У статті розглядається публіцистична діяльність А. Ніковського періоду його співпраці в газеті "Рада" та інших часописах ("Літературно-науковий вісник", "Основа", "Світло", "Україна", "Українська справа", "Степ", "Кооперативна зоря", "Громада"), спрямована на збереження національної ідентичності.
Ключові слова: ідейно-естетичні засади, критична рецепція, традиціоналістська парадигма, модерністичний дискурс, літературознавча рефлексія.
In the article publicistic activity of A. Nikovsky is considered in the period of his cooperation with the newspaper "Rada" and other periodicals (Literaturno-naukovyj visnyk, Osnova, Svitlo, Ukraina, Ukrayinska sprava, Step, Koopertyvna zorya, Gromada) directed on the saving of the national identity.
Keywords: : ideological and aethetical basis, critical traditional paradigma, modernist discourse, literary criticism reflection.
Андрій Ніковський постав в українській культурі першої третини ХХ ст. багатогранною творчою особистістю й успішно реалізував свої непересічні конструктивні інтенції в кількох ділянках національного поступу: громадській роботі, політиці, журналістиці, мово- та літературознавстві. Він також був серед тих, хто протягом першого тридцятиліття минулого віку змагався за становлення й збереження української періодики: деякий час очолював редакцію газети "Рада" та виступав з численними публіцистичними й науковими матеріалами в провідних українських часописах, що виходили на території Східної України й Галичини протягом першої третини ХХ ст.; у період національно-визвольних змагань 1917–1919 рр. редагував "Нову раду" – друкований орган уряду Української Народної Республіки, а після повернення з еміграції 1924 р., до арешту в справі СВУ, публікував праці в журналах як літературний критик.
Потужна публіцистична активність А. Ніковського зумовлена націєзберігаючими та націєтворчими концептами часу та особистими творчими імперативами й корелювалася його активною громадською позицією, основою якої виступала українська національна ідея. Саме бурхливість громадського й політичного життя А. Ніковського – членство в Одеській громаді та місцевій "Просвіті", причетність до Товариства українських поступовців і Братства української державності – в свою чергу, спонукала його до перших публіцистичних спроб. Кілька кореспонденцій про боротьбу російського уряду з товариством "Просвіта" в Одесі були підготовлені й надіслані ним для публікації в газету "Рада". Вибір саме цього часопису початкуючим автором видається симптоматичним. Адже "Рада" в умовах тотальних заборон і переслідувань національної культури була ледь не єдиним українськомовним періодичним органом усієї Наддніпрянщини й відіграла значну роль у становленні української культури [6, 66].
Відтоді журналістика заполонила більшу частину творчих інтенцій А. Ніковського. Тим більше, що у 1913 р. видавець "Ради" Є. Чикаленко запросив його переїхати до Києва й очолити редакцію газети. "Це був орган культурно-національного напряму, що дотримувався демократичних настанов ... приділяв багато уваги літературі, театрові, музиці" [7, 14]. Попри добрі успіхи на вчительській ниві (викладав російську мову в приватних жіночих гімназіях Одеси), А. Ніковський приймає пропозицію і поринає у професійну журналістику. Адже, крім "Ради", у різний час був редактором таких авторитетних часописів, як "Літературно-науковий вісник", "Основа", дописувачем журналів "Світло", "Україна", "Українська справа", "Степ", "Кооперативна зоря", "Громада", "Нова рада".
Соціокультурні та бібліографічні матеріали А. Ніковського поруч із статтями М. Грушевського, О. Русова, Д. Донцова, С. Єфремова, С. Петлюри, В. Дорошенка та інших авторів публікувалися у московському журналі "Украинская жизнь". Пізніше співпрацював з М. Зеровим у "Книгарі", а як літературний критик друкувався в радянській періодиці 20-х рр. Сфера інтересів А. Ніковського-журналіста доволі широка. Він досліджував соціальні, політичні, етнічні, історичні, культурні проблеми в Україні початку ХХ ст. Серед масиву його ранніх кореспонденцій, надісланих у різні часописи, – аналітичні матеріали про перебіг політичного й громадського життя в Одесі, стан місцевої освіти, справи преси, художньо-промислові виставки, новини культури тощо. Особливу увагу публіцист звертав на проблеми, пов'язані з етнічною історією окремих поселень. Зокрема, ціла серія його статей присвячена українцям Холмщини, кореспонденції про яких побачили світ у часописах "Украинская жизнь" ("К холмскому вопросу") та "Рада" ("Холмська справа в Державній Думі", "Лист з Одеси", "Без ґрунту", "З минувшини Холмського краю"). Ці нариси були опубліковані окремою книжкою "Украинцы в Холмщине" (Одеса, 1912) під псевдонімом Ан. Яринович
Досліджував Ніковський-журналіст і структуру рівнів національної свідомості в Україні. У журналі "Основа" опубліковано під псевдонімом А. Яринович його статтю "До психології українофільства" (1915), у "Раді" – аналітичні матеріали, підписані псевдонімом Ан. Василько: "Поступовість і українська справа" (1910), "Ріжниця єсть" (1910), "Сторінка з історії двох націоналізмів (1910), "Стара суперечка" (1911) та знову під псевдонімом Ан. Яринович – "Чергова ревізія українства" (1913). Вирізняється стаття в "Раді", що стосується, як зазначав сам Ан. Василько (так на цей раз він оприлюднив своє авторство), "єдності руських народностей". Сама назва публікації "Оборона фікції" (1912) називає її ідейний фермент: А. Ніковський обґрунтував самобутність української нації, її потребу й право на окрему, незалежну від Росії історичну долю.
Вищезазначені матеріали разом із численними його листами з Одеси, що містили коментарі соціальних, громадських і культурних подій, хоч і представляють значну частину кореспонденцій А. Ніковського, все ж не є домінуючими. Питомий масив його статей становлять рецензії на твори художньої літератури, праці з фольклору та мовознавчі дослідження. Себто А. Ніковський, кажучи словами О.-Ш. Сент-Бева, виступив у ролі гнучкого, сприйнятливого, рухомого й всеохопного критика [5, 29], без чиїх напрацювань саме уявлення про епоху та її мисленнєву згагу було б збідненим. Він відгукнувся на тогочасні видання класиків національного письменства – Марка Вовчка, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, С. Васильченка, І. Франка. Слід зазначити, що, працюючи в жанрі рецензії, А. Ніковський, однак, віддавав перевагу не описовості, а аналітичним оцінкам. Отже, виступив радше критиком, аніж журналістом. На таких принципах ґрунтуються як його короткі, так і більші за обсягом праці.
Зокрема, в "Раді" 1911 р. у кількох номерах поспіль друкується його розвідка "Українська література і кріпацтво", що засвідчує погляди вченого на соціальну заангажованість українського письменства ХІХ ст.; тоді ж у видавництві "Вік" це дослідження побачило світ окремою книжечкою. Водночас формуються засадничі принципи А. Ніковського-критика у коментуванні ним текстів модерного письменства, що були позначені поєднанням соціологічних та естетичних підходів, зокрема, збірок Г. Чупринки, творів В. Винниченка, М. Вороного, М. Філянського, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Олеся. Окремої уваги заслуговують огляди А. Ніковським новин українського письменства на сторінках "Літературно-наукового вісника" та відгуки на матеріали "Записок Наукового товариства імені Шевченка", що публікувались у газеті "Рада" протягом 1911–1914 рр. Його розлогі статті були, по суті, першим, по "свіжих слідах", прочитанням художніх та наукових текстів. Притому рецензент мав ураховувати інтереси доволі широкого й різнорідного кола читачів і водночас подавати виважені аналітичні судження. Завдяки блискучому володінню літературним матеріалом, широкій ерудиції та легкому стилю викладу критичні "розправи" А. Ніковського були цікавим читанням і воднораз серйозним осмисленням стану національного письменства, гуманітарної науки й культури.
Очевидно, найбільше уваги приділяв дослідник на сторінках газети "Рада" творчості В. Винниченка, Лесі Українки й М. Коцюбинського, високу художню майстерність яких уважав ознакою зрілості української літератури. Об'єктом спостережень критика в оглядах стають також нові вірші та поетичні драми Олександра Олеся, поезія М. Вороного, Г. Чупринки, Х. Алчевської, М. Чернявського, П. Тичини, М. Рильського, О. Слісаренка, П. Капельгородського, прозові твори О. Левицького, Д. Марковича, Дніпрової Чайки, О. Кобилянської, Н. Кибальчич, М. Яцківа, В. Леонтовича, М. Могилянського. Коментуючи творчість названих авторів, критик зокрема підкреслював потребу виходу за межі реґіональних тем, еволюції від етнографізму до загальнолюдських проблем.
У виступах у "Раді" та інших часописах А. Ніковський наголошував також на важливості перекладів як засобу безпосереднього міжкультурного спілкування, які не лише ознайомлювали українського читача з кращими здобутками світової літератури, а й формували естетичний смак та позитивно впливали на розвиток літературної мови. Актуалізував А. Ніковський на сторінках "Ради" й потребу в літературній критиці, що покликана осмислювати й інтерпретувати художній процес. На його погляд, аналітичні статті М. Євшана й О. Грицая в "Літературно-науковому віснику" через брак методології не могли належно впоратися з цим завданням. Натомість дослідник відзначав свіжість і цікавість літературно-критичного дебюту в ЛНВ В. Дорошенка та високий фаховий рівень наукових праць В. Перетца, С. Єфремова, О. Левицького, О. Новицького, що публікувалися у "Записках Українського наукового товариства" та "Записках Наукового товариства імені Шевченка". Загалом у названих оглядах критик виявив виняткові знання української літератури, культури, мови різних історичних зрізів і реґіональних площин, які підпорядковував націєзберігаючій та націєтворчій ідеї.
Маємо зазначити, що робота А. Ніковського у жанрі літературної критики була співзвучна з тенденціями доби, що тяжіла до осмислення й синтезованого погляду на історико-літературний процес в Україні. Цю конструктивну місію значною мірою взяла на себе періодика отчих кресів по обидва боки кордону. У "Записках Наукового товариства імені Шевченка" у Львові, "Записках Українського наукового товариства" в Києві, "Киевской старине" превалювала рецепція давньої української літератури. Натомість, як зазначав Г. Костюк, "Найновіші явища національного художнього слова залишались об'єктом літературної критики "Української хати", "Дзвону", "Літературно-наукового вісника" й "Ради" [1, 276]. І, звичайно ж, роль А. Ніковського як літературного критика і головного редактора газети "Рада" в опануванні літературного процесу в Україні ХІХ – початку ХХ ст. була неабиякою.
Рецензував А. Ніковський на сторінках періодики й етнографічні та фольклорні збірники. Застереження пріоритетів етнічного побуту та усної творчості зумовлювалось традиційними концептами часу. Адже діячі традиціоналістського напряму, які працювали на різних ділянках національного поступу межі століть – від участі в роботі "Просвіт" до теоретичних обґрунтувань національної ідеї та організації політичних партій, як це практикували, скажімо, М. Драгоманов, І. Франко, С. Єфремов, М. Грушевський, А. Кримський, Б. Грінченко, виняткову увагу зосереджували на дослідженні автентичного буття і творчості нації. Це, насамперед, було зумовлено посиленням утисків російського царизму, з одного боку, й активізацією національного самоусвідомлення – з іншого. За таких обставин етнографія, фольклор, лексикографічні дослідження небезпідставно розглядалися як форма збереження українцями власної ідентичності, що уособлювала неповторність кол
оніально залежного, проте здатного на самодостатнє буття народу. У коло вже окреслених зацікавлень А. Ніковського-журналіста варто включити і його вагомі театрознавчі інтереси. Так, на сторінках газети "Рада", а згодом "Нова рада" протягом 1910–1917 рр. він публікує чимало відгуків на вистави українських театральних труп. Зокрема, значна увага приділялася ним Київському театру М. Садовського. Огляд його театральних рецензій дав підставу сучасній дослідниці А. Лемещенко вважати А. Ніковського "першим критиком" Київського театру М. Садовського, зважаючи не на часові параметри написання критичних матеріалів, а на якість та сутність останніх" [118, 86].
Отже, ґрунтуючись на тематиці виступів А. Ніковського в періодиці, можемо говорити про переважання літературно-критичних матеріалів у його дописах. Однак не меншою була увага до мовних проблем, виявлена ще під час збирання діалектологічних матеріалів у студентські роки. Подальша громадська, публіцистична й наукова діяльність лише посилила його інтерес до опрацювання окремих пластів українського мовного ареалу. Ці зацікавлення цілковито збігалися з традиціоналістською світоглядною парадигмою, в якій мовне питання поставало одним із найважливіших. Адже з перебігом часу мовні проблеми в Україні набирали дедалі більшої гостроти. Фонетичні, лексичні, граматичні й синтаксичні норми української мови перебували в стані вироблення. Неусталений національний правопис, що перед тим покликав до життя кулішівку, желехівку й драгоманівку, потребував нагальної уніфікації. Широке представництво в національній періодиці творів авторів із Наддніпрянщини й Галичини зумовлювало різні усталені мовні форми обох реґіонів, що мали паралельне "ходження" в Україні на межі століть. Загалом же стан української мови характеризувався двома доцентровими тенденціями. З одного боку, кращі представники національного письменства "самими творами своїми складали, творили кодекс і канон української літературної мови" [2, V], а з іншого – вчені, серед яких, окрім П. Житецького, О. Потебні, К. Михальчука, Б. Грінченка, А. Кримського, бачимо й А. Ніковського, "...розкопували глибокі поклади народної мови та шукали її загальних законів, відголосу історичного процесу й діялектологічного зв'язку, єдности язикової, які відчували й доводили науково єдність етничну та історичну й соціяльну..." [2, V].
Не дивно, що мовна тематика серед розвідок А. Ніковського є не менш питомою, ніж його літературно-критичні праці. Так, в Одесі 1916 р. видається окремою книжкою його дослідження "Граматика Ів. Нечуя-Левицького". Журнал "Україна" протягом 1914 р. друкує кілька мовознавчих коментарів А. Ніковського. Серед інших – статтю про книгу О. Богумила і П. Житецького "Начерк історії української літературної мови до Ів. Котляревського" та рецензію на працю Г. Зілинського "Проба упорядкування українських говорів". На сторінках газети "Рада" А. Ніковський досліджував мовні проблеми Одеси, зокрема, вплив української мови на місцевий жаргон, мовні програми гімназій, мову народних шкіл, церковних відправ, театральних вистав тощо. Мовознавча сфера залишається в полі його зору і на сторінках журналу "Книгар", де він брав участь в обговоренні норм українського правопису та рецензуванні лексикографічних праць.
Прикметно, що як у науковій, так і в публіцистичній практиці означеного періоду А. Ніковський, як вже зауважувалося, послуговувався численними псевдонімами. За нашими спостереженнями, найчастіше вживаними були "А. Василько" або "Ан. Василько". Ними здебільшого підписуються літературознавчі розвідки та відгуки на твори української літератури. Утім, поруч із зазначеними псевдонімами для номінування статей літературно-критичного змісту А. Ніковський доволі часто користувався власним ім'ям та прізвищем, що вживалися повністю або скорочено: "Ан. Ник-скій", "Н-ський", "Н-кий" або у вигляді криптоніма "А. Н.". Має абревіаційний відповідник та скорочені форми і псевдонім "Андрій Василько" – "А. В.", "В.", "В. А.", "Ан. В.", "Ан. В-ко" тощо. Не довелося натрапити на їх авторське дешифрування. Цілком можливо, що "Андрій Василько" походить від його імені та по батькові. Однак як ця, так й інші можливі гіпотези належать до розряду гаданих.
Для позначення соціально загострених та національно акцентованих матеріалів, до яких часом долучаються й мовознавчі кореспонденції, А. Ніковський вдавався до псевдоніма Ан. Яринович та похідних від нього криптонімів. Як дослідив К. Лукеренко, це "був псевдонім, який редактор газети Ніковський використовував, підписуючи численні фейлетони в щотижневику" ("Нова рада". – П. Д.) [3, 73]. Окрім цих, як засвідчують публікації 1910-х та початку 1920-х рр., найбільш функціональних означень авторства А. Ніковський часом користується й менш вживаними – Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Mortalis. Останнє ймення (Mortalis) він "ділив" із Віктором Піснячевським, яким обидва критики підписували рецензії у газеті "Рада".
Підсумовуючи викладене, зазначимо: особливе місце у журналістській спадщині А. Ніковського належить його публіцистичним виступам у газеті "Рада", що становлять не лише значний масив та висвітлюють широке коло актуальних соціально- та національно-культурних поблем в Україні 1910-х рр., а й відкривають можливість дослідити амплітуду й напрям духовних, культурних та соціальних пошуків означеної доби; посідаючи протягом 1913–1914 рр. пост головного редактора газети "Рада", А. Ніковський мав можливість визначати її редакційну політику як націєцентричного періодичного органу, що дотримувався демократичних настанов та приділяв багато уваги не лише політичним, соціальним, етнічним питанням, а й проблемам культури – літератури, мови, театру, музики. Інтерпретуючи письменство й культуру як спосіб збереження національної ідентичності, критичними розвідками в газеті "Рада", що можуть бути означені як публіцистичне літературознавство, А. Ніковський істотно вплинув на осмислення й популяризацію української літератури.
1. Костюк Г. Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі). – Вашингтон; Київ, 2002.
2. Лемещенко А. Театральні критики початку ХХ ст. про постановку п'єс польських драматургів у Київському театрі Миколи Садовського // Слово і час. – 2004. – № 1. – С. 82–90.
3. Лукеренко К. З пам'яті літ // Слово і час. – 1992. – № 11. – С. 73–76.
4. Ніковський А. Вступне слово // Словник української мови. – К., 1927. – С. V–XV.
5. Сент Бев Ш.-О. Жизнь, стихотворения и мысли Жозефа Делорма // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX–XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. – М., 1987. – С. 39–48.
6. Хорунжий Ю. Українські меценати. – К.: КМ Академія, 2001. – 136 с.
7. Яременко В., Федоренко Є. Вступ // Українське слово. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 3–14.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові