Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентська творчість || Різне


Саморегулювання як принцип функціонування мережевих медіа

Данькова Н. О.

студ.
УДК 082.1

 

У статті розглядаються та аналізуються особливості й принципи діяльності інтернет-видань через механізм контролю медіаспільнотою.

Ключові слова:саморегулювання, інтернет-видання.

The article considers and analyses special features and working principles of Internet editions through the controlling mechanisms of media community.

Key words: self-regulation, internet publishing.

Розвиток інтернет-журналістики та її функціонування в Україні стає важливою складовою інформаційної індустрії. З огляду на специфіку інтернету та законодавчо неврегульований статус мережевих видань, що дає їм більшу свободу, ЗМІ "всесвітньої павутини" відігравали значну роль у протидії інформаційній блокаді та руйнуванню дезінформаційної системи, створеної за часів режиму Леоніда Кучми. Коли традиційні засоби масової інформації опинилися в тенетах політичного тиску та цензури, інтернет став ледь не єдиним джерелом оперативної та об'єктивної інформації. Однак обмін інформацією через інтернет має й свої небезпеки: зростає загроза розкриття державних таємниць, поширення недостовірної інформації тощо. Все це посилює роль регулювання мережі та зумовлює актуальність даного дослідження.

Метою статті є визначення специфіки функціонування мережевих медіа в Україні. Для вирішення поставленої мети необхідно:

– визначити особливості інтернет-ЗМІ в Україні, їх правовий статус;

– розглянути роботу мережевих медіа в умовах цензури;

– дослідити можливість контролю за діяльністю інтернет-видань через механізм саморегулювання.

Мережеві медіа дедалі частіше опиняються в центрі уваги українських та закордонних журналістикознавців. Зокрема, інтернет-журналістику досліджували О. Мелещенко, В. Різун, О. Чекмишев, В. Іванов, О. Калмиков, Л. Коханова, М. Лукіна, І. Фомічева, Дж. Гол, Т. Нельсон, Н. Пол та багато інших. Питання регулювання та контролю діяльності мережі також вивчали українські медіаюристи та медіафахівці.

Сукупність сайтів "всесвітньої павутини" є доволі різнорідною. Однак з кожним роком кількість мережевих медіа зростає. Інтернет стає доступнішим, інформація оперативнішою, а віртуальні ЗМІ конкурентоспроможнішими.

Інтернет-медіа, як і традиційні, мають свою специфіку та особливості комунікації. Попри те, що інтернет за своєю природою є неоднорідним, і будь-який сайт певною мірою можна розглядати як засіб масової комунікації, інтернет-видання варто вирізняти через їх призначення для розв'язання завдань, властивих друкованому й електронному немережевому засобам масової інформації [1].

У мережі існують різні види таких медіа. Найбільш поширене класифікація інтернет-видань передбачає поділ їх на дві основні групи: інтернет-сторінки традиційних ЗМІ, насамперед друкованих, та окремі інтернет-видання. Інколи як окремий вид інтернет-видань виділяють "змішані", до яких належать немережеві видання та веб-версія, які варто розглядати як самостійний проект. Оскільки окремі інтернет-видання є цілковитим породженням мережі, то здебільшого розглядатимуться саме вони. На думку експертів, приблизно 300 мережевих газет і журналів в Україні не мають своїх традиційних аналогів.

Для того, щоб заглибитись у специфіку інтернет-видань, варто зупинитися на трьох складових, які визначають умови існування журналістики в мережі:

– особливі властивості інтернету;

– відсутність законодавчо врегульованого статусу віртуальних ЗМІ;

– неможливість цензурування інтернет-медіа владними установами.

Власне, перші дві умови зумовлюють появу третьої..

Властивості інтернет-медіа. Було б дуже просто визначити інтернет-журналістику лише як журналістику, що використовує нові технологічні можливості. "Однак є вагомі підстави припускати, що в образі інтернет-журналістики ми маємо справу з якісно новим культурним і цивілізаційним феноменом. Цей висновок виходить хоча б з того, що інтернет спочатку породив інтернет-журналістику де-факто, а вже потім журналістика стала освоювати інтернет як середовище своєї професійної діяльності й визнала Web-журналістику де-юре", – зазначають російські дослідники інтернет-журналістики Калмиков та Коханова [1].

Мережа стала зручним механізмом поширення різноманітної інформації, яка поєднує в собі як особливості друкованих ЗМІ, так і телебачення та радіомовлення. Але водночас для вирішення поставлених завдань інтернет-видання мають свої суттєві переваги порівняно з традиційними ЗМІ. Варто зупинитися на основних оригінальних властивостях мережевих медіа. Більшість дослідників визначають три такі ознаки:

– гіпертекстуальність;

– інтерактивність;

– мультимедійність.

Як зазначав "батько-засновник" гіпертексту Т. Нельсон (Ted Nelson), головна особливість гіпертексту дозволяє створювати систему зв'язку між окремими документами за допомогою вбудованих у текст гіперпосилань [2]. О. Мелещенко вважає, що "кожне слово тексту дає доступ до нового тексту, створюючи справжній лабіринт знань" [3]. Гіперпосилання можна розділити на контекстуальні та тематичні. Така система пов'язаних повідомлень дозволяє читачам ознайомитись з історією питання або легко перейти на подібні за тематикою тексти. Також гіперпосилання для інтернет-ЗМІ є прийомом посилання на джерело інформації при її передрукуванні чи використанні.

"Однак принципова відмінність гіпертексту у світовій павутині полягає в тому, що цей зв'язок між окремими текстами здійснюється в єдиному середовищі, що дозволяє читати текст не тільки на одному рівні, як на папері, але завдяки внутрішнім й зовнішнім посиланням переглядати його вглиб", – пишуть російські дослідники Лукіна та Фоміна [2].

Слово "мультимедіа" виникло в 90-ті рр. XX ст. як матеріальна реалізація ідеї медіаконвергенції, тобто злиття всіх каналів передачі інформації – періодичної преси, радіомовлення, телебачення й інтернету – в одне ціле. Це такий, за влучним визначенням відомого сучасного медіа-дослідника М. Кастельса, "чарівний ящик", який міг би відкривати "глобальне вікно безмежних можливостей інтерактивного зв'язку у відео-, аудіо- і текстових форматах" [2]. Однак деякі дослідники виділяють мультимедіа як окрему галузь засобів масової інформації [4].

Таким чином, інтерактивність визначає характер комунікації мережевих медіа, гіпертекст дозволяє створювати віртуальні зв'язки між різноманітними повідомленнями, а мультимедійність підтверджує єдність інтернету та традиційних засобів масової комунікації.

Статус мережевих видань, які є самостійними виданнями, а не електронною версією інших ЗМК, має індивідуальний характер. Попри те, що мережевим виданням притаманні всі ознаки ЗМК, вони не мають офіційного статусу засобів масової інформації. В українському законодавстві, зокрема це Закони України "Про інформацію", "Про пресу", "Про інформаційні агентства", "Про телебачення та радіомовлення" тощо, інтернет не розглядається в контексті системи ЗМІ. Більше того, для регулювання конкретного виду мас-медіа (друкованого чи електронного) існує окремий галузевий закон: в аудіовізуальних – "Про телебачення та радіомовлення", у сфері друкованих – "Про пресу" тощо. Але не має жодного закону, який би регулював діяльність інтернет-видань.

Зовсім інша ситуація, приміром, у наших північних сусідів, оскільки в Російській Федерації мережеві видання розглядаються за аналогією як ЗМІ. "Під масовою інформацією розуміються призначені для необмеженого кола осіб друковані, аудіо-, аудіовізуальні й інші повідомлення й матеріали" (ст. 2 Закону РФ "Про засоби масової інформації" від 27 грудня 1991 р. № 2124-1). Визначення масової інформації в російському законодавстві цілком підходить до інформації на сайтах, бо повідомлення, що вміщуються на них, і матеріали, зокрема друковані, аудіо-, аудіовізуальні й ін., призначені для необмеженого кола осіб, за винятком сайтів з обмеженим доступом. Сам же сайт за законом також треба розглядати як засіб масової інформації, тому що він здійснює "періодичне поширення масової інформації". При цьому сайт явно не належить ані до друкованих, ані до телерадіомовних, а є так званим спеціалізованим ЗМІ [1].

В Україні спроби врегулювати статус інтернет-видань виникали неодноразово. Однак головна проблема полягає в розмежування інтернет-ЗМІ й інших інтернет-сайтів. Одним із варіантів такого розмежування може бути надання офіційного статусу мережевим медіа, але така реєстрація може стати на заваді вільному функціонуванню цих ЗМІ. Адже нині інтернет – це найбільш демократична система інформаційного обміну. Тому медіаюристи розглядають саме добровільну реєстрацію мережевих медіа як єдино можливу.

Реєстрація сайтів як засобів масової інформації в Російській Федерації відбувається нині за бажанням власника ресурсу. Так, на 15 серпня 2000 р. було зареєстровано приблизно сто ресурсів, за повідомленням заступника начальника Керування реєстрації й ліцензування МПТР Росії А. Александрова (Російська газета. – 2000. – 15 серп.). Хоча тут постає й інша проблема, яку варто розглядати швидше не в законодавчій, а етичній площині. Оскільки традиційні медіа, позбавлені реєстрації, припиняють свою діяльність, чого аж ніяк не можна сказати про мережеві. Адже навіть таким чином держава не здатна регулювати їх діяльність. "Дійсно, позбавлення сайту статусу ЗМІ – усього лише буде означати заборону на публікацію реєстраційних даних на першій сторінці сайту. При цьому немає можливості позбавити сайт домена або послуг хостинга", – пишуть російські дослідники Калмиков та Коханова [1].

Тому виникає запитання: чи потрібна взагалі реєстрація інтернет-ЗМІ? На думку медіаюриста Тараса Шевченка реєстрація інтернет-видань, навіть добровільна, не відповідає світовим стандартам свободи преси. "А якщо говорити термінами Європейської конвенції з прав людини, подібна реєстрація не є необхідною в демократичному суспільстві. Навіть добровільна реєстрація може бути першим кроком на шляху до контролю за інформацією в Інтернеті, тому цього кроку краще не робити" [5]. Отже, з одного боку, специфіка даного виду ЗМІ сприяє тому, що інформаційні повідомлення найкраще сприймаються саме в інтернеті. Різноманітні соціологічні дослідження доводять, що майбутнє інтернет-видань пов'язане з поданням новин. Однак в Україні мережа є не лише осередком інформації он-лайн, а й серйозної та різновекторної аналітики. З іншого боку, з огляду на неврегульованість статусу мережі, інтернет має більше можливостей протидіяти цензурі. Будь-яка подія чи факт, що не знайшли свого відображення в немережевих ЗМІ, на телебаченні чи у пресі, може з'явитися на віртуальних сторінках інтернет-видань. Це вщент розбиває і "криві дзеркала", й інформаційну блокаду будь-якої влади. Тому в умовах функціонування політичної цензури роль мережевих медіа є незаперечною.

Приміром, у Китаї у 1996 та 1999 рр. уряд намагався блокувати доступ до дисидентських веб-сайтів. Але, з огляду на специфіку даного мас-медіа, всі ці спроби не дали очікуваного результату. Оскільки інформація, з'явившись у мережі один раз, має тенденцію до дублювання (її копіюють та відтворюють з тих чи інших причин), а також розмноження завдяки додаванню анотацій, спростувань та посилань. І якщо Пекін у змозі заблокувати доступ громадянам Китаю до "Wall Street Journal", то навряд чи йому вдасться простежити за всіма сайтами, які легально чи нелегально копіюють матеріали з цього видання [6]. "Деякі режими забороняють вільний доступ до Інтернету, але вони не в змозі запобігти подаванню в мережу якихось дописів громадян. Інтернет створено таким, що він чинить опір спробам припинити потік інформації, яка циркулює в ньому. Раптом у мережі виникає перепона – й інформація просто знаходить інший шлях. Отож, арабські журналісти з багатьох країн Середнього Сходу, що використовують однакову мову, розміщують свої дописи на сайті AMIN (Arabic Media Internet Nitwork) інтернетової мережі арабських медій для усунення проблем цензурування місцевих новин у деяких країнах – але новини з інших арабських країн газетам дозволено висвітлювати [6]", – пише Джим Гол у книзі "Онлайнова журналістика".

За його словами, інтернет змусив уряди й корпорації вдаватися до найвитонченіших засобів цензури, тобто до дезінформації: "Тепер вони вдаються до дезінформації не менше, ніж до присилування до співпраці чи закриття видань [6]". Прикладом може бути ситуація з українськими медіа в часи режиму Леоніда Кучми. Внаслідок політичного тиску Адміністрації Президента, систематичного нав'язування "темників", українські громадяни та медіа опинилися в полоні дезінформаційної системи, про що, зокрема, писала редактор інтернет-видання "Телекритика" Н. Лігачова: "Організаційно-політична єдина система дезінформації та залізної завіси, що відділяє громадян від об'єктивної інформації ґрунтується на цілковитій лояльності до нинішнього президента власників більшості приватних ЗМІ, і насамперед, телекомпаній, у тому числі й центральних – "1+1", "Інтер", "Новий канал", "СТБ", "ICTV" [7].

Однак існування інтернет-ЗМІ є своєрідною гарантією марності цензурування. Саме на електронних шпальтах читачі можуть чітко бачити, що саме їхні уряди хочуть приховати. Тому, маючи таку "небезпечну" та непідконтрольну структуру, владні інститути зазвичай продукують твердження щодо зниження довіри до даного засобу масової комунікації та необхідності створення жорстких рамок контролю. Наявність непідконтрольного владі або будь-яким політичним силам інформаційно-комунікативного простору, на думку багатьох державних чиновників і політиків, є реальною загрозою для національної безпеки України. Спроби "приборкати" мережу виникали неодноразово. Приміром, 30 січня 2003 р. у Верховній Раді України за номером 3038 був зареєстрований проект Закону України "Про діяльність в сфері інформатизації", поданий на розгляд парламенту Кабінетом Міністрів України. Цей документ суперечив принципам і рекомендаціям Ради Європи і став марною спробою обмежити функціонування мережі.

Однак не слід забувати, що поширюючи неправомірну інформацію навіть через інтернет, ЗМІ все одно несуть відповідальність за її зміст. Це не залежить від того, має видання статус ЗМІ чи ні, позаяк відповідальність за поширення інформації настає за загальними правилами, визначеними Цивільним кодексом України. Наприклад, це стосується поширення порнографії, інформації, пов'язаної з насильством, недостовірної інформації тощо.

"Так само не можуть бути звільнені від відповідальності за перевірку інформації видання, які передруковують інформацію з Інтернет-сайтів. Серед журналістів поширена думка, що видання, яке, посилаючись на оригінал, передруковує інформацію, звільняє себе від відповідальності. Однак це зовсім не так. Згідно з Законом України "Про друковані ЗМІ", редакція і журналісти не несуть відповідальності за публікацію відомостей, що не відповідають дійсності, якщо вони є відтворенням матеріалів, надрукованих іншим ЗМІ з посиланням на нього. Адже інтернет не є друкованим ЗМІ, тому ця норма на нього не поширюється і, відповідно, така публікація не звільняє газету від відповідальності за перевірку інформації" [8].

Таким чином, основним принципом функціонування мережевих ЗМІ є саморегулювання. Оскільки законодавчі норми, якими б демократичними вони не були, так чи інакше, заганяють журналіста у вузькі рамки і, наче дамоклів меч, нависають над вартовими демократії. Жорстка система саме внутрішнього саморегулювання робить ЗМІ незалежними від влади. Це саме стосується і інтернет-журналістики. Якщо розглядати міжнародні документи щодо діяльності в інтернеті, то слід виокремити певні рекомендації Ради Європи. Комітетом міністрів Ради Європи 28 травня 2003 р. прийнята "Декларація про свободу комунікацій в Інтернеті". Основні принципи цієї Декларації – стимулювання саморегулювання поширення інформації в інтернеті, відсутність державного контролю і обмежень на поширення інформації в інтернеті. У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 5 вересня 2001 р. "Про саморегулювання і захист користувачів від інформації незаконного або шкідливого вмісту в сучасних комунікаційних і інформаційних послугах" також йдеться про такий механізм регулювання галузі.

Адже лише в такому разі, за умов відсутності (або мінімалізації) владного контролю, робота ЗМІ контролюється самим медійним середовищем. Для впровадження цього механізму потрібні не стільки державні програми чи розроблені декларації та концепції, скільки готовність самого медіасередовища будувати відносини на нових принципах. За таких умов зростає роль:

– професіоналізму інтернет-видань;

– етичних принципів;

– медіакритики.

Якщо значення перших двох чинників є незаперечним, то медіакритика потребує окремого розгляду. Якщо сприймати саморегулювання, як, приміром, найбільш прийнятний механізм саме для функціонування інтернет-видань, в більш широкому розумінні, тобто як схему внутрішнього самоконтролю в царині мас-медіа, то можна виокремити певні його складові в цілому для засобів масової комунікації. Що мається на увазі? У будь-яких принципах роботи преси в умовах демократії йдеться про те, що критика і контроль (за владою чи іншими інституціями) є основними завданнями ЗМІ. Критика зумовлює контроль, а контроль є механізмом впливу "четвертої влади". Звідси можна стверджувати, що критика ЗМІ посилює і контроль за ними. Але якщо ця критика лунає від самих ЗМІ, то і контроль за медіа здійснюють самі медіа. Таким чином, доходимо висновку, що медіакритика може бути механізмом саморегулювання журналістського середовища. А оскільки йдеться про критику в інтернеті, то слід зважати на те, що мережа фактично непідвладна цензурі. Це дає можливість виважено, всебічно, об'єктивно й збалансовано оцінювати діяльність медіа. Тобто в умовах, коли проблеми ЗМІ вирішують самі ЗМІ, зменшується владний тиск і розширюються межі свободи слова. Прикладом такого видання є "Телекритика".

Отже, що в умовах сучасного медіапростору найдосконалішим механізмом функціонування мережевих ЗМІ є саморегулювання, а невід'ємним елементом саморегулювання можна вважати медіакритику. Медіакритика майже не розглядається українськими дослідниками журналістикознавства. Однак це питання є доволі актуальним для подальших досліджень

 


1. Калмыков А., Коханова Л. Интернет-журналистика. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 383 с.

2. Лукина М., Фомичева И. СМИ в пространстве Интернета: Учеб. пособ. – М.: Изд-во МГУ, 2005. – 87 с.

3. Мелещенко О. Комп'ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір: Моногр. / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К.: 1998. – 200 с.

4. Чекмишев О. Основи професійної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики: Підручник-практикум. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2004. – 129 с.

5. Шевченко Т. Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання // Юридична газета. – 2004. – № 20.

6. Гол Дж. Онлайнова журналістика / Пер. з анг. – К.: К.І.С., 2005. – 344 с.

7. Архів публікацій Інтернет-видання "Телекритика" за 2002–2003 рр. – [01.02.06].

8. Інтернет в роботі журналіста / Упоряд. І. Шелученко. – К.: ІМІ, 2004. – 71 с.

 

© Данькова Н.О.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові