Ласкаво просимо

д. філол. н., проф.

Історію української журналістики цілком можна вважати міждисциплінарною сферою. В останнє десятиліття помітним стало зацікавлення дослідників деяких галузей наук пресою різного часу як джерелом пошуку оригінального матеріалу. Найчастіше звертаються літературознавці, історики, педагоги, культурологи. Справді, періодика здатна відкрити таємниці часу, дати тлумачення певних подій, розширити бачення тих чи інших суспільних проблем. Хоча вислів про "дзеркало" і "віддзеркалення" усіх нюансів на шпальтах преси, мабуть, таки перебільшений.

Спостерігаємо, як ускладнюється сьогодні пошук необхідних для дослідження матеріалів: незважаючи на інформатизацію і комп'ютеризацію багатьох сфер науки, оригінальний матеріал (комплекти, окремі номери й випуски) поволі переходять у царину раритетних, "рідкісних і цінних", колекційних, таким чином – малодоступних навіть для фахівців. Незадовільний стан зберігання і відсутність коштів на відновлення, оправлення, ламінування, фільмування, фотокопіювання тощо позбавляють науковців тих краплин, які можуть стати останньою чи передостанньою пропущеною ланкою в низці хронологічної, географічної, проблемно-тематичної реставрації системи преси з переліком нових фактів, дат, назв, імен тощо.

Можна нарікати на рівень обслуговування у багатьох бібліотеках, архівах, музеях в Україні; можна, навпаки, дякувати багатьом працелюбам і знавцям книги, преси й рукописних фондів, краєзнавцям і бібліофілам, які, попри всі труднощі, збирають, оберігають культурну спадщину, люблять і шанують досвідченого дослідника, не шкодують часу і знань для прагматичного аспіранта і допитливого студента.

Але тільки професійне ставлення до матеріалу, прагнення об'єктивно й усебічно проаналізувати й оцінити, вивіряючи з "лупою" кожну букву і слово, не похапцем перемішуючи факти й дати, а скрупульозно й поступово відкриваючи прихований контекст, не з "інтернету" і "ксероксу" вихоплюючи "знання", не опускаючись до компілятивного примітивізму загальновідомого, не втіха "авторським" плагіатом із малопоширеної праці – дають шанс стати вченим, утвердити своє ім'я. На жаль, чимало публікацій недавнього часу, що стосуються сфери української журналістики, історії національної преси, змушують сумніватися в доброякісності наукового процесу в Україні.

Згадаю лише кілька ганебних прикладів: аспірантка, яка "зовсім випадково" забула дати посилання на п'ять повторених "у власному виконанні" сторінок (!) із праці відомого дослідника А. Животка, дуже доречно “приліпивши" посилання на цього автора після цитати Т. Шевченка: "У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля"; автори книги про Симона Петлюру (до речі, з текстом як українською, так і французькою мовами), які не розрізняють Могилев і Могилів-Подільський, "Літопис" архівної комісії (як можливий документ) і "Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии" (як періодичне видання), не звіряють назви реальних періодичних видань, додаючи до них навіть назви установ (скажімо, газета "Український національний комітет") тощо.

Ще складніше пояснити передмову до вищеназваної книги, де в одному абзаці – суть незнання, небажання перевіряти, швидкоруч скомпонований текст. Тож ідеться про "львівсько-петербурзький період" у схемі "історичної періодизації редакторської діяльності" С. Петлюри. У переліку видань, до яких у 1904–1907 рр. був причетний цей діяч, зазначені також газети, що виходили в Чернівцях і Києві (як географічно цей простір вписується між Львовом і Петербургом?), а також часописи, позначені 1903 і 1910 рр. (невже викинути ще три роки із журналістської праці С. Петлюри, бо 1908–1910 рр. порушують "схему"?). І найбільше розчулила фраза (в цьому ж реченні): "...та є водночас відповідальним секретарем (читай – редактором) (підкреслено мною. – Н. С.) "Ради". Варто звернутися до "Щоденника" Є. Чикаленка, щоб побачити, як він ставився до С. Петлюри і чи він міг бути редактором.

Власне, чимало проблем в описі української періодики виникає у визначеннях, хто є редактором і видавцем, співробітником і дописувачем, кореспондентом. Не вдаючись у посадові та професійні тлумачення "хто є ким" у редакційному колективі, нагадаю, що цензурні та політичні репресії, передусім українського слова, створили умови для основного виконавця у видавничій сфері та його "тіні" (ініціатора, рушія редакційного процесу, творчого натхненника і т. д.), тобто існування офіційного редактора (його ім'я – в усіх документах, на всіх обкладинках; інколи він був формальним, як тоді казали, "підставним") і фактичного (він керує колективом, формує "обличчя" видання, дбає про творчу компетенцію авторів, найчастіше – сам пише тощо). Так було у "Громадській думці" і "Раді" (імена М. Грушевського та А. Ніковського ніколи не стояли у вихідних даних щоденника), популярних газетах для народу "Село" й "Засів" (всі знали, що керує виданнями М. Грушевський) і т.д. Неодноразово редагування "Хлібороба" у Лубнах, а згодом і щоденника "Запоріжжє" в Катеринославі віддавали сучасні дослідники М. Міхновському, зважаючи лише на спогади, принагідні "мемуарні враження" тощо.

Непорозуміння викликають численні псевдоніми, криптоніми, схожі ініціали відомих, маловідомих і зовсім не знаних нині журналістів і дописувачів. Інколи в одному переліку згадуються (через кому) і справжнє прізвище публіциста, і його псевдонім. Виникають розбіжності, зважаючи на певні відмінності правопису, скажімо, початку і кінця ХХ ст. у прізвищах, іменах, назвах. Це стосується, наприклад, М. Славінського – саме таке написання присутнє у книзі "Заховаю в серці Україну: Поезія, публіцистика, спогади" (К., 2002), упорядниками та авторами передмови якої є нащадки літератора, котрі літеру "і" використовують і у своїх прізвищах, наголошуючи, що так писалося ("як це було за часів Лесі Українки"), і так має передаватися сьогодні.

Перегляд електронного каталогу дисертацій та авторефератів, що зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського, підтверджує увагу сьогоднішніх молодих істориків до періодики як джерела тих чи інших досліджень (зокрема "вивчення суспільно-політичної історії України", "дослідження суспільно-політичного життя краю", "в контексті політики українізації", "джерело досліджень національно-визвольних змагань за Українську державу", "джерело вивчення національно-культурної політики Української держави", "як історичне джерело" і т.д.). Напевно, важко чітко визначити, де починається суто історія й завершується історія преси, де, таким чином, проходить наукова межа між дослідженнями історичними (передусім 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни; 07.00.01) та філологічними (10.01.08 – журналістика). Пошук за ключо-вими словами в електронному каталозі дав такі результати: "преса" в назвах дисертацій та авторефератів трапляється з 1994 р.: історичні науки – 13 позицій, філологічні науки – 15; "періодика": історичні науки – 2, філологічні – 1. Бувають інші міждисциплінарні "використання", як-от: "інформація": філологічні науки – 1 позиція, політичні науки – 3; "комунікація": філософські науки – 4 позиції, філологічні – 2.

Тож, ознайомившись із текстами таких авторефератів, як "Українська історіографія та журнал "Основа" в контексті культурно-національного відродження України" С. Ш. Айтова (Дніпропетровськ, 2001), "Киевлянин" і суспільно-політичні рухи в Україні: 1900–1914 роки" Р. В. Гули (Дніпропетровськ, 2003), "Періодична преса Києва як джерело вивчення суспільно-політичної історії України (1905–1914 рр.) Т. В. Антонченко (К., 2004), "Український національно-визвольний рух у Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України" Н. П. Олешко (Х., 2006), "Національно-культурний рух 1907–1914 років і українська преса" О. А. Яцини (Х., 2002) та деяких інших, можемо зробити такий висновок: дослідникам байдужа об'єктивна система преси того чи іншого періоду, вони із загальної картини вилучають тільки ті фрагменти, ті видання, які їм найдоступніші та підпорядковані визначеній темі. При цьому, як правило, навіть ігноруються журналістикознавчі, історикожурналістські дослідження.

Неважко помітити брак "філологічної культури" у деяких згаданих авторефератах. Так, працюючи із текстами "Основи" (1861–1862), дніпропетровський здобувач С. Ш. Айтов інколи подає таке написання прізвищ та ініціалів, як: А. Свідницький, В. М. Бєлозерський, П. І. Глібов і т. д. Часом дається взнаки необізнаність термінологічна, що стосується жанрів, посад, редакційно-видавничих і журналістських обов'язків тощо. Наприклад, у деяких працях трапляються непоодинокі хиби, що межують із нісенітницею: "розміщений у газеті допис", "видавничник Б. Грінченко", "серед статей переважають рецензії", "результати опиту населення", "Міністерство народного просвітительства", "Головна управа преси" (замість – Головне управління у справах друку), "видавництво газети", "ліцензія на друк" (ще на початку ХХ ст. видавалися "свідоцтва") і т. д. Плутанина існує в хронології – датах народження і смерті, появи і закриття того чи іншого часопису, старий і новий стилі додають хаосу в українську історію. Варто переглянути сучасні газети, які вшанували пам'ять Євгена Чикаленка та століття виходу у світ щоденника "Рада", щоб зрозуміти, наскільки перекрученими, неточними, нелогічними, неакуратними є деякі біографічні згадки, цитати, цифри, послідовність подій тощо.

Зважаючи на широке відзначення 100-літнього ювілею газети "Рада", чимало ук-раїнських видань звернулися до історії цього часопису. Але поверхове вивчення дат, імен, подій, поспіх у підготовці матеріалу, відсутність кваліфікованих експертів-консультантів, які б переглянули й порадили при написанні подібних текстів, сприяли поширенню у пресі неточних, невивірених, перекручених фактів. Скажімо, у публікації "Сто років тому народилася газета "Рада" на шпальтах "Хрещатика" ( 2006. – 17 жовт.) трапляється чимало "сенсаційно"-поверхових тлумачень: "Рада" як перше всеукраїнське видання (?), "перше масове видання українською після зняття урядом заборони на друк рідною мовою" і т. д. По-перше, російський уряд ніколи офіційно не знімав заборон на друк (ніколи не оголошував про скасування Валуєвського циркуляру 1863 р. чи Емського указу 1876 р.), по-друге, як же бути з іншими масовими українськомовними виданнями, що вийшли у світ у Східній Україні на кілька років раніше, ніж щоденник "Рада" ("Хлібороб" у Лубнах", "Рідний край" у Полтаві та, власне, й її попередниця – "Громадська думка")? "Хлібороб" мав наклад 5 тис. примірників, якого не вдалося досягнути навіть потужній "Раді". При цьому не варто забувати, що йдеться передусім про Наддніпрянщину, українські землі в межах Російської імперії, адже на Галичині національна поступова преса (серед якої визрівають і зародки всеукраїнських видань) розвивається вже в другій половині ХІХ ст., Львів набуває слави "українського духовного П'ємонту"…

У статтю про газету "Рада" вкралося ще кілька помилок у датах і назвах. Так, формулюючи речення: "Коли 17 жовтня 1905 року з'явився маніфест про "дарування свобод" і через тиждень затвердили "Тимчасові правила про друк", варто було б зазирнути до довідників, аби зрозуміти: "Тимчасові правила" затверджені лише 24 листопада 1905 р., тобто минуло більше місяця, понад 5 тижнів. У підписі під фотографією представників редакції газети "Рада" у 1908 р. трапилися дві прикрі помилки у написанні прізвищ журналістів: Техтер замість Гехтер і Сабаядир замість Сабалдир. Різниця в одній букві, але неприємно, важко тут виправдати і співробітника газети "Хрещатик". До речі, подібна помилка є ще в одній статті "Рада" – перша всеукраїнська газета", надрукованій в "Українській столиці" (2006. – 22–28 верес.), де, певно, під С. Василенком приховано прізвище С. Васильченка. В одній з аналізованих вище публікацій зазначено, що "Рада" не виходила з липня 1914 р., в іншій – 20 серпня 1914 р. уряд "признал необходимым приостановить издание в Києве (так в оригіналі! – Н. С.) газеты на малороссийском языке "Рада" на все время военного положения". Де ж істина? Знову майже місячний інтервал роз'єднує дати припинення виходу у світ київського щоденника. Уважний журналіст і музейний співробітник могли б зазирнути до бібліотечних (чи архівних) фондів, щоб встановити дату виходу останнього номера газети "Рада".

І "Хрещатик", й "Українська столиця" цілу полосу з фотографіями присвятили київському щоденнику, але уважному читачеві (особливо – знавцеві) впадуть в око різноманітні огріхи: дата народження Є. Х. Чикаленка (все ж 9 грудня, а не 2), двозначні фрази – "освіту здобув на природничому факультеті Харківського інституту" (відомо, що цей студент був виключений через три роки навчання у Харківському університеті, на студентську лаву більше не повернувся); "після арешту журналістів "Громадської думки" автори підписували свої твори псевдонімами або крептонімами", "цікаві новини з аналітичним аналізом" і т.д.

Тож дослідники, передусім журналістикознавці, мають ще багато покласти праці, аби створити таку систему об'єктивних, незаангажованих, неполітизованих знань про історію, теорію і практику, щоб якомога менше лишалося недомовленостей і "вільних тлумачень".

Варто нагадати слова про "нелукавий присуд історії", що прозвучали в передовій статті "Громадської думки"; потребу "не зводити рахунки з минулим", а об'єктивно і чесно, з науковою відповідальністю і громадянською совістю шукати істину.