Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Українська журналістика в контексті сучасних громадсько-політичних відносин

Демченко В. Д.

д. філол. н., проф.

Другу річницю "Помаранчевої революції" в Україні відзначали буденно і скромно: вчорашні переможені, що знову стали ключовими політичними фігурами, зрозуміло, в "трудах и заботах" про народне благо, а самі революціонери, чиї монолітні на Майдані ряди давно перетворились на "різновекторні" клаптики, сором'язливо і подалі не лише один від одного, а й від людських очей. Все частіше пригадується сакраментальний вислів політика з сусідньої країни: "Хотіли як краще, а вийшло як завжди...".

Про буремні вуличні баталії, що миттєво переносились на шпальти видань, у радіоефір і на телевізійні екрани, нагадують хіба що солідні рекламні бігборди на людних місцях у центрі міста: "Настала нова "Ера" телебачення". І щось подібне пов'язане з "5 каналом". Навіть пересічному і затурканому щоденними проблемами громадянинові нема потреби пояснювати, що то за "Ера". Бачили, знаємо... Проте вмикаємо все рідше і рідше. Чому? Обидва канали стали надмірно респектабельними, то захищали владу, а тепер вже й невідомо кого...

Попри всі очікування преса знову викликає незадоволення, а гарантії її свободи, як і раніше, у центрі уваги громадськості. Хоча Президент країни вважає у цій сфері демократичні зміни найбільш помітними, це не завадило йому в тоні, притаманному скоріше попереднику, "поставити на місце" журналіста, що осмілився поставити питання про поведінку сина. Можливо, й не слід порушувати ці дрібні (з огляду на проблеми держави, звичайно) теми, але ж і американські медіа не менш прискіпливі до поведінки доньок нинішнього президента, а вся англійська преса – від таблоїдів до респектабельних видань – повідомила читачів про витівку онука королеви, що з'явився на маскараді в одязі фашистського штурмовика. І хоч не давні римляни створили засади сучасної демократії, але саме в них народився афоризм, буквально адресований нинішнім можновладцям: "Дружина Цезаря – вище підозр...". Нічого з цим не вдієш, особливо після палких виступів на Майдані про моральність влади. Справді, не можна бути "наполовину вагітним": або ми втілюємо в життя сказане там, або ще раз доводимо своїм виборцям, що між обіцянками політиків і їх реальними справами "дистанция огромного размера".

Помітним проривом для українських медіа на шляху до демократизації могло б стати створення громадсько-правового чи суспільного ТБ (теж, між іншим, публічно обіцяного). Проте потім виявилось, що одні вболівають за нинішнє УТ, яке ще може з бридкої нецікавої жаби перетворитись на таку собі суспільно значущу царівну, а інші не можуть знайти 12 осіб із "авторитетом у масштабах нації", щоб було як у Бі-Бі-Сі. Досі знайшли одного – чинного Президента, але йому, зрозуміло, зараз не до телебачення. Хоча у Німеччині, яка вважає себе країною з молодою демократією, телевізійна рада на громадсько-правовому каналі ЦДФ складається з 77 осіб, серед яких і представники партій пропорційно до їх місця у парламенті, і репрезентанти громадських організацій, профспілок, релігійних конфесій та ін. (зокрема й висуванець єврейської общини, як данина Голокосту). Усі рішення приймаються консенсусом, всі з цим погоджуються. Але то німці...

Все частіше виникає парадоксальна ситуація. Чим віддаленішою стає ідея створення в Україні інституту справді вільних і незалежних ЗМІ (бо це й є той лакмусовий папірець, за допомогою якого перевіряється рівень демократизації суспільства), тим частіше згадується колишня радянська преса. Саме та, про яку колись гірко жартували: у "Правды" відсутня правда, а в "Известиях" – немає новин. Але ж, з іншого боку, саме ті, хто випускав їх, та тисячі їм подібних сміливо прирівнювали "до багнета перо" та "глаголом жгли сердца людей". А нині все на продаж...

Хоча ні. В екстремальній ситуації, коли можновладці ледь не затягли країну в прірву братовбивчої війни, і ми виявились здатні на двох-трьох каналах і слово перетворити на багнет, і дієсловом змусити країну почервоніти від сорому за свою владу і вимести її поганою мітлою. Але як тільки розібрано барикади і потрібно починати мирне життя з його неминучою щоденною роботою, наша журналістика якось тьмяніє і починає знову говорити наче одним голосом. Ті ж хлопці й дівчата, яких виховала "помаранчева зима", вже не здаються телевізійними Давидами, що повалили-таки владного Голіафа.

Натомість все частіше спадає на думку крамольне: а може, це не вони, а азартний шеф загрався і в якусь мить все поставив на червоне... І зірвав-таки банк. Виявилось, правда, що не він один, тож необхідно розібратись та розподілити вигране. А "нова ера" преси врешті-решт може трошки зачекати. Не до неї, коли ти на самому верху, і голова трохи паморочиться від висоти та досягнутого. А про "запаморочення від успіхів" попереджав ще "батько усіх народів". Уважному, хоч і відстороненому спостерігачеві залишається порівнювати те, що мали, з тим, що маємо. У зв'язку з цим на думку спадає анекдот, народжений у часи тотального домінування політтехнологій: "Чим відрізняється брудний та бридкий пацюк від білої пухнастої мишки? У мишки ПР кращий".

Відчуття дежа вю не полишає й тоді, коли згадуєш, як прожила наша журналістика час від утвердження незалежності й досі. Майже одномоментно за порівняно короткий відрізок "гласності" зруйнована колишня модель преси, яку відомий російський дослідник Я. Засурський слушно визначив як "інструментальну". Особливістю такої моделі було те, що преса залишалась лише інструментом у руках єдиної партії й тогочасних владних структур. Цей інструмент використовувався з пропагандистською метою, для придушення будь-якого вільнодумства та інакомислення. Ця модель не просто позбавляла пресу самостійності, а й підміняла інформування агітацією та пропагандою.

Не можна стверджувати, що така роль задовольняла саму тодішню пресу та журналістів. Адже невипадково перебудова почалася саме з гласності, переоцінити значення якої в ліквідації радянського ладу просто неможливо. Відомий афоризм – "Один "Взгляд" – СССР не стало" (маємо на увазі популярну телепередачу) – лише на перший погляд здається гіпертрофованим. Бо насправді у цей період збіглися політична та інформаційна революції, які пліч-о-пліч вирішували завдання суспільної перебудови, хоча кожна з них лише їй притаманними способами.

Саме в цей період ЗМІ не просто проникають у політичну сферу, а й перетворюються чи не на один з найважливіших інструментів реалізації політичного процесу. Виявляється (для нашого суспільства це справді стало відкриттям), що преса здатна прямо апелювати до громадськості, обминаючи такі традиційні суспільні інститути, як політичні партії та організації, церква, школа, сім'я тощо. Вона починає виступати активним суб'єктом політичного життя і доводить, що багато чого може зробити у цій ролі. У пересічного громадянина формується навіть уявлення, що демократія – це коли політику роблять не в кабінетах, а на шпальтах популярних видань чи на телеекрані. Якщо не політику, то політиків. Досить згадати кар'єру першого президента України Л. Кравчука, який у свідомості телеглядачів утвердився як публічний політик під час знакових для країни теледебатів із лідерами Народного руху, зірка яких саме тоді теж зійшла на політичному небосхилі. Або поновимо в пам'яті довгий список популярних журналістів і публіцистів, обраних за часів перебудови та в перші роки незалежності до парламенту та рад різних рівнів. Для чого журналісти і публіцисти потрібні були парламенту, а парламент був потрібен журналістам і письменникам – ніхто не знав та й думкою такою не переймався. Це був своєрідний символ – знак єднання політики і журналістики, який обіцяв ще не відомі нашим співгромадянам результати.

Великі сподівання, однак, не підтвердились реальними змінами у житті, романтичні пориви далі пристрасної балаканини не пішли, не реалізовані позитивні очікування дієвості від ЗМІ дуже скоро почали формувати негативне поле навколо преси, що спричинило "кризу очікувань". Водночас самі журналісти зрозуміли, що замість обслуговування влади, як це було раніше, слід переходити до задоволення інформаційних потреб споживачів. Цей перехід давався пресі важко, хоча здавалося, що "ринкова" теорія її розвитку у нас була давно відома. Проте сувора практика "дикого ринку" дуже скоро розвіяла теоретичні ілюзії. Можна з упевненістю твердити, що романтичний ідеалізм нашої журналістики розбився об ціну на папір, друкарські та поштові послуги. Майже як у поета: "Любовная лодка разбилась о быт…"

Виявилось, що недостатньо оголосити газету чи телеканал незалежним і декларувати їх перетворення на "четверту владу". Справжній медійний ринок передбачає, що на його теренах будуть діяти лише по-справжньому економічно незалежні структури, які ефективно зможуть використовувати інформацію як товар; буде домінувати приватна власність на ЗМІ, продаж інформації заради прибутку, а не в ім'я ідеологічних цілей.

У нашій країні перетворити інформацію на справжній товар, та ще й ефективно продавати його поки що не вдається. Більше того, виявилось, що в умовах сучасної української економіки навіть самоокупність друкованих, а тим більше електронних ЗМІ практично неможлива: ні продаж, ні реклама не здатні відшкодувати всіх витрат. У таких умовах годі чекати інвестора, який захотів би вкладати гроші в медійні проекти заради них самих, – надто великі й абсолютно невиправдані з точку зору бізнесу ризики. Залишається інвестування з метою отримання майбутніх політичних дивідендів. Бо саме право визначати редакційну політику і спрямованість того чи іншого ЗМІ і могло відшкодувати витрати.

Ціна слова (як набатного дзвону на сторожі свободи) деномінувалася ще швидше, аніж український ерзац-карбованець, який передував гривні. Що ж до вартості (тієї, що входить до асортименту передвиборних технологій, ажіотажний попит на які досяг майже точки кипіння під час останніх президентських та парламентських виборів), то вона різко зросла.

Врешті-решт купівля пакета ЗМІ (зокрема й контрольного) є світовою практикою. У країнах з усталеною демократією вона диктується не лише економічними розрахунками, а й бажанням відстоювати свої корпоративні інтереси (як у бізнесі, так і в політиці) та впливати на громадську свідомість. В Україні, як і в інших пострадянських країнах, акцент перенесено на останнє. У перехідний період, коли стабільні політичні інститути ще не сформувались, великі політизовані медіа-об'єднання почали відігравати роль "ерзац-партій" з певним набором суспільних функцій: забезпечення інформаційної підтримки певним силам та кандидатам, організаціям, зв'язку з електоратом, мобілізації ресурсів та лобіювання тих чи інших рішень.

Не треба великого розуму, щоб усвідомити: у такій ситуації не лише журналісти, які сидять на ціпку в олігархічних виданнях, а й ті, що ніби постійно перебувають у вільному польоті, моляться тому чи іншому "богові" з туго набитим гаманцем, бо з атеїзмом, як відомо, у нас покінчено і, здається, назавжди. Тож недостатньо виставити на загальний осуд одного такого журналіста, його ім'ям назвавши 30 журналістських срібляків. Бо розмови про свободу, що радісно обійнялася з пресою, – лише уявлення, омріяний фінал переможної різдвяної історії. У прагматичній дійсності все це має інший вигляд. Можливо, не про продажність одних і барикадний героїзм інших варто зараз говорити, радше – про вироблення спільних для всіх корпоративних норм і правил, елементарне відчуття міри і тієї межі, переступати яку не можна вже ні за яких обставин. Бо, як свідчить досвід, ми займаємося справою, в якій відсутність відчуття міри, то вже майже вища міра. В очах та оцінках глядача, слухача, читача...

У нашій професії так важливо, перефразовуючи історика М. Костомарова, починаючи своє сходження Растіньяком, не закінчити його Расплюєвим. Тим більше, що стадію перетворення романтичного бальзаківського провінціала в закінченого столичного циніка ми вже, здається, пройшли. Тож слід повернутись до розбудови справжньої журналістики і нової преси. Інакше нас чекає доля персонажа з твору Сухово-Кобиліна – кримінального символу повної свободи від всілякої моралі й такої ж повної несвободи від продажу.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові