Ласкаво просимо

асп.
УДК 070. 000. 32

Досліджується можливість національного відродження через актуалізацію міфічної свідомості та національних архетипів, подолання впливу постмодерністського світобачення при переході до міфічно-національного світогляду.

Ключові слова: національне відродження, міфічна свідомість, національні архетипи, постмодерне світобачення, міфічні структури.

The article is devoted to the problem of the nation revival through actualization of the mythological consciousness and the national archetypes, overcoming influence of the postmodern outlook at transition to the mythical nation outlook.

Key words: national revival, mythological consciousness, national archetypes, postmodern outlook, mythical structures.

Проблема національного відродження нині для молодої Української держави постала дуже гостро. В країні, де відбувається протистояння двох інформаційно-культурних просторів (національного українського та "імперського" російського), а сама свідомість народу є розколеною, що зумовлено історичною і політичною ситуацією, надзвичайно велике завдання щодо відродження національної свідомості та формування української ідеї покладено саме на інститут ЗМІ.

Мета дослідження полягає у підтвердженні можливостей національного відродження в сучасній Україні за допомогою ЗМІ, яке може відбутися через актуалізацію міфічної свідомості та національних архетипів. Для досягнення цієї мети необхідно виконати такі завдання: дослідити подібність суспільних та емоційних тенденцій масової свідомості на початку ХХ і ХХI століть; проаналізувати потенціал сучасних українських друкованих ЗМІ стати об'єднавчим чинником як для інтелігенції, так і для простих громадян України; знайти серед сучасних видань відповідники газети "Рада", яка, на нашу думку, відіграла в історії України саме таку міфічну об'єднуючу роль на початку ХХ ст.

Проблемі міфічної свідомості присвячено чимало праць, але здебільшого в них розглядаються міфи як тексти, написані в давні часи. Міф як світогляд найчастіше вважається "дитинством людства" або "ворожим утворенням", при цьому часто ігнорується його життєствердна сила і користь для сучасності. Тому найповніше міф вивчали дослідники у ХХ ст., зокрема А. Лосєв, К. Юнг, Е. Мірча, О. Потебня, Є. Мелетинський та ін. Серед сучасних дослідників міф здебільшого розглядається з позицій структуралістів, як політична технологія впливу, нівелюється його суть. Зберігається тенденція використовувати поняття "міф" як синонім штучності й брехні, протиставляти його розуму, логіці й навіть цивілізації. Хоча наукова спільнота поступово відходить від цього трактування.

Все частіше міф називається основою нової світоглядної парадигми, як це робить, наприклад А. Кіченко, чия теорія відродження фольклору спирається на теорію Куна про зміну парадигм і теорію "культурного маятника" [10, 67]. Велику увагу архетипній міфологічній свідомості приділяє В. Буряк [5], також називаючи її свідомістю майбутнього, безпосередньо пов'язуючи з національними ментальними та архетипними ознаками. О. Гриценко [6] шукає вихід із сучасної світоглядної кризи, Ю. Давидов [7] досліджує кризу і патологічність постмодернізму як світогляду; цікаві, хоч і дещо суперечливі думки Н. Амельченко [1], яка також описує кризу сучасного світогляду, пов'язуючи відродження через міфічну свідомість і національність. Про виникнення в Росії псевдоміфу, що має ознаки постмодерну, міркує А. Левандовський [12].

Національній свідомості та національній міфології також присвячено чимало праць, де переважно вивчаються окремі елементи міфології, окремі вірування та обряди, робляться спроби відновити слов'янську чи українську міфологію на рівні текстів, проте досі відсутні дослідження, які цілісно відображали б міфічний світогляд українців із урахуванням історії, живих міфічних проявів сьогодення тощо. Серед дослідників, які вивчають сучасну міфологічну свідомість і менталітет українців, слід назвати Б. Бичка [4], А. Калакова [8], Ю. Левенця [13], О. Литвиненко [14], В. Малахова [15], О. Моргун [16], Т. Поплавську [19] та ін. Г. Басара [3] та В. Піскун [18] досліджують національне відродження в Україні на початку ХХ ст., пов'язуючи його з відродженням національної свідомості; у роботах А. Москаленка знаходимо посилання на національні архетипи при аналізі структури преси [17, 228], ці архетипи, на думку вченого, можуть сприяти національному відродженню тощо.

Своєрідним аспектом у процесі відродження української нації є міф і національні архетипи, які реалізуються зокрема через національний міф. Посилену увагу до міфу не як до тексту, а насамперед як до міфічної свідомості, а також активізації глибинних архетипічних структур колективного несвідомого (особливо національного) можна пояснити двома причинами.

1. Україна перебуває під впливом постмодерного світу, де панує глобалізація, яка стирає всі національні ознаки. А з постмодерном, який за формою є міфічним утворенням (своєрідні уламки – "бріколаж" К. Леві-Строса, постійна змінність тощо), але не є міфічним за свою суттю, відкидаючи справжність буття і роблячи єдиною реальністю "гру з уламками" та "деконструкцію світу", що перебуває у суперечності з єством міфу. Недаремно творці постмодерністської течії, яка швидко стає всесвітнім світобаченням, поширюючись на всі сфери життя суспільства, зокрема Р. Барт, вбачали в живому міфі єдиного справжнього ворога: "Можливо, краща зброя проти міфу – в свою чергу міфологізувати його, створити штучний міф; такий реконструйований міф саме і виявився б істинною міфологією. Якщо міф – викрадач мови, то чому б нам на вкрасти сам міф?" [2, 262].

2. Україна перебуває у стані непевності, спровокованому розпадом Радянського Союзу. На думку О. Литвиненко, коли імперія "відпускає" колонію, існує три можливі шляхи розвитку: 1) еліта як і раніше орієнтується на метрополію, щоб продовжити "старі добрі часи"; 2) її змінює національна еліта, але таке можливо лише за наявності в народу нездоланного та відчайдушного прагнення до незалежності, надзвичайно високого визвольного руху (це можливо лише завдяки визвольній війні), коли незалежність "державна", відбувається імітація зміни; 3) квазінаціональний режим і орієнтація на провідну силу сучасного світу, що спроможна дати ідеологію, визначити стратегію (нині такою силою є США). Другий шлях дослідник вважає найуспішнішим [14, 88–89]. Але нині можемо говорити радше про перший шлях, репрезентований Л. Кучмою і В. Януковичем та їхньою командою, або про третій, якого, трохи змінивши політичні орієнтири, дотримується команда Президента В. Ющенка. Найголовніше те, що за п'ятнадцять років від часу здобуття незалежності, з нагромадженням досвіду "Помаранчевої революції", яка достатньо змінила суспільство, триває стан непевності, своєрідної "доби хаосу", розчарування у діях політиків, вчинки яких іноді сприймаються масовою свідомістю як "зрада". Якраз у переломні історичні моменти відроджується міфічна свідомість, апелюючи до глибинних архетипів, насамперед національних, коли події стосуються цілої нації, стаючи головною рушійною силою для національного порятунку і відродження національної свідомості.

Таким чином, актуалізація міфічної свідомості й самого міфу як світобачення в сучасній Україні, можливо, лишається єдиним шансом для формування сильного конкурентоспроможного інформаційно-культурного поля, в якому відродиться українська нація, позбувшись чужих інформаційних і світоглядних впливів, які сьогодні продукуються Російською державою і становлять зовнішню загрозу, підкріплену внутрішньою українською психологічною та політичною роз’єднаністю.

Світоглядна криза кінця ХІХ – початку ХХ ст. призвела до початку першої світової війни, але ця криза відчувається в усіх сферах суспільного і політичного життя ще до розгортання воєнних дій. Для України того часу важливі політична напруга в Російській імперії, власне намагання здобути волю, народження і формування нового молодого покоління політиків і літераторів, які виявили себе за часів революції та УНР. Сьогодні існує подібна, якщо не більша політична напруга, здатна призвести до нових світових вибухів. Так само зрозуміло, що невдовзі світ чекають світоглядні зміни і відмова від постмодерного світобачення, відбувається зміна парадигм (за Куном).

Але водночас модерна ситуація відзрізняється багатьма проявами, зокрема роллю та значенням ЗМІ. Якщо 100 років тому ЗМІ формували громадську думку, але не здатні були змінити парадигму, то постмодернізм завдячує своїм впливом на світ якраз ЗМІ, що уможливили панування цієї "деконструкційної" парадигми не тільки в культурі чи науці, а й у політиці, суспільних та особистісних відносинах [7]. Саме ця парадигма майже повністю стирає національні особливості, знищуючи національні ознаки, як-от: мова, фольклор, традиції тощо. Завдяки ЗМІ та їхньому комунікативному впливу на аудиторію постмодернізм як світобачення зберігає свою владу, постійно живлячись фрагментарністю масової свідомості, зумовленою використанням рекламних і політичних технологій, що руйнують свідомість і підсвідомість: "Замість єдиної твердої метафізичної реальності ми отримали безліч культурних світів, історій та образів реальності, продукованих мас-медіа" [1, 52].

ЗМІ спроможні наповнити силою нову парадигму ХХІ ст., що охопить усі сфери життя, як це вже сталось із постмодернізмом. Яким чином сучасні українські ЗМІ можуть стати каталізатором нової світоглядної парадигми? Враховуючи те, що архетип має наповнюватись власним досвідом (інакше він залишається неживою структурою, адже архетипи є основою міфічного світогляду), то можна говорити про наповнення архетипічних підсвідомих структур саме національною інформацією, яка водночас сприяє і національному відродженню. Це притаманно як кожній окремій людині, для якої особистісна інформація наповнена власним неповторним досвідом, так і для цілого народу, який починає усвідомлювати себе народом, а не частиною якоїсь іншої "маси" (як це було в Радянському Союзі, "совєтскіє" люди), і водночас стає основою нової світоглядної парадигми, здатної (певно, так буде) вплинути на всесвітнє постмодерне поле і почати його змінювати, що зумовлено прагненням міфу до цілісності.

Для газети "Рада" подібні зміни парадигми були не дуже актуальні, бо ЗМІ ще не мали такого впливу і не ставилося ще питання про повне знищення українського народу. Попри всі царські укази і намагання розчинити український народ у російському, сильною залишалась передусім народна історична пам'ять. Саме імперський СРСР зі штучними голодоморами, війнами, концентраційними таборами й засобами винищення населення, надзвичайно ефективною пропагандою та ідеологією знекровили український народ і пригасили національні процеси.

Для відродження міфу потрібні дві категорії людей. Це, умовно кажучи, "носії міфу", якими можуть бути будь-які національно свідомі люди. Ними зазвичай стає еліта як "виразник міфу". Так, на думку Б. Кравченка, еліта "слугує каталізатором до національного усвідомлення" [11, 14–15]. Так звані "виразники міфу", чиї функції подібні до дій шаманів у давнину, із надзвичайною психологічною харизмою, володіють владою над іншими, найбільша з яких – влада над Іменем та мовою. Саме "виразники міфу" часто перетворюються у народних героїв, їм притаманні сильна воля і яскрава вдача; завдяки їм міф розвивається і прогресує.

Але до "виразника міфу" ставляться значні вимоги. До вищеназваних характеристик (міф "кольоровий" і не визнає одноманітності й сірості) слід додати випробування (дорівнюють ініціації як обов'язкової процедури для набуття статусу шамана, за Е. Мірча), і вірність. "Виразник міфу" не може зрадити, інакше розривається зв'язок між ним і "носіями міфу", зникає і міфічна харизма, що давала владу. Невідомо, чи можливе її повернення через каяття, виправлення помилок і нові випробовування, бо міфічні зв'язки ще не досліджені, як і зміна міфічних ролей залежно від поведінки героїв.

Отже, 100 років тому газета "Рада", на нашу думку, не лише пробуджувала національну свідомість, внаслідок чого її читачі ставали "носіями міфу", причому аудиторія цієї газети була значною (звісно, газета мала 3–5 тисяч передплатників, але треба враховувати її вплив, відштовхуючись від тогочасних реалій), а й згуртувала тих людей, які могли стати "виразниками міфу", надавши їм можливість об'єднатися навколо національної ідеї. Серед авторів "Ради" чимало особистостей, які залишилися в українській історії. Письменники й політики, культурні й громадські діячі – непересічні постаті (цього й потребує міф). Більшість із них стали ініціаторами створення і членами першого українського парламенту – Центральної ради.

Можна назвати дві проблеми, які завадили національному відродженню в той час. Зовнішня – наступ більшовизму і перша світова війна, що знекровила і налякала народ. Саме силою, що прийшла ззовні у вигляді більшовиків, і була потоплена в крові молода Українська республіка. Але існувала й внутрішня проблема, що не була вирішена. Маючи сильних "виразників", міф майже не мав "носіїв", які створювали б його поле. Спроби національної української еліти здобути державу зазнали поразки, але подали важливий урок майбутнім поколінням, чим і треба зараз скористатися.

Проблема сучасного відродження національної свідомості через міф виявилась більш складною, ніж за часів газети "Рада". З одного боку, функціонує впливовий інститут ЗМІ, з іншого – сьогодні Україна є унітарною державою, хоч і психологічно розділеною. Подолання психологічного роз’єднання, коли одна частина громадян ідентифікує себе з українським інформаційно-культурним полем, а інша – з російським і навіть вже не існуючим "совєтським", – складна справа, але при мудрій політиці позитивний результат можливий.

Досліджуючи відродження національної свідомості через міф, маємо наголосити на ролі Майдану 2004 р. Цей феномен ще не вивчався серйозно і може бути багатоаспектним предметом дослідження. Явище Майдану можна назвати унікальним. Це підтверджує увага всесвітньої спільноти до подій 2004 р. не лише серед політиків і ЗМІ, а й серед пересічних громадян інших країн. Можна навіть припустити, що завдяки Майдану Україну нарешті стали емоційно відділяти від Росії та колишнього Радянського Союзу, вона перестає бути територією, набуваючи статусу держави у масовій свідомості. Миролюбність та позитивна енергетика Майдану, відсутність жорстокості й кровопролиття "зачарували" весь світ, що яскраво потім було потверджено революційними подіями в інших країнах СНД та суспільними негараздами в Європі. Майдан за своєю масштабністю і тривалістю стає справді унікальною світовою подією.

Маємо припустити, що Майдан був одним із найяскравіших виявів живого міфу і міфічної свідомості. В ньому діють міфічні закони, відроджуються національна пам'ять і національна єдність, зростає відчуття сили і безпеки, не підкріплені жорстокістю та жагою руйнування, притаманними натовпу. На Майдані не працюють визнані теорії натовпу, натомість людей єднає живий міф. Це було і за часів газети "Рада", але не так масово. Г. Басара пише про відродження архетипів козацької республіки, у масовій свідомості поширюються символи козацької доби: "від використання у вбранні елементів козацького одягу, проведення маніфестацій під козацькими хоругвами до видання політико-правових актів під назвою "Універсалів", організації військових формувань "Вільного Козацтва" [3, 46]. Те саме було і на Майдані 2004-го, але більш яскраво.

Майдан є дуже серйозним випробовуванням для більшості українців, незалежно від того, які прапори вони для себе обрали. Треба наголосити на тому, що емоційно (багато в чому завдяки ЗМІ) Майдан – це не лише збори в Києві, він поширюється майже на всі міста і селища нашої країни. В меншій кількості, але ледь не в кожному більш-менш великому населеному пункті стояв свій Майдан, не кажучи вже про емоційно-кольорове символічне єднання. Але всі ці маленькі "майдани" були невід'ємною частиною єдиного неділимого Майдану з "серцем" у Києві. Таке єднання може тримати лише міф. Кожен українець (а байдужих майже не лишилося) мав робити вибір і вчинки, що повністю обумовлено законами міфу, проходити ініціацію, і мовну також. Можна сказати, що люди, які відчули емоційне міфічне єднання, стають повноправними "носіями міфу" і, що найцікавіше, можуть лишатися в цьому стані і до сьогодні. Про "ініціацію", не використовуючи цей термін, пише також і вже згаданий Г. Басара: "Жоден попередній історичний момент не вимагав від пересічного українця такого, майже щоденного, вибору та засвідчення своєї ідентичності, як 1917 р." [3, 45].

Тобто у 2004 р., на відміну від початку ХХ ст., спостерігаємо сильних "носіїв міфу" і надзвичайно потужне міфічне поле. Але майже не маємо "виразників міфу". Ним не може бути пересічна людина, зазвичай виразником міфу стає людина публічна. Впродовж панування Радянського Союзу проводилась політика знищення можливих і явних "виразників міфу". Концтабори, голодомори, розстріли, а потім просто надзвичайний психологічний тиск від самого дитинства і "отруєння" радянською пропагандою зробили свою справу. Опиратися системі було неможливо, майже всі, хто мав сили боротися з системою, були знищені, якщо не фізично, то психологічно зламані. Водночас пропагування "сірості", можливості "замінити всіх і вся", принципу "гвинтика у машині", який нічого не вирішує і не має ніякої цінності для суспільства, зробило майже неможливим виховання нових "виразників міфу". Люди, народжені після другої світової війни, емоційно опозиційні системі, не розвивалися психологічно, а боролися за своє існування. І, певно, підсвідомо поставили здебільшого власне "виживання" над "боротьбою за незалежну державу". Саме цим можна пояснити нерішучість "провідників Майдану", намагання домовитись, маючи за собою єдину реальну силу в країні на той час – народ. І, звісно, можна по-різному оцінювати поведінку всіх політиків (культурні діячі майже одразу були усунуті від обрання вектора розвитку країни і державницьких справ) після здобуття перемоги Майданом, але більшість їхніх вчинків, що призвели до розчарованості, можуть бути розглянуті й сприйняті в координатах міфу саме як "зрада міфу", тобто в нашому випадку, Майдану, що позбавляє цих політичних діячів заступництва і сили міфу, не важливо те, який бік вони представляли. Можливо, лише Юлія Тимошенко залишилася на сьогодні "виразником міфу", але ще невідомо, чи буде вона спроможна об'єднати країну, не зрадивши міф.

Майдан же залишається для людей, що перебувають у міфі, священним, своєрідною "точкою відліку", а самі події 2004 р. за сприйняттям нагадують "сакральний час" і "сакральний простір", де народжується все нове (за М. Еліаде).

Тобто нині маємо "носіїв міфу", майже не маючи його "виразників", і невідомо, скільки є часу, щоб остаточно через розчарування не зруйнувалося міфічне поле Майдану, щоб встигли виявитися нові сильні "виразники міфу", які вже не будуть "отруєні" (хоча б не настільки, наскільки старші покоління політиків) радянською пропагандою. Враховуючи культурно-інформаційний наступ Росії і відсутність нормально функціонуючого книжкового та інформаційного ринку, системи виховання та масової розважальної, національно забарвленої системи, варто припускати, що дуже мало. Великою проблемою, навіть більшою, ніж за часів газети "Рада", є мова. Ми, подібно до О. Потебні [20] і Е. Кассірера [9], схиляємось до думки, що мова формує не лише світогляд, а й надзвичайно пов'язана з міфом. Для нашого дослідження не має значення, що виникло раніше: міф чи мова, важливе їхнє гармонійне поєднання. Чим, до речі, скористався постмодерністський світогляд, роз'єднавши міф і слово: слово позбувається емоційного підтексту, стає елементом гри, вже не є Іменем, тобто не може слугувати живому міфу. Але якщо "носії міфу" можуть розмовляти не тою мовою, до чиїх національних архетипів звертається міф (в нашому випадку не українською), хоча, за свідченнями очевидців, багато людей без примусу переходили на українську мову, провівши деякий час на Майдані, то "виразники міфу" ("шамани", що можуть давати Імена усьому існуючому) говорити іншою мовою не можуть. А сучасні політики не настільки гарно володіють українською мовою, щоб нею вільно спілкуватися. Міф же не терпить штучності.

ЗМІ, які є сьогодні найефективнішою комунікацією і впливають на всі верстви населення і всі сфери життя, на нашу думку, можуть сприяти або гальмувати національне відродження через актуалізацію міфічної свідомості. Мабуть, такого видання, яке могло б виховати "виразників міфу", як це зробила газета "Рада" сто років тому, не буде. Єдине, на наш погляд, видання "Дзеркало тижня", яке любить і якому вірить інтелігенція (а саме представники інтелігенції, розумні, освічені люди стають "виразниками міфу"), не відповідає вимогам міфу. Намагаючись охопити більшу частину аудиторії, воно виходить російською мовою (є і українська редакція, проте в так званих "російськомовних" реґіонах українськомовні примірники майже не продаються), але так розриває свій зв'язок із міфом, що здійснюється через мову. Також є сумніви щодо об'єктивності видання до політичної ситуації в країні, а в цьому випадку, щоб відповідати вимогам міфу, треба мати не політичну, а національну скерованість, засновану на глибинних національних архетипах, а не на швидкоминучих політичних пристрастях.

Створення ж нового видання вбачається малоймовірним. Телебачення і радіо виконують зовсім інші функції, якщо якісна преса скерована на думку і розуміння, то телебачення на інформацію і сенсацію, над газетою можна подумати, ефір же постійно змінюється, заступаючи ще неосмислені події новими, певно, тому все ж розвиток думки й досі покладається на друковане слово. Головною причиною можливої невдачі є політична роз’єднаність, намагання журналістів не діяти і розбудовувати державу, а заробляти чи виживати в сучасному світі. Той подвиг, що зробила редакційна колегія газети "Рада", віддаючи газеті все, навіть своє здоров'я, є, мабуть, майже неможливим і непотрібним у сучасному світі для працівників ЗМІ, принаймні це не буде довготривалим, хоча під час Майдану журналісти тимчасово об'єдналися. Але маємо сподіватися на подолання розчарування і намагання створити національну ідейну команду, яка буде складатися з політиків, інтелігенції, культурних діячів та працівників ЗМІ, що разом зможуть сприяти національному відродженню через міфічну свідомість, яка на сьогодні є дуже актуальною.

Таким чином, ситуація в сучасній Україні нагадує події початку ХХ ст. У порівнянні історичних ситуацій через призму міфічної свідомості та використовуючи міфічні закони, було виявлено схожість і відмінність минулого і сьогодення. Якщо за часів газети "Рада" в Україні яскраво виявилися "виразники міфу", але не вистачило часу, щоб пробудити міфічну свідомість у простому народі, який мав стати "носієм міфу", то нині, завдяки Майдану, маємо сильне міфологічне поле і багато "носіїв міфу", але майже зовсім не маємо з історичних причин, завдяки ефективній пропаганді в Радянському Союзі та тотальному знищенню українців, людей, які могли б стати "виразниками міфу". Важливу роль у підтриманні та поширенні міфу та міфічної свідомості, що ґрунтуються на національних архетипах, можуть зіграти ЗМІ, але викликає сумніви їхня потенція щодо проявлення "виразників міфу" через політичну роз’єднаність та дух розчарування в суспільстві. Один зі шляхів проявлення "виразників міфу" напевно може розпочатися з уважного і різнобічного дослідження газети "Рада", яка свого часу успішно сприяла такому "проявленню", щодо її комунікативного впливу не лише на читачів, а й насамперед на авторів та редакцію. Результатами цих праць можна скористатися при створенні нового видання (або деякої зміни вже існуючого), що може стати місцем гуртування представників творчої і політичної інтелігенції, які мають стати "виразниками міфу" і відродити національну свідомість.

1. Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. – С. 50–75.
2. Барт Р. Мифологии. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. – 312 с.
3. Басара Г. Українець versus малорос: проблеми національної ідентичності на світанку української революції // Вісн. Київ. нац. ун-ту. Сер.: Українознавство. – 2003. – № 7. – С. 44–48.
4. Бичко Б. Ментальні чинники національної самосвідомості // Філософські обрії. – 2002. – № 8. – С. 132–139.
5. Буряк В. Д. Журналістська творчість як система образної комунікації: Навч. посібн. – Д., 2003 – 60 с.
6. Гриценко О. Міфології, ідеології, громадянські релігії: у пошуках виходу з кризи теоретичного перевиробництва // Дух і літера. – 1998. – № 3/4. – С. 167–185.
7. Давыдов Ю. Н. Патологичность "состояния постмодернизма" // Социс. – 2001. – № 11. – С. 3–12.
8. Калаков А. Націоміфічне питання прочитання ландшафтного тексту в культурному полі // Магістеріум: історико-філософські студії. – 2000. – Вип. 3. – С. 69–75.
9. Кассирер Э. Избранное: Индивид и Космос. – М.; Спб.: Университет. книга, 2000. – 654 с.
10. Киченко А. С. Введение в теорию фольклора: Учебное пособие по спецкурсу. – Черкассы, 1998. – 176 с.
11. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість України ХХ століття. – К., 1997.
12. Левандовский А. Оружие мифа // Свободная мысль–XXI. – 2001. – № 2. – С. 102–118.
13. Левенець Ю. Роль національного міфу у відродженні національної свідомості українського народу // Нова політика. – 2001. – № 2. – С. 50–53.
14. Литвиненко О. В. Інформаційні впливи та операції: Теоретико-аналітичні нариси: Моногр. – К., 2003. – 240 с.
15. Малахов В. Міф про міф. Національна міфологія як тема сучасної міфотворчості // Дух і літера. – 1998. – № 3/4. – С. 76–83.
16. Моргун О. А. Духовно-ціннісний зміст і структура національної суспільної свідомості // Грані. – 2001. – № 5 / 6. – С. 121–125.
17. Москаленко А. З. Теорія журналістики: Навч. посібн. – К.: ЕксОб, 2002. – 336 с.
18. Піскун В. Роль Центральної Ради у самовизначенні та самоідентифікації української нації // Центральна Раді і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради): Матер. наук. конф.: У 2 ч. – К., 1997. – Ч. 1. – С. 51.
19. Поплавська Т. Особливості національного менталітету та побудова правової держави в Україні // Філософська думка. – 2004. – № 1. – С. 73–91.
20. Потебня А. А. Эстетика и поэтика. – М.: Искусство, 1976. – 614 с.
21. Юнг К. Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. – 304 с.