Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Суспільно-політичні умови зародження, особливості функціонування, основні проблемно-тематичні мотиви публікацій газети "Рада"

Крупський І. В.
д. філол. н., проф.

УДК 070 (477.4)

Висвітлюються суспільно-політичні умови, в яких зародилася і функціонувала українськомовна газета "Рада", акцентується увага на основних проблемно-тематичних блоках газети, розкривається зміст деяких публікацій
Ключові слова: газета "Рада", цензура, розповсюдження преси, боротьба за українську мову.

Elucidation social-political conditions in which conceptioned and functioned newspaper "Rada", on Ukrainian language, emphased attention on principal problems of discovered contents of some publications
Keywords: newspaper "Rada", censorship, circulation of the press, fight for Ukrainian language.

Наприкінці листопада 1905 р. у Російській імперії було оголошено нові правила про друк, завдяки яким з'явилися українські періодичні видання в Наддніпрянській Україні. Однак ейфорія тривала недовго: з кількох десятків друкованих ЗМІ, що виходили у першій половині 1906 р., через півроку залишились одиниці. Найголовнішою причиною закриття видань були урядові утиски – конфіскація як окремих публікацій, так і цілих номерів газет чи журналів, брак фінансів на видання, відсутність фахових журналістських сил тощо. Склалася, зрештою, парадоксальна ситуація: адже для того, щоб існувала національно-патріотична преса, потрібний був відповідний рівень національної освіченості читачів, а без преси годі було й мріяти про високу національну свідомість народу. Звичайно, ситуацію могла поліпшити мережа видань, однак навіть забезпечити повноцінне видання однієї газети було нелегко. Адже переслідування української преси не припинялося, що призводило до закриття газет, штрафів редакторів, а нерідко й арешту видавців.

Та все ж українська преса, незважаючи на перепони, розвивається далі. Так, замість закритої "Громадської думки" у Києві почав виходити щоденник "Рада", перший номер якого побачив світ 15 вересня 1906 р. Дозвіл на його видання Б. Грінченко отримав ще в січні 1906 р. [12, арк.1]. Програма часопису передбачала друкування передових статей з актуальних суспільних та економічних питань, внутрішніх і закордонних телеграм, політичних оглядів, наукових статей, фейлетонів, оглядів преси тощо. Фінансували видання В. Симеренко та Є. Чикаленко. Редактором "Ради" став М. Павловський, секретарем – соціал-демократ С. Петлюра. Відділ "З газет і журналів" очолював студент О. Хотовицький, "По Україні" – студент-історик Д. Дорошенко, "По Росії" – Л. Старицька-Черняхівська, закордонний відділ – галицький публіцист, анархіст за переконанням М. Лозинський, польський відділ – поляк, католик В. Ярошевський. Таким чином, "Рада" обрала позицію "українства з огляду ріжних поступових партій".

Перший номер "Ради" був конфіскований. Однак це не зупинило працівників редакції – вони і надалі намагалися захищати інтереси українства. Виходячи з того, що чи не найважливішою політичною проблемою була мовна проблема, оскільки мова є своєрідним синтезом усього національного, мовна проблема стала домінуючою на сторінках "Ради". Актуальність її диктувалася й тим, що на Наддніпрянщині не було шкіл із українською мовою викладання, що стало результатом "возз'єднання" України з Росією. Адже в Східній Україні перед "возз'єднанням" грамотність серед українського народу була настільки високою, що викликала здивування іноземців. Так, за переписом 1740 і 1748 рр. у семи полках Гетьманщини на території Полтавщини та Чернігівщини в 1094 селах було 866 шкіл (одна школа на 764 особи). А за переписом 1897 р. у Росії було лише 13 % письменних українців, та й ті вчилися російською, а не українською мовою. Згодом ці цифри підтвердив у своїй промові на засіданні Державної думи 2 червня 1913 р. Г. Петровський. Вважають, що промову для нього написав В. Ленін [18, 14].

На початку листопада 1907 р. на сторінках "Ради" надруковано звернення-вимогу студентів Київського університету про обов'язкове введення в навчальний процес української мови, відкриття українських кафедр. Численні листи до редакції свідчать про підтримку цього звернення. Зокрема, під рубрикою "Листи до редакції" 18 листопада в щоденнику надрукована заява учнів старших класів однієї з київських гімназій, в якій зазначалося: "Тільки наука рідною мовою дасть вільний культурний розвиток українському народові… Тому приєднуємося до постанови студентів – домагатися українських кафедр". "Надіємося, – говорилося в іншому матеріалі, який підписали 54 учні київської фельдшерської школи, – що цей значний крок матиме величезну вагу для націоналізації української школи" (1907. – 18 листоп.). Щоб поставити свої прізвища під такими листами, треба було мати громадянську мужність – не лише за працівниками, а й за кореспондентами "Ради" стежила поліція. Не випадково один із дописувачів просив повідомити про долю надісланих ним до газети матеріалів на сторінках часопису, зазначивши, що ця відповідь "для передплатника № 04054" [5, арк. 2]. І це не було зайвим.

Скажімо, у випуску газети за 21 жовтня 1907 р. у статті "Кінець справи ради робітничих депутатів" київський цензор вбачав "признаки преступления" [11, арк. 411]. Подібний докір стосується матеріалів, поданих 24 жовтня і 2 грудня, за що проти редакції порушено кримінальну справу [14, арк. 45].

Це призводило до того, що фінансові умови "Ради" ставали дедалі гіршими. Залякані місцевими урядовцями, селяни не могли допомогти своїй газеті, боялися передплачувати її. Тому редакція повідомляла, що змушена орієнтуватися не на масових читачів, а на українську інтелігенцію. Водночас газета й надалі зобов'язувалася бути "безпартійною і міжпартійною,.. не зв'язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а намагатися освітлювати і питання дня.., і загальніші, ставлячи своєю ближчою задачею служити культурним, громадським і політичним інтересам України російської" (1907. – Ч. 1). Отже, це був безпартійний, поступовий український друкований орган культурно-національного напряму, який дотримувався демократичних принципів, гостро засуджував антисемітизм, розпалюваний російськими організаціями та їхньою пресою, приділяв багато уваги українській літературі, театрові, мистецтву. При цьому, звичайно, редакція мусила торкатися й гострих тем, за що цензура неодноразово попереджувала редакторів.

Публікації газети засвідчили зростання національної свідомості й серед селян. Так, 18 листопада 1906 р. "Рада" повідомила, що в Роменському повіті у с. Засуллі "шпигові Минайчукові, котрий видав поліцаям кількох свідомих людей, селяни розкрили зовсім кришу на хаті, розібрали зовсім до землі, не зоставивши навіть сох, дерев'яний сарай". Та якщо це були випадки стихійності, то про пробудження національної свідомості писав С. Єфремов у статті "З нашого життя": "Коли під час виборів до Першої Думи селяни виставили гасло "Землі! (вірили, що збереться Дума й відразу земельки приріже і "полатає ті кривди, які в кожному селі єсть"), то вже, коли обирали депутатів до Другої Думи, до гасла "Землі!" цілком свідомо долучили "І волі!" (1907. – 28 лют.) .

У січні 1907 р. у редакції "Ради" був обшук, під час якого знайшли заборонену літературу, зокрема сотні примірників брошури "Якого ладу нам треба", програму Української національної партії, антиурядові оригінали статей, підготовлених до друку [8, арк. 49]. За звинувачення "у державних злочинах" заарештували С. Єфремова та В. Винниченка, однак незабаром під заставу на велику суму грошей вони були звільнені з в'язниці [8, арк. 76]. При цьому цензура радила змінити спрямування часопису, оскільки вважала, що "газета пише надто гостро" [12, арк. 10].

Після революційного піднесення 1905–1907 рр., що розширило деякі можливості для українського друкування, усе більше лютує реакція [3, 8]. На пресу, яку звинувачують майже у всіх бідах, починаються нові гоніння. Чи не найбільше перепадає неросійськомовним виданням. Зокрема, головне управління у справах друку видало циркуляр, згідно з яким заборонялося "оглашение или публичное распространение каких-либо статей или оных сообщений, возбуждающих враждебное отношение к правительству" [10, арк. 56]. "Мазепинство" переслідують набагато завзятіше, ніж тодішні революційні організації [2, 64]. Знову посилюється цензура. Майже в кожній публікації "Ради" цензори вбачають "ознаки преступных деяний". Так, було оштрафовано на 100 руб. редактора газети Павловського за статтю "Ще одне пояснення" (1907. – 10 серп.) [12, арк. 12], на 100 руб. – за статтю "Повернення Холмщини", на такі ж суми був оштрафований він і за статтю "Головна небезпека і харчові засоби в Київщині", за фейлетони "Дрібнички", "З невських берегів", за кореспонденцію із с. Ісайки Каневського повіту про незаконні дії місцевого жандарма, за статтю "Коли ж то буде", що були надруковані на сторінках газети протягом серпня–грудня 1907 р. [12, арк. 14–20]. Загалом за неповних п'ять місяців 1907 р. редактор Павловський був оштрафований сім разів, і повинен був сплатити 800 руб. штрафу [14, арк. 85].

Водночас посилюється шовіністичний рух, що стає опорою у внутрішній політиці Столипіна. Боротьба з прагненням "чужородців" до національного самовизначення стала одним з лозунгів столипінського правління, – і до цих "чужородців" уряд зачисляє й національно свідомих українців. Офіційно уряд не забороняв видавати українські часописи, але робив усе для того, аби утруднити їх передплату. З цією метою 27 січня видається секретний циркуляр, в якому рекомендується затримувати на пошті й передавати місцевим губернаторам періодичні видання, що надходили до волосних управ, передовсім українськомовні [15, арк. 2]. Передплатник міг позбутися посади, якщо на нього хтось доносив. Так, священик боявся передплачувати газету, щоб на нього не доніс дяк; учитель боявся священика. Навіть земських лікарів позбавляли посад за виявлені факти передплати ними українськомовної газети. А з селянами не довго й розмовляли – силою видирали її з рук, усіляко при цьому ображали і залякували.

Окрім заборони розповсюджувати і передплачувати українські часописи, редакція "Ради" і надалі зазнавала гострого цензурного тиску. Так, у 1908 р. за статті "Мазепинське свято", "Наші білі негри", "Податкова енергія", "Переселення і внутрішня політика", "Тривога" (в останній, до речі, автор закликає українців визволитися від "дядушки"-Росії і картає земляків-відщепенців за те, що "поїдають своїх, а кормлять чужих") редакцію оштрафували на великі суми [13, арк. 26–29]. Та, незважаючи на численні перепони, газета знаходила своїх читачів, які, не маючи коштів на індивідуальну передплату, збиралися почергово на колективні читання в різних оселях: "Газети Вашої виписать не маю за що, а читаю постоянно у Вашого передплатника М. С., – писав до редакції "Ради" селянин із Чернігівщини. – Збираємось не вдвох читать, а чоловік із тридцять і чередуємося: то в Сидора, то в Степана, то в Івана. Дядьки почали привикать до своєї мови і дуже люблять слухать новину… Газету "Рада" і покійну "Громадську думку"… вони постоянно зустрічали, як паску та красне яйце" [1, 53].

У 1907 р. розгорілася дискусія з приводу сфер вживання української мови. До полеміки прилучилася і "Рада". Серію статей опублікував під заголовком "Про мову" М. Грушевський. Розпочинаючи цей цикл у січні 1907 р., публіцист підкреслив велике значення української мови в усіх сферах суспільства, зазначивши, що дискусія про мову потрібна ворогам, аби знову повернутися до колишніх заборон мови, тому радив залишити мовні суперечки "пізнішім поколінням", а дати на тій мові, яка вже виробилася, "якнайбільше реального знання, освітнього, культурного й політичного матеріалу свому громадянству".

А про те, що мова "виробилася", свідчила і перша в ХХ ст. граматика української мови А. Кримського (1907), призначена "для учеников высших классов гимназий и семинаров Приднепровья", що значною мірою погасило полеміку з приводу українського правопису між прихильниками історико-етимологічного правопису, "кулішівки", "драгоманівки" та ін. В інших статтях М. Грушевський закликав не очікувати мовчки, спостерігаючи за дискусією, а прилучитися до розробки норм літературної мови. Вчений наголосив на потребі єднати націю, рекомендував "не чіпати ся того, що ділить і роз'єднує поодинокі части української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх до купи, і се зміцняти й розвивати".

Прагнення надати ширших прав українській мові не подобалося російським шовіністам, які все частіше почали звинувачувати українців у націоналізмі. У відповідь на те в одному з листопадових чисел "Ради" за 1907 р. С. Єфремов зазначив, що нормальний національний рух має на меті задовольняти власні національні домагання. Якщо такі домагання є, то само собою зрозуміло: народ намагаються принизити, тобто "утиски – це така олива, якою гнобителі підживляють огонь національних рухів". На основі цього С. Єфремов стверджував: національний рух виникає тоді, коли "єсть якісь незадоволені потреби, коли їм ставляться перешкоди… А у тих народів, у яких немає ніяких утисків… національний рух, як відрубне явище, неможливий". Отже, на думку С. Єфремова, за різних обставин націоналізм може бути і прогресивним, і реакційним, тобто перетворитися в шовінізм. Саме тому, як робить він висновок, український національний рух – явище прогресивне.

"Рада" оперативно висвітлювала важливі суспільно-політичні події, відгукувалась на злободенні явища чи факти, які хвилювали суспільство, розповідала про перебіг подій, що цікавили українців. Так, із приводу смерті Б. Грінченка у кількох числах за 1910 р. редакція розповіла про життя письменника, показала, як його похорон вилився у могутню демонстрацію українських національних сил проти царизму, хоча поліція намагалася не допустити до цього, а коли їй це не вдалося, почала з'ясовувати прізвища тих, хто був присутній на похованні.

Наприклад, київське жандармське управління звернулось до харківської жандармерії з телеграмою, в якій зазначалося, що "по имеющимся сведениям, на похоронах в Киеве украинского писателя Б. Гринченко присутствовали два представителя от Харькова – А. Степаненко и Т. Песочинец", і просила з'ясувати, чи не є ці особи студентами Харьківського університету [9, арк. 375]. Так само докладно "Рада" описала похорон Л. Мацієвича, який загинув восени 1910 р. у Петербурзі через несправність аероплана. Чорносотенні часописи намагалися довести, що Л. Мацієвич був "русским человеком", але газета, використовуючи факти з життя авіатора, довела: "Л. Мацієвич наш, рідний, свідомий українець, мазепинець, сепаратист".

У 1910 р. урядова адміністрація розпочала новий наступ на передплатників "Ради". До цього залучили й деяких представників духівництва, які у церквах повинні були закликати "не читать дурную прессу". Однак навіть такий захід допомагав мало. Авторитет часопису був настільки великим, що нерідко, як зазначав З. Антоновець у фейлетоні "Чи мазепинець п. Деревецький" (1914. – 20 черв.), урядовці вважали, що "Мазепинець і читальник "Ради" – то все одно".

Для поліпшення фінансового становища у листопаді 1910 р. редакція "Ради" звернулася з листом "До передплатників і прихильників газети", розповідаючи про умови видання газети, намагаючись залучити нових передплатників. На лист відгукнулися не тільки окремі особи, а й громадяни з усіх куточків Наддніпрянщини [6, арк. 1]. Це дало, окрім моральної підтримки, фінансові джерела для продовження існування часопису. У 1911 р. відомий галицький громадсько-політичний діяч Є. Олесницький, побувавши в Києві, подбав про те, щоб Народний комітет у Львові видав відозву для підтримки "Ради" у формі передплати її в Галичині. Закликаючи матеріально підтримати київський щоденник, львівська газета "Діло" зазначала: "Наддніпрянці не раз подавали поміч нашому національному розвиткові в Галичині… Допомогти "Раді" – то обов'язок, сповнений не тільки в інтересі загальнонаціональнім, але і власнім, бо ж, прецінь, вимагає свого інтерес одиниці, щоб вона якнайбільше споріднилася духом з національною цілістю, до якої належить".

Наприкінці 1910 р. "Рада" розпочала кампанію з ушанування пам'яті Т. Шевченка, відгукуючись на 50-річчя від дня його смерті. Але вже з січня 1911 р. проти цього виступили російські шовіністичні газети "Новое время" і "Киевлянин", намагаючись усіляко перешкодити цій кампанії. І це була добре продумана, чітко координована урядом політика. Скажімо, Полтавський губернатор Богговут у таємному листі міністрові внутрішніх справ запропонував низку заходів для боротьби проти українства. Серед них він вважав за доцільне субсидіювати деякі антиукраїнські газети, що видавалися в Києві, Харкові та Полтаві з метою пожвавлення на їхніх сторінках антиукраїнської кампанії. І цей план був певним чином реалізований, бо вже в 1912 р. на підтримку антиукраїнської преси було виділено 600 тис, у 1913 р. – 800 тис, у 1914 і 1915 рр. – 1 млн 18 тис 300 руб.

Імперська пропаганда намагалася витравити з пам'яті українського народу ім'я його духовного провідника Т. Шевченка: "Киевская губерния – родина известного поэта, художника Шевченко, – писав у своєму рапорті Київський губернатор, – является центром украинофильства в Юго-Западном крае… Идеи сепаратизма пустили здесь прочные корни. Идея о слиянии Украины с Прикарпатской Русью находит массу приверженцев, особенно среди интеллигенции и полуинтеллигенции. К сожалению, к ним примыкают и пастыри православной церкви. Так, в Чигиринском уезде находится сторонник и пропагандист украинофильства священник Марко Грушевский, родственник М. Грушевского; в Звенигородском уезде живет священник Доманицкий" [16, арк. 25], і пов'язував їхнє українофільство з творчістю Т. Шевченка та діяльністю української національно-патріотичної преси. У 1911 р. заборонено "Кобзар" Т. Шевченка, а незабаром вирішено конфіскувати всі твори поета, у 1914 р. категорично заборонялося святкувати його ювілей [17, арк. 53].

Однак "Рада" повсякчас зверталася до життя і творчості поета. Зокрема, після заборони святкувати ювілей Кобзаря, 28 лютого 1914 р. надруковано "Заяву голові ради міністрів з приводу заборони майбутнього вшанування пам'яті поета Шевченка", яку підписали 38 членів Думи. Починаючи з лютого, цій даті були присвячені не лише окремі публікації, а й цілі полоси і навіть окремі номери. Причому тема не вичерпувалася ювілейними заходами, а продовжувалася далі. Так, редакція висловила міркування про необхідність спорудження пам'ятника Шевченкові, розповіла про творчість митця, подала тематичний огляд преси; були надруковані статті "Ідеали Шевченка" С. Черкасенка, "Ювілейні легенди" С. Васильченка, науково-популярні статті "Шевченко на Україні", "Шевченко в музиці" (1914. – 28 лют.), а також стаття "Карикатури Шевченка", репортаж "Шевченківські дні у Києві" (1914. – 4 берез.) тощо. З липня 1914 р. майже в кожному числі на першій сторінці повторюється "шапка" "Жертвуйте на пам'ятник Т. Шевченкові у Києві. Жертви по всій Росії дозволено збирати Полтавській губернській земській управі та Києвській городській управі", газета інформувала про те, як іде збирання коштів, писала про проект пам'ятника. Редакція наголошувала, що це вже четвертий конкурс на кращий пам'ятник Шевченкові в Києві, й критично оглядала попередні конкурси (перший конкурс проводився 1911 р.), зазначаючи, що досі всі проекти були невдалими, їм бракувало реалістичного образу Великого Кобзаря, оскільки скульптури не зуміли проникнути в суть образу.

Отже, один із напрямів газети – висвітлення життя й творчості Т. Шевченка, роз'яснення значення його творчості для консолідації нації. Часто друкувалися матеріали, які мали певний національно-патріотичний аспект. У них ішлося про те, як російські шовіністи боролися проти пропаганди Шевченкових ідей, намагалися заборонити його творчість. "Рада" розповіла, як хулігани-шовіністи рвали портрети поета, палили їх, вигукуючи при цьому різні образливі слова на адресу "мазепинців". Та ця акція дала протилежні результати: 4 травня 1914 р. газета надрукувала лист члена "Союза русского народа", підписаний криптонімом А. Я., який зазначав, що акції, здійснювані шовіністами, змушують автора листа, як і всіх чесних людей, задуматися над політикою шовіністів, а він особисто не може надалі залишатися в лавах "Союза" й закликав до цього інших порядних росіян.

Незважаючи на всілякі перепони, "Рада" знаходила можливості існувати, чим підтримувала віру в невмирущість української національної ідеї. Мав рацію О. Білоусенко, який у статті "Наше становище" писав: "…Дух "уныния" не здобув собі широких жнив. Наше громадянство не склало зброї перед новим лихоліттям. Воно розуміє, що нізвідки допомоги сподіватися йому не можна – навпаки, треба начуватися самих перешкод, і тому покладайтесь на самого себе, на власні сили, тому твердо йде до своєї цілі і в непохитній вірі в конечну перемогу – "оре свій переліг, убогу ниву, – добрі жнива колись то будуть" (1914. – 31 лип.). А щоб швидше настали ці "добрі жнива", треба, як зазначалося в редакційній передовій статті "Кілька думок про велику вагу нашого часу", щоб "урядовець, священик, учитель, дідич, військовий, учень, промисловець, міщанин, селянин… – усі, об'єднані любов'ю до рідної неньки, склали міцну спілку задля праці на ниві відродження" (1914. – 5 лип.). Тобто в ім'я національного визволення редакція "Ради" закликала всіх єднатися в тісному гурті.

На початку Першої світової війни більшість українців Наддніпрянщини вважала, що в цій війні Росія, крім того, що сприятиме Україні в боротьбі за самостійність, допоможе галичанам позбутися гніту Австро-Угорської імперії. Таку ж думку пропагувала й редакція газети "Рада", надрукувавши, зокрема, передову статтю, в якій зазначалося, що, "обороняючи Російську державу, українці обороняють власну землю". Однак російський уряд виношував зовсім інші плани – захопивши Галичину, знищити в ній осередок "мазепинського руху" і водночас задушити цей рух у цілій імперії. Воєнні дії сприяли цьому. Згідно з Законом "Про правила місцевостей на воєнному становищі" [7, арк. 8], 28 листопада 1914 р. у Києві був арештований М. Грушевський, котрий щойно повернувся з Галичини. Така ж доля очікувала В. Винниченка, Є. Чикаленка, Л. Жебуньова [7, арк. 70]. Відразу ж на початку війни, 20 серпня 1914 р., уряд "признал необходимым приостановить издание в Киеве газеты на малорусском языке "Рада" на все время военного положения" [12, арк. 22]. На цьому закінчилася історія одного з найпопулярніших українських видань, яке так багато зробило для української нації.



1. Грінченко Б. Тяжким шляхом: Про українську пресу. – К., 1906.
2. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993.
3. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991.
4. Животко А. Нарис історії української преси. – Подєбради, 1937.
5. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 114, спр. 410.
6. Там само. – Ф. 159, спр. 128.
7. Центральний державний історичний архів України. – Ф. 274, оп. 1, спр. 42.
8. Там само. – Спр. 1420.
9. Там само. – Ф. 275, оп.1, спр. 1986.
10. Там само. – Ф. 295, оп. 1, спр. 2.
11. Там само. – Спр. 7.
12. Там само. – Спр. 51.
13. Там само. – Спр. 56.
14. Там само. – Спр. 139.
15. Там само. – Спр. 1344.
16. Там само. – Ф. 442, оп. 861, спр. 259.
17. Там само. – Оп. 858.
18. Через що Україна мусить одділитися од Росії. – К., 1919.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові