Ласкаво просимо

Складники журналістської майстерності у контексті власного осмислення

студ.
УДК 070. 37: 303. 024. 3

Тема міжнародної конференції "Журналістика—2002: проблеми світового інформаційного простору", на мою думку, є досить актуальною, оскільки проблеми на цьому ґрунті в Україні існували і продовжують існувати. Відомий український журналіст Микола Вересень якось сказав в інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня", що "журналіст — це дзеркало, в яке дивиться суспільство". Іншими словами, усі журналістські вади віддзеркалюють стан сучасних ЗМІ. У цьому і полягає одна з основних проблем. І сьогодні журналістська майстерність, безумовно, є тим стрижнем, без якого неможлива робота працівника пера.

Осмислюючи складові частини журналістської майстерності упродовж II курсу, я дійшла висновку, що кожен працівник мас-медіа, передусім, має бути яскравою особистістю. Тобто складники майстерності є водночас і загальними, й індивідуальними А тому варто поділити їх на чотири групи: соціальні, морально-етичні, суто професійні та психологічні. До першої групи слід віднести такі необхідні якості, як соціальна відповідальність, принциповість, об'єктивність у своїх судженнях та оцінках, уміння відстоювати істину. До другої — чесність, порядність, чуйність. До третьої — комунікабельність, літературний талант, компетентність. До четвертої — особливості характеру, пам'яті, мислення, уяви.

Окрім володіння усіма вищенаведеними якостями, журналіст, вважаю, повинен мати відчуття експромту, імпровізації, бути здатним у будь-який момент знайти потрібні слова. А вже у пошуку цих слів та форми висловлювань (що також є важливим) народжується відчуття ораторської майстерності. Адже як важливо для оратора бути побаченим і почутим. Саме для того, аби дати молоді таку можливість, у Києві було створено Центр риторичної культури [1].

Під час цьогорічного навчання в Інституті журналістики я зрозуміла важливість ораторського мистецтва для журналіста. Провівши опитування серед представників цього фаху на тему: "Чи є ораторське мистецтво одним із найважливіших складників журналістської майстерності?", ще раз у цьому переконалась. Зокрема, працівники телевізійної сфери, чия робота проходить перед камерою, стверджують, що від того, як людина володіє увагою аудиторії, залежить успіх тієї чи іншої програми. Адже глядачі відчувають і твій настрій, і рівень упевненості, й загалом твій потенційний рівень професіоналізму. Так, телеведучий-початківець Сергій стверджує, що в роботі керується правилом відомого американського актора (адже оратор деякою мірою теж актор) минулого століття Джозефа Джефферсона: "Проголосити яскраву промову — одна справа, а ось промовити її яскраво — зовсім інша". Телеведуча Олена говорить, що потрібно розвивати у собі відчуття мовлення як взаємного спілкування, в якому слова, думки та звички постійно пристосовуються до слухачів. І сьогодні радує те, що вже існують передачі, ведучі яких грають роль справжніх промовців та вміють з першого й до останнього слова підтримувати психологічний контакт (програми Г. Безулик "Я так думаю" та О. Герасим'юк "Без табу" на каналі "1+1"). Тобто іноді для цього, передусім, потрібні сильні емоції, іноді — зосередження уваги на певній "родзинці" матеріалу тощо.

Думаю, ще одна важлива складова частина журналістської майстерності — це відсутність так званої "штучності" у поведінці. Приміром, під час інтерв'ю бесіда має бути невимушеною. Володіння ораторською майстерністю виявляється не тільки перед широким загалом, але й коли перед тобою сидить одна людина — твій співрозмовник. І тут уже відчуття спілкування, об'єднуючи двох, подібно до електричного струму, підтримує увагу. Важливою також є мета мовлення. "Аналіз цільових установок мовлення є аналізом того, чому людина передає дану інформацію саме цим людям саме в цей час" [2].

Не останнім чинником є довіра до образу оратора. У "Словнику-мінімумі термінів красномовства" Г. Сагач поняття "довіра" невід'ємне від самого образу оратора, який "почуттями, волею, розумом викликає довіру аудиторії". Людина повинна намагатись "пережити" промову, пропустити її через серце. Тоді їй легше буде передати її своєму слухачеві. Виходячи із власних спостережень, можу сказати, що непідготовлений промовець не зможе викликати належної зацікавленості. Інша річ, коли розумієшся на темі свого виступу. Тоді, навіть незважаючи на хвилювання, вдається передати інформацію, думки та душевні переживання так, аби вашу промову запам'ятали надовго. Хвилювання деякою мірою навпаки, допомагає цьому, якщо воно природне.

Побутує думка, що тренування артикуляційного апарату, вправи із диханням з метою поліпшення дикції та усунення вад голосу для журналіста не є першорядним. Це неправильно, оскільки вміння керувати голосом рятує у будь-яких, навіть екстремальних ситуаціях. Ще видатний філософ Сенека вважав: "Мовлення — показник розуму".

Необхідним є й знання самої мови, особливо на сучасному етапі розвитку країни, коли чинник національності набирає обертів. Адже мова завжди була основним показником свідомості будь-якого народу. Велике значення має і загальнокультурний рівень оратора: "Ораторські здібності визначаються загальнокультурним рівнем промовця у поєднанні з певними психологічними характеристиками його особи..." [3].

Отже, володіння всіма наведеними складниками журналістської майстерності для представників нашої професії обов'язкове. Хоча складники, як такі, не можна обмежити якимось конкретними рамками. Головне — уміти ними розпоряджатись та постійно удосконалювати у собі вже набуті риси. Адже, як казав Тацит, вправи породжують майстерність. І якщо, повертаючись до визначення про те, що журналіст є дзеркалом для суспільства, говорити про необхідність журналістського удосконалення, то потрібно докласти максимум зусиль, аби дивитись у це дзеркало не було соромно.

1. Слабінська С. Заговори, щоб я тебе побачив. У Києві створено Центр риторичної культури. // День. — 2002.
2. Зарецька Є. Н. Риторика: теорія і практика мовленнєвої комунікації. — 2-ге вид. — М.: Дєло, 1999. — 489 с.
3. Щербакова О. А. Кілька штрихів до курсу з риторики в Інституті журналістики Київського національного універститету імені Тараса Шевченка // Наукові записки Інституту журналістики. —К., 2000. — Т. 1.