Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Газета "Рада": її місце і роль в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст.

Цимбалюк М. І.
голов. ред. газети "Рада"

УДК 070 (477) (09)

У статті досліджується історія створення і функціонування щоденної київської газети “Рада” (1906–1914).
Ключові слова: щоденна газета, національно-визвольний рух, національна ідея.

The article deals on the history of the weekly newspaper “Rada” (1906–1914), published in Kyiv
Keywords: weekly newspaper, national and liberation movement, national idea.

12 вересня 1991 р. вийшло перше число відродженої першої всеукраїнської газети "Рада". Олесь Гончар щиро радів з того; вітаючи і ніби освячуючи ідею її поновлення, високо оцінив роль попередниці в історії України. Зокрема, він зазначив, що "Рада" багато зробила для нашої культури. "Такі видання за часів нашої бездержавності допомагали рятувати інтелект нації. І, звичайно, це ж невипадково, що серед автури "Ради" рясніють імена тогочасних найвидатніших громадсько-політичних і культурних діячів України… Одним словом, мені так уявляється, "Рада" була справді загальнонаціональною, демократичною українською газетою. Це те, чого Україна конче потребує й сьогодні" [8].

Твердження відомого письменника не комплімент і не перебільшення. Це об'єктивна оцінка місця і ролі газети "Рада" ("Нова Рада") не лише у збереженні й розвитку культури, а й, насамперед, в українському національно-визвольному русі, в обстоюванні законних прав і свобод нашого народу, у виборюванні власної державності. На жаль, про унікальність цього видання в новітній історії України і, зокрема, в історії національної журналістики досі надзвичайно мало ґрунтовних досліджень, розвідок, публікацій. На порозі здобуття Україною незалежності про газету в жодному більш-менш солідному виданні не було щонайменшої згадки. І тільки в енциклопедичному довіднику "Київ" можна було надибати кілька скупих рядків:

"Щоденна газета ліберально-буржуазного напряму. Видавалася українською мовою. В газеті друкували свої твори укр. письменники М. Коцюбинський, О. Маковей, Дніпрова Чайка, Архип Тесленко, Панас Мирний, композитор М. Лисенко. В газеті в різний час працювали… Б. Грінченко, П. Тичина, С. Васильченко" [2, 213]. Та ще дві невеликі статті в "Історії української преси" А. Животка, виданій 1946 р. у Регенсбурзі, яка тривалий час, до перевидання її в Україні, була для нас недоступна [1, 197, 257].

Газетні підшивки були надійно заховані у спецфондах. І навіть згадувати про часопис упродовж багатьох десятиріч було небезпечно не тільки на науковому, а й на побутовому рівні. Як розповідав мені онук засновника і видавця "Ради", Євген Чикаленко, його батько попереджав, що, мовляв, не дай Бог комусь проговоритись, що твій дід випускав цю газету.

Зі здобуттям Україною незалежності зростає інтерес до правдивої, без ідеологічної ретуші й написаної не за вказівкою з Москви, історії, у тому числі й нашої преси. А сам факт відновлення виходу "Ради" став своєрідним каталізатором, посиливши зацікавленість до неї, спонукав багатьох науковців, журналістів до глибшого вивчення спадщини радян.

Останнім часом відбувається активне освоєння і публікація історико-джерельної бази, пов'язаної з газетою, епістолярної спадщини засновників і видавців газети, її співробітників. У цій царині плідно працюють Н. Миронець, І. Старовойтенко, М. Коцюбинська. Окремі публікації належать перу Ф. Погребенника, І. Гирича, В. Верстюка, В. Панченка, А. Погрібного, О. Леонтович. Безпосередньо історії газети присвячені роботи Н. Фіголь, А. Кобинець, О. Іванченка та ін. Кілька зразків публіцистики і біографічні довідки радян зібрані в "Матеріалах з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття".

Частково перевидана Чикаленкова мемуарна спадщина: "Спогади", "Уривки з моїх споминів за 1917 р.", його щоденники за період з 1907 до 1920 р. Вийшло кілька збірників літературознавчих праць і публіцистики С. Єфремова. Принагідно треба згадати і його "Щоденники. 1923–1929", опрацьовані науковцями НБУВ і видані газетою "Рада". Нещодавно завершено видання "Творів" В. Леонтовича в чотирьох томах. Однак вивчення впливу і значення газети "Рада" і її співробітників у державотворчих процесах, пробудженні національної свідомості, підтримці і розвитку національної культури, зокрема радівський період в історії української журналістики ще чекає своїх дослідників.

Тому в запропонованій статті, яка передуватиме глибшому розгляду маловивчених і різнобічних аспектів історії "Ради", варто в загальних рисах розглянути і проаналізувати насамперед дореволюційний період її існування (1906–1914), зокрема: передумови і умови, в яких неофіти української журналістики приступили до видання першої щоденної газети в Східній Україні; політичну платформу, організацію роботи редакції, склад творчого колективу, зв'язки з читачами і дописувачами, сферу розповсюдження тощо; тематику газети, проблеми становлення мови української публіцистики.

1. Під обухом "великой, единой и неделимой России"
Період перебування України у складі Російської імперії без перебільшення можна назвати згубним і згаяним часом для української нації. Один із найактивніших діячів національно-визвольного руху, незмінний співробітник "Ради" і неперевершений публіцист С. Єфремов у статті "Відгуки з життя та письменства" зазначав, що "з того часу, як Україну прилучено до московської держави, українська національна окремішність була сіллю в оці московським централізаторам, і вони, можна сказати, не шкодували заходів, щоб її знищити, почавши від "хохлов на головах" і кінчивши вищими проявами людського духу, як мова, як письменство тощо" [4, 102].

Але всупереч жорстокому і методичному гніту провідників ідеї "великой, единой и неделимой Росии" політичний і національно-культурний рух в Україні не зникав, навпаки, з кожним десятиліттям ширився і набирав усе нових форм і проявів, генеруючи все нові ідеї і концепції побудови суспільства. Від Кирило-Мефодієвського братства, через драгоманівські громади і до багатопартійності – такий шлях пройшов український рух напередодні революції 1905 р. Але свідомими носіями національної ідей залишалися одиниці. Згадаймо слова Є. Чикаленка, який говорив, що якби, не дай Бог, поїзд, у двох вагонах якого українські діячі їхали на відкриття пам'ятника Котляревському, розбився, то Україна на довгі роки втратила б надію на національне визволення. А згадана подія відбувалася 1903-го.

Лише на початку ХХ ст. починається бурхлива ланцюгова реакція національного пробудження, самоусвідомлення української людності. Революція 1905 р., принесла довгоочікувані зміни: з проголошенням демократичних свобод перекреслено Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), що забороняли друковане слово "другого числом народу в Слов'янщині" [4, 103]. Незабаром, 24 листопада 1905 р., було затверджено "Временные правила о печати", що відміняли попередню цензуру на газети і тим самим дозволяли "інородцям" мати свою національну періодичну пресу. Національно свідома інтелігенція, здебільшого об'єднана в громади, активно приступила до організації власних видань.

Тимчасом як цивілізована Європа вже кілька століть мала свою пресу й усталені традиції журналістики, у підросійській Україні (вкотре!) змушені були тільки починати. У листопаді 1905 р. у Лубнах явочним порядком М. Шемет випустив перше число селянського часопису "Хлібороб", що одразу став популярним. Але тішитись було рано: № 4 і 5 поліція конфіскувала, а згодом тижневик взагалі припинив існування. Свої видання заснували українці в Полтаві ("Рідний край"), Одесі ("Народна справа"), Катеринославі ("Запоріжжє", "Добра порада"), Могилеві-Подільському ("Світова зірниця"), Харкові ("Слобожанщина"), Хотині ("Хата") тощо. Загалом у 1906 р. було 19 українськомовних видань [12, 167–168]. Але російська дійсність залишалась згубною для будь-яких проявів національного життя: усі згадані видання були недовговічними – "газетними вкраїнськими метеорами", за висловом С. Петлюри [10, 25].

Від Києва, де традиційно був центр політичного і культурного життя, громадівці чекали щоденної всеукраїнської газети. Тому 30 листопада Є. Чикаленко, виконуючи спільне рішення, подав губернаторові заяву на видання у Києві щоденної газети "Громадське слово" та журналу "Нове життя". Але дозволу він не отримав. Царський чиновник, ознайомившись із їхньою програмою, послався на те, що "видання сі домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усієї землі на власність народу, які вчинки забороняються законом" [4, 152]. Другий захід до губернатора зробив В. Леонтович. Врахувавши чикаленківський досвід і користуючись власними зв'язками з чиновниками канцелярії, він подав заяву і отримав-таки дозвіл на видання газети "Громадська думка" та місячника "Нова громада". Крім того, щоб мати готовий запасний дозвіл на газету, було доручено Б. Грінченку також подати документи на газету "Рада".

У ніч проти Нового, 1906 р. перше число "Громадської думки" віддрукували. І вже 1 січня галасливі газетники пропонували киянам нове українське видання. Але радість видавців була передчасною – на редакцію учинила напад поліція і конфіскувала перше число (правда, не весь наклад, а частину, решту співробітники сховали). Усупереч судам, конфіскаціям, цензурним заборонам, штрафам, арештам співробітників газета виходила. Сформувався творчий колектив, до співробітництва залучалися відомі громадсько-політичні діячі, письменники, ширилась мережа розповсюдження. Редактором-видавцем газети тривалий час залишався В. Леонтович, але через чотири місяці редакційний комітет редактором затвердив Ф. Матушевського. Проіснувавши сім з половиною місяців, 18 серпня 1906 р., після чергового жандармського обшуку її закрили. Однак завдання своє вона виконала: плацдарм для прориву на суціль зрусифікований інформаційний ринок України було здобуто.

2. Політичні засади, організація роботи редакції газети "Рада"
Настав час запасного варіанта. 15 (28) вересня 1906 р. вийшло перше число газети "Рада" (за розпорядженням цензури його конфіскували). У редакційній статті – зверненні до читачів зазначалося: "Починається нова газета… Національно-культурні потреби українського народу, конституційний лад в Росії такий, який забезпечував би в повній мірі права кожної людини і кожного народу, добре й щасливе життя людей і земля хліборобам – от те, про що найбільше говоритимемо у своїй газеті і що завсігди оборонятимем… ми будемо говорити тільки те, що звелить нам наша совість, наша повинність перед рідним краєм, перед мільйонами його народу, якому ми хочемо волі, спокою і щастя" [5].

Врахувавши сумний і повчальний досвід "Громадської думки", новий щоденник відкрито не декларував політичної платформи, яка була по суті платформою радикально-демократичної партії: федеративний устрій, автономія України, землю – селянам. Але, незважаючи на це, було б помилкою вважати газету вузькопартійним органом. Вона не пов'язувала себе "програмою чи тактикою якоїсь одної політичної партії", а ставила за мету "освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій", прагнучи "служити культурним, громадським і політичним інтересам (всієї! – М. Ц.) України". Така позиція (консолідація національних сил), як засвідчив подальший розвиток подій, була єдино правильною і далекоглядною.

Структура редакції була проста: загальне керівництво газетою здійснював редакційний комітет, що складався з видавців, редактора і кількох завідувачів відділів. У 1907 р. цю функцію перебрали на себе видавці, ліквідувавши комітет. Відкинувши "республіканську" форму управління, "коли газету провадили гуртом", як писав Чикаленко, "настав "просвєщонний абсолютизм" і настав у редакції спокій, тиша і мирна праця" [8, 372]. Редактор опікувався творчим процесом. До речі, треба зауважити, що редакція, аби не збиватися з налагодженого ритму роботи через постійні репресії з боку поліції і судів, змушена була мати двох редакторів. Один – офіційний, прізвище якого значилось у вихідних даних, інший – фактичний – насправді керував усією роботою. Першим редактором-видавцем був Б. Грінченко (1906. – № 1–5).

Після передачі всіх юридичних прав на газету (з № 66) Чикаленкові, постало питання про нового редактора. Велися тривалі переговори з О. Русовим, М. Коцюбинським. Але жоден з них не прийняв пропозицію. Тоді фактичне редакторство взяв на себе М. Грушевський, який на той час переїхав до Києва. Після нього редактором став М. Павловський, цю посаду обіймали також Ф. Матушевський, С. Єфремов, А. Ніковський. У редакції було п'ять відділів. Будувалися вони не за проблемно-тематичним принципом, а за географічно-територіальним: "По Україні", "По Росії", закордонний, польський. Виняток становив відділ "З газет і журналів". Контора газети вела питання фінансові, приймання реклами, розповсюдження, передплати. На початку 1907 р. названі відділи очолювали відповідно Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, М. Лозинський, Б. Ярошевський, контору – М. Синицький, якого згодом замінив Г. Шерстюк. Секретарем спочатку був С. Петлюра, потім В. Королів, П. Сабалдир та ін. [9, 6–7]. Співробітники час від часу мінялися, переходили з однієї посади на іншу, але основний склад редакції залишався постійним. Така сталість – свідчення ідейних, політичних і моральних переконань. Говорити про матеріальну зацікавленість співробітників не доводиться: ставка редактора – 100, заввідділу – 50 карбованців. Крім того, за власні матеріали був гонорар – 5 коп. за рядок. У російських виданнях оплата була на кілька порядків вище. Так, наприклад, Коковцев, організовуючи в Петербурзі газету, запросив серед інших Дорошевича, посереднього журналіста. Його річна платня – 40 тис. крб. [9, 207]. Для порівняння: С. Єфремов, надзвичайно талановитий і плідний публіцист, який щодня писав не лише до "Ради", а й в інші видання і жив виключно літературною працею, ледве виписував за 100 крб. Після закриття "Громадської думки", згідно з рішенням видавців, "Рада" перебрала на себе борги і зобов'язання попередниці. Передплатники до кінця року – їх було трохи більше 1500 – отримували "Раду". У наступні роки наклад газети зріс і коливався від 3 до 4 тис. примірників. Тому зрозуміло, що видання потребувало постійних дотацій. Річний кошторис становив майже 40 тис. крб. Дохід від реалізації і реклами не покривав і половини затрат. Решту – 20 тис., як правило, майже порівну доплачували Є. Чикаленко і В. Симиренко. Посильну участь брали й В. Леонтович, П. Стебницький, Л. Жебуньов, М. Аркас та ін. Але це були здебільшого разові й невеликі датки. Заможніша частина українського громадянства, яка хоч і не мала таких величезних статків як росіяни, євреї, поляки, не переймалась національними ідеями і залишалась байдужою до долі першої всеукраїнської газети. "Рада" була справою талановитих, пасіонарних особистостей, ідейно переконаних і безмежно відданих справі національного визволення. 3. Читацька аудиторія "Ради", тематика газети і проблеми мови У ті часи, коли в Росії тотальне переслідування і нищення всього українського було поставлено на рівень державної політики, коли українська мова, книжка, театр, преса були для царської адміністрації і чорносотенної преси синонімами "мазепинства", бути читачем української газети – означало бути людиною геройського духу. "Але газета не може держатись на самих передплатниках-героях, бо героїв скрізь мало, мало їх і у нас по селах", – писав у щоденнику Є. Чикаленко [9, 65]. Тому не перестаєш дивуватись, коли за таких умов "Рада" знаходила шлях до своїх читачів у найвіддаленіших куточках Російської імперії – від Петербурга і Москви до сіл і міст Далекого Сходу, від Томська і Єкатеринбурга до кубанських станиць і кавказьких аулів – там, де непоодиноко звучало рідне слово. Більше того, газета йшла і за кордон (мова не про західноукраїнських передплатників). Перебуваючи в Італії, на Капрі, М. Коцюбинський регулярно отримував "Раду". Уважно стежила за газетою і Леся Українка, яка весною 1913 р. лікувалась у Єгипті. У листі до матері з приводу постановки в Києві драматичного етюду "Йоганна, жінка Хусова" вона запитує: "Рада" чомусь промовчала сей спектакль, не знаю, що за знак?" [12, 454]. Про розповсюдження газети свідчить і постійна рубрика "Дописи", де щочисла вміщувались читацькі листи і кореспонденції звідусіль – не лише з України. У цьому – велика заслуга і членів громад, "Просвіт", які справу підтримки і розповсюдження "рідної газети" вважали однією із найголовніших.

Не було таких тем, які не знаходили б своє місце на сторінках "Ради". Федерація і автономія, шкільництво і право на рідну мову, земельне питання і життя села, економічні огляди, земські проблеми і церковні справи, вибори, а затим і перебіг думського життя тощо. Чільне місце посідали твори красного письменства – оповідання, нариси, вірші. У принципі, в Україні майже не було більш-менш відомого письменника, який не публікувався б у "Раді". У перші роки (1906–1907), коли гострою була матеріальна скрута, коли співробітники набирались досвіду газетної роботи, налагоджувалась кореспондентська мережа, тривав пошук власного обличчя видання, редакція не з доброго дива часто вдавалась до великих, з продовженням у кількох числах, оригінальних і перекладних матеріалів. Наприклад, майже три місяці (від 14 жовтня до 3 грудня 1906 р.) тривала публікація "Тяжким шляхом" Б. Грінченка про становлення і розвиток української преси; в шести числах С. Єфремов подав нарис "Марко Вовчок" (1907. – № 206–211) і т. д. Але якщо ці статті вважалися все ж таки читабельними, то перекладні (наприклад, повість Т. Єжа "Вдосвіта") здавалися нудними і нецікавими, що викликало справедливе обурення читачів.

Через брак власної оперативної інформації і за відсутності професійних власних кореспондентів, "Рада" змушена була вдаватись до послуг Санкт-Петербурзького телеграфного агентства. Це не додавало популярності газеті, бо інтелігентний читач те ж саме читав у російськомовній пресі, яка надходила до нього значно раніше. Але справжнім каменем спотикання для газети залишалась проблема мови. Політика русифікації, що тривала впродовж століть, відвертання від рідної мови, школи, культури не могли не позначитися на свідомості й побуті освіченого українця. Звиклий до російського правопису, він ніяк не міг призвичаїтись до іншого – українського. Ще більше дратувало його лексичне розширення мови. Що вже говорити про селянина з його півтора-двома класами церковнопарафіяльної школи. "Він знає тільки ту мову, – писав Б. Грінченко, – яку чув у своєму куточку, – в селі чи на хуторі, – та до якої доточив трохи форм, що зосталися йому в голові після читання десятка українських книжок, і все, що виходить за межі цього вбогого придбання, – все те в нього негарне, "не по нашому", "коване", "галицьке", або ще яке" [6].

З кожним наступним числом, з кожним місяцем радівський публіцистичний стиль мови шліфувався, кристалізувався, дедалі більше набуваючи сучасних рис. Це тішило навіть найприскіпливіших прихильників газети. "Проштудірував я ввесь оцей № "Ради". Якби "Громадська думка" була видавалась такою мовою, то публіка й не зробила б бучі, а в мене не пропав би цілий рік часу сливе дурнісінько…", – писав Є. Чикаленкові І. Нечуй-Левицький [3, 481]. Таким чином, в українській історії, як і в історії вітчизняної журналістики, газета "Рада" посідає особливе місце. На початку ХХ ст., після кількох століть національного і політичного гніту, спираючись на здобутки і завоювання попередніх поколінь, підтримуючи і беручи активну участь у розвитку культурного і суспільно-політичних рухів, вона стала потужним націєтворчим центром. Формування національної свідомості, опір політиці русифікації, захист і розвиток мови – це основні, хоча і не всі головні чинники цього процесу. За умов бездержавності "Рада" була більше як просто засіб масової інформації. Її роль і функції можна хіба що порівняти з діяльністю парламенту.

Завдяки світоглядній і суспільно-політичній позиції видавців і співробітників, газета прагнула об'єднати навколо себе представників різних політичних і національних сил, ставлячи за мету відродження духовності й державності нашого народу. Тому й не дивно, що саме співробітники газети "Рада", вони ж – члени Товариства Українських Поступовців, стали ініціаторами і творцями першого українського парламенту – Центральної ради. Газета стала школою політичної і громадянської зрілості для багатьох державних діячів, а для письменників і журналістів – творчою майстернею.

Деякі дослідники, не будучи достатньо обізнаними з історією "Ради", применшують її роль, недооцінюючи справжній вплив на суспільно-політичні процеси в Україні початку ХХ ст. Одним із аргументів розглядається малотиражність видання у порівнянні з іншими, російськомовними. Тут хочеться навести перефразований вислів неперевершеного критика російської дійсності М. Салтикова-Щедріна: "Всюди преса цінується не на основі кількісних показників, а на основі тих ідей та її діячів, котрі воістину ведуть суспільство вперед".



1. Животко А. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999.
2. Київ: Енциклопед. довідник. – К.: УРЕ, 1981.
3. Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: У 10 т. – К.: Наук. думка, 1968. – Т. 10.
4. Нова громада. – 1906. – № 1.
5. Рада. – 1906. – № 1.
6. Рада. – 1906. – № 36.
7. Рада. – 1991. – № 1.
8. Чикаленко Є. Зібрання творів: У 7 т. – К.: Рада, 2003. – Т. 1.
9. Чикаленко Є. Щоденник. – К.: Темпора, 2004. – Т. 1.
10. Україна. – 1907. – Т. 2.
11. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12.
12. Известия АН СССР. Серия истории и философии. – 1946. – № 2.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові