Ласкаво просимо

 

У статті розглянуто особливості використання софізмів, міфів і парадоксів як засобів мовного маніпулювання в українській пресі. Наведено приклади з українських мас-медіа.

Ключові слова: мовне маніпулювання, софізм, міф, парадокс, "лозунгові слова", "пусті формули", плавна зміна смислового значення вислову.

The article deals with myth, paradox, euphemism as language manipulation in the Ukrainian mass media.

Keywords: language manipulation, myth, paradox,"catch word", "empty formula", fluent change meaning.

Софізми, міфи і парадокси широко використовуються в дискусіях, які точаться на шпальтах українських газет. Мова дає значну свободу в певному застосуванні та інтерпретації, свободу, яку можна використати для переконання. Маніпулятивні можливості мови взагалі та української зокрема надзвичайно багаті. Це і метафора, і помилкова аналогія, і багатозначність, і непрямі мовні акти, і пресупозиції, а також софізми, міфи і парадокси.

Термін "софізм" походить від давньогрецького sophisma, що означає "хитрість". Особливий засіб інтелектуального шахрайства – софізми, тобто спроба видати брехню за істину і тим самим ввести в оману – поширені в ЗМК. Софізми – це умисні, ретельно приховані логічні помилки. Софізми відносять до логіко-психологічних прийомів маніпулювання, тому що вони можуть бути побудованими на порушені законів логіки, а з іншого боку, навпаки, використовувати логіку з метою маніпуляції недостатньо досвідченим об'єктом. Ще з давнини відомий софізм, що вимагає відповіді "так" чи "ні". Варіантів подібного софізму багато: "Ви все пишете на мене доповідні?". За будь-якої відповіді людина опиняється у пастці. Складність ситуації зумовлюється хибною передумовою запитання, а саме: "Ви писали на мене доповідні?".

Як правило, софістичне міркування використовує зовнішню схожість явищ, навмисний неправильний підбір вихідних положень, те, що події висмикуються із зв'язного контексту. Софізм може бути побудований на двозначності слів і на підміні понять. Типові софізми відомі ще з часів Арістотеля: "Ліки, які приймає хворий, є добром. Чим більше робитимеш добра, тим краще. Отже, ліків треба приймати якомога більше". Таким чином можна довести будь-яке абсурдне положення.

Звичайно софізми обґрунтовують нісенітницю, абсурд або парадоксальне твердження. Парадокс – висловлення думки, яка має різкі розбіжності з усталеними поглядами і суперечить здоровому глуздові. Наприклад, у ЗМК з'явилася інформація про те, що К. Затулін, директор Інституту проблем країн СНД, якому заборонений в'їзд до України, нагороджений урядом орденом України. Парадоксом називають і пару суджень, які суперечать одне одному. В газеті "Обзор" (2006. – 1 груд.) уміщений допис під назвою "Влада поставить пам'ятник... горілці", де зазначено: "УГЛИЧ. Адміністрація міста Углич поставить пам'ятник російській горілці. ...Відкриття пам'ятника буде вчасним у зв'язку з останніми сумними подіями – отруєнням сурогатом". Без коментарів.

Існують парадокси, в яких суперечливі твердження виходять один з одного, наприклад, відомий парадокс "Брехун": "Одна людина сказала: "Я брешу". Якщо вона сказала правду, то при цьому вона збрехала, і навпаки". Для парадоксу характерна короткість і закінченість, що робить його схожим на афоризм, грою ж слів парадокс близький до каламбурів: "Люди не боги – вони можуть усе". Журналісти-софісти переконують людину в істинності навіть неправдивих суджень, користуючись "гнучкими" поняттями, на зразок: "Смерть є зло для тих, хто помирає, а для грабарів – благо". В офіційних виданнях стверджується, що підвищення тарифів на комунальні послуги у Києві з 1 грудня 2006 р. – зло тільки для багатих, тобто благо для бідних. Преса наголошує, що багатії платитимуть за бідних. У статті "Бідні заплатять за багатих. Уже в січні", опублікованій у спеціальному випуску газети "Час" ("Детектор") у листопаді 2006 р., це твердження спростовується: "... Кияни, які платили за свою скромну квартирку 200 грн., вже на Різдво мають всі шанси дістати з поштових скриньок платіжку на добрих 700 гривень. Якщо багатих це особливо не турбує, то представники середнього класу наблизяться до бідняків, а бідні взагалі стануть жебраками. Такою є справжня ціна словам Леоніда Черновецького, що "багаті заплатять за бідних". За оцінками експертів, нові тарифи є непідйомними для 90 % киян". І далі висновок: "Все йде до того, що бідні кияни платитимуть шалені гроші мультимільйонеру Черновецькому". У статті висловлюється погляд автора статті щодо обґрунтування твердження: "Багаті платитимуть за бідних?". Насправді підраховано, що зі зростанням тарифів у 3,4 рази кияни повинні будуть заплатити за послуги житлово-комунального господарства понад 2 млрд грн., а на виплату субсидій піде не більше 100 млн грн. Відчуйте різницю, як кажуть в Одесі".

Протягом тривалого часу парадокси сприймалися як курйози і їм не надавалося серйозного теоретичного (тим більше практичного) значення, ними зацікавилися на початку ХХ ст. Парадокси і софізми зараз широко використовують навмисне для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, маніпулювати ним.

Найпростішим засобом впливу на свідомість читачів є міф, який легко маскується під звичайні сюжети і жанри. Міф і міфотворчість – це заборонена сфера, що протиставляється реальності. Звинувачення у міфотворчості звучать як обвинувачення у небажанні реальних дій і служать для дискредитації опонентів. І навпаки, статті, які, на думку авторів, присвячені спростуванню міфів, називають пафосно, як, наприклад, статтю "День правди" скандального М. Мельниченка в "Україні молодій" (2006. – 28 листоп.). У подібних текстах широко використовуються "лозунгові слова" і "пусті формули": справедливість, закон, демократія, громадське благо, цінність для суспільства. Жодна зі сторін не дає чіткого формулювання слів, про їх значення ніколи не "домовляються" і при цьому звинувачують один одного в неправильному витлумаченні. Таким чином, кожен з опонентів претендує на єдине істинне розуміння певних понять, а отже, на монопольне розуміння істини взагалі. "Пусті формули", наприклад якість життя, теж застосовуються у контекстах, немовби маючи чітке смислове значення, хоча насправді його немає [4, 114].

Міф створений колективною народною фантазією і узагальнено відображає дійсність у вигляді почуттєво-конкретних персоніфікацій, які мисляться свідомістю як реальні. Міфологічне світосприймання ґрунтується на недиференційованості логічної думки від емоційної сфери, невмінні абстрагуватися від конкретного. У міфі звичайно виділяються альтернативи (бінарна опозиція): свій-чужий, життя-смерть, чоловіче-жіноче, природа-культура, які є універсальними. Насамперед міфологічна думка сконцентрована на таких "метафізичних" проблемах, як таємниця народження і смерті, доля і т. ін., що є периферійними для науки і щодо яких суто логічні пояснення не завжди задовольняють людей навіть у сучасному суспільстві. Міфологічні медіатори – герої та об'єкти. За словами Є. Мелетинського, "міф пояснює і санкціонує існуючий соціальний та космічний порядок у тому його розумінні, яке є притаманним певній культурі, і через це пояснює людині її саму" [2].

У роботі В. Тернера є думки щодо тимчасової руйнації ієрархічної соціальної структури і виникнення аморфної "комунальності" до набуття нового соціального статусу. Дещо аналогічне В. Тернер бачить у співвідношенні історичних періодів соціальної ієрархічності та їх зламі, натхненному "комунальними", зрівнювальними ідеями [5]. Не випадково апологетика міфу була підхоплена нацизмом. Цей досвід сприяв ототожнюванню міфу з соціальною демагогією і як наслідок – намаганню спростовувати різні ідеологічні міфи. Розвінчування міфів поступово захопило і сферу соціального побуту, який став полем дії величезної кількості міфів і ритуалів. Структураліст Р. Барт вважає найбільш "міфологічною" нашу сучасність. Деякі особливості міфологічного мислення (як мислення конкретного, чуттєвого, з сильною емоційною основою, з підсвідомим автоматичним використанням символічних кліше, сакралізованих історичних поглядів і т. ін.) відтворюються фрагментарно в певному соціальному середовищі, насамперед у межах сучасної "масової" культури. Актам перетворення відповідають міфічні герої. Тотемізм слугує своєрідним медіатором між "часом сновидінь" і сучасними людьми [2].

Оскільки міф неможливий без існування культурного героя, то міфологічна свідомість передбачає життя з кумиром ("Мне надо на кого-нибудь молиться"), зі святою вірою в кумира і, відповідно до цієї віри, бажанням робити те, що кумир пропонує робити, і мати такі погляди, які кумир пропонує мати. Міфологічна свідомість – національний чинник, має джерела в релігії і більш притаманна російському народові, ніж українському. Наразі відбувається трагічне розвінчання ідеологічних ідолів як таких у свідомості людей.

"Газета по-українськи" і "Сегодня" 1 грудня 2006 р. опублікували дані соціологічних опитувань, присвячених 15-річчю референдуму щодо незалежності України. Дані парадоксальні. За даними КМІС (опитування проведено 13–24 жовтня 2006 р.) на запитання "Ви за незалежність України?" 70,2 % відповіли "за незалежність", 29,8 % – "проти незалежності". За даними RNB (опитування проведено 5–15 листопада 2006 р.), на запитання "Якби ви в 1991 р. знали, що станеться з Україною після розпаду Радянського Союзу, то як би ви проголосували на референдумі 1 грудня?" – 35,7 % проголосували б за незалежність, 38,4 % проголосували б проти незалежності, 25,9 % не визначились. Також наводяться реґіональні дані.

Такі розбіжності в даних є парадоксальними.

Газета "Сегодня" подає результати ще одного соціологічного опитування населення України, згідно з якими "половина українців – щасливі" (2006. – 24 листоп.). У статті, присвяченій результатам соціологічного опитування мешканців 110 населених пунктів України, що було проведено Київським міжнародним інститутом соціології, стверджується, що половина українців відчувають себе щасливими, а третина – здоровими. Як показало соцопитування, як не парадоксально, політичні негаразди в Україні мають незначний вплив на відчуття щастя українців, "а рівень захищеності від злочинців і стан навколишнього середовища – впливають ще менше". Серед чинників, що впливають на щастя українців, – освіта, зайнятість, матеріальний добробут, наявність сім'ї, сексуального партнера і міцного здоров'я.

Міфотворення може організовувати цілісність тексту. Міфи використовуються у традиційній темі протистояння України та Росії, європейської та проросійської України. У різних концептуальних картинах нашої держави наголошується на культурних традиціях, які пов'язують Україну з Європою, або на союзі з Росією і Білоруссю, створенні єдиного економічного простору.

Одіозний журналіст О. Бузина на шпальтах газети "Сегодня" (2006. – 20 листоп.) у статті "Підручники фальшивої історії України", рецензуючи "Вступ до історії України" для 5 класу В. Власова та О. Данилевської (видавництво "Генеза", 2005), "Історію України" для 7 і 8 класів, одним із авторів яких є В. Власов, намагається спростувати деякі факти, що, на його думку, є історичними міфами: "вигадане перше українське королівство", "княжа Русь-Україна", "переможець Сагайдачний, якого... розбили під Москвою". О. Бузина звинувачує В. Власова в некоректності висновків, наводячи приклад – ординацію 1638 р., що "мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис реєстрових (на той час складової польського війська), перетворювалися на кріпаків". Журналіст стверджує, що з цієї фрази видно, що ординація не знищувала козацтво, а тільки зменшувала його кількість і права. Автор статті також вважає, що В. Власов вигадав обставини приходу до влади гетьмана Івана Виговського. Взагалі, на думку автора, точні документальні дані підміняються в підручниках художніми вигадками, хоча це підручник, а не історичний роман. У центрі критики опинився епізод, в якому описуються почуття Б. Хмельницького, викликані возз'єднанням України з Росією: "Щоправда, сумніви не полишали гетьмана: чи не втратить козацтво через події в Переяславі свою державу? – Порадь мені, брате, як знайти спокій, – зверталася гетьманова душа до велетня-дуба, певно, відчуваючи, що одурить цар козаків, швидко позбавить їх привілеїв та й самої волі. Одначе дуб лише шурхотів листям". "Хотілося б знати, – іронізує О. Бузина, – чи є в співавторів документальні підтвердження того, що Богдан мав дуба в "радниках"? Та й яким листям він міг шурхотіти, якщо Переяславський договір підписали в ... січні?". "До того ж, – веде далі О. Бузина, – В. Власов і О. Данилевська чомусь забувають, що в 1654 році Україна не була незалежною державою, а сам Хмельницький просто змінив залежність від Варшави на підданство Москві і почав підписуватися "гетьманом його царської величності".

Інша стаття О. Бузини в цій же газеті має провокаційну назву "Україна, якої не було" (2006. – 6 груд.). Він ставить запитання "Звідкіля взялась Україна? І що це слово означає?" і далі подає своє тлумачення: "Дійсно, країна є, а родоводу достовірного немає". Журналіст бере на себе відповідальність "останньої інстанції", підтвердження "як же було насправді?". Він пише про азійські корені України: "...переважна частина України – це взагалі не Русь, а в минулому Дике поле – Половецька земля, куди ходив "у степ незвіданий" на диких кочівників новгород-сіверський князь з поеми "Слово о полку Ігоревім". Наступне відкриття О. Бузини – "галичани – слов'янізовані "молдавани", або "північні даки" на відміну від "південних даків" – сучасних молдованів і румунів”. У цих своїх твердженнях О. Бузина посилається на "Давню історію України" академіка П. Толочка, видану за часів незалежності України.

О. Бузина захищає Росію, а також Радянський Союз, які, на його думку, і створили сучасну Україну в її сучасних кордонах: "Проте царат, якщо в чомусь і винний, так тільки в тому, що малопомітна смужка землі на краю Дикого поля, – Україна, що означає "окраїна", "прикордоння" – визріла в державу, що не менше Франції". Російський царат зовсім не забороняв українську мову: "Певний час в Х1Х столітті не дозволяли друкувати газети і наукові праці українською мовою, а саму мову і художню літературу ніхто навіть не намагався скасувати!". Звернувся О. Бузина у своїй статті й до обставин появи державної мови нашої країни. Їх, на думку автора, "наша країна намагається не афішувати". Журналіст посилається на книгу незалежного київського дослідника А. Желєзного "Походження російсько-української двомовності в Україні", в якій стверджується, що найбільш підходяща назва для української мови – "російсько-польський діалект". О. Бузина слідом за А. Желєзним вважає: "двомовність, що існує зараз в Україні, має глибокі історичні корені. Виникла вона не в результаті "русифікації", як уперто твердять фальсифікатори і вульгаризатори нашої історії, а як наслідок тривалого польського панування і опору освіченої частини російського суспільства польській культурній і мовній експансії".

Зміст міфологічних уявлень в історично більш пізній свідомості сприймається як фантастичний, проте самі творці міфів, їхні сучасники і найближчі (у часі) нащадки сприймали події, виклад яких містив у собі міф, як безсумнівну реальність, те, що відбувалось колись насправді [1, 246].

На запитання О. Бузини: "Як вам та частина "ющенківського" підручника з історії для 5-го класу, де сказано, що 1 грудня 1991 року після проголошення незалежності Україна вибрала якогось загадкового президента без імені та прізвища?". Л. М. Кравчук відповів: "Я вважаю, що це не досконалий підручник. Я сказав би, що завчасний. Як говорили ще класики марксизму-ленінізму, ці книжки були видані в певний час і за певних обставин. Новий президент Ющенко вважає, що з нього почалась незалежність. Він так і сказав: "Дійсна незалежність України почалась з 2005-го року". Я тоді відповів: а що робили Стус, Чорновіл й інші націонал-патріоти (я не говорю про себе) в той час, коли Віктора Андрійовича ніхто не знав?" (2006. – 1 груд.).

У статті "15 років. Політ нормальний?" на шпальтах "Газети по-київськи" (2006. – 1 груд.), присвяченій 15-й річниці референдуму за незалежність України, кореспонденти провели опитування: "Хто, на вашу думку, за 15 років незалежності 1) зганьбив або 2) прославив Україну?". Відповіді були такими: 1) Павло Лазаренко, Микола Мельниченко, "помаранчева" команда: Ющенко, Безсмертний, Мороз, Тимошенко; Петро Симоненко, Ігор Бакай, Григорій Суркіс; 2) Руслана, А. Жолдак, музичні групи, зокрема" Океан Ельзи", брати Клички, Яна Клочкова, Андрій Шевченко. Тобто жодного політика, який прославив би Україну, немає.

У російській "Литературной газете" (2006. – 28 листоп. – 5 груд.) у статті "Хто він, герой нашого часу?" наведені такі роздуми: "У Монголії національний герой – Чингісхан, у Намібії – Анджеліна Джолі, у Марокко – комп'ютерний геній, хакер Фарід Ессебар, а в Китаї, для більшості школярів, – Павка Корчагін. Але хто ж носить це почесне ім'я в Росії?". На питання "Хто він, національний герой – міф чи реальність, дух народу або ідеальний образ, який нав'язує держава?", – намагались відповісти журналісти, письменники, актори, студенти на прес-семінарі, що відбувся в Москві. Як про національних героїв Росії, на семінарі згадували Сергія Радонезького, Пушкіна, Гагаріна, Висоцького та ін. Багато з них мали цей статус тільки після смерті. Кореспондент "Народної газети" Г. Нілош з Угорщини пояснив: "Національний герой має померти (і це зовсім не цинізм!): він повинен бути міфом для того, щоб, по-перше, бути недоступним, а по-друге, щоб значущість його особистості можна було б трактувати згідно з цінностями даного суспільства. Адже ні для кого не секрет, що іноді героям після їхньої смерті приписують не тільки різні ідеологічні погляди, а й різні національності". Було також зазначено, що останнім часом більш відомі не герої, а антигерої. До них прикута увага, вони сьогодні жадані в суспільстві. І в цьому немала "заслуга" ЗМК. Досить цікавим є резюме статті: "Новий час вимагає нових героїв. І поки ми замислюємося, кого вважати національним героєм, наші діти відповідають на поставлене запитання. Так, за результатами опитування, яке проводилося навесні цього року, більшість дівчат шкільного віку національну героїню побачили в особі няні Віки (з серіалу), тої самої, що "прекрасна". Сьогодні кумири витісняють з суспільної свідомості героїв".

Газета "Сегодня" наводить дані опитування: "Котрий з президентів незалежної України, на вашу думку, виконував/виконує свої обов'язки найкращим чином?" Відповіді такі: Л. Кравчук – 8,3 %, Л. Кучма – 9,5 %, В. Ющенко – 14 %, ніхто – 38,1 %, всі вони однакові – 18,9 %, важко відповісти – 11,2 % (2006. – 1 груд.). Директор соціологічної компанії RNB Є. Копатько прокоментувала ставлення українців до своїх президентів: "Це говорить про те, що українці вважають, що ніхто з наших президентів не був і не є "лідером нації". У цьому разюча відмінність у ставленні до влади між українцями та росіянами, переважна більшість яких, як відомо, підтримує чинного президента Росії В. Путіна.

У статті "Голодомор – не просто страшна трагедія, а злочин. Злочини ж потрібно кваліфікувати" (2006. – 28 листоп.) на шпальтах "України молодої" провідний український історик С. Кульчицький розвінчує погляди, що існували у Радянському Союзі стосовно Голодомору, пояснює, яким чином у радянський час приховували причини голоду: спочатку говорили, що це було наслідком посухи, потім – що це було наслідком надмірних хлібозаготівель. "Насправді, – стверджує автор, – Сталін вчинив акцію вже після того, як увесь хліб забрали. Конфіскували все їстівне, що було в селянських хатах, на селянському подвір'ї. Забрали все, щоб обеззброїти селян, звести до нуля той повстанський потенціал, який постійно нагромаджувався в українському селі наприкінці 20-х – на початку 30-х років унаслідок жахливих темпів колективізації й індустріалізації, того що весь хліб постійно забирали".

"У тому, що був геноцид, ми не переконали й Росію", – констатує С. Кульчицький. Згідно з заявою МЗС Росії, голод у Радянському Союзі поширювався не за національною ознакою. Але опубліковані у цілісному вигляді документи і факти, в тому числі постанови ЦК ВКП(б), взяті, до речі, з російських архівів, засвідчують, що акції сталінського уряду не можуть бути розцінені інакше, як геноцид. Історик наводить факти, які, на його думку, можуть переконати Росію у тому, що Великий голод в Україні 1932–1933 рр. був геноцидом. Він порівнює національний склад населення за двома переписами (1926 і 1937) і констатує: "Якщо число росіян збільшилося у цей період на 20 відсотків, то число українців зменшилося до 84 відсотків. Це все ж таки був геноцид за національною ознакою".

Цікаве дослідження "Комуністи і Сервантес" уміщене там же в рубриці "Між іншим": 17 листопада 2006 р., коли нардепи заблокували обговорення президентського законопроекту щодо Голодомору, комуністи розповсюдили у Верховній Раді брошуру "Миф о Голодоморе – изобретение манипуляторов сознанием". Епіграфом до неї взято російський переклад слів славетного іспанського письменника Сервантеса: "Лживых историков следовало бы казнить как фальшивомонетчиков". У дослідженні А. Сидорука робиться висновок: "Мабуть, це вони самі про себе".

Стаття "Парасчине щастя" (2006. – 21 листоп.) у газеті "Сегодня" присвячена розвінчуванню міфу про приятельку "сильних світу сього", "героїню помаранчевої революції" – бабу Параску: "Параска – це якимось чином українська мрія. В Америці чоботар може стати президентом, а в нас проста бабця може стати приятелькою президента". Соціальний психолог О. Покальчук пояснює: "Частиною політичного спектаклю стала баба Параска. В її образі багато складників. По-перше, жіночий образ завжди в більшій мірі демонструє народні очікування, ніж чоловічий". Експерт вважає, що баба Параска – шарж, пародія на Ю. Тимошенко і доводить цю тезу таким чином: "між колоритною старою і яскравою, багатою жінкою хочеться провести паралель. З точки зору піар-технологій баба Параска виконує роль якогось двірського блазня. В тому сенсі, що, як особа похилого віку, вона має право на дурощі". Далі О. Покальчук зауважує, що "помаранчева революція" – особиста трагедія баби Параски, оскільки вона вірить у казку, вірить у те, що вона – якийсь народний дипломат, якому під силу "замирити діточок" Вітю та Юлю. Психолог-консультант Д. Решетова застерігає: "Вона стала славнозвісною людиною... Ціла Верховна Рада потребує Парасчиної допомоги. Жінка відчуває себе людиною, що виконує важливу місію". Але це от-от скінчиться. Одного дня може надійти прозріння, що вся "помаранчева" ейфорія була ілюзією.

Як відомо, слово "софіст" набуло загального значення щодо людей, які є професіоналами в прийомах вводити в оману слухачів або читачів. Можливість суб'єктивного тлумачення дійсних подій успішно реалізується в певних умовах, наприклад, якщо є зацікавленість в умисному приховуванні істини та поширенні неправди. Софістика є невичерпним джерелом прийомів та засобів перекручення істини, видавання неправдивого за істинне. До неї звертаються кожного разу, коли замість відкритої і чесної боротьби віддають перевагу методу викрутів і хитрувань. Викрити софістичне міркування – не тільки показати, якими засобами забезпечується подоба доказів і впевненості в істинності твердження, а й виявити тих, хто в них зацікавлений і їх підтримує. Можливість усунення багатьох парадоксів існує на шляху уточнення вихідних понять. Ми згодні з позицією Б. Потятиника, що найбільш ефективним способом нейтралізації ідеологічного потоку можна вважати парадоксальний аналіз, критичний погляд, який є "вакцинацією" від пропаганди. Новий скептицизм і новий софізм ставлять під сумнів будь-яке інтелектуальне обґрунтування. Він урівноважує ці обґрунтування в ситуації інтелектуальної нічиєї, заохочуючи у такий спосіб інтуїтивну мудрість серця [3, 246].

Софізми, міфи і парадокси, безумовно, є засобами маніпулювання, тому користуватися ними у журналістській практиці треба обережно, пам'ятаючи заповіді етики журналіста.