Ласкаво просимо

к. філол. н.,

У статті аналізуються основні термінологічні концепти телебачення, які послідовно застосовуються в журналістикознавстві, а також порушується питання про розширення поняттєвої бази в межах існуючої теорії
Ключові слова: термінологічні концепти телебачення, журналістикознавство.

The basic termonological concepts of TV journalism are considered in the article.
Key words: termonological concepts of TV, journalism.

Комплексне дослідження телебачення як виду ЗМК і виду творчості потребує системного підходу й коректного визначення ключових термінів та понять. Журналістикознавча наука покладається на певну термінологічну базу, напрацьовану різними науковими школами впродовж більш ніж півстолітнього періоду активного вивчення телебачення, протягом якого були закладені основи й сформувалися концептуальні напрями теорії вітчизняної телевізійної журналістики. Наука виокремила ряд пріоритетних векторів дослідження телебачення й тележурналістики, зокрема, як виду суспільної діяльності, як складової системи засобів масової комунікації, як однієї з чільних соціальних інституцій, як форми професійної реалізації та ін., які залишаються актуальними і сьогодні.

Однак необхідно брати до уваги, що теорія тележурналістики протягом цих років доповнювалася новими поняттями, збагачувалася новими знаннями про журналістську діяльність в умовах сучасної геополітичної та соціокультурної реальностї, які значно розширили сферу наукових інтересів дослідників. Про це свідчать, зокрема, і наукові розвідки в галузі жанрової специфіки сучасного телебачення, а також типологічної характеристики форматів телевізійного мовлення, що є прикладом поступового й результативного пошуку в межах наукового дискурсу. Скажімо, актуальність дослідження публіцистичного сегмента аналітичного типу телевізійного мовлення зумовлена новітньою інтерпретацією таких традиційних жанрів, як теленарис, телеесе, телепортрет та ін. Також пильний науковий погляд на інформаційно-розважальний тип мовлення зумовлений появою нових жанрових утворень, серед яких можна виділити й синтетичні жанри інфотейнмент, едютейнмент, які ефективно використовуються в ефірному діапазоні багатьох країн протягом останніх десятиліть і стають усе більш популярними в українському телепросторі. Окремо варто наголосити на тому, що перелічені вище тематичні напрями є лише частиною недослідженого пласту теорії телебачення. Серед таких малорозроблених у науці тем є й творчо-професійний поступ телебачення в контексті соціокультурної традиції ЗМК.

Утім, у науковому розрізі ці та інші проблеми телебачення висвітлені лише частково, про що свідчать опубліковані тези виступів на останніх вітчизняних науково-практичних конференціях, статті у фахових виданнях, окремі публікації тощо. Власне, сам інтерес до телебачення як особливої галузі медіа виявляється також на рівні дипломних і магістерських робіт студентів журналістських освітянських закладів, які демонструють сучасний і подекуди сміливий погляд на вирышення конкретних проблем. Водночас кількість дисертаційних досліджень, присвячених проблематиці телебачення, залишається й досі незначною.

Саме тому на часі активізувати дії українських учених для створення концептуальної стратегії дослідження сучасного телебачення, яке постає перед журналістикознавцями і як потужний, впливовий засіб масової комунікації, і як інтерактивний спосіб інформування й розваг, і як вид аудіовізуальної творчості, який здатний завдяки своїй багатофункціональній природі й специфіці охопити неймовірну за масштабами аудиторію.

Цілком очевидно, що деякі опорні концепти теорії тележурналістики потребують виваженого уточнення й удосконалення. Зокрема, актуальною проблемою на сьогодні є стандартизація універсальних журналістських термінів і специфічних телевізійних понять. У цій статті обмежимося термінологічним аналізом поняття "телебачення", етимологією цього слова, його тлумаченням у різних мовах з метою пошуку оптимального визначення.

В українській мові іменник "телебачення" складається із двох частин: теле- (від грец. tele – далеко – у складних словах має значення "здійснюваний на відстані", "той, що діє на далеку відстань") і -бачення (від лат. visio – бачений). Інший відповідник – "телевізія", що є прямою калькою з грецької та латини, в українській мові менш поширений, хоча за звучанням є більш інтернаціональним. Порівняймо: у англійській мові "телебачення" – the television, TV. Перша частина слова також походить із грецької tele – далеко, друга – з англійської – the vision (іменник має кілька значень: 1. зір; 2. передбачення, проникливість; 3. видіння; 4. бачення); в іспанській мові "телебачення" – la television – також має грецький (tele-) та іспанський (vis-) корені. Сам же іменник la vision означає: 1. зір; 2. бачення; кругозір. Подібний метод словотворення застосований також у російській мові, а саме: іменник "телевидение" утворений таким же шляхом – поєднання грецької й російської основ: "далеко" та "видение" (від "видеть"). Однак, скажімо, у деяких мовах, зокрема німецькій, більш популярним є свій, німецький, відповідник терміну "телебачення". Власне, цих термінів є кілька. Наприклад, для означення телебачення як трансляції на відстань німці послуговуються терміном das Fernsehen, в якому одна основа Fern – означає "далеко", друга – sehen – це дієслово "дивитись". Трохи інший за змістом і значенням, однак так само активно вживаний, є термін der Rundfunk – телерадіо, що застосовується переважно в контексті назви сфери діяльності – телерадіомовлення тощо.

Отже, порівняльна характеристика словотворення на прикладі кількох мов свідчить про таке: переважно для означення цього поняття використано традиційну схему складання двох основ – запозичення з грецької й мовної кальки з латини. Сьогодні можна також відзначити тенденцію до ширшого використання в активному мовному середовищі термінологічного скорочення ТБ, або ж інтернаціоналізму TV, який став популярним у багатьох мовах.

Як же виник сам термін "телебачення" і чому для означення дії передавання на відстань зорового й звукового сигналів було обрано саме його? Цікавою видається історія такого питання. Один із дослідників цієї проблеми, історик телебачення Іван Мащенко здійснив своєрідний екскурс у минуле для пошуку обґрунтованої відповіді. Ось як він розмірковує в одній зі своїх книг: "… перші проекти ТБ з'явилися раніше від назви, ще в 80-х роках ХІХ ст. Практично кожен із винахідників "телевізійного велосипеда" давав своєму дітищу ім'я… У 1980 р. вийшла у світ брошура професора фізики політехнічного інституту старовинного португальського міста Порту Адріано де Пайви "Електрична телескопія" – перша в історії книга, спеціально присвячена телебаченню. У ній автор описав свій проект телесистеми, який за часом його подання (20 лютого 1878 р.), вважається першим у світі описом пристрою, теоретично здатного миттєво відтворювати передані зображення" [1, 16]. Далі автор наводить ще кілька варіантів назв, які були заявлені у кінці ХІХ – першій чверті ХХ ст.: "телектроскоп", "телефотограф", "телеоптикон", "світлорозподілювач", "спосіб електричного бачення на відстані", "радіотелескоп", "диск Ніпкова", "дзеркальний гвинт", "відеотелефон", "радіотелефот". За цими назвами – імена винахідників, першопроходців телебачення, причому деякі з них навіть не були фахівцями в цій галузі. Серед них – французький адвокат Костянтин Сенлек, англійські електротехніки Дж. Перрі й В. Едвард, американський службовець Джордж Керрі, французький електротехнік Моріс Лебран, росіянин П. Бахметьєв, німецький студент Пауль Ніпков, польський учитель Ян Щепаник, титулярний радник із Гродненського округу О. Слухаєвський, винахідник О. Полумордвинов, професор із Петербурга Б. Розінг, угорський інженер Деніс Міхалі, німецький винахідник Ф. Околіксані, український дослідник Борис Грабовський та багато інших учених-одинаків чи й цілих колективів радіоспецлабораторій [1].

Неабиякий інтерес до телебачення виявили учасники Першого Всеросійського електротехнічного з'їзду, який проходив у Петербурзі в грудні 1899 р., де були виголошені змістовні доповіді О. Попова "Телеграфування без дротів", К. Перського "Сучасний стан питання електробачення на відстань". Згодом, наприкінці 1900 р., ця тема зазвучала й на Міжнародному конгресі в Парижі, де росіянин болгарського походження Костянтин Перський, представляючи міжнародній спільноті свою працю, фактично вперше застосував термін "television", який згодом увійшов до міжнародного обігу [2]. І хоча водночас ще використовувалися інші назви, тоді телебачення ще виборювало право на повноцінне функціонування у медіапросторі, все ж неологізм поступово входив до активної лексики багатьох мов. Практично синхронно до мововведення відбувалося становлення новоствореного засобу комунікації. Телебачення поступово розвивалося майже одночасно в різних країнах світу, накопичуючи великий теоретико-практичний досвід, генеруючи нові ідеї й рішення. Паралельно до практичних експериментів рухалася й наукова думка, визначаючи багатовекторний характер досліджень. Саме тому телебачення сьогодні вважається одним із наукових пріоритетів для багатьох сфер людської діяльності. Теорія журналістики має в цій галузі, як уже зазначалося, суттєві напрацювання й потужні перспективи.

Отже, повертаючись до порушеної проблеми термінології, зауважимо, що нині більшість профільних видань (маються на увазі теоретико-методологічні джерела) подають ідентичні визначення поняття "телебачення" – від загального, звертаючи увагу на його здатність передавати звуки та зображення на відстань за допомогою технічних засобів, до більш конкретного, розглядаючи телебачення в кількох площинах: технічній – як спосіб поширення на відстані за допомогою електричних систем та електронних засобів зв'язку зображень рухомих і нерухомих об'єктів зі звуковим супроводом; професійній – як аудіовізуальний засіб масової інформації й комунікації; суспільній – як галузь науки, техніки і культури [3].

Оскільки в українській мові слово "телебачення" вважається загальновживаним багатозначним поняттям, є сенс перевірити його значення у виданнях словниково-довідникового формату. Новий тритомний тлумачний словник української мови, виданий у 2001 р. (укладачі В. Яременко, О. Сліпушко), пропонує таке визначення: "Телебачення – 1. Передавання сигналів на відстань за допомогою засобів електро- та радіозв'язку; телевізія; // Радіомовлення з передаванням зображень із телевізійного центру. 2. Галузь електротехніки, що досліджує й розробляє технічні засоби передачі зображень на відстань" [4].

Серед фахово орієнтованих довідників можна звернутися до книги Д. Григораша "Журналістика у термінах і виразах" (1974), яка тривалий час уважалася однією з найкращих праць такого спрямування. Як зазначають дослідники історії журналістики, цей довідник справді "був єдиною книжкою, що вміщувала розроблену в радянський час українськими вченими поняттєво-термінологічну систему журналістикознавства й не втратила певного значення досі" [5].

Справді, у довіднику досить повно й вичерпно розглянуто приблизно 1700 термінів і висловів, присвячених теорії й практиці журналістики, представлено найбільш поширені лексеми цієї галузі, зокрема й такі, що пояснюють термінологію телебачення, а це понад 60 статей. Утім, заглибившись у смислове значення запропонованих понад тридцять років тому визначень, з'ясовуємо, що подекуди вони частково втратили свою актуальність або й зовсім є архаїчними (насамперед це стосується партійно-ідеологічних нашарувань), адже впродовж останніх десятиліть ця галузь журналістики здійснила ефективний поступ уперед, завдячуючи технічним, економічним, соціально-політичним та культурологічним змінам у суспільстві. Тому процитуємо довідник, вилучивши з тексту окремі фрагменти:

"Телебачення (гр. теле- -далеко +бачити ) – процес передачі на відстані й прийому на екран зображень рухомих та нерухомих об'єктів за допомогою технічних засобів електро- чи радіозв'язку. Принцип дії ґрунтується на перетворенні світлової енергії в електричні імпульси, посиланні цих імпульсів на віддаль і перетворенні їх на світлові сигнали. За допомогою телебачення можна передавати кінофільми, театральні вистави, спортивні змагання, масові маніфестації, виробничі процеси тощо. Ці великі технічні можливості перетворили телебачення у мистецтво безумовного відображення життя в формах самого життя і реальному часі" [6].

Наукове видання "Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат" (1997), оглядаючи різні сфери ЗМК, пропонує зосередитися на визначенні київської дослідниці природи телебачення Т. Щербатюк, яка однією з перших в Україні здійснила наукову розвідку, присвячену становленню Українського телебачення як типу республіканської телевізійної програми в контексті функціонування загальносоюзного мовлення [7], а також узяла активну участь у розробці й втіленні у навчальний процес комплексної програми підготовки тележурналістських кадрів в одному з провідних вищих навчальних закладів України (фахову освіту для тележурналістів понад 35 років тому започаткував факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.).

Отже, у статті "Телебачення (Телевізія)" авторка, вказуючи на етимологію слова (від грец. tele – далеко, лат. visio – бачений), формує уявлення про телебачення як:

"– спосіб поширення на відстані за допомогою електричних систем та електронних засобів зв'язку зображень віддалених і, як правило, з далекого місця невидимих предметів разом зі звуковим супроводом; система технічних засобів, для цього призначена;

– форма комунікації;

– засіб масової інформації, політичного, мистецького та естетичного виховання, організації вільного часу;

– канал поширення творів мистецтва;

– вид мистецтва;

– галузь науки, техніки і культури" [8].

Продовжуючи пошук, не оминемо й доробків одного з львівських науковців З. Дмитровського, який здобув авторитет серед колег, вивчаючи впродовж багатьох років інформаційне телевізійне мовлення. Вартими наукового наслідування є позиції, винесені на захист у кандидатській дисертації, побудованій на матеріалах саме Українського телебачення і присвяченій специфіці, формам та методиці телевізійної інформації [9], а також міркування автора про стан сучасного національного телебачення, зокрема у публікаціях: "Інформаційне телемовлення України: здобутки і прорахунки" [10], "Телевізійне інформування в Україні: подолання реліктів тоталітарної журналістики" [11]; працях, присвячених аналізу жанрової проблематики інформаційного мовлення, а саме: "Коментар в інформаційній телепрограмі: особливості, методика підготовки" [12], "Особливості підготовки інформаційного телесюжету" [13], "Інтерв'ю в інформаційній телепрограмі: особливості, методика підготовки" [14]; наукових статтях, де порушуються питання політичного контексту на ТБ: "Політичне інформування на телеекрані" [15], "Деякі проблеми політичного інформування в українському телепросторі" [16] та ін. З. Дмитровський упорядкував також актуальні видання словниково-довідкового формату: у 2001 р. вийшов друком "Словник телевізійних термінів", який охопив широку поняттєву базу телебачення, а кількома роками пізніше, у 2004 р., – довідник "Термінологія зображальних засобів масової комунікації", де запропоновано стисле пояснення основних понять, термінів та висловів, споріднених за зображальними характеристиками засобів масової комунікації, серед яких чільне місце посідає телебачення. Власне, саме цей термін учений тлумачить так:

"Телебачення – виробництво і поширення аудіовізуальних передач та програм. Один із наймасовіших засобів поширення інформації (політичної, культурної, пізнавальної тощо), різновид мистецтва, потужний електронний засіб донесення до глядачів творів інших мистецтв; галузь науки, техніки і культури" [17].

Наведені приклади красномовно свідчать про ініціативу українських науковців щодо створення актуальної термінологічної бази теорії телебачення й тележурналістики, яку, вочевидь, необхідно концептуально розширювати і доповнювати.

Оглядаючи сучасні джерела із теорії журналістики, де закладені основи поняттєвого апарату [18], підсумуємо: здебільшого автори надають перевагу використанню типових (словникових) визначень телебачення як виду журналістики, подекуди формулюють власні дефініції в межах існуючої традиції. Водночас можна стверджувати, що сучасні дослідники телебачення прагнуть вийти за межі окреслених стандартів. Отже, наявну поняттєву базу теорії телевізійної журналістики варто розширити за рахунок уведення додаткової актуальної характеристики поняття "телебачення", вмотивовуючи таку потребу розвитком сучасного ТБ як у технічному, технологічному, виробничому, економічному, так і у творчому аспектах.

1. Мащенко І. Г. Міфи і реалії телерадіоефіру. – К.: Агентство ТРК, 2001. – С. 16.

2. Мащенко І. Г. Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу. – К.: Україна, 2005. – С. 26.

3. Гоян В. В. Типові та жанрові особливості інформаційної телепрограми: Посіб. для студ. Ін-ту журналістики. – К.: Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2001. – С. 48.

4. Новий тлумачний словник української мови. – Т. 3. – К.: Аконіт, 2001. – С. 515.

5. Трачук Т. А. Розроблення в радянський час українськими вченими навчального курсу теорії і практики журналістської творчості // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2005. – Т. 18. – С. 107.

6. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах. – Л.: Вища школа, 1974. – С. 239.

7. Щербатюк Т. В. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы. Формирование и современные тенденции развития: Автореф. дисс. …к. филол. н. – К., 1982. – 23 с.

8. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. – К.: Школяр, 1997. – С. 26–29.

9. Дмитровский З. Е. Телевизионная информация: специфика, формы, методика. (На материалах Украинского телевидения): Автореф. дисс. ... к. филол. н. – К., 1988. – 16 с.

10. Дмитровський З. Є. Інформаційне телемовлення України: Здобутки і прорахунки // Українська журналістика: формування сучасного обличчя. Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Журналістика. – Л.: Світ, 1993. – С. 17–26.

11. Дмитровський З. Є. Телевізійне інформування в Україні: подолання реліктів тоталітарної журналістики // Доп. та повідом. Другого міжнарод. конгресу україністів. – Л., 1994. – С. 332–335.

12. Дмитровський З. Є. Коментар в інформаційній телепрограмі: особливості, методика підготовки // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1997. – Вип. 20: Українська журналістика: історія і сучасність. – С. 34–38.

13. Дмитровський З. Є. Особливості підготовки інформаційного телесюжету // Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє: Зб. наук.-метод. праць. – Л., 1997. – С. 92–97.

14. Дмитровський З. Є. Інтерв'ю в інформаційній телепрограмі: особливості, методика підготовки // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук.-метод. праць. – Л., 2000. – Вип. 3. – С. 342–348.

15. Дмитровський З. Є. Політичне інформування на телеекрані // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Л., 1999. – Вип. 2. – С. 190–195.

16. Дмитровський З. Є. Деякі проблеми політичного інформування в українському телепросторі // Зб. праць кафедри укр. преси. – Л., 2000. – Вип. 3. – С. 82–88.

17. Дмитровський З. Є. Термінологія зображальних засобів масової комунікації. Довідкове видання. – Л.: ВЦ ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – С. 149.

18. Введение в теорию журналистики: В 2 ч. / Сост. Е. П. Прохоров. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – Ч. 1. – 78 с.; Ч. 2. – 80 с.; Телевизионная журналистика: Учеб. / Под ред. Г. В. Кузнецова, В. Л. Цвика, А. Я. Юровского. – 4-е изд. – М.: Изд-во МГУ, 2002. – 300 с.; Шкляр В. І. Основи теорії журналістики. – К.: Віпол, 1996. – 258 с.; Корконосенко С. Г. Основы теории журналистики. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995. – 427 с.; Корконосенко С. Г. Основы журналистики: Учеб. пос. для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 287 с.; Москаленко А. З. Теорія журналістики. – К.: Експрес-об`ява, 1998. – 334 с.; Владимиров В. М. Основы журналистики в понятиях и комментариях. – Луганск: Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 1998. – 140 с.; Багиров Э. Г. Очерки теории телевидения. – М.: Искусство, 1978. – 152 с.; Ворошилов В. В. Журналистика: Учеб. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 1999. – 304 с.; Вартанов Г. І. Короткий довідник журналіста. – К.: МО України, 2000. – 40 с.; Гриценко О. М., Шкляр В. І. Основи теорії міжнародної журналістики. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. – 304 с.; Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підруч. – Л.: ПАІС, 2000. – 366 с.; Мащенко І. Г. Міфи і реалії телерадіоефіру. – К.: Агентство ТРК, 2001. – 260 с.; Мащенко І. Г. Лики і лиця телерадіопростору. – К.: ГО "Українська Медіа Спілка", 2003. – 400 с.; Мащенко І. Г. Телевізійні аномалії: Мас-медійні історії в деталях. – К.: ЗАТ "Телерадіокур"єр", 2005 р. – 216 с.; Мащенко І. Г. Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу. – К.: Україна, 2005. – 384 с.; Борецкий Р. А. Осторожно – телевидение! Научно-публицистические заметки. – М.: Икар, 2002. – 260 с.; Бугрим В. В., Мащенко І. Г. Телебачення прямого ефіру: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1991. – 200 с.; Гоян В. В. Типові та жанрові особливості інформаційної телепрограми: Посіб. для студ. Ін-ту журналістики. – К.: Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2001. – С. 48.; Вильчек В. М. Под знаком ТВ. – М.: Искусство, 1987. – 240 с.; Голядкин Н. А. Краткий очерк становления и развития отечественного и зарубежного телевидения. – М.: Ин-т повышения квалификации работников телевидения и радивещания, 1996. – 123 с.; Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. – К.: Наукова думка, 1993. – 130 с.; Кузнецов Г. В. ТВ журналистика: критерии профессионализма. – М.: РИП Холдинг, 2002. – 220 с.; Муратов С. А. Телевидение в поисках телевидения. Хроника авторских наблюдений. – М.: Изд-во МГУ, 2001. – 176 с.; Нечай О. Ф. Телевидение как художественная система. – Минск: Наука и техника, 1981. – 256 с.; Руднев В. П. Словарь культуры ХХ века: ключевые понятия и тексты. – М.: Аграф, 1999. – 384 с.; Телевизионная мозаика: Сб. статей / Сост. В. Л. Цвик. – М.: НИАНО "Институт истории и социальных проблем телевидения", 1998. – Вып. 3. – 148 с.; Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук.-метод. праць / Відп. ред. В. В. Лизанчук. – Л.: ВЦ ЛНУ, 2002. – Вип. 4. – 190 с.; Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Зб. наук.-метод. праць / Відп. ред. В. В. Лизанчук. – Л.: Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту, – 1997. – 160 с.