити на справді гідному європейському рівні.

1. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті / [Перекл. з англ.]. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 102 с.

2. Де Хооп Схеффер Я. Україна – реальний гравець у сфері безпеки // Дзеркало тижня. – 2004. – 17–24 квіт.

3. Єременко С. Україна та євроатлантична спільнота // Молодь України. – 2002. – 19 листоп.

4. Зварич О.Живий труп // Україна молода. – 2002. – 24 жовт.

5. Зленко А. М. Дипломатія і політика: Україна в процесі динамічних геополітичних змін. – Х.: Фоліо, 2003. – 559 с.

6. Коментар МЗС України щодо Цільового плану Україна–НАТО на 2004 р. – 2004. – 25 берез. – .

7. Леонід Кравчук: влада не хоче членства України в НАТО. – 2004. – 30 черв. – .

8. Прага: саміт трансформації НАТО // Новини НАТО. – 2003. – Вип. 1.

9. Рябчук М. Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом. – К.: Критика, 2004. – 224 с.

10. Силіна Т. Празьке міжсезоння // Дзеркало тижня. – 2002. – 2–8 листоп.

11. Словник української мови. – Т. 9. – К.: Наукова думка, 1978. – 920 с.

12. Солодкий С. Володимир Василенко: "Лише членство України в НАТО приведе до нормалізації українсько-російських відносин" // День. – 2006. – 17 трав.

13. Солодкий С. Між Багдадом та Прагою // День. – 2002. – 2 жовт.

14. Солодкий С. Перед Стамбулом // День. – 2004. – 24 берез.

15. Спільні проекти України з НАТО довели свою успішність. Виступ президента України Л. Кучми на засіданні комісії Україна–НАТО // Президентський вісник. – 2004. – 30 черв.

16. США разочарованы Украиной. – 2004. – 30 июня. – .

17. Ющенко В. Вибір України // Українське слово. – 2004. – 19–25 лют.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові