д філол. н., проф.
УДК 655.5(71;477)
Ключові слова: українська діаспора, видавнича діяльність Анни Фігус-Ралько.
The article is dedicated to the analysis of diverse activity of a well known editor and publisher Anna Figus-Ralko, who also edited Canadian newspaper "Ukrainsky Holos" (Ukrainian Voice) and who was the first woman-president of editors' union "Tryzub" in Winnipeg. Anna Figus-Ralko is 80 on the 22th of September 2006.
Keywords: Ukrainian diaspora, publishing activity of Anna Figus-Ral'ko.
Рік у рік наші співвітчизники все глибше й повніше пізнають невіданий досі, заборонений донедавна тоталітарним режимом для вивчення і спілкування материк, який називається у к р а ї н с ь к а д і а с п о р а. Розсіяна у просторі й часі, гартована у буревіях суспільних і політичних зломів епох, вона постає перед нами сьогодні рідною та близькою і водночас неоднаковою та неоднозначною – і за релігійними переконаннями, і за політичними уподобаннями, і за житейським досвідом. Та спільною рисою для цього материка в усі часи була й лишається дотепер відданість його поселенців Старому Краєві (так тужливо називали перші емігранти за океаном покинуту ними назавжди українську землю), вірність традиціям, мові й культурі своїх батьків, дідів. І така відданість для декого з нас, в Україні сущих, – зденаціоналізованих і зманкурчених, збайдужілих і розчарованих, – є часом незбагненною, неймовірною, загадковою.
Історію української діаспори, результативну діяльність створених нею в чужомовному оточенні численних наукових, освітніх, релігійних, молодіжних організацій та інституцій з чітко окресленою національно-патріотичною ознакою, феномен незнищенності українського духу поза межами своєї Батьківщини нинішнє покоління українських дослідників має можливість вивчати не лише з архівних документів, книжкових чи періодичних видань, а й безпосередньо з біографій сучасників – найактивніших, найсвідоміших, найнебайдужіших представників розсіяного світами українського квіту. До саме таких наших земляків за кордоном належить і відома в діаспорі та в Україні громадська діячка, багаторічний співробітник, а згодом і керівник найстарішого в Канаді українськомовного часопису "Український Голос", видавничої спілки "Тризуб", засновник і голова комітету "Допомога Україні" при "Українському Голосі", співголова благодійної організації "Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)" Анна Фігус-Ралько.
Мамі Анни Фігус – також Анні – було трохи більше трьох років, як привезли її із села Сапогів Борщівського повіту на Тернопільщині до Канади ще молоді батьки – Микола й Анастасія Цехміструки. Фактично вони належать до числа тієї незначної частини відчайдухів-галичан, хто більше ста років тому відкрили піонерську сторінку освоєння канадських прерій українськими переселенцями. Було то 1896 р. Батько Анни – Антон, також з Тернопілля, – прибув до Канади 18-літнім юнаком 1907 р [1].
У пошуках кращої долі їхали наприкінці ХІХ ст. у невідомі, тривожні й водночас обнадійливі заокеанські світи наші земляки. Чужинці називали їх тоді русинами, буковинцями, галичанами, волиняками, лемками, наддніпрянцями. Називали так тому, що не вважали тоді державою й саму Україну, розшматовану, роздерту поміж сильнішими сусідами – Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією. Історично несправедливі слова "рутеніш", "рутенійці" надовго стали ознакою національного "я". Потрапивши в чуже оточення, не знаючи тамтешніх законів, мови, будучи в переважній більшості малописьменними, розпорошеними на великих відстанях, вони все ж приходили до самоусвідомлення і самоствердження.
Так поступово, впевнено і гідно ставали переселенці з українських теренів у далеких європах і канадах саме українцями. Ставали тому, що клали до торбини з-поміж найнеобхідніших у дорозі речей жменьку рідної землі, а нерідко – й томик Шевченкового "Кобзаря" чи Біблії рідною мовою. І це берегло їхню пам'ять, навертало на батьківські звичаї, спонукало думати. І оберегами цієї пам'яті, цих звичаїв ставали незабаром споруджені власними руками, на зароблені своїм потом і мозолями кошти церкви і храми, школи й народні доми, інститути й читальні, засновані з власної ініціативи й за покликом душі перші україномовні друковані органи і книжкові видавництва [2] .
Аби міцніше триматися своєї віри й мови, вони прагнули селитися неподалік один від одного. Так і виникали на розчищених лісових галявинах чи посеред неозорих прерій південної Манітоби нові поселення з рідними і хвилюючими серця назвами – Луківці, Сеньків, Мазепа, Сірко, Франко… Перші власні й громадські помешкання зводилися, звичайно ж, в українському стилі. Околицю заселеного раніше німцями Стюартборна, де разом першими українцями осіли й батьки Анни Фігус, назвали Шевченкове. Там і народилася авторка книги 22 вересня 1926 р.
Виростала, як сама згадує, в українському середовищі, з "Кобзарем" у руках і вічною тугою за Україною, яку завжди читала в маминих і татових очах. Перед смертю батьки просили своїх п'ятьох дітей, найменшою серед яких була Анна, завжди пам'ятати, хто вони, звідки і чому тут опинилися, не забувати батьківську мову і їхню Батьківщину – Україну [3]. Цей батьківський заповіт діти Анни і Антона Фігусів з честю пронесли своїми непростими житейськими дорогами.
Початкову й середню освіту Анна Фігус здобула в державній школі "Шевченко", яка й тепер, незважаючи на зміну назви поселення на Вайта, має цю назву. Навчаючись у шостому класі, вона написала свою першу замітку до "Українського Голосу" – україномовного всеканадського щотижневика, який від початку заснування в 1910 р. передплачували й перечитували вечорами по кілька разів кожне число батьки. Незабаром – у числі від 26 квітня 1939 р. – ця замітка була опублікована. Йшлося в ній про створене при українській церкві Пречистої Діви Марії молоденьке сестринство, яке з участю авторки організувало серед українських дітей збірку коштів для купівлі церкві прикрас.
Батьки Анни, читаючи зі сльозами на очах цю замітку за підписом Ганя Фігус, не могли тоді й уявити, що доля їхньої найменшенької буде назавжди пов'язана з цією газетою, а зміст допису визначить її життєве кредо – не зректися свого українства, берегти і стверджувати його дух, завжди і в усьому допомагати Старому Краєві.
Закінчивши курс книгознавства в бізнесовому коледжі та курси української і російської мов у Манітобському університеті, Анна в лютому 1946 р. приходить у редакцію "Українського Голосу" на посаду адміністраторки. На той час газета гриміла по цілій Канаді, бо тут зібрався гурт професійно підготовлених і патріотично налаштованих журналістів як старшого, так і молодшого покоління. Газету редагував відомий у діаспорі український діяч Мирослав Стечишин. Перший багатолітній редактор часопису о. Кудрик готував до друку додаток "Голосу" – "Вісник", який пізніше став окремою газетою – друкованим органом Української греко-православної церкви. З редакцією тісно співпрацювали відомі українські вчені, які прибули до Канади з другою хвилею повоєнної еміграції. З поміж них – Дмитро Дорошенко, Леонід Білецький, пізніше – митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) [5]. То були незабутні роки професійного і громадянського становлення.
Наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. XX ст. житті української спільноти Канади відзначається пожвавленням діяльності численних громадських організацій та інституцій. Все голосніше заявляв про себе зокрема Союз Української Молоді Канади, до центрального апарату управління якого й запросили енергійну, приязну і чуйну Анну Фігус. У великих містах і віддалених фермах по всій Канаді створюються відділи цієї організації, проводиться немало просвітницьких, культурологічних заходів. Відбуваються з'їзди української молоді [5]. Доводилося немало їздити по Канаді, зустрічатися з молоддю, організовувати заходи.
Насиченими й результативними були роки її праці в Консисторії Української православної церкви в Канаді. Починала з двомовної секретарки, потім провадила адміністрацією редакції газети "Вісник", організовувала зібрання церковних речей. За дорученням митрополита Іларіона працювала з англомовною кореспонденцією, що надходила з Біблійного товариства в Лондоні [6]. Владика митрополит якраз завершував тоді свою 40-річну працю над повним перекладом українськомовної Біблії і їй довелося бути не лише свідком, а й учасником творення цієї найголовнішої справи всього життя Іларіона-Огієнка.
Переїхавши 1963 р. зі своєрідної столиці канадських українців Вінніпега до урбанізованого й американізованого Торонто, Анна Фігус не зійшла з української орбіти. Її запросили прилучитися до обнадійливого і перспективного проекту – покласти свою міцну цеглинку у становлення і ствердження нового освітнього і наукового осередку, створеного українцями в Канаді, – Інституту Св. Володимира [7]. Кілька років вона віддала посаді виконавчого секретаря, а згодом – адміністратора інституту. Хвилюючі спогади Анни Фігус-Ралько на вечорі Подяки основоположникам Інституту Св. Володимира у жовтні 1997 р. про перші роки діяльності цього закладу і про її участь у цьому згодом були опубліковані в "Українському Голосі".
У біографії авторки є ще одна цікава сторінка, пов'язана з Колегією Св. Андрея при Манітобському університеті, де вона певний час працювала після повернення до Вінніпега [8]. А коли до цього додати її активну участь у діяльності Союзу Українських Жінок Канади, Комітеті Українців Канади, то можна без перебільшення ствердити, що за життєписом авторки цієї книги можна вивчати й історію перелічених вище українських інституцій та громадських організацій у Канаді, бо до їхньої багатогранної й результативної діяльності вона мала найбезпосередніше відношення.
Свій самостійний життєвий шлях Анна Фігус-Ралько починала в юному віці з "Українського Голосу" та Видавничої спілки "Тризуб". Сюди й повернулася на початку 90-х рр., ставши спочатку касиром, секретарем, а згодом і першою жінкою-президентом цієї спілки.
На період президентства Анни Фігус-Ралько у видавничій спілці "Тризуб" припало святкування 90-річчя "Українського Голосу". З метою надання цій даті всеканадського звучання був організований ювілейний комітет, який провів цілий ряд змістовних заходів. Найголовніші з них – урочистий банкет у Вінніпезі з нагоди ювілею, де було виголошено дві основні доповіді, згодом опубліковані в "Українському Голосі", – Анни Фігус-Ралько і автора цих рядків [9]. Чималих зусиль довелося їй докласти й до реалізації ще одного ювілейного проекту – створення і випуску відеофільму про історію цього найстарішого в Канаді україномовного часопису. Всеканадська презентація цього фільму відбулася 29 квітня 2001 р.
Майбутнім дослідникам феномену українського друкованого слова на канадських теренах стане в нагоді й книжкове видання про цей часопис, створене і випущене також за безпосередньої участі Анни Антонівни. Ілюстрована рідкісними архівними знімками книга "Історія "Українського Голосу" в біографіях його основоположників і будівничих" (обсягом 112 сторінок) побачила світ у Вінніпезі ще 1995 р. Передмова й ґрунтовна наукова розвідка про цей часопис уміщені у книзі за підписом Анни Фігус-Ралько. Видання присвячене піонерам українського руху в Канаді.
Перелік добрих починань, які вдалося здійснити за цей час, займе не одну сторінку тексту. Але варто виокремити з-поміж них найважливішу, найвдячнішу, найблагороднішу справу, через яку ім'я цієї неспокійної за вдачею і доброї душею жінки навічно увійде в історію не лише української діаспори, а й сучасної України. Йдеться про створений нею 11 грудня 1991 р. при редакції "Українського Глосу" комітет "Допомога Україні" [10].
Звернімо увагу на дату заснування цього громадського об'єднання. Пізно ввечері 2 грудня 1991 р. весь заокеанський світ довідався приголомшливий результат референдуму – довгоочікуваного волевиявлення українського народу жити в самостійній, незалежній Українській державі. І вже через тиждень Анна Фігус-Ралько реєструє в Канаді організацію, головною ціллю якої є збір коштів для гуманітарної допомоги Україні, зокрема посильна підтримка тих українців, які найбільше потребують допомоги – діти-сироти, інваліди, пенсіонери, інтелігенція.
Насамперед комітет узяв під свою опіку сиротинські будинки та школи-інтернати. У великообсяговому адресарі, який ретельно ведеться пані Анною ось уже майже десять років, детально зафіксовано, кому, на яку адресу і що конкретно надіслано. В окремій картотеці зберігається величезна кількість листів-відповідей. Сотні, тисячі доземних подяк, схвильованих сповідей і щирих зізнань з усіх куточків України. Для багатьох наших малозахищених громадян в умовах розгулу дикого ринку і затяжної кризи такі посилки стають справді рятівними. Не може не вражати ця цифра: за період від 1991 до 2001 рр. пані Анна запакувала і надіслала в Україну понад 3 тис. посилок-пачок із продуктами та одягом загальною вагою приблизно 60 тонн. Пересилка ж однієї такої посилки з Канади в Україну коштує понад сто доларів. Тому, зрозуміло, що голова комітету постійно дбала про розширення кола жертводавців. А їх, людей з чуйними серцями, не байдужих до чужої біди, серед канадських українців немало.
Саме завдяки своєму духовному наставнику і вчителю митрополиту Іларіону Анна Фігус-Ралько прилучилася до складного й захопливого процесу книготворення, що знадобиться їй пізніше, коли організовуватиме напередодні 1000-ліття хрещення України-Руси висилання до Тернополя і Києва релігійної літератури, коли очолюватиме видавничу спілку "Тризуб", коли видаватиме 4-томне видання Шевченкового "Кобзаря" з коментарями Леоніда Білецького.
Запам'яталась їй одна розмова з владикою, коли одного разу вела з ним мову про доцільність виділення ще однієї кімнати для зберігання книг. Він тоді якось замріяно говорив про зібраний ним безцінний скарб – книгозбірню, про те, що книги, як і люди, мають свої долі. "Я не доживу, напевне, до тієї пори, – мовив стиха. – А вам, переконаний, випаде щастя пересилати ці книги у вільну Україну. Збирайте їх, дорога Анно, в одне місце і вірте, такий час настане".
У здійсненість цих митрополитових мрій вона тоді мало вірила. А згодом часто згадувала ті слова і переконувалася не раз, якими пророчими були вони!
"Чи й могла уявити тоді, – згадує А. Фігус-Ралько, – що пройде небагато часу і я матиму найбезпосередніше відношення до реалізації тієї Огієнкової мрії – пересилання його книг на материкову Україну. І не тоді, коли ми дочекалися незалежності України, а дещо раніше, ще в радянські часи. Символічно, що першими такими книгами були примірники Біблії, перекладені митрополитом Іларіоном і видані в Англії заходами Британського і Закордонного біблійного товариства" [11].
Сталося це ще 1988 р. Саме тоді в Радянському Союзі, переважно в Москві, широко відзначали 1000-ліття хрещення Русі. Й тодішні партійні ідеологи вважали за можливе до цієї політичної дати не лише дозволити церкві перевидати Біблію в українському перекладі Івана Огієнка, щоправда, без зазначення імені перекладача, а й прийняти для України від української діаспори подарунок – кілька сотень Біблій нашою мовою, зібраних за ініціативою пані Анни в Канаді.
Перші 40 примірників Біблії вона особисто відправила на свою рідну Тернопільщину.
У 1989 р., знову ж таки за наполяганням організаторки акції Анни Фігус-Ралько, "дозвільний асортимент книг було розширено: разом із Бібліями в Україну були надіслані й інші богослужбові книги, зосібно й "Свята Почаївська лавра" митрополита Іларіона", що побачила світ у Вінніпезі 1961 р. За журнальним записом пані Анни, лише до Почаєва було відправлено шість примірників цієї книги на кілька адрес, зокрема благочинному архімандриту Питириму, ієродиякону Мелетію, ієромонаху Петру, бібліотеці Почаївської лаври [12].
Загалом протягом 1988–1990 рр. колишня співробітниця митрополита Іларіона Анна Фігус-Ралько надіслала понад 100000 примірників українськомовних книг на близько 5 тис. адрес в усіх областях України, а також до Росії.
Акція пересилки в Україну виданих у діаспорі книжок активніше тривала вже після 1991 р., коли зникли політичні й бюрократичні перепони для цієї поважної справи. Через комітет "Допомога Україні" лише за перші два роки його діяльності Анна Фігус-Ралько переслала в Україну близько ста тисяч книг на більш ніж тисячу адрес. Це були переважно книги, які зберігалися на складах Консисторії Української православної церкви в Канаді та редакції газети "Український Голос". У додаток до цього з власної бібліотеки, яку активно збиралося протягом усього свого життя, Анна Антонівна вислала власним коштом до бібліотеки Київської духовної академії та семінарії 2452 книги і до Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАНУ – 2056 книг [13].
Зі створенням за ініціативою Анни Фігус-Ралько в Україні 2000 р. благодійної організації – Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) – видання ненадрукованих творів митрополита Іларіона, які протягом тривалого часу зберігалися у вінніпезькому архіві, розпочалося вже на українській землі. Досі в двох серіях унікального видавничого проекту "Запізніле вороття" ("Рукописна спадщина" та ""Канадські першодруки") вже побачили світ десять томів цього автора [14]. Це, зокрема, "Історія української літературної мови", "Українська культура", "Свята Почаївська лавра", "Слово про Ігорів похід", "Українське монашество", "Тарас Шевченко", "Богдан Хмельницький", "Рятування України", "Українська церква за час Руїни". Переважна частина примірників з двотисячних накладів кожного видання розсилається фундацією безкоштовно в бібліотеки, навчальні заклади та приватним особам згідно зі створеним Анною Фігус-Ралько адресарем.
Кореспондент однієї з канадських газет в інтерв'ю, присвяченому діяльності комітету "Допомога Україні", запитав у пані Анни: що спонукає її, вже пенсіонерку, щодня сідати за кермо свого авто і їхати майже 20 кілометрів до редакції "Українського Голосу" пакувати посилки, готувати звернення до земляків через газети і радіо, організовувати для цього усілякі зустрічі, залучати молодь? Тим більше, що така праця є цілком добровільна і зовсім не оплачувана. Вона відповіла: "Заповіт батьків пам'ятати про свої витоки. Я, народжена в Канаді, не лише пам'ятаю про своє українське коріння, а й роблю посильно все, щоб моя рідна Україна швидше стала на ноги. Аби людям у ній жилося легше й веселіше. Я вірю, що так воно і буде" [15].
1. Фігус-Ралько А. Українська Канада / Упоряд., авт. передм. і приміт. М. С. Тимошик. – К.; Вінніпег, 2003. – 184 с.
2. Darcovich W. Ukrainians in Canada: the struggle to retain their identity. – Ottawa, 1967. – 38 p.
3. Фігус-Ралько А. Розповіді моєї мами // Український Голос. – Вінніпег, 1998. – 8 лют.
4. Історія "Українського Голосу" в біографіях його основоположників і будівничих / Упоряд. А. Фігус-Ралько. – Вінніпег, 1995. – 112 с.
5. Марунчак М. Історія українців Канади: У 2-х т. – Т. 1. – Вінніпег, 1968. – С. 11–12.
6. Тимошик М. "Лишусь навіки з чужиною...": митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. – К.; Вінніпег, 2000. – С. 464–466.
7. Перед брамою: Нарис історії Інституту Св. Володимира в Торонто / Упоряд. Н. Когуська. – Торонто, 1969. – 127 с.
8. Фігус-Ралько А. Перші літні курси при Колегії // Український Голос. – 1997. – 15 верес.
9. Тимошик М. Місійна роль українського друкованого слова: до ствердження українського духу в Канаді "Українським Голосом" // Український Голос. – 2000. – 13 листоп.
10. Когуська Н. Безкорислива гуманітарна акція // Український Голос. – 1993. – 22 берез.
11. Фігус-Ралько А. Душа його – в Україні: Спогад про митрополита Іларіона // Тимошика М. Лишусь навіки з чужиною... – К.; Вінніпег, 2000. – С. 465.
12. Лист Анни Фігус-Ралько до професора Миколи Тимошика від 3 лютого 2004 року // Особистий архів Миколи Тимошика. – Папка "Листування (Канада)".
13. Лист Анни Фігус-Ралько до професора Миколи Тимошика від 7 серпня 2006 року // Особистий архів Миколи Тимошика. – Папка "Листування (Канада)".
14. Чикирисов Ю. Недруковані досі твори Івана Огієнка вийдуть незабаром в Україні зусиллями нещодавно створеної в Києві Фундації його імені // Літературна Україна. – 2001. – 27 груд.
15. "Наша праця цілком добровільна", або Чим займається Допомоговий комітет при "Українському Голосі" // Український Голос. – 1999. – 28 черв.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові