студ.
УДК 070 (477) (09) "1917/1919"
У статті досліджуються становлення і розвиток національкої ідеї та державності в період визвольних змагань (на основі публіцистики газети "Нова Рада"), передусім аналізуються статті С. Єфремова.
Ключові слова: революція, "Нова Рада", Сергій Єфремов.
The origin and development of the Ukrainian idea and state in the national revolution on the base of the newspaper "Nova Rada" is investigated in the article. The author emphasized the importance of S. Yefremov works, proved their significance and advised to publish them.
Keywords: revolution, "Nova Rada", Sergiy Yefremov.
Події українських національно-визвольних змагань 1917–1919 рр. яскраво відображені на шпальтах поступової періодики, серед якої почесне місце належить газеті "Нова Рада". Розвиток ідей суверенності й державності, настрої та сподівання українського населення, переконання й очікування політичних лідерів знайшли відображення на шпальтах преси. В усі часи публікації засобів масової інформації були важливими історичними документами, "джерелом вивчення національно-культурної політики Української держави" [9]. За об'єкт дослідження обрано щоденну газету "Нова Рада", яка прагнула об'єктивно та всебічно подавати події своєї епохи. На думку деяких дослідників, це єдиний український часопис періоду національної революції, що відстоював свободу слова. "Найціннішою на той час традицією було віками виборонене вільне українське слово. Його розтоптали. Серед провідних українських газет ("Народна воля", "Робітнича газета", "Боротьба" та ін.) після невеликої перерви в режимі ленінських декретів про пресу вдалося зберегтися єдиній "Новій Раді". І то завдяки зусиллям і необачному ризику С. Єфремова та А. Ніковського", – зазначає О. Мукомела [10].
До вивчення періодичної преси, що виходила під час національної революції 1917–1919 рр., і в цьому контексті – газети "Нова Рада" вже зверталися такі українські вчені, як О. Богуславський [1], Н. Бойко [2], В. Владимиров [3], А. Животко [5], І. Крупський [7], О. Мукомела [6; 10], Р. Млиновецький [8], Г. Рудий [9] та ін. Показовою є наукова конференція, проведена Національнаю академією наук України 21 вересня 2006 р. із нагоди 130-річчя від дня народження С. Єфремова. Але й досі потребують вивчення окремі аспекти публіцистичної праці цього видатного діяча, визначення особливостей тематично-проблемної та жанрової палітри, мовно-стилістичні, художньо-документальні та інші засоби письма С. Єфремова. Мета статті – простежити специфіку публіцистичних виступів літератора на шпальтах газети "Нова Рада", виявити специфіку ідейно-пропагандистських засобів у відстоюванні національних пріоритетів.
Засоби масової інформації – потужна інформаційна зброя, здатна формувати і скеровувати громадську думку. Під час української національно-визвольної революції потреба у такій зброї була особливо великою. Напередодні Лютневої революції в Росії на території України виходило лише 6 українських друкованих видань, у 1917 р. їх кількість зросла до 106 і вже у 1918 р. досягла 212 [5]. Це значно сприяло просуванню національної ідеї у суспільстві. Проте її бачення було різним – втілювалося у постулатах різних політичних сил і поширювалося періодичними виданнями. Таким чином, класифікувати інтерпретації національної ідеї можна за політичними угрупованнями та друкованими органами, що їх підтримували.
Зокрема, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) мала у Харкові газету "Робітник", видала одне число "Виборчого Листка до Городської Думи", з 1918 р. видавала "Голос робітника", "Слово", під час гетьманату – "Нашу справу" у Катеринославі, "Вільний Голос" у Полтаві, "Боротьбу" (1919) у Кам'янці-Подільському, "Робітничу газету" (1917) у Києві. Українські незалежні соціал-демократи видавали "Червоний прапор" у Житомирі (1918). Українська партія соціалістів-революціонерів сприяла появі у Полтаві "Соціаліста-революціонера" (1917), у Катеринославі – "Землі і волі" (1918), у Харкові – "Руху" (1918), у Вінниці – "Трудової республіки", яку замінила "Трудова громада", у Києві – "Нового народного дела" (1918–1919). Друкованим органом Центрального організаційного комітету УПСР (лівих) була "Трудовая мысль" у Києві. Союз автономістів-федералістів видає в Умані тижневик "Вільна Україна". Органом Української партії самостійників-соціалістів із 1918 р. був "Самостійник".
Послідовники анархістської позиції Нестора Махна вважають своїм рупором "Шлях до волі" (1919) на Катеринославщині, у Харкові органом Конфедерації анархістських організацій України став "Набат" (1918), у Катеринославі органом пропаганди анархізму був тижневик "Голос анархіста" (1918). Конкуренцію в інформаційному просторі також становили російськомовні часописи, зокрема "Русская жизнь" (1917–1918) як орган російської національно-прогресивної і суспільно-політичної думки. РСДРП видавала в Одесі "Рабочее слово" и "Рабочий голос", у Кременчуці тижневик "Рабочий", у Катеринославі "Рабочую борьбу", у Миколаєві "Пролетарское знамя" и "Путь социал-демократа", в Києві "Рабочую жизнь" [15, 27]. Українська радикально-демократична партія (згодом Українська партія соціалістів-федералістів) мала великий вплив на газету "Нова Рада" (25 березня 1917 – 6 лютого 1919), проте редакція намагалася дотримуватися загального суспільно-політичного характеру.
Щоденна газета "Нова Рада" заснована як спадкоємиця щоденника "Рада" (1906–1914) і видавалася Товариством підтримки літератури, науки та мистецтва за редакцією А. Ніковського, проте значну роль у фінансовій справі видання відіграв меценат Є. Чикаленко. Газета складалася з чотирьох сторінок великого формату. У шапці видання зазначалося, що газета "політична, економічна й літературна", "виходить щодня, окрім понеділків і днів після великих свят". Редакція і контора розташовувались у Києві, на вулиці Інститутській, 22, поштова скринька № 373. На першій шпальті друкувалися передові статті (одна-дві), звіти, огляди важливих суспільно-подітичних подій, оголошення. Наприклад, подавався "Опис Сьомої сесії ЦР (Центральної Ради. – О. Г.), засідання 29 жовтня", яке відкрив М. Грушевський (1917. – 3 листоп.). Виступ продовжив М. Ковалевський із закликом про те, що "прийшов час творити Українську Демократичну Республіку та скликати суверенну Українську Установчу Раду, бо безлад в централістичній Росії привів уже народи на саме дно провали". Тут звучало слово В. Винниченка, який стверджував необхідність існування "дужої влади", здійснення "форм федеративної республіки, котрі, певне, місяців через два затверджено буде в Росії законним шляхом". Український читач, очевидно, потребував таких детальних звітів, щоб орієнтуватися в хаосі поточних політичних подій. Важливу місію інформатора й коментатора, сполучної ланки між суспільством і владою виконувала "Нова Рада".
Друкувалися в газеті також важливі законодавчі рішення. Беззаперечно, найважливішим, історично значущим є Третій Універсал (1917. – 8 листоп.), в якому зазначено: "Ми, Українська ЦР, своєю волею, во імя творення ладу в нашій країні, во імя рятування всеї Росії, оповіщаємо: Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів... До Установчих зборів власть творити ладна на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській ЦР, і нашому правительству... До території УНР належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)... Однині на землі республіки Української смертна кара касується... Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до цього дня, як уже засудженим так і не засудженим, а також і тим, хто до відповідальности ще не потягнений, дається повня амністія... Днем виборів до Українських Установчих зборів призначаємо 27 грудня 1917 р., а днем скликання – 9 січня 1918 року".
У рубриці "У Київі" газета подавала хроніки подій у столиці. Зокрема, в одному з номерів були такі підзаголовки: "Універсал ЦР", "Похорон жертв гражданськой війни", "Військо у Києві", "На телеграфі" – тут же подавалися "Вісти з Петрограду", "Вісти з Москви", "Чутки з Дону", "Накази київської воєнної округи", новини про "одставку Лепарського", "становище на фронті", "справу з юнкерами", "лекцію Саліковського", "нараду лекторів по кооперації", "організаційний комітет Спілки Просвіт Слобідської України", "телеграму про одстрочку виборів до Установчих зборів", "од'їзд чеху-словаків з Києва", "Педагогічна Академія одкрилась" і настав "кінець забастовки" (1917. – 7 листоп.). "Нова Рада" також подавала інформацію у "Театральному відділі" і відділі "Просвіти". Щодо рубрики "За кордоном", у номері за 7 листопада 1917 р. уміщено, наприклад, новини з Франції та Італії. Не цуралася газета і "дописів" від своїх непостійних кореспондентів з різних куточків України і світу.
Час від часу у виданні з'являлися огляди преси – у форматі "цитата – коментар". Наприклад, під рубрикою "З газет та журналів" повідомлялося, що газета "Народна воля", "розповідаючи про розрухи на Україні так кінчає свою статтю": "При таких обставинах ледве чи скоро наступить довгожданий спокій та лад на нашій землі. Лише думка про те, що не перший раз Україні приходиться переживати часи тяжкого лихоліття, дає можливість не згаснути надії на кращі часи. Отже будемо твердо і спокійно стояти перед невідомим будучим". Після цитування "Нова Рада" подає власний коментар: "На жаль, це не тільки неможливо, але й небажано".
Газета приділяла значну увагу економічним новинам. У рубриці "Економічні нариси" надрукована стаття "Білий та зелений вугіль", де розповідається про переваги використання енергії вугілля і в цьому контексті – "задачі перед нашим урядом", мовляв, "напередодні безробіття, яке іде слідом за демобілізацією, все це треба взяти до уваги" (1917. – 30 лист.). Інший приклад – статті І. Чопівського "Сіль" і "Глина" (1917. – 1 груд.), з яких стає зрозумілим, що газета намагалася не нагнітати страх із приводу економічної невпевненості населення, а шукала раціональне вирішення питань: як досягти економічної незалежності, поставки яких ресурсів з Росії можна диверсифікувати, який промисловий потенціал слід розробляти в першу чергу, як працевлаштувати населення. Опікувалася "Нова Рада" і питаннями доброчинності (зокрема матеріали в рубриці "Жертви"). Останні новини нерідко подавалися під заголовком "Телеграми" (скажімо, 1 грудня 1917 р. повідомлялося про "передачу українських реліквій" та розгортання "українського питання" в Одесі).
У номерах "Нової Ради" виразно простежується, які цінності передусім пропагувала редакція газети, до чого закликала. Серед них – заклик припинити агресію, насильство, кров. У передовій статті "Перед Іспитом" (1917. – 3 листоп.) висловлена думка про "нове становище, що утворилося в Києві і на Україні": "Щоб уникнути анархії, ЦР доручила ГС створити нову організацію власти... Найперше і найголовніше завдання ГС, перед одступають на другий план всі інші, – цілковите втихомирення краю. Всі повинні цьому допомагати". В іншому номері невідомий автор закликав припинити "погромну хвилю", застерігаючи: "З цілого ряду міст та місцевостей маємо звістки про погроми над єврейською людністю – як після оголошення маніфесту 17 жовтня": так само розбивають, грабують, вбивають, випускають дух. Це і аграрний терор ставлять під велику загрозу здобутки революції. "Анархія, що заливає собою наші міста й села, може мати тільки один кінець – це повну чи часткову реставрацію старого ладу, бо новий не дав людям того, чого од його сподівались. Не дав навіть найперших гарантій, що забезпечують недоторканність особи людської. Треба припинити погроми й насильства і перемогти анархічний рух усіма засобами" (1917. – 30 листоп.). У статті "Аксіома" доводиться інша істина: "Волі слова й незайманности особи не треба доводити – це аксіома. Перша повинність краєвої власти – посадити насильників на їхнє місце й рішуче припинити всякі охочі виступи проти вільного слова та вільної особи... Маємо вже ганебну спробу воскресити стару цензуру, маємо не менш ганебні виступи з самочинними трусами й арештами, маємо й інші прояви насильств, якими темна темнота хоче ознаймувати свою перевагу. Ті подробиці замахів на волю слова якогось большевистського "комитета по делам печати" роблять гнітюче враження" (1917. – 3 лист.).
Газета також приділяє увагу українській церкві: "Стаючи на непевному ґрунті щодо забезпечення духовенства жалуванням і землею, єпархіальне начальство саме дає привід до сварки причта поміж собою і тим украй підриває і так не дуже високий авторитет духовенства", – зазначає Дяк Полуночниця (1917. – 7 листоп.). Журналісти засуджують свавілля "Воєнно-революційного суду у Києві": "Такий трибунал... Техніка така: маю позов на такого-то – як посилається оскарженому повістка явитися пред ясні очі суддів у київський палац" (1917. – 1 груд.). Показово, що в цьому ж номері в розділі "ГС" йдеться про "Нові законопроекти судового секретарства": відмежування судових установ УНР, утворення Генерального Суду. Подається бачення курсу зовнішньої політики держави і перспектив державотворення. У статті "Три роки тому" А. Ніковський пише про неможливість співпраці з більшовиками: розповідає, як три роки тому українці з Києва вирядили в Москву трьох громадян, щоб московській інтелігенції вияснити позицію українців у світовій війні (1917. – 30 листоп.). Цю тезу підтверджує передова стаття "Хто такі большевики?" (1917. – 3 листоп.), де автор подає історичну довідку про виникнення більшовизму, тлумачить його суть.
"Нова Рада" вирізнялася серед інших часописів глибоким аналітичним змістом. Серед публіцистів першість справедливо належала С. Єфремову – журналісту, полемісту, літературознавцю, політику. Про вагу його слова промовисто свідчить кількість його публікацій: близько тисячі майже у п'ятистах числах газети, тобто на одне число припадало приблизно дві публікації. С. Єфремов готував експрес-інформацію про поточні події – нею відкривалася "Нова Рада". У кожному номері подавалася аналітична або полемічна стаття, що складалася з двох-п'яти частин. Рідше журналіст писав огляди преси й інформацію для відділу хроніки. Отже, газета постійно подавала матеріали С. Єфремова, саме він визначав обличчя газети [6].
Спочатку журналіст стояв на автономно-федералістських засадах: бачив Україну в складі нової федеративної Росії і негативно оцінював Тимчасовий уряд, хоча і сподівався на взаємовигідну домовленість урядів України й Росії. Напередодні жовтневих подій С. Єфремов розчаровується в ідеї федерації й закликає самостійно розв'язувати питання устрою країни – через українські Установчі збори. Після більшовицького перевороту в Петрограді публіцист вітав ІІІ Універсал ЦР і почав розвивати ідею незалежності України [4]. Єфремова не випадково називали "совістю української нації", "він мав важкий, проте незалежний твердий характер... Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон'юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота. Єдине, що можна закинути публікаціям Єфремова, – хіба що такий собі гірко-песимістичний лейтмотив" [11].
Публіцист не сприймав більшовизму, вважав, що союз із ним "хоча б на хвилину, хоча б з непорозуміння – це розпад українства" (1917. – 4 лист.). Журналіст був висококультурною людиною, мав природжений аристократичний дух, поціновував культуру і засуджував варварство, насильство: "На наших очах не тільки руйнується гарматними пострілами витвір геніального Растреллі, але й нищаться цілі скарби культури, але на посміховисько віддається найдорожчий скарб людини – його вільне слово". На його думку, в ідеалі "власть мала прийти сама, без форсування... як стиглий плід сам падає з дерева. Фатальні події прискорили процес і наблизили результат, який мав зміцнитися тільки шляхом поступового розвитку... Те, що сталося наслідком крівавого непорозуміння, треба тепер освітити сяйвом політичного розуму, бо в цьому єдина надія уникнути тих непорозумінь на далі і прибитись твердо до якогось твердого берега".
С. Єфремов засуджував економічну політику большевизму, яку охарактеризував гаслом "хапай, що можеш захопити, бери, що дається до рук, гарбай, що поблизу лежить", "коли все твоє – моє, а моє – моє ж таки" (1917. – 22 груд.). Публіцист попереджає, що політика призведе до неприйняття будь-якої влади, до анархії і хаосу: "Соціалізм грабіжників та анархізм дикості заполонив тепер величезну частину мас. Жодне слово не має тепер такої широкої популярності як "буржуй" – цим словом обзивається усе, що має культурний вигляд, що не йде за юрбою, що сміє свою власну думку мати". Літератор категорично стверджував: "організаційний розпад, організаційна імпотенція авантюристської громадки большевизму нині не може викликати аніяких сумнівів" (1917. – 7 листоп.).
Публіцист наполегливо виборював право на вільне слово, не міг змиритися з тим, що промови Леніна і Троцького "повні знущання над вільним словом", у них "волю слова названо "дрібно-буржуазними забобонами" і "контрреволюційними забаганками". "В Петербурзі зараз не "дикарі вищої культури", а голі дикарі. Принцип самої фізичної сили вжито без жадних церемоній. Це – повний розвал, це вже похід на культуру. Далі бій ітиме вже за самі основи культури – бути їй чи не бути... Тепер я заздалегідь бачу, можу тільки один і бути. Фізична сила без творчого елементу безсила, ідеї на кінці штиків не змащуються. І тепер, коли большевизм досить заявив уже свою творчу й організаційну безсилість, коли він сам почав на наших очах загнивати і розпадатись – тепер я більш ніж певен, що дні його зраховано, що недалекий той час, коли він мусить загинути і зникнути. Але що за ним прийде – ще неясно" (1917. – 7 листоп.), – передбачав С. Єфремов.
Проте згодом його погляди дещо змінюються. Зупинити навалу більшовизму не вдалося. Але і під більшовицькою окупацією публіцист безкомпромісно виголошував свої ідеї. Розчаруванням для нього стало повернення ЦР, що не зробила висновків з попередніх помилок: зокрема, продовжувалась соціалізація землі, а С. Єфремов відстоював приватну власність. Публіцист звернув свої погляди на ідею європейського федералізму. Гетманський переворот письменник зустрів негативно, але й після протигетьманського повстання, ситуація не змінилася на краще: матеріали почала забороняти цензура Директорії. Журналіст протестував, засуджував дії Директорії, зокрема, насильство, примусову українізацію, заборону російських опозиційних газет [4].
Більшовики 7 лютого 1919 р. вдруге захопили Київ, а "Нова Рада" припинила своє існування. Газета почала видаватися під іншими назвами – "Рада", "Промінь". Останні публікації С. Єфремова з'являлися вже в "Громадському слові", як зазначає дослідник І. Гирич. Хоча вже у 1919 р. публіцист відійшов від активної політичної діяльності, став академіком, у 1922 р. – віце-президентом Всеукраїнської академії наук, очолював історико-літературне товариство та низку комісій у галузі літературознавства. У 1929 р. його ув’язнили на 10 років у сфабрикованій справі щодо "Спілки Визволення України", яку Єфремов мав честь очолювати. С. Єфремов помер в одному з таборів ГУЛАГу за три місяці до закінчення терміну покарання [6].
Досліджуючи публіцистику С. Єфремова, І. Гирич з'ясував, що повні комплекти газети "Нова Рада" за 1917–1919 рр. з особистого архіву журналіста збереглися в Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України в Києві. В Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського збереглися номери за листопад–грудень 1917 р., проте доступ до них обмежений через незадовільний стан видання. За прогнозами бібліотекарів, за п'ять років від них лишиться самий пил. Таким чином, доступ до "єфремівської скарбниці" мають лише обрані – але її необхідно зробити загальнодоступною. Принаймні на часі видання творів (значна частина з яких – публіцистика) С. Єфремова – "еталона" національної журналістики початку ХХ ст.
У результаті проведеного дослідження можна зробити такі висновки: публікації газети "Нова Рада" віддзеркалюють події 1917–1919 рр. Навіть за два місяці (листопад–грудень) 1917 р. С. Єфремову вдалося опублікувати десятки матеріалів, серед яких гостротою звучання вирізняються статті "До нових ланцюгів", "Мов по писаному", "По крівавому непорозумінні", "На кладовищі" та ін. Ознайомлення з їх змістом, як загалом із усіма публікаціями "Нової Ради" та інших видань цього часу, потребують, у першу чергу, історики (для вивчення історії України з першоджерел), по-друге, політологи (для дослідження становлення і розвитку української державності й національної ідеї, для проектування тогочасного досвіду на сучасність), по-третє, журналісти (з тими ж цілями, що історики та політологи, а також для ознайомлення зі зразками журналістики початку ХХ ст.).
Актуальність публіцистики С. Єфремова підтверджують і певні перегуки з сучасністю, адже Українська держава й досі має чимало проблем національно-духовного характеру, які так само злободенно стояли перед народом 100 років тому. Це очевидно тоді, коли порівнюємо висловлювання, написані різного часу. Ще 29 грудня 1917 р. у статті "На кладовищі" публіцист передбачав зраду ідеалам революції: "Жодна революція не доводила краю своїх завданнів, і через те кожна з них кінчалася зневір'ям, розпачем та розпачливою переоцінкою віх вартостей... Революціонери тепер з невимовною тугою бачать, що все зогижено, запльовано, перекинуто, що п'яна ватага по блазенському танцює на розгромлених ідеалах та одкинутих декретами принципах... І надовго людство лишилося з розбитими надіями, з потрощеними ідеалами, з опльованими принципами". Проте згодом у публікації "На вершку національних досяганнів" (1917. – 31 груд.) автор оптимістично стверджує історичні кроки тодішніх подій: "Що б не було далі, а минулий рік навіки вічні лишиться в пам'яті народів, як граничний стовп, що показує дорогу, до волі, до щастя, до поступу й братерства вселюдського". Можливо, саме такої позиції стосовно ювілею "Помаранчевої революції" у 2006 р. бракувало українським ЗМІ.
1. Богуславський О. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917–1920 років. – Запоріжжя, 2003. – 236 с.
2. Бойко Н. Сергій Єфремов – представник української політичної еліти початку ХХ століття (нарис політичної біографії) // Людина і політика. – 2001. – № 3. – С. 144–151.
3. Владимиров В. Історія української журналістики (1917–1997). – Луганськ, 1998.
4. Гирич І. Публікації С. О. Єфремова в газеті "Нова Рада", 1917–1920 роки (За архівним примірником з бібліотеки літературознавця). – К., 2003. – 40 с.
5. Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.
6. Історія української преси: Хрестоматія / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела – К.: Наша культура і наука, 2001. – 352 с.
7. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України (друга половина ХІХ ст. – перша чверть ХХ ст.). – Л., 1995.
8. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917–1918). – Торонто: Гомін України, 1970.
9. Рудий Г. Періодична преса – джерело вивчення національно-культурної політики Української держави (1918 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1995. – 22 с.; Рудий Г. Преса України: Газети 1917–1920 роки. Бібліограф. покажчик. – К., 1997.
10. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра / За заг. ред. проф. В. І. Шкляра. – К., 1998. – 180 с.
11. Шаповал Ю. Інший Сергій Єфремов // Дзеркало тижня. – 2006. – 7–13 жовт.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові