Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Суспільно-політичні умови розвитку сирійської преси

Шейхо К.

асп.
УДК 070 (569.1) "1865 / 2006"

Розглянуто історичні, політичні, суспільні умови, в яких зароджувалася, розвивалася сирійська преса, визначено основні засади її функціонування, охарактеризовано принципи інформування населення в сучасний період.
Ключові слова: преса, колоніалізм, свобода, незалежність, інформація, права людини, професійна діяльність, журналістика.

Historical, political, public conditions in which the Syrian press arosed and developed are considered, the basic conditions of its functioning are designated, main principles of informing of the population in the given period are characterized.
Keywords: mass media, colonialism, freedom, independence, information, human rights, professional work, journalism.

Розвиток і національне утвердження будь-якої держави немислиме без щонайповнішого задоволення інформаційних потреб населення. Розвинуте інформаційне суспільство звільняє громадян від інформаційної замкнутості, дає гарантію свободи особистості. Значно зростає роль правдивої, об'єктивної інформації у сучасний період наступальних глобалізаційно-асиміляційних процесів. Завдяки інформації ми, сучасники, можемо відчути, почути життєвий дух минулого, збагнути, зрозуміти сучасне і забезпечувати зв'язок з майбутнім.

Науковці, публіцисти привертають увагу до ролі та значення засобів масової комунікації – головного носія інформації, що є рушієм поступу, комунікативним чинником пізнання сутності кожного народу, засобом національної самоідентифікації, піднесення культури, моральності, духовності нації та розвитку її держави. У цьому контексті досліджується функціонування преси Сирійської Арабської Республіки (САР). Зазначимо, що Бадр Аль-Дін Ль-Хасан захистив кандидатську дисертацію про пресу партії Арабського соціалістичного відродження Сирії [3]; Хамаді Хашем Сулейман досліджував щоденну пресу САР і її роль у боротьбі сирійського народу проти агресії сіонізму та імперіалізму на Близькому Сході [19]; Кажу М. Д. зацікавило становлення журналістики Сирії та Єгипту в XІX ст. [9]; творчість сирійського публіциста-просвітителя Абдуль Рахмана Аль-Кавакбі досліджував Омар Мохаммед [14]. “Сирійська політична періодика в боротьбі за становлення і зміцнення національної державності Сирії, 1936–1966 рр.” – така тема дисертації Абдаллаха Кайсейєха [1]. Омран Джіхад Мухаммед науково осмислював соціокультурну проблематику в сирійській публіцистиці 1980–1990-х рр. [15].

Про сирійські газети згадують або цитують їх у своїх працях В. Вавілов [4], Е. Пір-Будагова [16], В. Вавілов і О. Сазонов [5], А. Ібрагімов [7] та інші автори з Російської Федерації. А. Імангулієва досліджувала діяльність арабського літературного еміграційного об’єднання 20-х рр. ХХ ст. і видала монографію "Асоціація пера" і "Міхаїл Нуайме". "Серед сирійців і ліванців, вимушених покинути батьківщину, було чимало відомих літераторів. Вони оселялися у Стамбулі, Парижі, Каїрі, у Північній та Південній Америці і там продовжували свою громадську, просвітницьку і літературну діяльність, – зазначала А. Імангулієва. – Найсприятливіші умови для життя і роботи емігранти з Лівану і Сирії знайшли в Єгипті. Досить швидко вони посіли вагоме місце в журналістиці. Зосередивши у своїх руках майже всю періодичну пресу, … відіграли виняткову роль у пропаганді ідей національного визволення, просвітницькому русі, популяризації європейської науки і культури" [8, 3].

Важливим джерелом інформації про виникнення, розвиток, становлення, функціонування сирійської преси є праці вчених, журналістів Сирійської Арабської Республіки. У 1972 р. у Дамаску побачила світ монографія Адіба Хадура "Сирійська журналістика: її виникнення, розвиток та сучасний стан" [2]. Дослідження Ясіра аль-Фагди "Світ арабської та іноземної журналістики" вийшло друком у 1981 р. [22]. "Історія арабської та сирійської преси (журналістики)" [13] – навчальний посібник доктора Махмуда Альян аль-Машута. Доктор Фаряль Мгана у шостому розділі книжки "Сучасна інформаційна риторика" [18] розглядає жанри сирійських засобів масової інформації.

Однак в Україні ще недостатньо об'єктивної інформації про історію Сирії, минулий і сучасний стан функціонування сирійських засобів масової інформації, зокрема преси. Справедливо вважає журналіст К. Гудзик, що, на жаль, "сьогодні арабський світ для багатьох із нас (йдеться про українських громадян. – К. Ш.) однозначно асоціюється з ісламом; життя мусульман – із вузькими рамками шаріату, а те, що називають "ісламською цивілізацією", європейцями сприймається як неприваблива антитеза цивілізації "істинної", як відхилення від загальновизнаних і природних людських стандартів. Багато хто переконаний, що ісламський світ відстав, не доріс чи взагалі нездатний дорости до рівня сучасного життя й науки. І мало хто згадує про те, що в недалекому – за історичними мірками – минулому європейці "темного середньовіччя" вчилися в арабів і що завдяки саме ісламським ученим стало можливим відновлення майже втраченого зв'язку часів між античною культурою, з одного боку, і європейським християнським середньовіччям, з іншого" [6].

Отже, мають рацію ті вчені, які стверджують, що обізнаність із історією Сирії – це обізнаність із історією світу: від кам'яного віку до нашого часу. Дійсно, сучасна Сирія – спадкоємниця колись широкого і багатого осередку стародавньої матеріальної і духовної культури людства. Розташована на межі трьох континентів, Сирія відчула на собі вплив великих цивілізацій.

Видатний український вчений, орієнталіст світової слави, який вільно володів більшістю поширених європейських і східних мов, А. Кримський зазначав, що "араби Сирії, яким судилось було зіграти передову роль в історії арабського відродження ХІХ ст., становлять зовсім окрему арабську народність, що значно відрізняється від усіх інших арабських груп. Це не чисті семіти, якими є бедуїни Аравійського півострова, і це не ті хаміти, що сприйняли семітизацію, якими виявляються араби-єгиптяни. Араби-сирійці – послідовна суміш і схрещування довгого ланцюга народів: прадавніх фінікійців-ханаанців, арамійців, греків еллінського періоду, греків-візантійців, арабів як доісламських, так і ісламських, а в Південній Сирії (інакше – Палестині) – ще і євреїв. В часи хрестових походів ХІ–ХІІІ віків сюди приєдналась домішка західно-європейська, переважно французька. Але це ще не був кінець схрещуванням: безсумнівно змішувалися із сирійськими арабами і венеціанці, і вірмени; про це виразно свідчить той факт, що у великих торговельних містах, особливо у приморських, родові прізвища сирійських арабів не раз виявляються італійськими та вірменськими, або ще іншими іноземними" [11, 320].

Ми не ставимо завдання детально викласти історію Сирії, але привертаємо увагу до найважливіших фактів, подій, явищ, що безпосередньо і опосередковано впливали на виникнення, становлення і функціонування сирійської преси. На початку Х ст. до н. е. виникло Дамаське царство. Починаючи з VІІІ ст. до н. е. воно почергово входило до складу Ассирії, Нововавилонського царства, давньоперського царства Ахеменідів. У 333 р. до н. е. країна стала частиною імперії Олександра Македонського, а після її розпаду була центральною провінцією еллінської держави Селевкідів. Римська імперія встановила контроль над Сирією в 64 р. до н. е. У 395 р. н. е. влада перейшла до Східної Римської імперії – Візантії. Сирія входила до її складу впродовж 240 років. За цей час панівною релігією стало християнство. У 630-х рр. реґіон став частиною Арабського халіфату, а Дамаск упродовж правління династії Омейядів (661–750) був його столицею. Впродовж Х–ХІV ст. Сирія перебувала під владою арабських, єгипетських, тюркських династій. Народ Сирії страждав від ісламсько-християнських воєн, хрестових та арабських походів, в яких обидві сторони проявили надлюдську жорстокість. Нагадаємо, що в 2000 р. Папа Римський Іоанн Павло ІІ просив у мусульман вибачення за жорстокість хрестових походів 1096–1270 рр.

Протягом чотирьох століть (1516–1918) Сирія була (з невеликими перервами) частиною Османської імперії. Французи окупували країну в лютому–червні 1799 р., а єгиптяни на чолі з Ібрагімом-пашею – з 27 травня 1832 до 10 жовтня 1840 р., коли він правив країною. Наприкінці ХІХ ст. розгорнулися культурно-просвітницький, політичний і національно-визвольний рухи в Сирії проти турецького деспотизму. Арабські патріоти ставили вимоги самостійності, суверенітету Сирії. За це сирійці боролися і в роки першої світової війни. У боротьбі проти Османської імперії їх підтримували країни Антанти, які були щедрі на обіцянки, адже араби в той час їм були потрібні. "Насправді Англія, Франція і Росія домовилися за спиною своїх союзників-арабів і уклали угоду "Сайкса-Піко" в 1916 р., за якою апріорі розділили всі землі арабів на сфери свого впливу і підпорядкованості" [12, 148].

У вересні 1918 р. на півдні Сирії почалося антитурецьке повстання, 30 вересня арабські загони зайняли Дамаск, де була проголошена "незалежнісь арабів". Але вже 25 жовтня 1918 р. Сирію окупували британські війська, через рік їх заступили французи. У 1920 р. Ліга Націй видала Франції мандат на управління Сирією. Цього ж року з 8 березня до 28 липня був короткий період незалежності Сирії з назвою Королівство Сирії. Монархом був король Фейсал, який згодом став королем Іраку.

Сирійці не мирилися з напівколоніальною мандатною системою управління. Спорадичні виступи переросли у масове повстання, що тривало протягом 1925–1927 рр. Хоча це повстання потерпіло поразку, але французька влада вимушена була піти на часткові поступки: у 1930 р. була ухвалена Конституція Сирії, за якою країна оголошувалася республікою, але залишалася під мандатом Франції. Дію мандата було припинено 1 січня 1944 р., Сирія стала незалежною державою. Франція визнала незалежність лише у квітні 1946 р. Тоді з країни було виведено іноземні війська. Але політична ситуація була нестабільною, її поглибила невдача арабів у першій арабо-ізраїльській війні 1948–1949 рр. У 1949–1954 рр. було п’ять воєнних переворотів у Сирії. Протягом 1958–1961 рр. Сирія входила до складу Об`єднаної Арабської Республіки (ОАР). Своє існування ОАР фактично припинила 28 вересня 1961 р. Відтоді Сирія має назву Сирійська Арабська Республіка.

"В Арабській Сирійській країні маси нашого народу продовжували свою боротьбу після здобуття незалежності та спромоглися через прогресивний хід здійснити свій великий тріумф революцією 8 березня 1963 р. під проводом Арабської соціалістичної партії аль-Баас, яка зробила владу інструментом на службі боротьби для здійснення побудови єдиного соціалістичного арабського суспільства, – наголошується у "Передмові" Конституції Сирійської Арабської Республіки. – Арабська соціалістична партія аль-Баас була першим рухом в Арабській Батьківщині, що надав арабській єдності правдивого революційного змісту та пов’язав національну і соціальну боротьбу, пов’язав бажання арабської нації та її спрямованість до майбутнього зі славним минулим і дає їй можливість виконати свою роль у перемозі справи свободи для всіх народів.

Відповідно до вимог нашого народу і його прагнень у партії виник оновлений рух 16 листопада 1970 р. Він був якісно важливим розвитком та втіленням надійності для духу партії, принципів її діяльності та мети. Він створив сприятливий клімат для реалізації важливих реформаційних досягнень нашого народу" [10, 3–4].

"Оновлений рух 16 листопада 1970 р." означає, що тоді влада перейшла до рук військового крила керівництва Партії арабського соціалістичного відродження (Баас) на чолі з міністром оборони Хафезом аль-Асадом, який обіймав пост президента Сирійської Арабської Республіки до 10 червня 2000 р. Після його смерті керівником держави та армії призначили його 34-річного сина Башара. Ці посади він офійно зайняв після референдуму – 17 липня 2000 р.

Цей короткий ретроспективний погляд на історію Сирії дає розуміння природи виникнення сирійської преси, взаємодії і взаємозалежності владних структур і засобів масової інформації.

Зазначимо, що перші спроби і форми передачі новинної інформації були пов’язані зі стилем сирійського суспільного, політичного життя. У давні часи влада доносила до людей повідомлення про важливі події, свої ухвали через посланців, яких називали "глашатаями", та проповідників і місіонерів. Доктор Махмуд Альян аль-Машут наголошує: "Якщо ми детально вивчимо роботу кожного глашатая і проповідника, то побачимо, що вони виконували багато таких завдань, які здійснює сучасна журналістика: ознайомлення людей із законами, новинами, створення громадської думки у мирні та воєнні часи" [13, 12].

Про друкарство в ісламському світі довідалися через 277 років після винаходу Гутенберга (1450). Спочатку шейх Ісламу видав дозвіл, а потім 5 липня 1727 р. було імперське рішення щодо друкування турецьких, а згодом арабських книг. Першим в арабському світі вважається видавництво, яке заснував Шамс Абдул-Лаг Захар 1733 р. у місті Алеппо. У Дамаску перше видавництво було засновано в 1800 р. У ньому 1825 р. надрукували Псалтир. У 1841 р. в Алеппо заснували літографічне видавництво, де було видрукувано першу нерелігійну книжку арабською мовою "Диван Ібну-ль-Фаріда".

Першим арабом, який видав у Стамбулі арабську газету "Дзеркало справ" (1854), був сирійський журналіст Разаку-л-Лаг Хасун аль-Халябі. Газета друкувала політичні статті про російсько-турецьку війну та матеріали про сирійські справи. У деяких статтях Разаку-л-Лаг Хасун аль-Халябі критикував османський уряд. Висока Порта вирішила заарештувати редактора, але він утік до Росії, і його заочно засудили до страти. Разаку-л-Лаг Хасун досконало володів кількома іноземними мовами, перекладав статті з британської преси і публікував їх у газеті. Газета складалася з двох частин: в одній містилися урядові послання, звернення, що пов’язані із внутрішніми справами у країні; у другій – вміщували неофіційні новини з різних сфер життя, а також інформацію про торгівлю.

Другу арабську газету "Султанат", що виходила у Стамбулі, заснував 1857 р. Олександр Шалгуб, ліванець за походженням. Однак вона проіснувала недовго. Причиною були "фінансова неспроможність її власника, відсутність добрих редакторів, малий попит, бо переважна більшість населення була неграмотною, і протидія турецької влади" [13, 33].

Першою арабською газетою, що вийшла у світ за офіційною ліцензією османського уряду поза Стамбулом (у Бейруті), була газета "Сад новин" (1858), яку видавав молодий православний ліванець Халіль аль-Хурі. А. Кримський наголошував, що редактор уникав друкувати матеріали, які могли викликати незадоволення османських властей. Газета досить цікаво подавала науково-літературні матеріали. "Араби відзначали її культурно-просвітницькі заслуги, гуманізм, популяризацію західних знань, поглядів, смаків тощо" [11, 505].

Однак найдавнішою сирійською газетою, що з'явилась у Дамаску 19 листопада 1865 р., вважається газета "Сирія". Це була офіційна щотижнева газета на чотирьох великих сторінках, половина яких була арабською мовою, а інша частина – турецькою. На кожній сторінці було чотири колонки. Головне призначення цього урядового органу – друкувати офіційні документи. Газета "Сирія" виходила аж до кінця турецького правління у 1918 р. Влада використовувала її для здійснення своїх інтересів, однак газета прислужилася також сирійській громаді через тих просвітителів із арабів-сирійців, які працювали у ній.

Друга сирійська газета "Потік Євфрату" виходила в м. Алеппо з 1867 р. Після дворічного існування її замінила газета "Євфрат", яка спочатку виходила арабською, турецькою і вірменською мовами, потім – лише арабською і турецькою. Газета "Євфрат" припинила своє існування у 1918 р.

В Алеппо також виходила арабська газета "Сіра" (епітет міста Алеппо). Видавав її разом із Гашімом аль-Атаром один із корифеїв арабської журналістики Абду-р-Рахман аль-Кавакібі. Він вважав, що потрібна рівновага у суспільстві, тому закликав надавати більше прав арабам і вони будуть здатні самі захищати іслам від викривлення. Губернатор Алеппо тричі змушував закривати газету "Сіра" і накладати арешт на видавництво. Після закриття "Сіри" аль-Кавакібі у 1879 р. випустив свою другу газету "Поміркованість", однак зазнавав тиску від влади і вимушений був у 1898 р. втекти до Єгипту. "Газети "Сіра" і "Поміркованість" були першими зразками вільних національних газет, які боролися із османськими утисками" [13, 37].

З розвитком арабської преси в Сирії і за її межами виникла потреба створити арабською мовою терміни для понять "газета" і "журнал". А. Кримський зазначав, що Халіль аль-Хурі, видаючи газету "Сад новин" ("Хадикат ал-ахбар"), не сушив голову над цим питанням, а назвав свою газету готовим чужим французьким терміном "Journal". Інші видавці також використовували слова "сахіфа" ("листок, сторінка"), "нушра" ("публікація"), "варка хабаріййа" ("листок з новинами"), "вака'і" ("події, відомості"), "джаріда" ("свисток") або інші назви. Видавці, журналісти вдалися за кваліфікованою філологічною допомогою до Ібрагіма Язіджія, гідного наступника уже постарілого свого батька, шейха Насіфа Язіджія, і Ібрагім своїм авторитетом запровадив для газети назву "джаріда" ("свисток"), а для журналу – "маджала" ("кодекс, збірник") [11, 573].

З 1868 р. у газетно-видавничій справі Сирії цілеспрямовано розвивались, утверджувались арабські журналістикознавчі терміни, категорії. Адже "кожна наука має певне коло категорій, які, крім загальнонаукових, є для неї основними і зміст яких пронизує всю архітектоніку наукової побудови, стає фундаментом обґрунтування певних концепцій" [20, 132], – зазначає професор Б. Черняков.

Хоча османська влада деспотичними методами гальмувала розвиток сирійської преси (створювала цензурні бюро, примушувала використовувати турецьку мову в Сирії як офіційну, переслідувала, арештовувала сирійських патріотів-журналістів), газети і журнали, що виходили, впливали на формування і зміцнення національної свідомості сирійців, громадсько-патріотичної мужності, утвердження прагнення до свободи і незалежності. Ці почуття у свою чергу були передумовами створення і видання нових газет і журналів.

У праці Адіба Хадура "Сирійська журналістика: її виникнення, розвиток та сучасний стан" названо газети і журнали минулого і сучасні та міста їх видання: Дамаск, Алеппо, Хомс, Хама, Латакія, Месопотамія, Канітра. В основу їх поділу на групи покладено періоди сирійської історії: османський колоніалізм, правління короля Фейсаля, французький колоніалізм, від початку незалежності до об'єднання з Єгиптом у 1958 р., вихід зі складу Об'єднаної Арабської Республіки (1961), сучасний період.

Під час османського колоніалізму найбільше газет виходило у 1908–1918 рр.: у Дамаску – 39, в Алеппо – 13, в Латакії – 8, в Хомсі та Хамі – по 6. Загостренню боротьби сирійських арабів проти французьких колонізаторів значно сприяла преса. У період 1920–1946 рр. у Дамаску налічувалось 46 назв газет, в Алеппо – 23, у Латакії – 16, у Хомсі – 4, у Хамі – 2. Збільшилась кількість газетних видань у незалежній Сирії. У 1946–1958 рр. (входження Сирії до складу Об'єднаної Арабської Республіки) у Дамаску побачили світ 57 газет, в Алеппо – 29, у Латакії – 19, у Хомсі – 6, у Хамі – 2. Зазначимо, що одночасно всі газети не виходили. Залежно від суспільно-політичних ситуацій, фінансового забезпечення одні газети "народжувались", інші – припиняли своє існування.

Нині в Сирійській Арабській Республіці функціонує понад 40 газет і 36 журналів. Найпоширенішими в країні газетами є "Аль-Баас", "Ас-Савра", "Тішрін", що видаються в Дамаску. "Аль-Баас" – це щоденна політична газета, вона є друкованим органом Арабської соціалістичної партії відродження аль-Баас. Щоденні політичні газети "Ас-Савра" і "Тішрін" видають об'єднання журналістів, друкарів і розповсюджувачів. У Дамаску виходить п'ять спортивних газет: три приватні та дві урядові, а також приватні газети "Наша країна", "Незалежна", "Економічна", "Доказ та справи", "Рішення", "Оса", "Галерея" та ін. Популярними є також газети місцевого значення, які випускають об'єднання журналістів, друкарів та видавців: в Алеппо – "Публіка", Латакії – "Об'єднання", Хомсі – "Арабський світ", Хамі – "Спасіння", у Дей аз-Зорі – "Євфрат".

Всі газети і журнали дотримуються вимог Конституції Сирійської Арабської Республіки і Закону про друк, що забезпечує взаємодію і взаємозалежність владних структур і преси у зв'язку із завданнями практичної сирійської політики. Тому журналісти Сирії намагаються нині оволодіти чітким системним розумінням основних складових і понять політики, без чого неможливий компетентний аналіз сучасних політичних процесів на Близькому Сході, в арабському, азійському, європейському і американському світах, перспектив розвитку Сирії та інших країн. Для цього потрібні глибокі знання. Адже "зараз, як ніколи, знання – сила, – наголошує канадський публіцист Дон Трапскотт. – Сьогодні, як уже зрозуміли в більшості сучасних організацій, здатність активно застосовувати знання – це основне джерело економічної могутності... Це – центр безшумного і радикального перерозподілу політичної й економічної влади, створення нової політичної економії, а інформаційна магістраль є технологічним інструментом" [17, 370–371].

Можна стверджувати, що влада знань утворює, так би мовити, первісне владне середовище, в якому з'являється "новий різновид влади – інформаційна влада" [21, 8]. Професор А. Чічановський наголошує, що "інформаційна влада – це можливість здійснювати контрольований вплив на людей за допомогою керування інформаційним змістом засобів масової інформації" [21, 8]. У процесі щонайповнішого задоволення інформаційних потреб населення сирійські журналісти дотримуються основоположних принципів, що ґрунтуються на фундаментальних засадах Конституції, в якій записано: "Свобода – священне право, а народна демократія – це ідеальна форма, яка гарантує громадянину дотримання свободи, що формує благородну людину, здатну на творчість, оборону Батьківщини, в якій живе, здатну на жертву в ім'я спільноти, до якої належить. Свобода Батьківщини – це захист вільних громадян, а завершується свобода громадянина його економічною та соціальною незалежністю" [10, 5].

Отже, журналісти Сирії у своїй професійній діяльності покликані завжди виходити із суспільних інтересів, сприяти зміцненню національної держави як необхідної передумови обороноздатності, матеріального добробуту, високої духовності й моралі, громадського порядку, стимулювати формування національної гідності народу, утверджувати загальнодемократичні цінності, відстоювати принципи демократії, людські права і свободи.



1. Абдаллах К. Сирийская политическая периодика в борьбе за становление и упрочение национальной государствености Сирии, 1936–1966 гг.: Дисс. … канд. филол. наук. – Ростов н/Д, 1998. – 180 с.
2. Адіб Х. Сирійська журналістика: її виникнення, розвиток і сучасний стан. – Дамаск, 1972. – 532 с. (Пер. з араб. К. Шейхо).
3. Бадр Аль-Дін Ль-Хасан. Печать партии Арабского социалистического возрождения Сирии (тенденции развития и современное состояние): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – М., 1982. – 27 с.
4. Вавилов В. В. Социально-экономические преобразования в Сирии (1946–1970 гг.). – М., 1972. – 239 с.
5. Вавилов В. В., Сазонов А. А. Сирийская Арабская Республика. – М., 1981. – 64 с.
6. Гудзик К. Арабська культура в Європі. Про деякі стереотипи "культурності" й "цивілізованості" // День. – 2006. – 8 квіт.
7. Ибрагимов А. Х. Коммунистическая и революционно-демократическая печать освободившихся стран Азии и Африки (становление и основные этапы развития). – М., 1988. – 230 с.
8. Имангулиева А. Н. "Ассоциация пера" и Михаил Нуайме". – М., 1975. – 131 с.
9. Кажу М. Д. Становление журналистики Сирии и Египта в ХІХ веке (историко-типологический аспект): Автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Ростов н/Д, 1992. – 22 с. 10. Конституція Сирійської Арабської Республіки (Прийнята декретом № 208 від 13.03.1973 р.), 1973. (Пер. з араб. К. Шейхо).
11. Крымский А. Е. История новой арабской литературы. ХIХ – начало ХХ века. – М., 1971. – 794 с.
12. Матвеев К., Сазонов А. Пять жизней древней Сури. – М., 1989. – 190 с.
13. Махмуд А. аль-Машут. Історія арабської та сирійської преси (журналістики). – Дамаск, 2002–2003. – 532 с. (Пер. з араб. К. Шейхо).
14. Омар М. А. Р. Аль-Кавакби – сирийский публицист-просветитель, 1849–1902 гг.: Дисс. … канд. филол. наук. – Ростов н/Д, 1992. – 172 с.
15. Омран Д. М. Социокультурная проблематика в сирийской публицистике 1980–1990-х годов (на примере журнала "Аль-Марифа"): Дисс. … канд. филол. наук. – Воронеж, 1998. – 187 с.
16. Пир-Будагова Э. П. Сирия в борьбе за упрочение национальной независимости (1945–1966). – М., 1978. – 233 с.
17. Трапскотт Д. Электронно-цифровое общество. – М., 1999. – 450 с.
18. Фаряль М. Сучасна інформаційна риторика. – Дамаск, 2003–2004. – 191 с. (Пер. з араб. К. Шейхо).
19. Хамади Х. С. Ежедневная пресса САР и ее роль в борьбе сирийского народа против агрессии сионизма и империализма на Ближнем Востоке (1973–1980 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – М., 1982. – 19 с.
20. Черняков Б. І. Феноменологічні властивості зображення як категорії культури та журналістикознавства // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2005. – Т. 20. – С. 132–139.
21. Чічановський А. А. Журналістика як політична діяльність // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 2005. – № 13. – С. 5–10.
22. Ясір аль-Фагд. Світ арабської та іноземної журналістики. – Дамаск, 1981. – 240 с. (Пер. з араб. К. Шейхо).


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові