Ласкаво просимо

Статтю присвячено проблемам світового радіомистецтва. Зокрема досліджено особливості поетичної радіодрами.

Ключові слова:оригінальна радіодрама (радіоп'єса), радіомистецтво, радіодраматургія, радіодрама "чистого слова", інтимістська радіодрама, поетична радіодрама.

This article is devoted to the problem of the world broadcasting art. In particular the poetic radiodrama's features were researched.

Key words: original radiodrama (radioplay), broadcasting art, radiodramatic art, radiodrama of "pure word", intimistic radiodrama, poetic radiodrama.

Український радіопростір: відродження забутого жанру

Досвід створення оригінальної радіодрами є надзвичайно важливим і корисним для журналіста, адже, на думку вітчизняного теоретика і практика радіодраматургії І. Хоменка, "оволодіти подібним творчим методом для професіонала в галузі мас-медіа означає вийти за межі можливого для журналіста-аналітика, випередити на багато кроків найкращого репортера у вмінні прогнозувати події, передбачати суспільні тенденції" [1, 9].

Написання радіоп'єси – не просто розкриття творчого потенціалу, висловлення малим великого. Радіодраматургія – це вищий пілотаж, досягнення вершини радіомистецтва. Так, "той, хто володіє знаннями й навичками, необхідними для її (радіодрами) написання, може бути впевненим: на радіо для нього не залишилося "білих плям" [1, 10]. З точки зору функцій журналістики загалом і радіомовлення зокрема, радіоп'єса є актуальною, оскільки має художню цінність. Вона проявляється у творчому переосмисленні життя і відтворенні його проявів засобами радіо. За словами І. Хоменка, "радіодрама – це не тільки жанр. Це спосіб осмислення реальності. Як і проблемна журналістика, вона допомагає розв'язати складні конфлікти і суперечності нашого життя" [1, 9].

Так, важливість будь-якої радіоп'єси полягає не лише в розкритті внутрішнього світу ліричного героя, а й в утвердженні загальнолюдських цінностей: моральності, взаємодопомоги, дружби, кохання.

Лише радіо дає можливість за короткий час передати увесь екстракт думок та емоцій. Якщо брати до уваги інтимну зверненість радіо до кожного слухача, то подібне "оголення душі" ліричного героя не є недоречним, а навпаки – воно посилює ототожнення з людськими образами в п'єсі, наближає вигадане до реального. Робота ж уяви, яку стимулює сприйняття слухових образів, творить власний, неповторний світ, наділяючи героїв специфічними візуальними і чуттєвими рисами.

Радіодрама дає слухачеві насичений образ. І найбільшим її досягнення є те, що вона не примушує слухача сприймати готову, повністю вибудувану реальність, а дає можливість розфарбувати кожен об'єкт цієї реальності персонально для себе.

Радіодраматургія тим значуща, що вона належить до видів мистецтва, які здатні гостро відгукуватися на найактуальніші питання і проблеми сучасності. Озвучене слово вирішує не тільки художні завдання, а й містить у собі смисл та певні емоційні зв'язки із сучасністю.

Радіомистецтво виховує людину мислячу, сприяє формуванню свідомого громадянина відкритого суспільства. Дослідження особливостей радіодрами, її генези, жанрового різноманіття, тематики, композиції тощо дасть змогу зрозуміти, яким чином вона здатна так впливати на свідомість слухача.

Актуальність дослідження полягає у значущості поетичної радіоп'єси як специфічного жанру радіомистецтва, який є результатом творчого переосмислення реальності й відтворення її проявів засобами радіо, а отже, спрямований на вирішення конфліктів і суперечностей життя, утвердження загальнолюдських цінностей, до чого і тяжіє журналістика.

Об'єктом дослідження є радіодраматургія. Предмет – поетична радіодрама, що зародилася і досягла вершин розвитку у німецькомовних країнах. Її ще називають інтимістською радіодрамою, радіодрамою "чистого слова". Це передусім "потік свідомості", оголення душі ліричного героя, що представляє людину у співвідношенні "я – світ". "Головним у "п'єсі чистого слова", – наголошує І. Хоменко [1, 101], – є дослідження – іноді у символічних і образних формах – людської душі. Домінування внутрішнього щодо зовнішнього". Так, це – "пошук руху в людині, а не людини в русі", – Г. Кольб [2, 10]. Радіодраматурги німецькомовних країн обрали цей жанр для втілення своїх ідей передусім тому, що поетична радіодрама інтимністю свого звучання здатна звертатися до чутливого, чуйного, іноді навіть інтровертного слухача. За ментальністю вітчизняна аудиторія є саме такою. Чисте слово, не обтяжене надміром звукових ефектів, наповнене ідейним змістом, може творити неповторні образи в уяві кожного слухача, не спотворюючи при цьому суті сказаного.

Естетичне кредо німецькомовних радіодраматургів – це ідея, доведена до ідеалу. Найяскравішим прикладом таких ідей є саме радіодрама "чистого слова". Так, за твердженням І. Хоменка, "сучасна радіодрама... швидше генетично пов'язана з літературним жанром новели. Невеличкий обсяг і обмежена кількість дійових осіб виключають масштабне і розгалужене розгортання сюжету. Перебіг подій не вичерпується межами композиції, ніби маючи невідомі слухачеві початок і продовження, що є типово новелістичним прийомом. (...цікаві аргументи на користь цієї ж концепції наводить польський дослідник Юзеф Майєн)" [1, 13].

Як зазначає В. Миронченко, сутність проблеми полягає в тому, що в Україні "відроджувати радіоп'єсу треба з "нуля", бо попередні напрацювання втрачено, традиції не виробились, не сформувався колектив авторів, для яких написання радіоп'єс могло б стати засобом для існування" [1, 7].

Лише в цьому році Національна радіокомпанія України оголосила Перший всеукраїнський конкурс радіоп'єс під девізом "Відродимо забутий жанр". Мета конкурсу – започаткувати на Українському радіо жанр оригінальної радіоп'єси, яка нині в художньому мовленні світового радіо посідає провідне місце як окремий вид радіомистецтва, має суттєві відмінності від мистецтва сценічного і розвиток якої з відомих історичних обставин в Україні було загальмовано ще у 30-х рр. XX ст. Генеральними інформаційними партнерами конкурсу виступили газети "Говорить і показує Україна", "Літературна Україна", "За нашу Україну", "Слово "Просвіти".

Як бачимо, у нас радіодрама перебуває ще на етапі відродження, оскільки досі переслідувалася і заборонялася. Парадоксально, але доля найкращих радіоп'єс і найкращих радіодраматургів в Україні та в німецькомовних країнах схожа: тоталітарні системи початку минулого століття придушували творчі потуги незашорених режимом авторів і боролися з ними шляхом знищення. Але німецькомовна радіодрама із середини XX ст. почала стрімко відроджуватися. Нині такі радіоконцерни, як ZDF, "Кельнське радіо", "Радіо Берліна" та ін. зберігають у своїй структурі спеціальні редакції, які готують радіоспектаклі за класичними й сучасними радіоп'єсами [3]. А українська радіодрама?... Навіть у часи незалежності вона перебуває в зародковому стані.

Вивчення естетики радіодраматургії сприяє розвиткові цієї оригінальної й специфічної ланки художнього радіомовлення, створює суспільний інтерес навколо неї. А нині творчі спроби та експерименти у радіодраматургії, зокрема записи студентських радіоп'єс, є вагомим внеском у відродження вітчизняної оригінальної радіодрами.

Оскільки радіомистецтво спонукає людину до самостійного мислення, то наукова новизна результатів дослідження полягає у виявленні поетичної радіодрами як такої, що сприяє вдосконаленню духовних та інтелектуальних ресурсів слухачів, інформаційному задоволенню потреб, а отже, формуванню не бездумних споживачів масових медійних продуктів, а повноправних особистостей, громадян повноцінного суспільства. Зародження і розвиток радіодраматургії

Історія драматичного радіомистецтва розпочалася не з оригінальної радіодрами, а з трансляції "Бі-Бі-Сі" в ефірі 1923 р. уривків шекспірівських п'єс [1, 35]. А перша радіоп'єса під назвою "Небезпека" була написана англійським прозаїком і драматургом Річардом Х'юзом. І наступного року її поставила та ж сама радіокомпанія "Бі-Бі-Сі". Потім у перекладі на національні мови ця ж п'єса була передана станціями Німеччини і Фінляндії. Твір виявився настільки вдалим, що перебуває у репертуарі світового радіотеатру й сьогодні.

Радіодраматургія швидко набула популярності. Утворилися національні школи (Фінська – побутової радіодрами, німецька – поетичної п'єси чистого слова, американська – документальної драми і так званої "напівдрами"), які потім вийшли за межі даних національних культур і набули всесвітньої популярності [1, 15].

Таким чином, радіотеатр – вид мистецтва, що виник у 20-х рр. ХХ ст. разом з розвитком художнього радіомовлення. Проте власне поняття "драма для слуху" цікавило драматургів і теоретиків мистецтва давно, як зазначає В. Звєрев [4]. Наприклад, термін "H rspiel" ("хьоршпіль"), яким зараз позначають радіоп'єсу і радіодраму в сучасній німецькій мові, виник задовго до появи радіо. Його використовував Р. Вагнер у 1851 р. у праці "Опера і драма".

Існує думка, що радіоп'єса не пов'язана з історією драми, а її появу пояснюють виникненням радіомовлення. Т. Марченко вважає, що в радіоп'єси Р. Хьюза "не було передісторій, їй не передував недосконалий досвід пера – вона одразу вилилася в ідеальну для радіоп'єси форму" [5, 45].

На початку 30-х рр. XX ст. у художньому радянському радіомовленні тривала гостра боротьба двох тенденцій. Прихильники однієї закликали шукати власні форми акустичних, словесно-звукових художніх творів, не замінюючи і не заперечуючи проблему специфіки завдань – "скоріше донести до мільйонних мас" високі досягнення зрілих суміжних мистецтв.

А. Луначарський у "Тезах з радіомистецтва" писав: "Радіо... повинне відігравати виняткову роль у пропаганді та агітації шляхом мистецтва... але для того, щоб ця форма мистецтва була справжньою. Необхідно, щоб вона диференціювала свої прийоми і методи впливу, що ґрунтуються на специфічних умовах невидимого сприйняття..." [6, 17–18]. На першій конференції радіопрацівників у 1930 р. було визначено, що генеральною лінією розвитку художнього радіо повинна стати боротьба за радіомистецтво.

Прихильники іншої точки зору віддавали перевагу вже наявним у суміжних науках принципам драматургії, режисури, акторської творчості. Вони закликали не відокремлювати одне від іншого, маючи на увазі лише загальну мету поширення художньої культури, наполягали на тому, щоб "не відривати радіо від решти художніх досягнень". Зрештою, вони спинилися на позиції, що радіо – тільки технічний засіб передачі вже готового "добротного" художнього матеріалу. Після смерті А. Луначарського, у 1934 р., відбулася друга творча конференція радіопрацівників, яка переглянула позиції прихильників радіомистецтва як самостійного різновиду художньої творчості [6, 17–18].

Таким чином, "оригінальна радіодрама", або "оригінальна радіоп'єса", – це драматичний сценарій, написаний спеціально для радіомовлення, з урахуванням як специфіки звукового образу, так і особливостей сприйняття інформації через аудіоканали. Цьому твору притаманні особливі виразні засоби, які часто неможливо модифікувати у формі творів літературних, кінематографічних, телевізійних чи театральних [1, 11].

Матеріалом мистецтва радіотеатру є слово, шумові ефекти і музика (при значній ролі слова). Оскільки вплив радіомистецтва ґрунтується на фізіологічному законі сприйняття, відповідно до якого людина здатна асоціативно відтворювати у своїй свідомості ціле на основі сприйняття частини, тому точно знайдений слуховий образ неминуче викликає у свідомості слухача пов'язані з цим образом зорові уявлення.

У радіотеатрі відсутня необхідність у збереженні єдності місця та часу протягом не тільки всієї дії, а й картини, акту, сцени. Монтаж різночасових та різнолокальних подій, зіставлення подій драми та думок героїв, використання принципу контрастності завдяки різноманітним способам монтажу дозволяють "відкрити" закладену в радіодрамі тенденцію до філософських роздумів, до усвідомлення взаємозв'язку людини з епохою. У багатозначності й асоціативності монтажних прийомів народжується філософське звучання радіоп'єси [7, 5].

Радіотеатр свідомо організовує напрям, в якому повинна "працювати" уява слухача. Оскільки фантазія кожної людини суб'єктивна, то конкретні зорові образи, що виникають у свідомості слухачів, будуть завжди нескінченно різноманітні. У цьому полягає специфіка сприйняття радіотеатру як особливого виду мистецтва. Матеріал і характер сприйняття радіомистецтва визначають особливості радіоп'єси, яка є самостійним родом драматургічного твору, рівноправним із п'єсою для театру, кіносценарієм або телевізійною п'єсою [3].

Підкоряючись загальним законам драматургії, радіоп'єса має і свою специфіку. І завдяки цьому вона може бути поставлена лише на радіо.

Фізіологію впливу на людину слів через слух досліджували багато вчених.

Експериментально було доведено ще у 30-ті рр. XX ст. професором М. Подкопаєвим, що при надходженні складної, інтелектуальної та емоційно насиченої інформації винятково аудіоканалом мозок людини цю інформацію сприймає значно інтенсивніше, ніж тоді, коли інформація такого ж рівня складності потрапляє до нього за допомогою інших органів чуття. Недаремно сучасні теоретики радіомистецтва приділяють велику увагу паралінгвістичним аспектам мови радіовистави, питанням "відповідності правді життя" не лише змісту, форми, інтонації, а й навіть некодифікованої вимови, акценту, діалекту тощо [3].

Радіовистава складається з трьох головних елементів: звукових ефектів, музики і людського слова. Кожен із цих елементів може використовуватися самостійно, але й може сполучатися з двома іншими [8, 7].

Шуми та музика можуть бути додатком до п'єси або тлом, проте, іноді вони відіграють головну роль. Це стосується так званої "акустичної радіоп'єси", де часто кульмінацією є звуковий ряд. Акустична радіоп'єса – це "твір, побудований за законами драматургії як з вербальних, так із невербальних елементів – шумів і музичних уривків, змонтованих у певній послідовності". Таке визначення дає вітчизняний теоретик і практик радіодраматургії І. Хоменко [1, 75]. "Принципова відмінність акустичної радіоп'єси від інших радіоп'єс полягає у тому, що її звукова палітра має не тільки ілюстративне, а й самодостатнє значення. Тим паче, що сучасна тенденція радіомистецтва передбачає гармонійне поєднання "звукової" і "словесної" традиції", – зазначає він [1, 79]. Шумові ефекти існують не тільки для того, щоб проілюструвати дію, що розгортається у п'єсі, а й щоб створити певне шумове тло, на якому розгортаються дії. Іноді шумові ефекти є способом вираження думки чи настрою [8, 11].

Музика, так само як і звукові ефекти, може не використовуватися в постановці, проте може надати п'єсі певний настрій і колорит. Вона є цінною для радіо, тому що впливає на асоціативний ряд слухача.

Головний предмет радіоп'єси – рух думок і почуттів героїв, їхній розвиток і боротьба (конфлікт). Увага слухача зосереджується на психологічному аналізі. Таким чином, слухач стає близьким спостерігачем і навіть ніби співучасником дії. Також важливим для радіодрами є невелика кількість голосів, що у свою чергу призводить до спрощення дії, відкидання другорядних сюжетних ліній. Роль персонажів – максимально індивідуалізована, вона має легко впізнаватися на слух. Коли відсутній зоровий ряд, не сховаєшся за костюмами, декораціями, гримом, жестами та мімікою. Характер передається винятково за допомогою слова, і часто велике смислове навантаження несе те, як воно вимовлене [9, 126].

Таким чином, можливість лише в слові та звуці виразити драматургічний зміст визначає специфіку радіодраматургії. Цю можливість перед драмою відкрило радіомовлення [4, 62].

За словами І. Фрадкіна, своєрідність радіоп'єси "передусім визначається тим, що вона має лише один спосіб художньої самореалізації – акустику. Естетичний ефект досягається лише різними комбінаціями людських голосів, музики, звуків, шумів і тиші, що сприймаються на слух" [10, 5]. Таким чином, "художня палітра радіоп'єс вужча, ніж зображальні можливості театру, кіно чи телебачення... Проте вона сильна притаманним їй, якщо можна так висловитися, "ефектом компенсації" (у чомусь подібним до тієї підвищеної чутливості, яку мають люди, позбавлені зору)" [10, 5].

Так, озвучене слово вимагає підвищеної уваги. “Радіоп'єса, – стверджує І. Фрадкін, – ...на відміну від театру, не дає реципієнту готового зримого матеріалу для пасивного, "лінивого" сприйняття. Навпаки, вона вимагає більшої духовної активності, більшої творчої співучасті від слухача і за своєю жанровою природою створює умови для такої активності і такої співучасті" [10, 5].

Ще одна особливість радіодрами – її інтимна зверненість до кожного. Так, радіоп'єса "... нічим не віддалена від слухача, – зазначає І. Фрадкін. – Вона включає його до свого акустичного простору, і слухач наче знаходиться "всередині неї". Радіоп'єса звернена безпосередньо до індивідуальної свідомості окремого (поза оточенням йому подібних, як у театрі чи кінозалі) слухача і тому має здатність особливо сильного, інтенсивного впливу на цю свідомість, прямої сповідальної розмови "на ти" [10, 5].

Радіодрама не перестає дивувати своїми безмежними можливостями. Серед усього іншого заслуговує уваги її здатність жити поза ефіром. Теоретики і практики радіодраматичного мистецтва наголошують на її цілковитій читабельності, більше того – на здатності увиразнюватися в літературному вигляді. "Написані спеціально для радіо і нерозривно зв'язані з його виражальним можливостями, радіоп'єси мають деякі специфічні якості, але в них ясніше проявляється ідейний замисел і творча індивідуальність творців," – зазначає І. Чернова [2, 6]. "Високо цінуючи можливість прямого звернення до слухачів, письменники й драматурги ніколи не вважали твори, написані для радіо, "своїми незаконно народженими дітьми", говорячи словами Марії Луїзи Кашніц. Авторам було що сказати своїм сучасникам. Ось чому радіоп'єса така приваблива для аудиторії – вона органічно ввійшла в життя, стала частиною існування людей і в силу цього – суспільним сейсмографом", – констатує І. Чернова [2, 6].

Усі пошуки в радіомистецтві: адаптація театральних п'єс до мікрофона, зацікавленість звуковою творчістю, запозичення художніх принципів кіно і відкриття оригінальних прийомів режисури радіодрами – безпосередньо впливали на формування радіодраматургії як на різновид драматичної літератури. Завдяки цим своєрідним підготовчим етапам вона набула власної естетики. І постала як різновид драматичної літератури зі специфічним змістом, втілення якого можливе лише в радіодрамі [4, 71–72]. Особливості жанру поетичної радіодрами

Вище вже йшлося про акустичну радіодраму, де пріоритет надається звуковій партитурі. На відміну від неї у поетичній радіодрамі основним є слово.

Недарма такий радіодраматичний твір ще називають "радіоп'єсою чистого слова". Вона, як стверджує І. Хоменко, "виникла не просто як естетична альтернатива звуковій радіодрамі" [1, 95].

"Захоплення можливостями радіотехніки, монтажу звучань виявилося в практичній появі радіоп'єси шумів", – зазначає І. Чернова [2, 9]. Такі п'єси ще називали "акустичними фільмами": "Використання прийомів контрасту, експерименти зі звуком призводили до створення неочікуваних і скороминущих звукових картин, які стрімко змінювали одна одну" [2, 9].

У принципово іншому напрямі – радіоп'єси поетичного слова – працював зокрема радіодраматург Герман Кессер. "Його п'єса "Сестра Генрієтта", що прозвучала в 1929 році, – продовжує І. Чернова, – стала справжнім відкриттям: внутрішній монолог медсестри Генрієтти виявився настільки природним і органічним, що ні в кого не викликав враження "художнього прийому" [2, 10].

Герман Кессер започаткував цим твором традицію "потоку свідомості" в радіодраматургії. "Бездоганний літературний прийом, що справляв неабияке враження навіть на папері..., виявився дуже радійним", – зазначає І. Хоменко [1, 61]. За його твердженням, "камерна природа радіомистецтва настільки відповідає сповіді, гранично відвертої розмови віч-на-віч, що це навіть дало підставу деяким митцям вважати монолог пріоритетною формою радіодраматургії" [1, 62].

Така специфічна риса радіо, як зверненість окремо до кожного слухача, у монолозі виявила особливу силу інтимності звучання. Автор, котрий через свого ліричного героя звертається до слухача, має більше шансів на довіру до своїх слів. Парадоксально, що радіо, якому притаманна динаміка, швидка зміна планів, жваві діалоги, одним словом, усе, щоб утримати увагу слухача і не втомлювати його розлогими оповідями (так, В. Миронченко наголошує, що "радіо потребує розмовного стилю спілкування із слухачами" [11, 380]), у радіодрамі "дає зелене світло" монологові. "Монолог, найменш сценічна частина п'єси, є найбільш радіогенічним", – стверджував також П. Антокольський [12, 175].

Справді, звернення героя чи то до когось, чи то до самого себе у формі монологу розкриває його характер, зосереджує увагу на внутрішньому "я".

Загалом для повоєнної німецької радіодраматургії була "характерною загострена увага до конфлікту "індивідуум – загал" чи внутрішніх проблем особистості, конфлікту, розглянутого через призму екзистенціальної парадигми, – зазначає І. Хоменко. – Ефективним засобом розв'язання цих проблем якраз і є п'єса-потік свідомості, п'єса-монолог, у якому примхлива людська уява руйнує звичні просторово-часові зв'язки" [1, 63]. Завдяки цьому автор може переносити своїх героїв як у інші місцевості, так і створені власною уявою абстрактні пейзажі. Або легко маніпулювати минулим, теперішнім, майбутнім.

Герман Кессер виступав як противник "акустичних фільмів" і полемізував з їхніми прихильниками. Він уважав, що автори таких радіоп'єс забагато думають про техніку, замість того, щоб подбати про психологічні передумови звукової драми. На його погляд, на радіо потрібні "голоси, котрі створюють атмосферу" [1, 10], а не звукова какофонія. Усе ж принципова відмінність між цими двома радіодраматичними жанрами: акустичною радіоп'єсою і поетичною радіоп'єсою – полягає у змістІ.

"Можна сказати, – зазначає І. Хоменко, – що вектор уваги драматургів, які відкрили для себе поетичний радіотеатр, змістився з першої сигнальної системи на другу. Емоції автора почали репродукуватися не на рівні безпосереднього відчуття, реакції на словесно-звукову композицію, а виникати внаслідок осмислення і розуміння, співпереживання й ототожнення з персонажем" [1, 95]. Тут повною мірою виявилася особливість радіо створювати повнокольорові, унікальні мисленнєві образи у свідомості слухача. Так, саме слово, його змістове наповнення і те, як воно вимовлене, стало домінуючим і витіснило звукові прийоми. "Це певною мірою звузило режисерські можливості, але натомість сприяло народженню драматургії багатопланової, високоінтелектуальної й емоційно витонченої. Такої, що спонукала слухати, а не лише чути", – стверджує І. Хоменко [1, 95–96].

Поетична радіоп'єса – це не обов'язково віршований радіодраматичний твір. Однак, як ми згодом переконаємося, у цьому жанрі писали відомі німецькомовні поети. "Оригінальні твори у віршах для радіо писав Б. Брехт", – зазначає І. Хоменко [1, 96]. Брехт навіть теоретично обґрунтував доцільність використання в радіопередачах неримованих поезій. Та все ж його радіоп'єси не належать до школи "поетичної радіодрами". Якими ж є особливості радіоп'єс "чистого слова"? І. Хоменко вважає, що визначити їх важко. Оскільки "чимало талановитих творів, які традиційно зараховують до цього напряму, у сформульовані його фундаторами канони не вписується" [1, 98].

Щодо зовнішніх, формальних, ознак поетичних радіодрам – це "порушення хронологічної послідовності дій, відсутність уявлення про об'єктивну реальність і предметне оточення персонажів, зосередження уваги виключно на переживаннях героїв" [1, 98]. І. Хоменко вважає, що деякі радіодрами, позбавлені цих рис, усе ж відносять до школи "чистого слова".

Так, як уже зазначалось, основна специфічна риса поетичної радіоп'єси – її змістова наповненість. Тут мається на увазі не просто тематика, а ідейний спосіб, що його вибирає радіодраматург для відтворення реальності.

І. Хоменко так говорить про особливість цього жанру: "...головне, що відрізняє "радіодраму чистого поетичного слова" від інших різновидів ефірної драми: не просто повна відсутність музики і шумових ефектів (ніхто не заперечує можливості поставити подібний твір і в естетиці "акустичного фільму", просто звукова партитура у такій постановці "знатиме своє місце", буде другорядним, необов'язковим додатком до слів). Не тільки інтимна драматургічна манера спілкування зі слухачем, спроба поговорити з ним "пошепки"... Головним у "п'єсі чистого слова" є дослідження – іноді у символічних і образних формах – людської душі" [1, 100–101].

Оточення віднині слугує лише фоном, на якому розгортаються всі переживання, почуття, конфлікти, рефлексії внутрішнього світу героя. Його суб'єктивне "я", однак, не є егоцентричним. Через нього автор подає глибоку філософську проблему, порушує питання про утвердження й дотримання загальнолюдських цінностей.

"Зовнішній світ з усіма притаманними йому звуковими атрибутами поступався на ефірних "театральних майданчиках" внутрішньому світові героїв, – наголошує І. Хоменко. І не так уже важливо – за допомогою вчинків персонажів чи за допомогою їхнього "потоку свідомості" передавалася ця суб'єктивна реальність. Головне – знати, що дії героїв у творах цього напряму завжди не просто психологічно вмотивовані, а розкривають особливості змальованих драматургом характерів, філософську проблематику вистави" [1, 96].

Саме поетична радіоп'єса утвердилася на західнонімецькому й австрійському радіо в 50-ті рр. XX ст. "Активний її прихильник, завідувач відділу радіодрами на Гамбурзькому радіо Хайнц Щвіцке, відштовхуючись від висновку Ріхарда Кольба про те, що в радіоп'єсі ми пізнаємо не людину в русі, а рух у людині, сформував положення, що стосуються основних рис радіоп'єси", – констатує І. Чернова [2, 10].

Головний конструктивний елемент особливого світу радіоп'єси – художнє слово. Слухач вживається в цей світ, йому відкриваються переживання й почуття персонажів. Зовнішня дія стає внутрішньою, повідомлення перетворюється на сповідь діючої або, що трапляється частіше, страждаючої людини, як трактує І. Чернова погляди Швіцке. "У радіоп`єсі сучасна людина постає як одинична істота, котра відчуває і рефлектує", – вважає теоретик радіодраматичного мистецтва [2, 10].

Теорія маятникоподібного розвитку мистецтва Ніцше набуває нового звучання, якщо крізь її призму розглядати розвиток радіодрами. Спочатку – захоплення акустикою у формі й зовнішнім оточенням у змісті, потім – звернення до слова у формі й до внутрішнього світу людини у змісті. 60-ті рр. XX ст. були знову ознаменовані підвищенням інтересу до "акустичних фільмів" і критикою поетичних радіодраматургів. Їм закидали надуману символіку, абстрактну утопічну проблематику, містичність, таємничість, ірреальність, безпредметність, суб'єктивність, не зумівши прочитати в їхніх радіодрамах приховані метафори... [2, 10–11]. Проте справжні митці випередили своїх сучасників, піднявши теми свободи й відповідальності особистості, й ідеї їхніх п'єс стали зрозумілими лише через десятиліття.

І. Фрадкін, аналізуючи творчість німецькомовних радіодраматургів, розділив їхні твори на п'єси-філософські причті і поетичні п'єси. Останні, на його думку, мають емоційно-ліричний характер. "Їхні автори – найчастіше відомі в німецькомовних країнах поети, – зазначає І. Фрадкін. – Вони надають радіодраматургії рис, притаманних їхній ліричній творчості. У їхніх п'єсах наче зрушено фокус і світ виступає в розмитих візіонерських обрисах; факт втрачає свою надійність і визначеність, на його місці виникає метафора; дія часто рухається згідно із суб'єктивною логікою поетичних асоціацій; багато монологів і реплік подібні на вірші в прозі. Це стосується п'єс М. Л. Кашніц, І. Бахман, Г. Айха" [10, 7–8].

Роль поетичної радіодрами важко переоцінити. Це не експериментальна спроба, чи максималістське намагання звести до мінімуму акустику і підкреслити вагомість слова. Це радіодраматична школа, породжена потребами мистецької доби, естетика якої постала у творчих пошуках найоптимальніших форми і змісту.

"Немає жодного сумніву, – стверджує І. Хоменко, – що "радіодрама чистого слова" стала не просто видатним етапом історії радіомовлення. Вона пережила свої вади і, напевно, переживе своїх критиків, передавши цікаві творчі надбання наступному поколінню. Тенденція останніх часів – злиття кращого, що є у школах "звукової" і "словесної" радіоп'єс" [1, 100].

Таким чином, найкращі риси поетичної радіодрами – інтимність звернення, ліричність звучання, насиченість словесними образами, філософська глибина тощо – повинні органічно поєднуватися з добре продуманою звуковою партитурою з тим, щоб постати яскравим, самодостатнім твором радіодраматичного мистецтва, здатного ефективно впливати на свідомість слухача, доносити до нього значущі ідеї.

 

---