Ласкаво просимо

Іван Огієнко як співробітник газет "Громадська думка" та "Рада"

Аналізуються публікації видатного українського редактора й видавця І. Огієнка на шпальтах київського щоденника "Громадська думка" і "Рада", перші репортерські спроби у національній пресі Східної України
Ключові слова: цензура, національна свідомість, суспільство.

Publications of the well known Ukrainian editor and publisher Ivan Ohienko are analyzed particularly those that appeared on the pages of Kyiv daily "Hromadska dumka" and "Rada". As well as the first authors steps on the field of the newspaper's reporting in the Eastern Ukraine are investigated.
Keywords: censorship, national consciousness, society.

Учений і державний діяч Іван Огієнко, як ніхто, глибинно розумів силу і значення друкованого слова, особливо в пору крутого перелому суспільної свідомості, викликаного розвалом прогнилої Pосійської імперії й могутньою потугою українців створити свою державу.

Доброї редакторської вправності вченому вдалося набути ще в студентський період під час співробітництва з українськомовними часописами та в "Записках Наукового товариства імені Шевченка в Києві", де йому доводилося виконувати обов'язки коректора й редактора. А видавничий досвід приходив у процесі читання коректур і версток своїх багатьох книг, що виходили у 1910-х рр. не лише в Києві, а й Катеринославі, Воронежі, Петербурзі. Не буде перебільшенням наголосити у цьому контексті, що шлях І. Огієнка у велику науку, редакторську і видавничу справу починався власне з журналістики.

Перші його репортерські спроби припадають на студентcькі роки. Це був один із драматичних періодів "доживання" Російської імперії, коли ще донедавна універсальна й, здавалося б, бездоганна ідея космополітизму, ідея асиміляції національностей стала активно витіснятися національною ідеєю, яка з наближенням революції 1905, а пізніше 1917 р. усе більше міцніла і розвивалась. У цей період "український національний рух зробився помітним суспільним фактором, став проникати, як свідоме начало, в саму товщу народних мас і викликав велику увагу ззовні" [4, 7].

Після подій 1905 р., коли була, нарешті, узаконена діяльність української преси, починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, інших просвітницьких, громадсько-політичних організацій. Так, поряд із кількома десятками українськомовних газет і журналів на території Наддніпрянщини 1906 р. працювало 17 українських видавництв, з яких 13 були у Києві [10, 264].

Однак проголошеними царем конституційними свободами українцям довелося тішитися недовго. Вже з 1907 р. у внутрішній політиці уряду помітно посилилися шовіністичні устремління. Український рух, як і до 1905 р., знову став об'єктом заборонних заходів. Для прикладу, спеціальним циркуляром обмежується ввезення до Росії українськомовної літератури з Галичини, починають під різними приводами закриватися українські громадські організації, зокрема "Просвіти". Після двох відомих столипінських циркулярів [3] адміністративні та цензурні причіпки до українськомовних видань набувають універсального характеру. Зі сторінок реакційної російськомовної періодики організовується справжнє цькування українства, що спричинило низку погромів російськими націонал-патріотами українських товариств, бібліотек, книгарень, закриття деяких українських видань. На українство, за словами С. Петлюри, знову впало "ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і "попереджувальних" заходів, нечесні вигадки, безглузді інсинуації та злі доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства,.. байдужість, суспільне ігнорування нас, наявність обмовок і обмежень у визнанні за нами прав" [8, 5].

У таких умовах відбувалося становлення І. Огієнка як журналіста. Студент другого курсу історико-філологічного факультету університету св. Володимира вибрав "Громадську думку" – щоденну політичну, економічну і літературну газету, перше число якої побачило світ 31 грудня 1905 р. Вибір цей не був випадковим, бо зроблений не без впливу його вчителя, викладача університету В. Перетца, а також духовних побратимів, тісні творчі взаємини з якими тільки-но починалися: Б. Грінченком, М. Грушевським, С. Єфремовим, С. Русовою, А. Кримським, В. Самійленком, Є. Тимченком. Саме ці особистості становили кістяк авторського активу нового українськомовного друкованого органу, видання якого починалося з неймовірними труднощами.

"Громадська думка" спиналася на ноги після невдалої спроби Є. Чикаленка видавати з 1 січня 1906 р. щоденну українську газету "Громадське слово", яку цензурний комітет заборонив, як і "Нове життя" С. Єфремова, на підставі того, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення автономних країв на окраїнах держави і перебування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі у власність народу, які вчинки забороняються кримінальним законом [2, 194].

Видавцеві газети В. Леонтовичу вдалося легко добитися дозволу властей, оскільки заявлені програмні цілі видання були зовні поміркованішими: "ГД" даватиме щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного на Україні, в Росії й по чужих землях; звістки про великі світові події, цікаві нашим людям; поезії та оповідання, наукові фейлетони" [7]. Справжньою ж метою засновників часопису було пробудження, розворушення в значної частини української інтелігенції приспаної, а то й приглушеної національної самосвідомості, спонукання її до важкої просвітницької роботи серед народу, видання для цього літератури пізнавального характеру.

Відомий український учений на еміграції А. Животко у фундаментальному дослідженні "Історія української преси" так характеризував становлення цього унікального, але ще не вивченого нашими науковцями друкованого органу: "До співробітництва (крім редактора Ф. Матушевського та секретаря Козловського) було запрошено низку осіб, що визначилися вже на літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з різних кінців України. Але як в редакції, так і серед усіх співробітників майже не було підготованих журналістських працівників, а тим більш ще в щоденному органі... Решта співробітників щойно починала журналістську кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста" [2, 194].

Безумовно, до "декого з них" слід віднести передусім І. Огієнка. Від січня 1906 р. "Громадська думка" стала виходити регулярно, і вже в перших випусках з'явилися публікації початкуючого репортера Огієнка, що подавалися спочатку під псевдонімом Іван Рулька. То були переважно невеликі замітки, що друкувалися на четвертій полосі під постійною рубрикою "Дописи. Повідомлення з місць". Звичайно ж, такі повідомлення для газети Огієнко-студент подавав із Брусилова, куди навідувався до матері на вихідні чи свята. Там, під час зустрічей і розмов із земляками і здобував він матеріал для своїх журналістських замальовок.

Характерною у цьому відношенні є перша замітка "Містечко Брусилів" (1906. – 20 січ.), що починалася словами: "Містечко наше велике, селян у йому багацько, тисяч із шість, але доброї долі та доброго життя зовсім нема. Багацько є наболілих "вопросів" у наших селян, більше, ніж дірок на його обідраній хаті, або латок на його старенькій свиті... Та, як і скрізь, найважливішою потребою містечкових селян являється земля. Більша половина брусилівських селян землі не має" [9]. Вже в цьому короткому уривкові "проглядаються" добрі творчі задатки початкуючого журналіста: образність мови, дохідливість викладу, вміння сконцентрувати увагу читача на головному, а також любов і повага до тих, про кого писав. Саме остання обставина й спонукала Огієнка щоразу братися за перо: тематика таких дописів-повідомлень із Брусилова дедалі розширювалася.

У числі від 6 лютого йшлося про те, як прагнучому до читання брусилівському селянинові місцева влада непомітно підсовує "отруйні зерна", розповсюджуючи безкоштовно селами антиукраїнську, шовіністичну газету "Киевлянин". А через тиждень, 13 лютого, газета розповіла вустами і пером свого молодого репортера про проблему лікування брусилівських селян (на 24 села волості один фельдшер, постійне безгрошів'я, тому й лікуються бідняки не таблетками чи мікстурами, придбаними в аптеках, а порадами знахарів та ворожбитів). Ще через кілька чисел часопису – знову чергові повідомлення з Брусилова. Цього разу про наболілі проблеми тамтешніх кравців (кожушників) та шевців (чоботарів) (1906. – 28 лют.) та про заборону місцевим поміщиком Синельниковим селянам збирати хмиз у лісі, про нестачу випасів для селянської худоби і про безжальне зрубування тим же поміщиком фруктових дерев (1906. – 4 берез.).

Серія аналітичних публікацій із Радомишльського та Сквирського повітів під заголовком "Забастовочний рух" [6] була вже підписана не псевдонімом Іван Рулька, а справжнім прізвищем І. Огієнко. Це був мужній вчинок студента-репортера, оскільки вже на початковому етапі навчання в університеті св. Володимира за ним утвердилася репутація "українофіла і сепаратиста". Аналітичними статтями на болючу для українського громадянства тему – масовий селянський страйк, який набирав чимраз ширшого розмаху, І. Огієнко заявив про себе, з одного боку, як зрілий журналіст, а з іншого – як людина з активною громадянською позицією. І це не могла не помітити редакційна колегія часопису. Його статті, інтерв'ю, нариси, кореспонденції часто вміщуються тепер на перших сторінках, подаються цілими підвалами на розворотах – поряд із публікаціями таких "метрів" публіцистичних жанрів, як С. Єфремов, Б. Грінченко, О. Маковей, Д. Дорошенко та ін. Йому частіше доручають підготовку спеціальних матеріалів: інтерв'ю з депутатами Державної думи ("У посла А. Ф. Грабовецького", 9 лип.), своєрідне соціологічне дослідження про вплив українського друкованого слова на свідомість селян ("Газета на селі", 1 і 2 серп.) тощо.

Однак сповна розкрити свій потенціал як журналіста, публіциста на шпальтах газети "Громадська думка" І. Огієнкові та його однодумцям не вдалося. Газета припинила своє існування. Її випуск від самого початку здійснювався в умовах постійних конфіскацій, цензурних причіпок, штрафів і погроз працівникам. Тому й сумний фінал не змусив себе довго чекати. Урядову заборону подальшого видання часопису було видано 18 серпня 1906 р. До річного ювілею "Громадській думці" не вистачило кількох місяців. Своєрідним спадкоємцем цього часопису стала щоденна "газета політична, економічна і літературна" "Рада", дозволу на видання якої добився Б. Грінченко. Він же й став її першим редактором. Нова газета почала виходити під орудою тієї ж редколегії і авторського активу, які творили "Громадську думку". Перше число "Ради" побачило світ менш ніж через місяць після закриття її попередниці – 15 вересня 1906 р. На першій шпальті в "Листі до передплатників "Громадської думки" повідомлялося: "На 190-му числі "Громадську думку" припинено на весь період воєнного стану в Києві, а редакцію й контору запечатано того ж дня... Тепер видавництво нової газети "Рада" буде висилати вам цю газету". Таким чином, нове видання брало на себе всі зобов'язання свого попередника перед постійними читачами, ставлячи також за мету залучити ширше коло нових прихильників.

Іван Огієнко був серед тих співробітників "Громадської думки", хто першим активно взявся за створення нового українськомовного друкованого органу. Його співробітництво з "Радою" набуває не лише системного характеру за періодичністю вміщуваних на її шпальтах матеріалів, а й нової якості за жанровим діапазоном, проблематикою виступів.

Публікації Огієнка в цій газеті можна умовно поділити на кілька груп.

1. Кореспонденції й замітки з місць про суспільно-політичні настрої на селі. Буваючи за завданням редакції у повітах Київської губернії, молодий журналіст уважно вивчає все те, що там відбувається, прислухається до роздумів і міркувань своїх співбесідників, з болем у серці і переживанням за своїх героїв викладає на папері не лише побачене й пережите, а й прагне виокремити, загострити увагу на характерних тенденціях, найголовніших проблемах. Тому стрижень авторської думки, авторської позиції легко віднаходиться в кожній публікації. Цікаво простежити у цьому контексті діапазон проблематики Огієнкових виступів: "Останні бурхливі два роки поділили людей на два ворожих табори – тих, хто стоїть за визвольний рух, і тих, хто йдуть проти нього" ("Молоде й старе покоління на селі"; 1906. – 27 жовт.); "Як важливо сьогодні обрати до Думи тих, хто допоможе селянам здобути жаданої землі та волі" ("Народ готується"; 1906. – 4 листоп.); "Мине ще декілька років, країна переживе те гнітюче лихоліття,.. ясний промінь вільного слова і вільної освіти засяє й над селом, і тоді вже розвалиться та міцна стіна, що тепер одділяє учителя од селян" ("Про сільських учителів"; 1907. – 23 лют.); "Хто ж принесе запомогу сіромі, хто освітить його темне становище? Хто загоїть його великі болячки? Хто?.. Тільки не теперішня Дума" ("Третя Дума і наше селянство"; 1907. – 30 листоп.); "Кожний, хто жив на селі, добре знає, як багато терплять селяни, судового порятунку не маючи. От ми і звертаємось тут до наших видавців – кому ж, як не їм, заповнити цю прогалину і дати селянинові таку книжку до рук, щоб він з неї вичитав, як і де йому шукати судової запомоги" ("Юридична поміч селянам"; 1908. – 19 верес.).

2. Есеї і нариси про сучасне авторові українське село, про матеріальне й духовне буття його мешканців. У цій групі публікацій молодий журналіст Огієнко найкраще виявив свої багатообіцяльні творчі потенції нарисовця-публіциста, справжнього майстра слова. Герої його нарисів – у переважній більшості або давні добрі знайомі, або випадкові попутники, з якими доля випадково зводила в дорозі. Це прості, здебільшого безземельні селяни, зі своїми щоденними бідарськими клопотами, багатим внутрішнім світом, який раптом відкривається в щирій безпосередній бесіді, з трепетним очікуванням кращої будучини – якщо не собі, то своїм дітям. Нарис-образок "Скрута" (1906. – 25 груд.) характерний у цьому плані. Часто типовий для жанру описовий зачин поступово підкуповує читача авторською щирістю, небайдужістю до побаченого, образністю: "Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хатка, що стоїть, похилившись окремо од інших хат, серед города. Павлова хата, наче соромлячись, заховалась за інші хати і виглядає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло – ще не старий, безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи".

Так само спокійно і врівноважено, як і авторська оповідь, розвивається діалог із господарем цього дому, дружиною, дітьми. Але з того, здавалося б, зовнішнього спокою, пробивається динамізм думки, якийсь невидимий крик з тієї безодні, в якій опинилося українське селянство після революції 1905 р. Новелістичний кінець оповіді, стилістично обрамлений з початком, спонукає до роздумів кожного, хто читатиме цей нарис, не раз повертатиметься в думках до цієї хати з "дірками в поверсі", до її талановитого, але знедоленого господаря: "Прощаючись зі мною, Павло тихо, щоб не чула жінка, спитав: – Як по вашому, паничу, чи можна сподіватися, що друга Дума вже достане нам землі? Що я міг сказати Павлові?"

Зважаючи на "читабельність" таких публікацій, незабаром редакція "Ради" замовляє Огієнкові цілий цикл публіцистичних виступів під загальною рубрикою "Нариси з духовного життя наших селян". З цим відповідальним завданням репортер упорався успішно. Так, протягом лютого – червня 1909 р. на перших полосах цього часопису (з продовженням на других полосах) з'явилися чотири подачі нарисів зазначеної рубрики: "Шевченко на селі: чи знають Шевченка та його твори наші селяни?" (11 берез.), "Як колись читали Шевченка?" (12 берез.), "Що читають на селі" (9 квіт.), "Українська самосвідомість наших селян" (4 черв.).

Перший нарис цього циклу "Шевченко на селі" не випадково був уміщений на першій шпальті спеціального номера "Ради", присвяченого пам'яті Тараса Шевченка. Це не традиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу, яка звичайно готується редакцією того чи іншого друкованого органу напередодні річниці народження чи смерті котрогось із відомих національних діячів. З-під пера Огієнка-журналіста народився зовсім інший твір – проблемний, доказовий, емоційний. Перед тим як приступити до написання цього нарису, автор провів своєрідне соціологічне дослідження, поклавши в його основу кілька запитань: що знають про життя Шевченка сьогоднішні селяни? Які твори Кобзаря пам'ятають? Чи бачили десь портрет з його зображенням? Висновок автор дослідження робить невтішний: "У нас на селі Шевченка не знають... Сумно стає на душі, коли чуєш од селянина, що портрета Шевченкового він ніколи не бачив, і що по сільських хатах його немає...".

Порушену в нарисі актуальну проблему автор сам же пропонує негайно розв'язати: "Моральний обов'язок всіх нас – розказати народові правду про його славного поета... Гарна дешева книжка про життя Шевченка, портрет, щоб міг зайняти собі почесне місце в кожній селянській хаті, – це був би найкращий вінок на пам'ятник нашому великому поетові". На підтвердження актуальності й своєчасності цієї пропозиції газета "Рада" вміщує в цьому номері спеціальну вкладку з портретом Кобзаря у виконанні відомого маляра Ф. Красицького.

3. Твори різних жанрів красного письменства. Саме в газеті "Рада", ще раніше в "Громадській думці" вперше опубліковано немало поетичних і прозових спроб, більшість з яких, на жаль, так і залишилася в цих часописах першодруками: видати окрему збірку художніх творів у себе на Батьківщині Огієнкові так і не вдалося. Знаменно, що поезія "Не питай", що стане згодом народною піснею, вперше опублікована в "Громадській думці" на початку співробітництва з нею молодого репортера (1906. – 18 берез.). В цій же газеті побачила світ ще ціла добірка поетичного циклу поета-початківця: "Не вірю" (2 квіт.), "О, краю мій милий" (6 квіт.), "Могутній орел" (20 квіт.), "Доволі" (1 трав.). Ці поезії, як і кореспонденції, репортажі, нариси, сповнені глибоко соціальних мотивів. І в цьому жанрі творчості Огієнко показав себе передусім як свідомий громадянин, патріот свого краю, син свого знедоленого і бездержавного народу. З прозових творів, опублікованих у період співробітництва з "Громадською думкою" і "Радою", найсильнішим у художньому плані є оповідання "На щедрий вечір" (1908. – 5 січ.).

4. Серія публікацій наукового характеру, спрямована на захист української мови. У період національного пробудження суспільства, викликаного революційними подіями 1905 р., сфера наукових інтересів майбутнього вченого концентрується навколо проблеми функціонування, унормування, поширення сфери вживання української мови після сторіч методичних і цілеспрямованих заборонних заходів уряду Російської імперії проти цієї мови. Статті ці також друкувалися відкрито, без псевдоніма, що не могло не позначитися на відповідному ставленні до студента історико-філологічного факультету Огієнка адміністрації університету св. Володимира.

Перша публікація цього блоку – "Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити вкраїнської мови", подана в лютневих числах "Ради" (1908. – 12 і 13 лют.), була газетним викладом реферату Івана Огієнка, прочитаного ним на засіданні шкільної комісії київської "Просвіти" і ухваленого нею для поширення серед українського громадянства. Редакція "Ради" як органу національно-демократичного спрямування вважала за необхідне помістити цей матеріал на своїх шпальтах. Наукова розвідка молодого вченого викладена в популярній формі, тому легко сприймається різними категоріями читачів. У написання цієї статті автор вклав багато свого, наболілого і пережитого. Взяти, для прикладу, хоча б цей фрагмент: "Довго було заборонено нам балакати нашою рідною мовою. Ані поміркувати про свої справи, ані видати гарної книжки нам не було вільно. З цього боку ми, вкраїнці, були в найгіршому становищі за всі народи російські: дозволялося татарам, армянам, євреям і іншим маленьким народностям видавати газети, писати книги, а нам було заборонено навіть самого слова Вкраїна. Довго тяглося таке підневільне становище і тільки останніми роками знову стало трохи вільніше вживати рідної мови і по газетах, і по школах".

Автор статті систематизував і розглянув наявну в українському мовознавстві граматичну літературу, яка переконливо обґрунтовує окремішність і самобутність української мови. На підтвердження своїх аргументів він наводить цілий ряд авторитетних досліджень – граматики О. Павловського (1818), М. Лучкая (1830) і вже сучасних українських учених-мовознавців П. Залозного, А. Кримського, Г. Шерстюка, Є. Тимченка та ін. Продовженням розмови про долю української мови стала нова серія публікацій Івана Огієнка під заголовком "Вчімося рідної мови: дещо про українську мову" (1909. – № 197, 198, 200, 202). І цього разу на фоні колосального фактологічного матеріалу, зібраного і ретельно опрацьованого автором, у кожній публікації відчувається небайдужа авторська позиція до порушеної проблеми, вболівання за неї, висока публіцистична наснаженість. Таким є і закінчення останньої подачі: "Культура українська – велика й багата. Од нашої культури зачиналася наука на Москві: українці заложили там перші культурно-просвітні підвалини. І нехтувати таку культуру – вандалізм, не знати її – стид і сором..." (1909. – № 202).

Завершує цю групу наукових публікацій одне з перших серйозних українознавчих досліджень – "Українська філологічна наука за 1909 рік" (1910. – № 9). Стрижнем статті є авторська теза: "Мова – це одне з найболючіших місць нашого культурного життя. Про мову ми стараємось, мовою нам дорікають. Мовою ми доводимо своє право на самостійне існування і, покликаючись на мову ж, з другого боку нам доводять, що права такого ми не маємо".

Важливо наголосити, що редакція газети "Рада" наполегливо й цілеспрямовано порушувала на сторінках часопису тему оборони й утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Поряд із публікаціями І. Огієнка виходили також статті на цю тему М. Грушевського (серія подач "Про українську мову і українську школу"), С. Петлюри (серія кореспонденцій "Рідна мова в народних школах") та ін. До речі, зазначені публікації М. Грушевського з мовного питання в газеті "Рада", а також у газеті "Село" більше ніж через 80 років вийшли в Україні окремим виданням з передмовою Я. Гояна (видавництво "Веселка") накладом 200 тисяч примірників. Газетні ж публікації І. Огієнка, С. Петлюри з цієї актуальної і сьогодні для України проблематики ще чекають свого видавця.

Таким чином, автори "Ради", М. Грушевський, С. Петлюра, І. Огієнко та ін., одними з перших в українській науковій літературі й публіцистиці поставили перед собою завдання стисло, але переконливо подати читачеві своєрідну історію поневірянь українського друкованого слова, яка пов'язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на "височайшому" рівні й в кабінетах місцевих "держиморд", що вірно служили імперським центрам у Петербурзі й Москві, актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, звести нанівець подвижницькі зусилля багатьох самовідданих діячів українського відродження, переконати простий люд у другосортності", "неприродності", "безперспективності" "малоросійського наріччя".

Публікувати такі матеріали на сторінках часопису дедалі ставало все важче. Адже журналістам, авторам, видавцям українськомовних друкованих органів чи книг весь час доводилося працювати у специфічних умовах, пов'язаних з посиленням антиукраїнського цензурного тиску. На специфіці редакторської і видавничої діяльності за цих умов, коли формувався характер і зростав талант Івана Огієнка, варто зупинитися детальніше.

Як відомо, своєрідну роль "сторожового пса" у забороні поширення українського друкованого слова за всіх часів виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра I. З драконівською жорстокістю розправлялася цензура з українськомовною продукцією після Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонних актів. Цей відпрацьований століттями механізм безвідмовно діяв, незважаючи на вимушені історичними обставинами "відлиги", аж до лютневих подій 1917 р.

Найбільш "плідна" діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій – Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського Окремого цензора з іноземної цензури – припадає на період після 1905 р. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним відомствам Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі – Головному управлінню у справах друку та Центральному комітетові з іноземної цензури – і мали практично ніким не обмежені повноваження на території України щодо того, "пущать" чи "не пущать" до друку або для розповсюдження серед українського населення будь-яку українськомовну книжку, брошуру, листівку чи періодичне видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що йшло від одного до восьми місяців. Процедура отримання дозволу на друк українською мовою була справді тривалою в часі й принизливою. Повз недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, жодне речення, які містили б бодай найменший натяк на історичне минуле українського народу, згадку про когось із національних героїв чи спробу захисту мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно вносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи" і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

Серед найпоширеніших видів цензурних репресій проти українського слова можна виділити такі: відмова в реєстрації українськомовного друкованого органу з надуманих причин неблагонадійності його програмних ідей. Приклад – невдала спроба Д. Чикаленка заснувати щоденну газету "Громадське слово" та щомісячник "Нове життя". Можновладному чиновникові цензурного відомства здалося, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого ладу в Росії" [5, 152]; вилучення з тексту вже набраної газети чи журналу речень, а то й цілих абзаців, що з якихось причин не подобалися цензорові. Підтвердженням цього є історія з надрукуванням у російсько-українському журналі "Огни" (1912) автобіографічного тексту листа Б. Грінченка, в якому висловлено погляд покійного письменника на необхідність проведення просвітницьких заходів серед трудящого люду. Така думка була визнана Київським цензурним комітетом шкідливою і в журналі з'явився між чотирма початковими рядками листа і підписом письменника майже цілий стовпчик білої плями [1, 110]; заборона вміщувати в українськомовних виданнях статей ряду авторитетних серед української інтелігенції авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно публікувалися в російських виданнях. Таку вибірковість цензури, скажімо, відчув на собі С. Єфремов при спробі публікації в одному з українськомовних часописів своєї статті "З громадського життя" [2, 225]. Навіть такий короткий перелік прикладів засвідчує, що практично кожна, бодай найменша спроба культурно-просвітницького розвою серед українського населення контролювалася могутнім бюрократичним апаратом і методично спрямовувалася виключно у великодержавницьке річище. Найменші потуги української інтелігенції захистити свої права, звертатися до народу його рідною мовою, підвищувати його освітній рівень натикалися на глухий мур заборонництва.

Тим більше вагомими і результативними здаються сьогодні ці потуги авторів і видавців українськомовних періодичних та книжкових видань. Серед них праця студента університету св. Володимира і репортера газет "Громадська думка" та "Рада" Івана Огієнка цілком заслуговує на окрему сторінку в історії української книговидавничої справи і журналістики періоду двох революцій 1905 і 1917 рр.

1. Гетманец Г. К истории цензурных отношений к украинскому слову // Украинская жизнь. – 1912. – № 5.
2. Животко А. Історія української преси. – К., 1999.
3. Киевские вести. – 1910. – № 31; Рада. – 1912. – № 52.
4. Наши задачи // Украинская жизнь. – 1912. – № 1.
5. Нова громада. – 1906. – № 1.
6. Огієнко І. Забастовочний рух // Громадська думка. – 1906. – 30 черв., 6, 16, 21 лип., 3 серп.
7. Передова стаття // Там само. – 1905. – 31 груд.
8. Петлюра С. О переоценке // Украинская жизнь. – 1913. – № 1.
9. Рулька І. Містечко Брусилів // Громадська думка. – 1906. – 20 січ.
10. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991.