У статті йдеться про кореспондентів і дописувачів, штатних і позаштатних співробітників газети "Рада", які формували рубрики і шпальти щоденника під справжніми чи вигаданими іменами (розшифровуються деякі псевдоніми, криптоніми).
Ключові слова: газета, журналіст, публіцист, псевдонім.
The article deals with the activities of all the authors who published articles, esseys in the daily newspaper "Rada" or headed the column, their pseudonyms are analized.
Keywords: newspaper, journalist, publicist, pseudonim.
Водночас із революційними подіями 1905 р. з'явилася в Наддніпрянській Україні надія на видання національної преси. У серії статей "Тяжким шляхом" (надруковані в газеті "Рада" за 1906–1907 рр.) Б. Грінченко писав: "Року 1905 по всій Росії почався великий визвольний рух,.. всі народи, які є у Росії, могли сказати своє слово: що вони думають про новий лад, яким саме він повинен бути, як його заводити та яких собі прав бажає кожен народ. Усі говорили, тільки ми, вкраїнці, мовчали, бо в нас на Вкраїні російській не було ні одної вкраїнської газети, ні одного вкраїнського журналу. Всі були проречисті, тільки нам велено бути німими" [4].
А мовчати вкраїнці не хотіли й не могли. У 70-х рр. у Женеві у своїх виданнях про українські справи писав М. Драгоманов, у Галичині у 90-х – про історію України-Руси та історію української літератури М. Грушевський, у львівських журналах друкувалися десятки українських письменників як із підросійської, так і з підавстрійської України. Переймалася проблемами українства й "Киевская старина", дарма що виходила російською мовою. Громадськість Наддніпрянщини повсякчас добивалася скасування драконівських заборон на українське слово. Революція 1905 р. спонукала культурних діячів до активних дій. У приймальнях урядовців з'являються цілі депутації. Питання вони порушували одне – скасувати заборону на рідну мову. Відомо, наприклад, що 1905 р. до графа Вітте завітала делегація українців у складі В. Науменка (редактора "Киевской старины"), письменниці О. Пчілки, земського діяча І. Шрага та адвоката, голови полтавської "Громади" М. Дмитрієва і зажадала зняти обмеження, запроваджені Емським указом 1876 р., що стосувалися зокрема й видання українських книг і періодики. На вимогу українських представників Вітте відповів, що незабаром мають затвердити нові правила про пресу, в них не робитимуть винятку щодо "інородчеської" преси і тоді українцям вільно буде на загальних підставах видавати газети, журнали та ін. [5, 430].
Члени київської депутації у столиці звернулися до колишнього начальника Головного управління у справах друку князя Шаховського з тим же питанням. Як писав Б. Грінченко, "в розмові з киянами він (Шаховський. – О. І.) погоджувався, що заборону 1876 року треба скасувати, але як?" І далі міркував так: "Конечно, запрещение с переводов Св. Писания и научно-популярных книг должно быть снято; и даже (!) допускаю возможность разрешить научные сочинения на малорусском наречии, но вот чего я решительно не могу представить – это разрешения политических газет по-малороссийски" [4]. Врешті 17 жовтня 1905 р. з'являється Маніфест про "высочайшее" дарування свобод, а 24 листопада затверджено "Временные правила о печати". Заборони зникли.
І вже 17 жовтня 1905 р. до Є. Чикаленка звернулися Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький та ін. Вони були переконані, що Маніфест дає право видавати газету "явочним порядком", що настав час подати заяву адміністрації. Щоправда, як відомо, Маніфест не гарантував позитивної відповіді, тому Є. Чикаленкові Київський губернатор не видав свідоцтво на щоденну газету "Громадське слово" та журнал "Нове життя". Спроба повторилася. У своїх "Спогадах" майбутній видавець писав: "Ніяк не можу повірити, щоб мені сьогодні щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках" [5, 432]. Губернатор, який був добре обізнаний з діяльністю київської "Старої громади", зокрема з пропагандою бажаного федеративного устрою Росії та автономії для України, дозволу на видання газети не дав, відповівши, що з "оповістки" майбутніх часописів очевидно, що редакція буде "домагатися переміни існуючого державного ладу Росії, утворення окремних автономних країн на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усієї землі на власність народу, які вчинки забороняються карним законом" [3, 152].
Незважаючи на те, що другої відповіді від губернатора ще не було, актив майбутньої газети обмірковував, яким має бути видання, коло обов'язків редколегії і видавців. Як уже згадувалося, Б. Грінченко, С. Єфремов та їхні однодумці вважали, що газета має бути радикальною у своїх публікаціях. Вони, як писав Є. Чикаленко у своїх "Спогадах", "йшли за московським "Сыном Отечества", який тоді друкував просто есерівські проклямації в своїх передовицях" [5, 436]. Видавця В. Леонтовича таке спрямування майбутнього видання обурювало. Є. Чикаленко прагнув примирити супротивників, однак суперечки не припинялися. Обидві сторони стояли на тому, що газету видавати треба. Рішучості колективу ініціаторів додав вихід у Лубнах газети "Хлібороб". Це була сенсація. На вулицях Києва цю газету просто виривали з рук у продавців. Вихід тижневика на Полтавщині змусив київську громаду розгорнути активну діяльність.
На пропозицію Є. Чикаленка було вирішено погодитися з таким розподілом обов'язків: видавці (В. Симиренко, В. Леонтович, Є. Чикаленко) "завідують всією фінансовою частиною та конторою газети і входять в склад редакційного комітету, як окремі члени редакції. Редакційний комітет складається з Б. Грінченка, його жінки Марії Миколаївни, С. Єфремова, Ф. Матушевського, М. Левицького, В. Дурдуківського, В. Козловського і нас трьох, всього з десяти осіб. Редакційний комітет закликає співробітників, визначає гонорари, але мусить вести газету в межах кошторису і по програмі демократично-радикальної партії" [5, 437]. Редактором заочно обрали Ф. Матушевського, а секретарем – В. Козловського.
Дозвіл на видання київського щоденника надійшов 31 грудня 1905 р. і вже ввечері перше число було готове. "Громадська думка" вийшла "в люди" 1 січня 1906 р., публіка охоче купувала українську газету. Та в редакцію завітала поліція і конфіскувала кілька сотень примірників, а решту співробітники встигли сховати. У цензурному комітеті пояснили, що газету не закрили, але можуть закрити, якщо вона буде так гостро писати. Це сталося вже у липні 1906 р. На той час редакційний колектив мав у запасі дозвіл на видання щоденної газети "Рада", що був виданий на ім'я Б. Грінченка. Цією нагодою вдало скористались, і з 15 (28) вересня 1906 р. "Рада" стала "спадкоємицею" "Громадської думки". На перших сторінках вона щодень містила повідомлення, що передплатні кошти не повертатимуться, а передплатникам відтепер надсилатиметься нова газета, що "Рада" стоятиме на попередніх позиціях і орієнтуватиметься у своїх публікаціях на інтелігенцію. Своє гасло редакція висловила в одній із передових статей: "Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше,.. не зв'язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських" [2, 198].
Спочатку редактором-видавцем був Б. Грінченко, який згодом передав свої права видавця Є. Чикаленку. Саме тоді до Києва приїхав М. Грушевський, настав час для реорганізації у колективі співробітників. Є. Чикаленко вважав, що, як редактор, М. Павловський зможе сортувати матеріал, правити мову, а "ми будемо рішати, який матеріал пускати". М. Грушевський згодився, а В. Леонтович застеріг, що він "зовсім зрікається приймати ближчу участь у газеті". Керувати всією літературною справою тимчасово взявся львівський професор, Є. Чикаленко мав йому допомагати в редагуванні фейлетонів. М. Грушевський порадив відповідальним секретарем запросити С. Петлюру, якого пізніше замінив В. Королів. Відділами "Ради" керували: А. Хотовицький (відділ "З газет та журналів"), Д. Дорошенко ("По Україні"), Л. Старицька-Черняхівська ("По Росії"), М. Лозинський (закордонний), Б. Ярошевський (польський).
Як і "Громадська думка", "Рада" фахових журналістів не мала. Вони виховувалися, здобували досвід та авторитет у газеті, в процесі роботи. Передові статті, як правило, писали С. Єфремов, Ф. Матушевський, згодом М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Павловський, С. Петлюра. А. Животко зазначав: "як публіцист виступив тут С. Петлюра. Талановиті огляди й фейлетони давав С. Черкасенко. Красне письменство заступлене було В. Винниченком, С. Васильченком, О. Олесем, М. Левицьким та іншими. Зрідка давав статті В. Липинський" [2, 199].
Загальна структура номера мало змінювалася впродовж усього існування "Громадської думки" і "Ради", бо зумовлювалася передусім складом редакційного колективу та колом обов'язків кожного члена редакції. Тому сталими були рубрики "З газет та журналів", "По Україні", "По Росії", "У світі", "З польського життя". При позірному схематизмі розміщення матеріалів ці рубрики не слід розглядати як спрощений і примітивний прийом для полегшення роботи колективу. Це була осмислена тактика зосереджувати увагу загалу саме на цих тематичних напрямах, це був ефективний спосіб змушувати читача весь час розумово працювати саме над цією суспільно важливою тематикою. На першій сторінці, як правило, подавалися матеріали двоякого характеру, а саме: передова стаття, що належала перу або когось із видавців, або редактора, і низка рекламних повідомлень культурного характеру. Це звістки про театральні вистави (переважно українських труп); видання, в яких порушуються проблеми політичного характеру (так чи інакше, дотичні до українства); літературу, наявну в магазині часопису "Киевская старина" тощо. На другій сторінці містилися матеріали рубрик "З російського життя" і "З українського життя", на третій сторінці газета подавала "Листи до редакції", на четвертій (або, рідше, на третій) – рубрики "Дописи", "Література, наука й умілість" та комерційну (часто численна) рекламу.
Це, так би мовити, схема, перелік обов'язкових матеріалів, що простежуються в кожному номері. Але ця схема, залежно від наявності матеріалу та потреби, могла обростати побічними публікаціями. Так, приміром, "Рада", крім звичних, уміщувала й факультативні рубрики. Тоді в газеті рубрикація мала приблизно такий характер: "З газет та журналів", "Народна лікарська справа", "З російського життя", "З українського життя", "У Києві", "Листи до редакції", "Телеграми", "Театр і музика", "Дописи", "Загряничні телеграми", "З газет та журналів" тощо. Композиція, наприклад, № 63 за 1906 р. була такою: реклама культурно-мистецьких подій, редакційна стаття ("Київ 26 ноября 1906 р.") під назвою "Дворянство і земельна справа", проблемна стаття (зокрема одна з подач "Тяжким шляхом" Б. Грінченка) – на першій сторінці; традиційні рубрики ("З російського життя", "З українського життя", "У Києві"), нарис "В чайній" Майорського (псевдонім П. Сабалдира) – на другій сторінці; повідомлення "Від Товариства "Просвіта" у Києві", "Література, наука і умілість", "Листи до редакції", "Телеграми" – третя сторінка; комерційна реклама, закордонні телеграми, дописи – на останній (четвертій) сторінці газети. У № 75 за 1906 р. "Ради" серед дописів уміщено матеріал про агітпоїздку чорносотенців, де наводиться знаменитий вислів "истинно русского": "Нет народа, хоть нанимай!"
Але, незважаючи на проголошені в Російській імперії свободи, політичні репресії тривали, про що свідчить замітка, передрукована "Радою" з газети "Товарищ" під заголовком "До статистики судових репресій по політичним справам в Росії за 1906 рік". Фактично це певний коментар до тих свобод, які утверджував царський Маніфест від 17 жовтня 1905 р., мовчазна пересторога, що хоч демократам і подається рука примирення, але вона, за словами Є. Чикаленка, "водночас і б'є по щоках", карає поборників демократії. У публікації наведено приголомшливі цифри: за 1906 р. у Росії до смертної кари засуджено військово-окружними та військово-польовими судами 1252 особи, із яких страчено 934 (74, 6 %). На каторгу засуджено 2029 осіб (із них на довічну каторгу – 274, на певний термін – 1755), усіх разом на 17375 років ув'язнення. До Сибіру вислано 186 осіб. Засуджено: до тюрми – 2339 осіб на 1962 роки; в арештантські "доми" – 1877 людей на 2574 роки; у дисциплінарні батальйони – 1153 особи на 2329 років; до фортеці – 576 людей на 698 років. Крім того, "прикликано було до судової одповідальности – 732 редактори періодичних видань", "припинено і зовсім спинено судом та адміністрацією 563 часописи та журнали". Найчастіше засуджені обвинувачувалися: за участь у революційному русі; підтримку терору проти поліції, адміністрації, військового уряду і патрулів, "оружно противилися їм"; за належність до революційних партій та бойових організацій; у справі аграрного та економічного терору; за збройні напади тощо. У матеріалі повідомлялося, що серед засуджених до ув'язнення, перебування у фортеці, арештантських відділеннях та дисциплінарних батальйонах було 829 осіб, покараних за "належність до революційних партій, пропаганду та агітацію", 134 – за редагування політичних видань, 129 – за терор проти поліції. Таким чином, "осередком судових репресій" була політична боротьба, внаслідок якої постраждало 6982 особи, тобто 74,2 % усіх жертв.
Ця статистика (можливо, неповна) дозволяє зрозуміти ті причини, що змушували авторів публікацій ховатися за псевдонімами та криптонімами, які щедро розсипані на шпальтах "Ради" та "Громадської думки". Під своїми прізвищами виступали І. Огієнко, М. Грушевський, Б. Грінченко, В. Винниченко, А. Тесленко, Є. Чикаленко, В. Доманицький, Д. Дорошенко, П. Капельгородський та ін. Проте підписи матеріалів власними прізвищами – рідкість. Основна інформація подавалася під псевдонімами, а частіше – криптонімами, графонімами, алонімами.
З рекламного оголошення про підготовку до виходу у світ "Громадського слова" дізнаємося про тих українських громадських і культурних діячів, які зголосилися співробітничати з майбутнім виданням. Тут перелічено близько 60 осіб, серед них: Василенко М., Верзилов А., Вороний М., Ганейзер Е., Гнатюк В., Грінченко Б., Грінченко М. (Загірня), проф. Грушевський М., Грушевський О., Дмитрієв М., Дніпрова Чайка, Доманицький В., Дорошенко В., Дорошенко Д., Єфремов С., Жебуньов Л., Житецький П., Квасницький Е., Коваленко Гр., Козловський В., Комарова Г., Коцюбинський М., проф. Кримський А., Левицький М., Леонтович В., Липа Ів., Лисенко М., Лісовський Ол., Лозинський М., Лотоцький Ол., Маковей О., Маркович Д., Матушевський Ф., Мирний П., Мировець В. (Дурдуківський), Науменко В., Падалка Л., проф. Перетц В., Русова С., Русов О., Самійленко В. (Сивенький), Славінський М., Сластьон О., Смуток П. (Стебницький), Степаненко В., Франко Ів., Чернявський М., Чикаленко Є., Шраг І., Ярошевський Б. та ін.
Звичайно, не всі вони брали активну участь у виданні, левова частка роботи припадала на штатних працівників. Найчастіше саме вони готували переважну більшість матеріалів до друку. Щоб у читача склалося враження широкої участі загалу в газеті, співробітники користувалися криптонімами та псевдонімами. Так, відповідальний редактор "Ради" М. Павловський подавав не лише власні матеріали, а й інших авторів. Проте найчастіше власні матеріали він підписував численними криптонімами, з-поміж яких: П., М., М. л., П-вич, П-й, М. П-ий, Л. М. П., М. І., М. П-сь-кий, І-вич, а також псевдонімами: Лісовицький, Лісовицький М., Іван Рильський, Іванченко М., Іваненко М., Київський Микола, Кий, Музиченко П., Музиченко Павло, Мусій, Перекотиполе Іван, Свій, Попілястий, Тон, ІІ, R. X, r, Amator, A-Moll, M-ed, Observator та ін. (всього понад 60, як зазначено в "Словнику українських псевдонімів" О. І. Дея).
Його попередник на редакторській посаді Ф. Матушевський свої матеріали підписував як В. С. Ф., М., Ф. М., М-ий Ф., М-й Ф., М-ський Ф. К., Мт. Ф., М-шевський Ф., Боруля Мартин, Ганнусенко Ф., Оптиміст, Смелянец, Федір М., Чулий Ф., Шпонька та ін. В. Доманицький, який не був у штаті редакції, але активно дописував до "Ради", тільки матеріали про Т. Шевченка подавав під власним іменем. Як правило, публікації В. Доманицького приховані під псевдонімами та криптонімами: В. Д., Д., Д-ий В., Д-ій В., Д-й В., Д-кий В., Дом. В., Доман., Дом-ий В., Д-ький В., Вітер В., Вітер Василь, Звенигородець, Колодянин, Колодянин В., Колодянський В., Потребитель В., W. Д. Співробітник "Ради" В. Королів, який у 1908 р. став одним із засновників та директором видавництва "Час" у Києві, а в 1917–1919 рр. редагував журнал "Книгар", підписував свої газетні матеріали переважно як В., В. Д., В. К., В. Н., В. С., Д-ий В., Д-кий, Д-кий В., К-ьов В., С-ий В., Ст. В., Диканський, Диканський В., Дикий В, Каров В., Крок І., Підстаркуватий Ю., Подорожний П., Старий В., Старий Василь, Amator тощо. Серед авторських підписів С. Єфремова (їх О. І. Дей називає 40) найчастіше траплялися такі: Е. С., Є., Є. с. С., С. Е., С. Є., С. О., С. О. Е., А-вич С., А-ч С., Е-мов С., Є-мов С., Р-л, С-ць С., Александрович С., Волосожар, Земець, Киянин, Липовчанин, Охріменко С., Охріменко Сергій, Палець Сергій, Редакція, Ромул, Сергій, Сергій Є., Ситковецький С., Z, Nemo, Skrida, Spektor.
З переліку псевдонімів та криптонімів видно, яку величезну роботу виконували співробітники газети. Коли ж взяти до уваги, що оплата їхньої праці не була великою, що вони більше працювали з переконання, а не задля вигоди, то можна якоюсь мірою відчути їхній ентузіазм і відданість українській справі. Цю відданість справі, бажання працювати аж до виснаження на прикладі Ф. Матушевського згадував у "Спогадах" Є. Чикаленко. Він писав: "Коли, повернувшись з-за кордону, я в перший раз прийшов до редакції і побачив Матушевського Ф., то аж ахнув: він страшно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, окрім убивчої атмосфери в редакційному комітеті, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем; щодня і в дощ і в завірюху, треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати на Боярку. Часто-густо треба було ще зоставатися і на вечір,.. доводилося харчуватися бозна як. Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів'ється так, як у людей, то ім'я Матушевського Ф. П. повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси" [5, 457].
А їх, цих "перших мучеників преси" української, було хоч і не мало, але й не рясно. Якщо порівняти перелік імен, наведений у рекламному повідомленні, то виявиться: не всі вони ощасливили газету своєю участю. Активно працювали М. Грушевський, М. Вороний, Б. Грінченко, М. Грінченко (Загірня), В. Доманицький, Д. і В. Дорошенки, С. Єфремов, Гр. Коваленко, В. Леонтович, О. Лотоцький, В. Дурдуківський, В. Науменко, С. та О. Русови, Є. Чикаленко, І. Шраг. Переважно це були співробітники "Ради", які за свою роботу отримували плату. Їх підтримували численні дописувачі. За перші два неповні роки, переховуючись під різними псевдонімами та криптонімами, активну участь у роботі газети взяли десь 120 авторів. Тут були молоді (А. Тесленко, С. Васильченко, А. Терниченко та ін.) і вже відомі діячі, знані як громадські діячі, письменники, організатори "Просвіти" у різних місцевостях України.
Серед них були й такі, що мали досвід видавничої та журналістської роботи. Це, наприклад, В. Страшкевич, член “Старої громади”, що свого часу працював у видавництві "Вік", а потім став державним діячем і науковцем; К. Лоський – юрист, громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, піонер національного відродження на Холмщині; А. Яковлів – юрист, громадський і політичний діяч, у майбутньому член Центральної ради, керівник її канцелярії; письменниця О. Пчілка (О. Косач), марксист М. Гехтер, Л. Юркевич, якого В. Ленін вважав своїм небезпечним противником. Всі вони були людьми стійких переконань й активні у громадській роботі. Майже про кожного з них можна знайти довідковий матеріал в енциклопедичних виданнях. Із зазначених 120 осіб варто виділити В. Кушніра, О. Коноваленка, І. Липу, М. Левицького, М. Лозинського, І. Луценка, В. Левинського (Леонтовича), К. Михальчука, Я. Міхуру, Л. Пахаревського, М. Порша, В. Піснячевського, П. Понятенка, С. Порубайміха, І. Сокола, Г. Сулиму, П. Сабалдира, В. Страшкевича, Л. Старицьку-Черняхівську, І. Тарасенка, М. Федоренка, М. Хотовицького, С. Черкасенка, М. Чернявського, С. Шелухіна, А. Яковлева, Б. Ярошевського, Г. Ясинського та ін.
Усі вони, в той чи інший спосіб, ховалися за вигаданими прізвищами, за одним псевдонімом чи за кількома. З огляду на ситуацію, з причини особливої "свободи слова", коли навіть звичайні читачі "Ради" перебували під "неусипним" наглядом тогочасних спецслужб та офіційних достойників, використання псевдонімів хоч якось убезпечувало дописувачів газети від неприємностей і "розмов" із поліцією. Звичайно, не варто сподіватися, що публікування під вигаданими прізвищами рятувало дописувачів від неприємностей. Конфіскації газет, штрафи, арешти, переслідування дозволяли певним чином владі розкривати таємницю, дізнаватися про справжнє прізвище авторів. Щоб хоч якось утруднити цензурі та поліції розкриття справжнього авторства матеріалів, газета доволі часто під одним псевдонімом друкувала виступи різних авторів. Так, під криптонімом М. І. публікували свої матеріали Марія Ішуніна і Мефодій Павловський; під псевдонімом "Оптиміст" – Д. Андреюк, М. Гехтер, М. Грушевський, Ф. Матушевський; криптонімом І. К. користувалися І. Карбулицький та І. Кузема; іменем "Селянин" підписувалися М. Лисий, К. Лоський, І. Сокіл, А. Тесленко; криптонім М. приховував прізвища С. Драгоманова, О. Косач, Ф. Матушевського, М. Павловського, П. Сабалдира, П. Чижевського; криптонім В. приховував В. Короліва, В. Страшкевича, В. Самійленка; позначення "Ікс" ставили під своїми матеріалами В. Осинський, П. Сабалдир, М. Возняк; буквою Л. користувалися В. Леонтович, І. Липа, М. Павловський.
Звичайно, у безлічі вигаданих прізвищ та ініціалів не так просто було віднайти справжнього автора публікації. Тому владі легше було арештувати і конфіскувати номер, накласти штраф на газету в цілому або й узагалі заборонити видання, як це трапилося з "Громадською думкою". Не тільки характер публікацій, а й такі каральні дії засвідчують "крамольність" видання, а водночас ефективність роботи (зокрема, виховної) редакційного колективу. З-поміж авторів "Ради" Українська Народна Республіка вербувала державних мужів, і не лише пересічних чиновників, а й тих, хто навіки закарбувався в національній історії.
1. Дей О. Словник українських псевдонімів. – К., 1969.
2. Животко А. Історія української преси. – К., 1999. – 368 с.
3. Нова громада. – 1906. – № 1.
4. Рада. – 1906. – № 26.
5. Чикаленко Є. Спогади. – Нью-Йорк, 1955. – 504 с.
6. Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – 496 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові