Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Творчість українських жінок-публіцисток у щоденнику "Рада"

Сидоренко О. О.

студ.
УДК 070 (477)

У статті здійснено огляд письменницької і публіцистичної діяльності українських жінок, які брали активну участь у відродженні й розвитку національної преси початку ХХ ст. (зокрема М. Грінченко, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Біднова, С. Русова та ін.).
Ключові слова: жіноче питання, нація, творчість.

The article deals on the literary and publicism activity of the Ukrainian women that take an active part in the processes of the national media functioning at the beginning of the XX century (M. Hrinchenko, L. Starytska-Cherniahivska, L. Bidnova, S. Rusova and others).
Keywords: women's issues, nation, creativity.

Ознайомлення з матеріалами до енциклопедичного словника "Українська журналістика в іменах" (вип. 1–12) показало, що розвідок про жінок – редакторів, видавців, працівників преси не так і багато. Скажімо, у вип. 2 – 6 % (8 імен із 142), у вип. 7 – так само (15 із 245), у вип. 11 – 12 % (32 із 270) біографічних і творчих нарисів про тих жінок, які пройшли школу журналістики [4]. Серед них Ганна Барвінок, Наталя Дорошенко, Харитина Кононенко, Галина Журба, Олена Журлива, Олена Корольова, Зінаїда Мірна, Валерія О'Коннор-Вілінська, Наталя Романович-Ткаченко, Любов Біднова – представниці Наддніпрянської України, які були причетні до розвитку національної преси. Трапляються й імена, позначені спільним прізвищем: Грінченко Марія і Настя, Олена Пчілка (Ольга Косач), Ізидора Косач-Борисова, Ольга Косач-Кривинюк, Софія Русова, Геркен-Русова Наталя, Чикаленко-Келлер Ганна, Марія Старицька, Людмила Старицька-Черняхівська.

Емансипована українська жінка початку ХХ ст. – це національно свідома жінка, якій до снаги була і газетярська, видавнича, письменницька праця. Саме тому з'являються поняття "редакторка" і "видавниця" (принаймні так зазначала у "Рідному краї" Олена Пчілка). Випробування пером – не тільки у поезії, прозі, драматургії, науково-популярній літературі пройшла ціла когорта освічених, мудрих, творчих жінок. Їх імена закарбовані на шпальтах київського щоденника "Рада" (1907–1914).

Мета цієї статті – визначити тематику публікацій українських письменниць, виявити їхню роль у функціонуванні національної преси початку ХХ ст. (на прикладі щоденної газети "Рада"). Хоча нині існує ціла низка цікавих досліджень про українську жінку (зокрема книги "Білим по білому" М. Богачевської-Хомяк, "Жінка в історії" О. Маланчук-Рибак, "Минуле заради майбутнього" Л. Смоляр, "Українки в історії" за редакцією В. Борисенко, а також ґрунтовні публікації Г. Дацюк, В. Троян, Ю. Хорунжого, З. Книш, В. Передирій та ін.), але недостатньо вивчена публіцистична спадщина, видавнича і журналістська праця українських подвижниць кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Так, у розділі "Українське питання на початку ХХ століття та роль жінок у його вирішенні" Л. Смоляр показала участь О. Пчілки, О. Єфименко, Лесі Українки, Л. Старицької-Черняхівської, Л. Яновської, М. Загірньої та ін. в культурно-освітніх процесах, творенні просвітніх товариств та українських клубів, поширенні національної ідеї засобами слова [3, 281–295]. У статті Р. Назарової проаналізовані публікації на сторінках газети "Рада", в яких ішлося про жіночу рівноправність і потребу бути "головними проводарями національної культури" [1, 89]. Частково газетні матеріали ("Рідний край", "Громадська думка", "Рада") про так звані "жіноче питання" і "жіночі справи" увійшли до науково-джерелознавчого видання "Потужна сила рідного слова", присвяченого 100-літтю виходу в світ перших українськомовних видань Східної України [2].

Але на часі лишаються питання "жіночої творчості", особливостей тематики, жанрів, стилістики письма багатьох публіцисток, які свідомо виявились не тільки у вирі національно-політичної боротьби, а й брали активну участь у розвитку преси. М. Загірня (Марія Миколаївна Грінченко), як зазначав у "Щоденнику" Є. Чикаленко, – "родом московка, теж була щирою українкою", мала педагогічний і видавничий хист, готувала і випускала у світ "дуже добрі книжечки" для народу [6, 240], разом із своїм чоловіком Б. Грінченком входила до редакційного комітету, де їй доручили готувати інформаційні повідомлення з українського життя. Щоправда, вважаючи М. Грінченко "чудовою популяризаторкою", на неї, як на журналіста, Є. Чикаленко "не рахував" [6, 342].

Задля справедливості слід зазначити, що українській газеті було надзвичайно складно знайти постійних професійних працівників: працьовитих, енергійних літераторів-патріотів, які б вправно володіли українською мовою, було не та багато, це постійно створювало проблеми для редакційного комітету. Є. Чикаленко, опираючись на відомих письменників (Б. Грінченка, С. Єфремова), шукав умілих організаторів газетної справи (Ф. Матушевський, В. Козловський, М. Синицький та ін.). Тому серед першого складу газети "Громадська думка" у 1906 р. обов'язки розподілилися таким чином, що трьом жінкам знайшлися відповідальні доручення: М. Загірня вела відділ "По Україні" й виконувала обов'язки секретаря (за це мала всього 50 карбованців заробітної плати), М. Виноградова перекладала з російської мови телеграми (повідомлення телеграфних агентств, передусім Санкт-Петербурзького), Н. Грінченко працювала "конторницею". Водночас Марія Миколаївна виконувала обов'язки секретаря редакції місячника "Нова громада" (1906), де Б. Грінченко був редактором (№ 1–4).

У час "реорганізації" щоденника "Рада" 1907 р. довелося зробити певні зміни і в редакційній колегії. До цього процесу долучилися М. Грушевський (він мав стати неофіційним головним редактором), В. Леонтович і Є. Чикаленко, який і записав у своїх "Спогадах" основні подробиці кадрової перебудови. Особливо довелося сперечатися щодо кандидатури М. М. Грінченко: В. Леонтович доводив, що вона "навмисне систематично підбирає факти підпалів економій, аграрних ексцесів і т. ин.", цю думку підтримав М. Грушевський: плануючи видавати газету "безпартійну, поступово-демократичну", він теж застерігав од подразливих матеріалів і відвертих соціал-демократичних ідей. Натомість Є. Чикаленко вважав, що Марія Миколаївна лише "констатує те, що є в житті", вона "не симпатизує" тим фактам, "не нанизує їх старанно", не спеціально підбирає "заголовки надзвичайно тенденційні", як про це говорив із обуренням В. Леонтович [6, 368].

Тож невипадково ініціатор і видавець газети "Рада" так підтримував М. Грінченко, вважаючи її "дуже цінною робітницею й дуже симпатичною людиною" [6, 369]. Мотиви М. Грушевського були протилежні: Б. Грінченко "зайняв відверто вороже становище проти видавничого комітету, і незручно мати за постійного робітника його жінку, бо при всіх своїх добрих прикметах М. М. Грінченко все ж таки жінка свого чоловіка; їх обох треба запросити тільки як співробітників від рядка" [6, 369]. З цим довелося погодитися.

Батьки прилучили до літературних і громадсько-патріотичних справ свою єдину дочку Настю, яка була "вихована справжньою українкою" [6, 241], на думку Є. Чикаленка, який і її твори друкував на сторінках газети "Рада". Хоча письменницьке ім'я М. Загірної було добре відоме читачам часописів "Зоря", "Дзвінок", "Літературно-науковий вісник" та ін., мабуть, повсякденна редакційна завантаженість перешкоджали їй частіше друкувати власні твори. На шпальтах "Ради" опубліковано нарис "А скільки таких Оришок?" (1906. – № 23), де змальована доля сільської дівчини, яка поневірялася в наймах у місті ("рогом лізли очі", "пухирі на долонях намулювала", "в очах темно стає").

Близьким за темою і стилем є нарис "Семеро", запропонований "Раді" Гр. Григоренко (справжнє ім'я – Олександра Судовщикова-Косач, невістка Олени Пчілки). Останні слова письменниці про долю жінки (немічної матері сімох дітей, чоловік якої "служить" у Петербурзі) в імперії звучать як вирок самій системі: "Очевидячки апарат для висижування курчат зіпсувався й став негоден для вживання"). Художні нариси й оповідання також друкували Дніпрова Чайка ("Знову плаче Україна"), Т. Сулима-Бачихина ("На селі"), Л. Старицька-Черняхівська ("Вертеп: сатирична містерія на нові теми", псевдонім Старенька Муха) та ін.

Зрозуміло, що "жіноче питання" на початку ХХ ст. було якраз на часі. Тому ця тема знайшла місце на шпальтах "Ради". Неодноразово до проблем жіночої рівноправності, ролі й місця жінки в суспільстві, потреби мати вищу освіту й гідну професію, вибирати й бути обраною до органів влади зверталися авторки київського щоденника. Серед них слід назвати Настю Грінченко (замітки "Жінки-юристи", "Жертва темряви") і Л. Жигмайло (Біднова) ("Лист до українського жіноцтва", "Слон на слоні" (міркування про участь українського жіноцтва в культурно-національному житті), які апелювали до освічених українських жінок як майбутньої надії нації, котрі мусять усі сили й енергію вкласти в просвіту й працю задля народу. До цієї теми зверталися також Х. Алчевська ("Жадоба освіти"), Л. Старицька ("Чи й знов одурять нас?"), а також невідомі автори (криптоніми N та О. К.) у публікаціях "Англійські суфражистки" (1914. – № 122), "До відомості київських жінок" (Громадська думка. – 1906. – № 143).

До освітніх тем на шпальтах "Ради" охоче бралася С. Русова, якій належить ціла низка статей, повідомлень, рецензій, зокрема: "До вчительської української спілки в Петербурзі", "Книжка про Україну англійською мовою", "Український політичний клуб в Петербурзі" та ін. Активною журналісткою була і Л. Біднова, яка запропонувала редакції матеріали освітньо-виховного циклу, з-поміж яких "Стара мелодія до сучасних пісень пристосована" (1914. – № 156) про підростаюче покоління.

Не цуралися українські письменниці й літературно-мистецьких оглядів, найактивніше тут працювала Л. Старицька-Черняхівська, чиї матеріали вміщуються в рубриці "Театр і музика". Зокрема під псевдонімом Л. С.-Ч. опубліковані нарис "Микола Карпович Садовський (1906. – № 99), огляд "Літературні Герострати" (1911. – № 96) і рецензія "Історичний момент" на постановку "Камінного господаря" Лесі Українки (1914. – № 18). Кандидатуру Людмили Михайлівни запропонував видавничому комітету "Ради" М. Грушевський: тоді, коли він відхилив Марію Грінченко та Леоніда Пахаревського (колишніх завідувачів відділів), то на їхнє місце рекомендував Л. М. Старицьку-Черняхівську і М. Лозинського зі Львова як талановитих публіцистів [6, 369]. Таким чином, із 1907 р. у київському щоденнику вони вели відповідно відділи "По Росії" і закордонний.

Важливим жанром газети "Рада" можна вважати листи-повідомлення з різних міст Росії та інших держав, де найчастіше йшлося про українські справи. Тут бачимо низку "Листів із Софії" Лідії Шишманової-Драгоманої, яка скрупульозно повідомляла найвагоміші політичні новини з Балканського півострова (1914. – № 80, 84, 116 та ін.). З Петербурга надсилала новини (про виставку преси, огляд українських видань, вечір пам'яті Тараса Шевченка) Галина Коваль (1914. – № 15, 36, 42, 51).

На сторінках газети "Рада" повторюються імена небагатьох національно свідомих і згуртованих українських родин: Грінченків (Борис, Марія, Настя), Алчевських (мати й донька – Христина Данилівна і Христя Олексіївна), Старицьких (Михайло Старицький та його доньки – Людмила і Марія, зять Іван Стешенко, внучка Вероніка Черняхівська), Косачів (Петро Косач, Олена Пчілка, Леся Українка, Грицько Григоренко, Михайло Обачний), а також Біднових, Драгоманових, Русових, Грушевських, Юркевичів, Лисенків, Чикаленків та ін. Всі вони були знайомі між собою, часто мешкали поряд, "колегувалися, дружили, зустрічалися на вечірках і урочих зібраннях", метою їхнього життя була духовно-творча праця в ім'я України. Їхні публікації теж "зустрічалися" на сторінках одних і тих же національних видань кінця ХІХ – початку ХХ ст.; найчастіше це були "Літературно-науковий вісник", "Киевская старина", "Рідний край", "Рада", "Світло" та інші поступові часописи. Як написав у передмові про своїх героїнь Ю. Хорунжий, "усі вони мали шляхетне походження. Маю на увазі не тільки офіційне дворянське звання, а їхні давні козацькі корені, тобто це була виплекана Часом справжня українська аристократія, не у владному, а в духовному вимірі цієї понятійної категорії" [5, 3].

Енергія творча переростала у національну, справи родинні виходили за межі однієї сім'ї, коли йшлося про людські права й свободи, прагнення мати власну державу й міцну, спроможну націю.



1. Назарова Р. Питання рівноправності жінки на сторінках української преси початку ХХ століття (на прикладі київського щоденника "Рада", 1906) // Українська преса початку ХХ століття як націотворчий чинник: Зб. наук. статей. – Полтава, 2006. – С. 86–91.
2. Потужна сила рідного слова / Упоряд. Н. М. Сидоренко. – Полтава: РІК, 2005. – 444 с.
3. Смоляр Л. Минуле заради майбутнього: Жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Сторінки історії: Моногр. – О.: Астропринт, 1998. – 408 с.
4. Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. – Л., 1994–2005. – Вип. 1–12.
5. Хорунжий Ю. Шляхетні українки: Есеї-парсунки. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2003. – 208 c.
6. Чикаленко Є. Х. Зібрання творів: У 7 т. – Т. 1: Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. – К.: ТОВ компанія "Рада", 2003. – 432 с.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові