У статті розглядається полеміка між журналістськими колективами щоденної газети "Рада" та журналу "Українська хата" у 1910 р., а також дається оцінка політичним і творчим колізіям.
Ключові слова: дискусія, газета, журнал.
This article is dedicated to the polemics of the newspaper "Rada" and the magazine"Ukrainska Khata" during 1910. The author expresses her opinion of it
Keywords: discussion, newspaper, magazine.
На початку ХХ ст. у Наддніпрянській Україні відбулися вагомі зрушення на ниві друкованого слова: на тлі зростаючого невдоволення народу уряд Миколи II пішов на деякі демократичні поступки, пообіцявши Маніфестом 17 жовтня 1905 р. народам Росії дати "свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок". У 1905–1914 рр., за даними РДІА у Санкт-Петербурзі, до Головного управління у справах друку надійшло понад 100 клопотань про видання українськомовних часописів у Російській імперії. Протягом цього часу своє існування підтвердили 45 газет та журналів.
Серед згаданих видань була й щоденна газета "Громадська думка", перше число якої вийшло в Києві 31 грудня 1905 р. Протягом наступного, 1906 р. з'явилося ще 190 номерів цього часопису. Але національний дух видання не подобався офіційній владі: неодноразово на газету накладалися штрафи, деяких працівників і редакторів притягали до відповідальності. Серпень 1906 р. виявився для щоденника трагічним: видання закрили за відверто революційний характер. Цьому передував у ніч з 17 на 18 серпня обшук, який у конторі редакції провела поліція. Його результатом став наказ Київського губернатора про закриття газети. Стосовно деяких дописувачів щоденника, які виступали під псевдонімами Іванов, Марко, Жук, розпочалося слідство. Не пощастило і деяким передплатникам: у багатьох з них були проведені обшуки, за якими слідували арешти. Та менше ніж за місяць, 15 вересня 1906 р., у Києві з'явилася нова щоденна українськомовна газета "Рада", яка оголосила себе наступницею "Громадської думки". До редакційного колективу видання увійшли практично всі, хто був причетний до попереднього часопису (Є. Чикаленко, Б. Грінченко, В. Леонтович, Ф. Матушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко, М. Павловський, Л. Жебуньов, С. Петлюра, В. Самійленко, С. Черкасенко та ін.). "Рада" проіснувала до середини 1914 р. і була закрита з уведенням воєнного стану на території Російської імперії. На жаль, часописи Наддніпрянщини на початку ХХ ст. були недовговічними, а також виходили незначними тиражами. Але й за таких обставин їхній внесок у розвиток національної культури, історичної думки неоціненний. Перші українськомовні видання сприяли консолідації української нації, впливали на формування національної свідомості; вони заклали міцний фундамент майбутньої журналістики з національно-патріотичним підґрунтям, що поставила, собі за мету передусім пробудження народних мас від "летаргічного невольничого сну", об'єднання українства в боротьбі за свою державність. Важливо й те, що навколо таких видань гуртувалася патріотично настроєна інтелігенція, яка прагнула до єднання з народними масами, до участі у визвольному русі. Завоювання ринку періодики завжди вважалося складною і почасти невдячною справою. На тлі цього виникали різноманітні непорозуміння між виданнями, полемічні виступи на адресу того чи іншого друкованого органу. Зокрема, 1910 р. позначився гострою дискусією між газетою "Рада" та журналом "Українська хата". Дослідник історії української преси А. Животко зазначав, що ідеологічна диференціація політичної думки на початку революції 1905 р. вимагала, крім часописів, розрахованих на широкого читача, і появи ідеологічно провідних органів. У 1909– 1913 рр. на теренах України почали з'являтися журнали, які "…приносять розроблення ідеологічних основ визвольного руху та національного і соціального світогляду" [1, 40]. Місячник "Українська хата" (1909–1914) у цьому напрямі посів "виразне радикальне становище". Це був "місячник молодих сил" за редакцією П. Богацького.
Поява журналу тісно пов`язана з літературним збірником поезії та прози "Терновий вінок" (з'явився навесні 1908). За словами П. Богацького [1, 4–52], вихід цього альманаху зазнав критики з боку С. Єфремова та О. Білоусенка (Лотоцького). Однак С. Єфремов, поважний, постійний автор "Киевской старины", а згодом – "Ради", відверто не критикував нове видання, лише "вряди-годи то там, то там ущипне, було зачепить зневажливо й дошкульно "сміливих людей", як сам називав декого з "хатян". Внаслідок полеміки, що розгорнулася між гуртком творців "Тернового вінка" (П. Богацький, М. Шаповал, О. Коваленко, В. Скрипник, Ю. Сірий (Тищенко), Ю. Будяк та ін.) і представниками поміркованого напряму, речником якого була передусім "Рада", виникло питання про створення свого друкованого органу. Ним і стала "Українська хата". Найближчий соратник П. Богацького М. Шаповал (М. Сріблянський) так писав про позицію журналу щодо українського визвольного руху: "Національність, до якої прагнемо, має величезний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки "так-так", "ні-ні", що ми українці та й годі. Ні, треба, щоб українство було ще й цінністю загальною… Українство, як життєва течія – це емансипація від всіх сторонніх моральних, розумових, соціальних і інших впливів. Воно мусить… видвинути виразно свою індивідуальність…" [1, 40]. Виходячи з цього, "Українська хата" виступила з гострою критикою традицій "дрібних діл" і "психології решток так званого українофільства" з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, лояльністю та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили: натомість висувала вимогу "поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі національного і соціального визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершення цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусили б знайти свого синтезу соціалізм і індивідуалізм" [6, 40].
Серед існуючих тоді періодичних видань "найгарячіше" виступали проти "Української хати" газета "Рада" та її прихильники. Між редакціями та їхніми співробітниками розгорнулася гостра та жвава полеміка. Звідси і пішли назви двох таборів "противників": "радяни" та "хатяни". Судячи з публікації "Ради", вихід нового часопису мав досить категоричну реакцію з боку щоденника. Д. Дорошенко (1909. – 15 трав.) називав видання "будівлею з пишно розмальованою вивіскою": "коли заглянути до середини, то віє безутішною пусткою"; часопис "…напханий якимись недоладними і напівграмотними з літературного боку статтями" [2, 2].
А в огляді преси (1910. – 10 січ.) Д. Дорошенко, розмірковуючи про зростання кількості та якості української друкованої продукції, з жалем констатував, що перші випуски "Української хати" виявились "досить слабенькими щодо змісту, виявили певну плутанину і необміркованість в питаннях програмного характеру". Виступаючи від імені редколегії "Ради", автор статті дав "неприхильну оцінку журналові, в якому ми бажали бачити серйозний орган української літературної творчості і публіцистичної думки, а не збірник необробленого… матеріалу" [3, 2]. Та наприкінці критик висловив надію, що "Українська хата" незабаром стане солідним журналом. Згодом Д. Дорошенко знову звернувся до журналу і присвятив йому черговий "підвал" у "Раді" [4, 2–3]. Тут "дісталося" авторам, які, за словами рецензента, не вміють справлятися зі своїми темами. Він докоряв часопису і за слабку літературну критику та публіцистику.
Окремо автор розглянув статтю М. Сріблянського (М. Шаповала) "Pro domo sua", звинуваючи його в тому, що публіцист-"хатянин" "низько ставить" твори українських письменників старої "етнографічної" школи. Д. Дорошенко критикував і оповідання Г. Хоткевича, і "відділ красного письменства" журналу, називаючи загальний тон поезій досить сіреньким, одноманітним. Свою позицію "радянин" так мотивував: "Не вороже твердження, не злісний намір дискредитувати нове українське літературне підприємство, кермувало нашою неприхильною оцінкою перших випусків "Української Хати", а гіркий жаль, болючий сором, що журнал, який має претензії служити органом нашої молоді, висловлювати її стремління й пориви, показав сумну безцілість і безталанність". Закінчував критик статтю з надією на те, що часопис невдовзі "виправиться", стане "солідним журналом".
Цю полеміку можна розглядати, насамперед, як традиційний і одвічний конфлікт "батьків та дітей", протистояння полярних ідеологій ("старих", поміркованих газетярів щоденника та "молодої порості" нового часопису), суперечку між традиційним та модерним. До речі, "радяни" не дали в щоденнику оголошення про передплату на нове видання (хоча газета часто рекламувала інші часописи та видання в період передплати). П. Богацький з цього приводу писав, що приклад "Ради" наслідувала й редакція "Киевских откликов" (видання ТУПівців), навіть відмовилася друкувати за умови сплати за повідомлення згідно з існуючим тарифом: "Нам стало ясно, що по всьому українофільському фронті було кинуте гасло – бойкотувати їх!.." – писав П. Богацький.
Звернувшись із ідентичним проханням за межі Києва, засновники "Української хати" повідомили також про те, як "брутально" вчинили з ними старі "українофіли". "Виникає питання: чому саме так не по-батьківському, навіть вороже поставились до нас тодішні старші кола українського громадянства? – розмірковував П. Богацький. – З яких мотивів вони різними способами нищили нас, наші заходи, початки нашої роботи?.. Пояснення тому, звичайно пізніше, дав сам "пан" (як його звали) Є. Чикаленко, видавець газети "Рада", у своїх "Споминах"… Сенс саме такого ставлення… був у тому, що старі кола, уже досвідчені в тяжких видавничих справах, були певні, що українське громадянство, нечисленне тоді та малосвідоме (це, вважайте, за вісім років перед великою революцією!) ще не могло, як належить, удержати передплатою й тих кілька видань, що вже існували. А тому, на їх погляд, не було рації розбивати увагу й матеріальну спрямованість тих, хто вже передплачував досі існуючі видання (наче все українство одним миром мазане!) ще якимсь новим виданням, бо й існуючих було вже аж забагато…" [1, 16].
Проте деяку толерантність до "Української хати" виявив "Літературно-науковий вісник" і подав на титульному листі повідомлення про новий часопис; виділив також і місце (устами В. Дорошенка) першій різкій критиці (1911. – № 1). Однак, коли 1911 р. "українофіли" дали генеральний бій "Українській хаті" (саме тоді побачила світ брошура С. Єфремова "Серед сміливих людей. З сучасного письменства"), О. Білоусенко (О. Лотоцький) написав сатиру на "хатян". Але М. Грушевський і ЛНВ "піднесли голос в нашу оборону" [1, 17]. Цитуючи по пам'яті "Раду", редактор "Української хати" П. Богацький писав, що опоненти називали журнал "булькою на воді". Він зазначав: "Сьогодні є, а завтра вже й нема!..", що деякі книгарні відмовлялися розпродувати "Українську хату" через її бойкот "Радою", що погляди "радян" стосовно журналу розділяли і студенти Харкова: "Київ увесь був під ідеологічною п'ятою "Ради" і дивився на "Українську хату" лише через окуляри С. Єфремова і "радян". Навіть М. Зеров потай приходив купляти примірник до редакції…".
Але невдовзі деякі "радяни" почали співпрацювати з "Українською хатою", і першим був Д. Дорошенко, який, реферуючи в "Раді" нові журнали, висміював мову і "семинарський" стиль" місячника [1, 21]. "Хатяни" спробували фінансово зацікавити нових дописувачів. Так, Д. Дорошенко за статтю "Угорська Русь" отримав по 25 карбованців гонорару за кожен друкований аркуш. До "Української хати" потягнулися такі майстри пера, як М. Гехтер, С. Черкасенко, О. Кузьмінський (Вечерницький), Сабалдир (Майорський), В. Винниченко та ін. У 1910 р. тут друкувався В. Винниченко (йому платили по 100 карбованців за друкований аркуш). Заради інтересів часопису видавці змушені були вдатися до матеріального заохочення. В. Винниченко опублікував новели "Талісман" і "Таємнича пригода". Це дало підґрунтя "цнотливій "Раді" і радянам зчинити галас про те, що Винниченко пише, а "Українська хата" друкує "страшну порнографію"… Степаненко в книгарні мало не побив автора, а журнал "Українську хату" наказав закинути на горішню полицю і не продавати "такого паскудника"… Знайшовся опікун українофільської моралі?.." [1, 21].
Але, незважаючи на тісний "обмін" автурою, "війна" з "Радою" не вгавала, а "доходила вершка після виходу в світ брошури С. Єфремова "Серед сміливих людей" та памфлету О. Білоусенка. Все скеровано проти "Української хати", М. Шаповала, як критика і публіциста її, який "не спускав з ока всі ходи і слова "Ради". Але це нашій справі не тільки не перешкодило, але й допомагало, бо читач починав розбиратись у справах і займав ту чи ту позицію…" [1, 21–22]. Як згадував П. Богацький, ходили чутки, що "Українську хату" ранком (1911) покинув видавець. Такі чутки поширювали "радяни", зокрема О. Кузьмінський, який був постійним співробітником "Ради" і розповів про це дружині після сходки в Є. Чикаленка. А вона, будучи сестрою П. Богацького, переповіла йому. З неприязню писав П. Богацький і про С. Черкасенка – "придворного "радянського", який "силкувався смикнути нас за холоші…" (це стало наслідком того, що С. Черкасенко висловив своє невдоволення гонораром за драму "Петро Кирилюк"). Також П. Богацький оприлюднив відомий факт, коли Є. Чикаленко на традиційних зборах (так званих "понеділках") у 1912 р. сказав сестрі Богацького, що він, мовляв, із симпатією ставиться до "доброго ідейного хлопця" і попросив передати, що може допомогти якоюсь сумою, щоб завчасно закрити справу – без всіляких неприємностей і складнощів.
У цей період у пресі термін "хатянство" вже мав деякий ідеологічний зміст – як певний світогляд. Часописом зацікавилася молодь – студенти Петербурга, Москви, Харкова, Одеси і навіть Томська. Зокрема, в українських громадах за звичаєм були заведені так звані "українські мінімуми". Докладніше це описав О. Лотоцький: мовляв, робилося все для того, щоб молодий студент виконував розроблений кілька років тому "Радою громади" "український мінімум", що передбачав обов'язкову передплату власним коштом "Ради" й "Української хати", а коли цього не міг зробити сам, йому підшукували компаньйона, але тоді до їхнього обов'язку входила передплата ще якого-небудь часопису [6, 104].
Найбільш справедливе "резюме" стосовно полеміки цих видань належить пресознавцю А. Животку: "Українська хата" виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психології решток так званого українофільства з його поміркованим лібералізмом, лояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціального і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершенням цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусили б знайти свого синтезу соціалізм і індивідуалізм" [5, 217]. Але з огляду на дискусію можна зробити висновок, що докори "радян" не завжди були об'єктивними. Адже існує "безліч гносеологічних труднощів навіть при відкритому діалозі – неповнота знань, складність проблеми, заплутаність взаємостосунків, слабке володіння аргументацією тощо" [7, 272].
Отже, полеміка між "радянами" та "хатянами" відбувалася передусім у площині конкуренції та боротьби за єдину українську літературу під знаменом національного визволення України, тому можна стверджувати про існування в результаті цього двох непримиренних журналістських течій – "радяни" та "хатяни". І хоча, як свідчать наведені вище факти, дискусія тривала швидше на ґрунті нерозуміння між старшим поколінням літераторів та молодшим, полярність поглядів позитивно позначилася на якості самого місячника, не кажучи вже про більш досвідчену "Раду". Водночас непримиренність позицій на кшталт "батьки – діти" не заважала авторам "Ради" друкуватися на сторінках "Української хати". Тому полеміку слід розглядати передусім як поштовх до творчості, намагання знайти свої літературно-публіцистичні "ніші" в реаліях тогочасного газетного ринку і суспільства загалом. Можна стверджувати, що подібні дискусії є передусім поштовхом до розвитку, вони можуть позитивно впливати на імідж видання, додаючи йому популярності. Так, наближена до народу "Громадська думка", яка мала досить широкий авторський актив, репутацію солідного і безкомпромісного в ідеологічному плані видання, у процесі дискусії ставала дедалі гострішою, зростаючи в очах сучасників, а часопис "Українська хата", незважаючи на різноманітні "колючки" з боку опонентів, набирав обертів, збільшуючи кількість авторів, передплатників та читачів, насамперед серед молоді.
1. Богацький П., Шаповал М., Животко А. Українська Хата. Київ, 1909–1914: (Спогади) / Упоряд. С. Зеркаль. – Нью-Йорк, 1955. – 50 с.
2. Дорошенко Д. З газет та журналів // Рада. – 1909. – 15 трав.
3. Дорошенко Д. Преса в 1909 році // Рада. – 1910. – 10 січ.
4. Дорошенко Д. З українських журналів [Українська Хата. Кн. VII–VIII; ІХ; Х] // Рада. – 1910. – 27–28 січ.
5. Животко А. Історія української преси: Навч. посіб. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.
6. Лотоцький О. Сторінки минулого.– Варшава, 1933. – Ч. 2. – 481 с.
7. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики: Учеб. для студентов вузов. – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 367 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові