асп.
УДК 070.325.455(324)
Ключові слова: засоби масової інформації, громадське мовлення, політична влада, суспільство, власник ЗМІ, вибори.
This paper considers situation that formed around mass media during election campaigns of 2004-2006; analyses the influence of different forms of property on it. The form when mass media have the highest possible independence is determined.
Keywords: mass media, public broadcasting, authority, society, owner of mass media, elections.
Нині, коли якість інформаційних технологій і їхнього використання все більше визначають характер життя суспільства, питання про взаємовідносини суспільства і ЗМІ, про ступінь свободи ЗМІ від суспільства, власників та держави (особливо держави, що претендує на демократичний статус) набувають особливого значення. Цим і обумовлена актуальність досліджуваної теми.
ЗМІ у розвинутих країнах у наші дні мають величезні можливості для впливу на суспільну думку. Залежно від того, у чиїх руках вони перебувають, їх можна використовувати як для об'єктивного та оперативного інформування людей про реальні події у світі, їхньої освіти і виховання, так і для маніпулювання в інтересах тих чи тих груп людей. Роль ЗМІ у політиці не можна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний інститут, що складається з безлічі органів і елементів, що забезпечують інформування населення про події і явища, які відбуваються в конкретній країні чи у всьому світі. Ще Г. Ласвелл виділив такі чотири основні функції ЗМІ: спостереження за світом (збирання і поширення інформації); "редагування" (відбір і коментування інформації); формування суспільної думки; поширення культури [1]. Іншими словами, ЗМІ забезпечують розширену форму людської комунікації. До усього цього слід додати ще одну важливу їхню функцію – політизація суспільства і політична освіта широких верств населення. Засоби масової інформації претендують на виконання функції "вартового пса суспільних інтересів", на те, щоб бути "очима і вухами суспільства". Для виправдання такого іміджу медіа повинні виглядати незалежними як з економічної, так і з політичної точки зору.
ЗМІ одночасно впливають і на політиків, змушуючи прислухатися до того, що про них говорить преса, і на громадян, для яких ЗМІ є і джерелом політичної інформації, і посередником, і каналом прямого інформаційного контакту з представниками влади. Значення ЗМІ як для політиків, так і для громадян значно зростає в період передвиборних кампаній.
Вибори – це критичний час для медіа, адже вони через свою масовість виключають для більшості виборців можливість змістової особистої комунікації із кандидатами, які балотуються на певний пост. Тому основна боротьба в передвиборній кампанії фактично переноситься зі сфери реальної соціальної дії в інформаційний (віртуальний) простір. Між собою конкурують уже не реальні політики й політичні об'єднання, а їх образи, які транслюються на виборців через різних посередників. Зрозуміло, що в такій ситуації надзвичайно зростає роль засобів масової інформації як одного з основних інструментів доведення цих образів до виборця.
Передвиборну боротьбу можна назвати лакмусовим папірцем рівня свободи слова. Саме під час виборчих кампаній можна побачити рівень залежності того чи того ЗМІ від певної політичної сили. У світі прийнято вважати чесні вибори запорукою демократичного суспільства. На жаль, про Україну поки що це важко сказати.
Під час виборчих кампаній 2004–2006 рр. українські ЗМІ були набагато більшою мірою втягнені в їх перебіг, ніж у їх забезпечення. І результатом такої ситуації стало те, що:
– ЗМІ не змогли досить повно забезпечити виборців інформацією, необхідною для того, щоб свідомий вибір став можливим;
– ЗМІ не виконали своєї головної функції щодо якісного, плюралістичного і незаангажованого інформування споживачів інформації [2].
Протягом передвиборного періоду їхня роль часто зводилася до ролі потужного технологічного складника агітаційно-рекламних кампаній тих або тих політичних сил. Нерідко спостерігалося сортування, замовчування і дозування інформації, домінування в інформації оцінних суджень, вилучення окремих відомостей із загального контексту, брак різних точок зору в інтерпретуванні фактів, незбалансоване подання інформації щодо різних партій і блоків.
У період політичних баталій ЗМІ здебільшого виступали в ролі технологічного інструментарію, а не в ролі самостійного гравця політичного поля.
По-перше, ЗМІ змушені були (згідно з законодавством) надавати свою площу та ефірний час для передвиборних виступів представникам усіх політичних сил (насамперед це стосується, звичайно, телебачення. Саме воно на сьогодні і є основним засобом масової комунікації). Це позбавляло ЗМІ права оцінювати ці виступи.
По-друге, будучи "представниками" певної політичної сили, ЗМІ саме під час передвиборних баталій переорієнтовувалися на канали політичної агітації, яка визначалася штабом, що проводить виборчу кампанію. Підпорядкування загальному планові роботи штабу залишало ЗМІ надто мало шансів для самовираження через трансляцію своєї точки зору.
Ця "неузгодженість образу" призвела до того, що ЗМІ втрачали довіру споживача, адже він бачив їхню політичну заангажованість (тим більше, підконтрольність конкретним політичним силам).
Завдання статті – за допомогою аналізу наявних емпіричних матеріалів і теоретичних викладів визначити, як впливають на ситуацію, що складається навколо ЗМІ, форми власності, та виявити, при якій з них медіа мають найбільшу незалежність. При проведенні аналізу зазначених проблем ми спиралися на теоретичні концепції визнаних українських дослідників журналістики і політології (В. Здоровега, В. Іванов, А. Москаленко, О. Чекмишев, А. Чічановський, В. Шкляр та ін.) [3].
Нормальна політична сфера – це коли політики розуміють, що вони – частина громадянського суспільства і відображають думку своїх виборців. А нормальні ЗМІ – ті, які розуміють, що вони – частина громадянського суспільства і відображають думку своїх читачів. Медіа висвітлюють те, що роблять політики, а політики у ЗМІ читають те, що думає народ. ЗМІ виступають індикатором взаємодії політиків та суспільства. Проте таку роль можуть виконувати лише незалежні ЗМІ.
Раніше вважали, що відсутність державної політичної цензури, тобто можливість публікувати і говорити в ЗМІ "все, що заманеться", – це і є найголовнішим у реалізації свободи слова. Здавалося, що тільки держава, яке володіє всіма ЗМІ і диктує їм норми діяльності, є єдиною перешкодою на шляху реалізації свободи слова. Існувала впевненість у тому, що усунувши державу від регулювання проблем функціонування ЗМІ, – а в радянський час це виражалося, по-перше, у власності держави на ЗМІ і, по-друге, в інституті політичної цензури – можна автоматично розвідати проблему незалежності ЗМІ. Ця трохи наївна позиція відбиває реалії тих днів, коли новим мисленням найчастіше виявлялося вивернуте навиворіт старе, тобто коли оцінки і думки мінялися простим поворотом на 180 градусів і приватна власність перетворилася в панацею для розв'язання всіх соціальних проблем.
Безумовно, скасування політичної цензури й одноособової власності держави на ЗМІ – процеси абсолютно необхідні для демократичної держави, але вони не вирішують проблеми незалежності ЗМІ загалом. Можливо, в умовах існування монополії держави на ЗМІ введення приватної власності на мас-медіа і бачилося як панацея, однак це далеко не так.
Під "незалежними ЗМІ" не можна розуміти ті, що належать приватним особам, а не державі. Це визначення "незалежності" безнадійно застаріло і в сучасних умовах абсолютно втратило будь-який сенс.
Статус мас-медіа завжди був проблематичним питанням від самого початку їх виникнення. Громадськість, влада та власники – трикутник, в якому засоби масової інформації завжди шукають та намагаються знайти місце, де б вони могли убезпечити себе від зовнішніх впливів й заявити: ніхто, окрім нас, не може диктувати нам, що й як робити. В останнє десятиріччя XX ст. найавторитетніші міжнародні організації визнали за необхідне офіційно зафіксувати положення про особливий статус медіа. Згідно з Віндхукською декларацією (прийнята Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1991 р. та Міжнародною федерацією журналістів у Монреалі в 1992 р.) "під незалежною пресою ми розуміємо пресу, незалежну від урядового, політичного або економічного контролю, а також від контролю матеріалів та інфраструктури, необхідної для виробництва та розповсюдження газет, журналів та періодичних видань… Під плюралістичною пресою ми розуміємо кінець будь-якої монополії та існування якомога більшої кількості газет, журналів та періодичних видань, що відображають якомога ширший діапазон поглядів у суспільстві". Крім того, у декларації зазначається, що згідно зі ст. 19 Загальної декларації прав людини "започаткування, підтримка та зміцнення незалежної, плюралістичної та вільної преси є суттєвими для розвитку і сприяння демократії і економічного розвитку в країні" [4].
Отже, нині все частіше говорять про те, що незалежність ЗМІ визначається насамперед свободою творчого процесу журналістів, а точніше, ступенем свободи журналістського вибору тематики, думок, персонажів і свободи висловлювань самих журналістів.
Через те, що люди з влади все частіше стають власниками ЗМІ, форма власності ЗМІ перестала бути основною підставою незалежності від влади. Для свободи слова не принципово, хто володіє тією чи тією газетою чи телеканалом – сама держава чи чиновник цієї держави. Важливий результат – газета (телеканал) починає обслуговувати владу.
Чому це відбувається? Справа в тому, що всі суб'єкти політичного життя більше, ніж хто-небудь, зацікавлені в тому, щоб ЗМІ здійснювали інформаційне забезпечення їхньої політичної діяльності (просування й утримання при владі). Тому для них важливо володіти якомога більшою кількістю джерел інформаційного впливу на суспільство. Сьогодні наявність популярних ЗМІ – це один із головних інструментів боротьби за владу.
З іншого боку, державні ЗМІ також не є незалежними від політичної кон'юнктури. Державні ЗМІ обслуговують ту частину правлячої еліти, що перебуває при владі в даний момент, тобто за допомогою призначення своїх людей на керівні посади цих ЗМІ забезпечує собі інформаційну підтримку. Як бачимо, сама логіка нинішнього життя диктує ангажованість будь-яких ЗМІ.
ЗМІ – досить витратне виробництво, яке частіше вимагає підживлення, ніж дає прибуток. І навіть у тих випадках, коли воно стає прибутковим, спочатку необхідні серйозні фінансові витрати, які по кишені дуже заможним власникам. Таким чином, приватні ЗМІ (як утім, і державні) завжди будуть комусь належати, а значить виражати волю своїх власників.
Будь-яка власність на ЗМІ – державна, корпоративна чи приватна – за відсутності відповідних правових і соціальних механізмів може призвести до маніпулювання цим ЗМІ. Для бізнесменів, що вкладають гроші в мас-медіа, останні є не тільки бізнесом, а й наймогутнішим засобом забезпечення необхідних політичних і економічних умов. Нині ЗМІ стали "полем бою політико-фінансової олігархії" і перетворилися в їхніх заручників у політичній боротьбі з супротивниками. Незалежність ЗМІ сьогодні ілюзорна: вони мають право говорити все, що хочуть, тільки в дуже вузькому просторі. На одній точці цього простору – свобода лобіювати інтереси власника конкретного ЗМІ, створювати його позитивний образ, на іншій – війна будь-якими засобами з політичними противниками й економічними конкурентами.
Отже, між власністю і незалежністю ЗМІ існує тісний зв'язок. Мас-медіа не можуть бути абсолютно незалежними. Адже у будь-якого ЗМІ завжди є власник. Це держава у вигляді федеральної, регіональної, муніципальної влади чи приватна особа. Якщо завжди є власник, то він завжди прагне до двох речей – політичний вплив і комерційний успіх. Така природа ЗМІ. ЗМІ – це завжди політика і завжди бізнес.
У 1944 р. письменник Альберт Камю сказав: "Преса вільна, коли вона не залежить ні від уряду, ні від влади грошей" [5]. На нашу думку, є тільки один спосіб мати реально незалежний мас-медіа, один спосіб змусити його служити не приватним політичним інтересам, а всьому суспільству – це створити ЗМІ, власником якого повинне стати все суспільство, яке визначить його концепцію, забезпечить матеріальну незалежність і дозволить журналістам працювати поза твердими політичними й ідеологічними настановами. Саме така схема організації громадських медіа існує в багатьох цивілізованих державах.
Громадське мовлення – технічно та економічно автономне мовлення, яке служить суспільним інтересам, обслуговує все населення країни (регіону) на універсальній некомерційній основі [6].
Отже, громадськими називають засоби масової інформації, які діють в інтересах суспільства загалом за рахунок громадського фінансування і не виражають приватних або вузьких владних інтересів.
Важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяльність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупередженої журналістики, спрямованої на об'єктивне висвітлення певних подій, ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи приватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних країнах у свій час сприяло власне становленню таких традицій плюралізму.
Фінансуватися громадські ЗМІ можуть, з одного або одразу з кількох основних джерел:
– передплата, роздрібна реалізація, абонентська плата від глядачів (слухачів);
– державний бюджет;
– комерційна реклама.
В окремих випадках допускаються додаткові джерела прибутку (наприклад, продаж програм) або, навпаки, існують законодавчо закріплені заборони (зокрема на пожертви для функціонування громадських ЗМІ від окремих фізичних і юридичних осіб). Економічна незалежність є необхідною запорукою відмежування від відомчих або чиїхось приватних інтересів і максимального служіння суспільним інтересам.
Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові гарантії й переваги, що формуватимуть умови діяльності таких медіа в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування справжньої демократії громадський контроль за владою, на противагу "ангажованим" ЗМІ (державним, партійним, приватним). Водночас поєднання грамотного правового регулювання і реального функціонування передбачає наявність розвинутого громадянського суспільства і високого рівня політичної культури.
У країнах усталеної демократії ЗМІ й влада виробили прийнятну для обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Великобританія і Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції найперше з'явилася незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика.
Велика французька революція спричинила в цій країні швидку появу таких демократичних інституцій, як політичні клуби, парламентські фракції й громадська преса. Остання дотепер спроможна формувати критичну до влади позицію як засобами інтелектуальної аналітики, так і в межах французької інтелектуальної сатири.
Великобританія натомість пережила досить тривалий і поступовий розвиток традицій журналістики, який тривав понад сто років, ствердивши потужну традицію громадських інституцій та ідеал служіння ЗМІ суспільству, які стали визначальними для подальшої їх еволюції.
Британська мовна корпорація (Бі-Бі-Сі) – громадсько-державний канал, який отримує, у тому числі і державне фінансування, але при цьому проголошує високий ступінь незалежності від влади і відповідає високим вимогам громадської ради, а найголовніше – суворо дотримується професійних стандартів Бі-Бі-Сі.
По-перше, це моральні стандарти. Будь-який журналіст Бі-Бі-Сі точно знає, що є речі, які показувати не можна за жодних обставин (відверте насильство, відірвані кінцівки і т. п.).
По-друге, політичні стандарти – дуже жорсткі, не завжди формально встановлені, які часто випливають із традиції і сформовані на основі прецедентів. Журналісти Бі-Бі-Сі не повинні віддавати перевагу ні владі, ні опозиції, мусять витримувати рівну тональність щодо тих та тих і максимально об'єктивно висвітлювати політичні події.
І нарешті професійний стандарт. Жоден поважаючий себе журналіст Бі-Бі-Сі не дозволить собі дати неперевірену, погано підготовлену інформацію. Тому журналісти цього каналу, хоча і пов'язані формально з державою чи з системою влади, можуть вважати себе цілком незалежними. Вони залежать тільки від стандарту, який наслідують. І не тому, що їх примушують, а тому, що цей стандарт морально, етично, політично, професійно абсолютно виправданий.
Ситуація із діяльністю українських ЗМІ загалом залишається достатньо напруженою і потребує комплексного і тривалого опрацювання. Українські ЗМІ сьогодні існують в умовах олігархічної монополії на формування інформаційного простору в державі. Безальтернативність ЗМІ в регіонах, проблема зі свободою слова й недовіра до ЗМІ громадян посилюються. На сьогодні питання про створення громадського ЗМІ залишається відкритим.
Загалом можемо констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського мовлення:
– плюралізм ЗМІ;
– правове регулювання діяльності громадських ЗМІ;
– економічна незалежність органів громадського мовлення.
Запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. У найзагальнішому вигляді схема організації громадських медіа може бути такою. Парламент приймає рішення про створення Національного громадського телебачення. З представників найбільших громадських організацій країни, релігійних конфесій, асоціацій, політичних партій, парламенту, уряду створюється Наглядова рада, яка є вищим органом телеканалу, розробляє концепцію мовлення і призначає директора станції на певний термін. Директор формує штат каналу і вибудовує його роботу. Таким чином, при збереженні єдиноначальності закладається перший рівень незалежності – незалежність зовнішня. Директор одержує карт-бланш, наприклад, на один рік з наступним продовженням повноважень. Він цілком самостійний у межах концепції мовлення. При цьому зберігається принцип відповідальності за виконання концепції. Якщо телеканал порушує принципи концепції громадського телебачення (наприклад, канал починає лобіювати чиїсь політичні чи ідеологічні інтереси), то Наглядова рада може усунути його від виконання обов'язків достроково.
Крім того, передбачається другий рівень незалежності – незалежність внутрішня. У статуті телебачення закладається норма, що передбачає незалежність журналістів телеканалу від керівництва в частині матеріалів, які вони готують. Це означає, що журналіст одержує адміністративний імунітет у випадку, якщо його матеріал комусь може не сподобатися (зрозуміло, якщо журналіст не порушує закону про ЗМІ).
Керівництво ЗМІ може покарати працівника тільки за провини, що не стосуються творчого процесу. В усіх інших випадках покарання (включаючи звільнення) може бути накладене на журналіста з дозволу Наглядова ради.
Таким чином, директор має право приймати на роботу, але він не може звільняти журналістів. Цим досягається незалежність другого рівня, коли журналіст набуває права готувати матеріали, не погоджуючи їх з керівництвом.
Безумовно, найважливіша частина роботи буде полягати у виробленні концепції мовлення каналу. Це найскладніший етап роботи зі створення громадського телебачення, основою роботи якого повинні стати принципи забезпечення політичного плюралізму й ідеологічного різноманіття інформаційної політики каналу. Тут можливі різні підходи. Або це створення програм, які забезпечують обов'язкову присутність протилежних точок зору, коли журналіст висловлює безпосередньо в одній програмі (сюжеті) альтернативні думки і дає їм пояснення чи через вираження своєї точки зору, чи через думки нейтральних експертів за принципом "Теза – антитеза – синтез". Або передбачається створення програм (сюжетів) за принципом "трибуна для всіх", коли сьогодні глядачеві пропонують одну точку зору, а завтра іншу, альтернативну першій. Або це "програми-меню", де глядачеві пропонують весь спектр існуючих думок без нав'язування думок авторів програм і нейтральних експертів.
Сам принцип концепції громадського телебачення закладає елемент опозиційності для будь-якої влади. Тому прийняття чи неприйняття цієї ідеї може бути перевіркою для політиків, що декларують вірність демократичним ідеалам, адже треба погодитися на створення ЗМІ, який непідконтрольний владі й свідомо націлений на критичне осмислення всього, що відбувається в країні.
Необхідно перетворити ЗМІ з інструмента боротьби за владу на самостійний незалежний чинник цього політичного процесу. ЗМІ повинні стати повноцінною ланкою чинної політичної системи. Під особливим статусом розуміють можливість активно впливати на політичні процеси без можливості брати в них участь. Останнє дуже принципово, тому що цим знімається політична орієнтованість ЗМІ на результат, а відповідно задається алгоритм нейтральності.
Зрозуміло, що всі ЗМІ не можуть бути громадськими. Але поява хоча б одного громадського ЗМІ спровокує загальний процес демократизації преси й ослаблення залежності журналістів від власників ЗМІ. Найбільш сильні й професійні журналісти природно прагнутимуть працювати на громадському телебаченні (газеті), де вони матимуть можливість самореалізовуватися, а не бути слугою свого пана. Щоб утримати кадри, а відповідно, і популярність свого ЗМІ, власники будуть змушені послабити цензуру, пом'якшити ідеологічні й політичні настанови у своїх виданнях.
Створення громадського ЗМІ – це конкретний, реальний механізм подолання політичної ангажованості преси.
1. PR-технологии в России: основные тенденции коммуникативных процессов. – < http:// club.fom. ru/books/PR%20basic%20tendency.doc> [17.10.2006].
2. Барматова С. "Останній соціалізатор" українського суспільства та його роль у виборах // Політичний менеджмент. – 2004. – № 2 (5).
3. Здоровега В. Й.Вступ до журналістики. – Л., 1994; Іванов В. Ф. Законодавче регулювання громадського телерадіомовлення: міжнародний досвід // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1998. – Вип. 6. – С. 5–8; Москаленко А. 3. Теорія журналістики. – К.: Експрес-об'ява, 1998. – 334 с.; Чекмишев О. В. та ін. Четверта колона. Свобода та залежність мас-медіа в Україні. – К.: Україна, 1997. – 100 с.; Шкляр В. І. Основи теорії журналістики. – К.: Віпол, 1996. – 258 с.
4. Новини VS. новини. Виборча кампанія в новинних телепрограмах / За ред. Н. Костенко, В. Іванова; Інститут соціології НАН України; Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Академія української преси. – К.: ЦВП, 2005. – 14 с.
5. Лозовский Б. Н. Журналистика: краткий словарь. – < http://virlib.eunnet.net/win/metod materials /jdictionary/?xsln=article.xslt&id=a132> [17.10.2006].
6. Human Development Report 2003. – < http://www.undp.org/annualreports/2003/english/IAR03completeE.pdf> [17.10.2006].
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові