Ласкаво просимо

к. і. н.

Звернутися до паризького журналу "Україна" спонукав мене один дивний факт. Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України готує до видання "Шевченківський енциклопедичний словник". Видано кілька зошитів, у тому числі й на букву “Б”, де є стаття про Ілька Борщака. Але в ній абсолютно відсутня інформація про те, що протягом 1948–1953 рр. І. Борщак редагував і видавав журнал, який мав промовисту назву "Україна". Крім того, він не просто редагував і видавав, а більшість матеріалів було підготовлено саме ним.

Перекручення фактів із життя відомих людей, незнання цих фактів чи ігнорування, низький рівень науковості – це нинішній стиль підготовки енциклопедичних видань академічними установами. Це б мало стати предметом серйозних обговорень у наукових та освітніх колах, але, на жаль, цього немає і ще довго не буде.

Інтервал між завершенням видання журналу "Киевская старина" і початком виходу журналу "Україна" – 41 рік. І, здавалося б, про які традиції можна говорити, тим паче, що перший виходив в Україні за часів царату, а другий – зовсім в іншій державі. На нашу думку, це хибне твердження, оскільки питання традицій практично не має меж ні в часі, ні в формаціях. Спадкоємність з'являється тоді, коли наступне відповідає попередньому основними критеріями духовності, креативності, певними організаційними засадами. Здавалося б, визначивши бодай такі критерії, можна підігнати під них будь-які (чи будь-що) періодичні видання, що виходили деінде, але стосувалися чи мали відношення, скажімо, до України.

Хіба можна звинувачувати паризький журнал "Україна" в тому, що його рівень духовності відповідав меншою мірою рівню духовності журналу "Киевская старина"? Декларативно одразу ж можна заявити, що ні. Адже практично неможливо вивести криву лінію графіка духовності як одного, так і другого. Вони будуть абсолютно різними, виходячи з кожного надрукованого матеріалу. Але якщо взяти в цілому потяг до належних Україні матеріалів, то тут можна говорити про спадкоємність, оскільки редакція журналу "Киевская старина" намагалася друкувати матеріали, які стосу-валися України і продукувалися не лише авторами, що жили й працювали на її території, а й за її межами, залучаючи матеріали з інших видань, що виходили, скажімо, у Петербурзі, Москві тощо. У свою ж чергу паризький журнал "Україна" намагався друкувати такого ж характеру матеріали, які продукували на території виходу журналу, а також фактично по всьому світі (найчастіше, зрозуміло, з друкованих уже джерел).

Зважаючи на те, що науковий рівень обох видань достатньо високий, варто наголосити, що в обох журналах були надруковані матеріали досить відомих учених, які з політичних обставин були змушені виїхати з України до Америки, Європи, Австралії і т. д. Проте в журналі "Україна" цей науковий рівень був однаковим від першого числа до останнього, а в журналі "Киевская старина" спостерігається відхилення від науковості й поступове тяжіння до публіцистичності, зі зменшенням кількості наукових публікацій. Але в даному випадку, ми не хочемо це констатувати як негатив, відмінність, розбіжність і т. п.

Наголосимо на тому, що за п'ять років вийшло у світ лише 10 чисел журналу "Україна". І протягом такого нетривалого часу, перебуваючи в одних руках і фактично в однакових умова, можна було витримати цей науковий рівень на певній висоті. Як тільки умови змінилися, видання припинило своє існування. Трохи інша картина в журналі "Киевская старина", який виходив протягом 25 років і світ побачило 291 число 98 томами. До того ж журналом керували фактично 6 редакторів, які тією чи іншою мірою вносили свої корективи в його науковий рівень. Варто ще додати, що й політична ситуація поступово мінялася, яка також негативно відбивалась не лише на змісті журналу.

Таким чином, можна зробити висновок, що у творчо-духовному плані паризький журнал "Україна" цілком може бути визнаний спадкоємцем київського журналу "Киевская старина". Згадаймо ще й те, що цей журнал останній рік виходив саме з такою назвою – "Україна", яку (цю назву) підхопили інші науковці в 1914 р. і в 20-х рр. ХХ ст. Із зрозумілою логікою Ілько Борщак і взяв цю назву для свого журналу, нагадуючи діаспорі на лише змістом публікацій, а й самою назвою країни, яку вони змушені були покинути. А тим, хто залишився на території України, когось підтримати духовно, а комусь продемонструвати незламність, незнищенність її духу.

P. S. З певним подивом читаю в газеті "Українська столиця" матеріал "Україні" – 100 років!" про спадкоємницю журналу "Україна" 1907 року виходу. І одразу згадався вірш російського поета Ю. Лермонтова про Бородіно: "Смешались вместе кони, люди и залпы тысячей орудий...". І все це є в даній публікації. Мусимо детальніше прокоментувати. В газеті написано: "З нашою "Україною" буквально з пер-шого номера ускладнення розпочалися. У 1907 році перше число журналу ввібрало в себе відразу три місяці – січень, лютий і березень, а в другому вмістили повідомлення, що через брак коштів випуск журналу тимчасово припинено". Отже, йдеться не про перше число цього журналу, а перший том, в який увійшли самостійні окремо видані січневий, лютневий та березневий номери журналу "Україна". [Це була традиція – щомісячні випуски об'єднувати в томи. Кожен том об'єднував три місяці. Таким чином, за рік виходило чотири томи]. До того ж перші числа "України" за 1907 рік вийшли відносно без проблем, оскільки кожен з'явився у світ у зазначені місяці. Тоді ж, який номер мав на увазі автор, коли говорив про другий – лютневий чи квітневий? Всі ці номери аж включно спочатку до липня й серпня, а потім листопад і грудень виходили самостійними номерами. А 7 й 8 та 11 й 12 виходили спареними. Це по-перше.

А, по-друге, Юрію Михайловичу Пересуньку окрім повідомлення в другому (?) номері про тимчасове припинення випуску журналу через брак коштів варто було б прочитати "Од редакції" в першому номері першого тому журналу "Україна" 1907 року. Де чітко й ясно написано таке: "Починаючи нове діло – видання журнала "Украіна" – почуваємо на собі обовьязок поперед усього виявити наші думки про найголовнійші прінціпи, яких журнал наш буде держатися, та про той звьязок, який зводить в одну лінію журнал "Україна" з журналом "Кіевская Старина", на заміну котрого "Україна" тепер виступає" [Виділення наше – І.З.] [Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. Рік Перший. Том І. Январь. 1907. У Київі. 1907. – С. ІІІ. – Абзац перший]. Отже, якщо журнал "Україна" 1907 року є спадкоємницею журналу "Киевская старина", то якого ж видання є спадкоємниця журнал "Україна" 1941 року видання? В усякому разі не журналу "Україна" 1907 року.

По-третє, дещо сумнівна й наступна теза інтерв'юрованого: "Потім справи налагодились, і він [журнал "Україна"] виходив до 1929 року". Насправді ця "справа" має таке налагодження. Тільки 1914 року було видано 4 книги за назвою "Україна". Стільки книжок було видано 1917 року. Наступного (1918) – 2 книги. 1924 р. – 4 книги, 1925 – 6, 1926 – 6, 1927 – 6, 1928 – 6, 1929 – 7, 1930 – 5, 1931 – ?, 1932 – 3 книги. Отже, ні про яке тут налагодження справ і мови не може бути. До того ж, як бачимо, і з хронологією також тут не все гаразд. Та це півбіди.

Суть не в тому, що редактор українського видання не знає історії української журналістики і спіткається навіть на історії однойменного видання. Цілком можли-во, що він не має спеціальної освіти. Таке буває. Інколи медики бувають кращими журналістами, а ніж журналісти – медиками. Це життя.

Суть полягає в тому, що нинішні соціально-політичні умови в Україні приму-шують редакторів державних же видань іти на будь-які хитрощі, тільки б знайти кошти, щоб ці видання виходили, прославляли цю державу, відстоювали її інтереси і т. д. і т. п. Ось тут парадокс. А це вже велика біда. А якщо вона ще й оформляєть-ся на державному рівні, то й поготів. Таким чином можна переписати історію до такої міри, що віками наступні покоління не розберуться в ній. А якщо не захочуть розбиратися?!