Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Петро Стебницький – один із меценатів і співробітників газети "Рада"

Миронець Н. І.
д. і. н., проф.

УДК [821.161.2:050] (09) "19"

На основі аналізу публікацій газети "Рада" та листування П. Стебницького з Є. Чикаленком розкрита його роль у житті газети як порадника у виробленні редакційної політики, у пошуку грошей на її видання, як одного з меценатів, який підтримував газету власними коштами, як її автора, що публікувався під псевдонімом П. Смуток.
Ключові слова: П. Стебницький, П. Смуток, "Рада", меценат.

On the base of analysis of the publications in "Rada" newspaper and the correspondence of P. Stebnyckiy with E. Chykalenko his role in the newspaper life as advisor in making editing policy, in looking for money for its editions, as one of the benefactors, which helped the newspaper with his own money, as the author, who wrote under the name P. Smutok.
Keywords: P. Stebnyckiy, P. Smutok, the "Rada", the benefactor.

Першу щоденну газету "Рада", яка виходила українською мовою в підросійській Україні, видавав і фінансував український громадський діяч і меценат Євген Чикаленко, для якого часопис став справою всього життя. Відомо, що матеріальну допомогу для видання газети надавали також В. Симиренко, В. Леонтович, Л. Жебуньов. Але мало хто знає, яке місце у житті "Ради" посідав нині призабутий, на жаль, Петро Стебницький. Хоч особа П. Стебницького, зокрема його листування з українськими громадсько-політичними діячами, уже привертали увагу вчених [2–5; 8; 9], його роль у виданні газети "Рада" ще не була предметом спеціального дослідження. У даній публікації ставиться мета: на основі аналізу публікацій у зазначеному щоденнику та листування П. Стебницького з Є. Чикаленком розкрити його значення у житті газети як порадника у виробленні редакційної політики, як одного з її меценатів та авторів. Петро Януарійович Стебницький (1862–1923) – громадський і політичний діяч, письменник і публіцист, за фахом математик (закінчив фізико-математичний факультет Київського університету), жив і працював у Петербурзі на різних урядових посадах у Міністерстві фінансів та в Торгово-телеграфному агентстві. Він був одним із засновників та активних діячів Петербурзької Української Громади, головою Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книг українською мовою, співредактором першого та другого видань "Кобзаря" Т. Шевченка, друкувався в українських часописах. Разом із О. Лотоцьким написав працю "Украинский вопрос", яка ознайомила російську громаду з проблемами, що хвилювали українців. Належав до Товариства українських поступовців, пізніше – Української партії соціалістів-федералістів, був членом її ЦК. У 1917 р. Стебницький призначений комісаром у справах України при Тимчасовому уряді, його було обрано і головою Української національної ради в Петербурзі. У червні 1918 р. він переїхав до Києва, де обіймав посаду сенатора адміністративного генерального суду Державного сенату, був заступником голови української делегації на мирних переговорах з Росією, міністром освіти в кабінеті Ф. Лизогуба, з 1919 р. очолював комісію для складання біографічного словника при ВУАН. З осені 1918 р. виконував обов'язки голови товариства "Просвіта" в Києві [1, 117–120; 5, 3043–3044]. П. Стебницький був політичним однодумцем і близьким другом Є. Чикаленка. Збереглося велике листування, в якому доля української газети займає надзвичайно велике місце. Її історію можна вивчати за цими листами, що наявні у фондах Інституту рукопису НБУВ (фонди ІІІ, 44, 244). Із цих листів видно, наскільки обидва учасники епістолярного діалогу переймалися тим, щоб щоденна українська газета виходила регулярно, бо Є. Чикаленко вважав, що жити без газети неможливо і постійно радився зі своїм приятелем про те, як зробити, аби газета була цікавою, зростала кількість передплатників. Листування сповнене роздумів, розрахунків, пропозицій П. Стебницького щодо того, як утримати газету, де знайти кошти на її видання. Листи свідчать і про те, як вироблялась і змінювалась редакційна політика. Після закриття "Громадської думки" за досить "радикальний курс" (та й передплатників вона не мала достатньої кількості) Є. Чикаленко задумав змінити напрям газети. 20 жовтня 1906 р. він писав П. Стебницькому, що після того як С. Єфремов відмовився бути редактором, він втратив "всяку надію на те, що теперешній компанії удасться добути грошей на "Раду" в 1907 році. Але жити без газети вважаю тепер неможливим, а через те задумав іншу комбінацію. Надії на те, що ми найдем передплатників, виступаючи в защиту голоти, не справдились, бо голота неграмотна і нашої газети не знає. А тим часом, ми одвернули від себе всі заможні елементи села. Тепер у мене з'являється надія пошукать передплатників серед сільської інтелігенції чи краще буржуазії, а для сього видавать газету тільки національно-ліберальну. Заходився я умовлять В[олодимира] Миколаєвича (Леонтовича. – Н. М.), щоб він взявся за ведення такої газети. Йому грошей дадуть, а співробітники будуть майже всі ті, що й були, бо всякий з нас вважає, що лучче мать газету щиро ліберальну, "приличну", ніж не мать ніякої, а я особисто готов всяку газету українську піддержувать, аби вона не була чорносотенною і тільки. Отак я тепер дивлюсь на се діло. Можливо, що й така газета не піде довше року. Дарма! Тоді будем видумувать третю комбінацію, а все-таки у нас буде щоденна газета, що проливатиме самосвідомість, приучатиме до рідного слова, вироблятиме робітників" [7, 53074]. На запитання Стебницького: "Чий же орган буде та газета?", Чикаленко відповідав: "Я думаю, що вона повинна буть всеукраїнською газетою, аж до того часу, поки наші партії не спроможуться кожна на свій орган. Вона повинна боронить українські національні інтереси, а позаяк українство завжди було рухом демократичним, то й газета буде демократичною, але вона не повинна ставитись вороже до "дрібної" буржуазії, для якої національні інтереси зараз тільки й мають якийсь інтерес". Він іще раз підтвердив свою впевненість у тому, що "треба видавать українську газету, якого хочете напрямку, аби не чорносотенну!" [7, 52893]. П. Стебницький намагався підтримати українську газету з Петербурга. 5 березня 1907 р. він писав Є. Чикаленкові: "Про "Раду", де можна, говоримо, пропонуємо передплачувати..." [6, 674]. Є. Чикаленко дуже переймався тим, що не зростала кількість передплатників, бо їх переслідували власті на місцях. Відповідно зростала сума, яку треба було докладати для видання газети, а її не міг знайти зі своїх статків навіть великий поміщик Чикаленко. Він жалівся Стебницькому: "В мене душа болить, як згадаю, що не стане снаги дотягнуть "Раду" до кінця року і доведеться припинить. Се ж буде для нас гірше Берестечка!" [7, 52894]. У наступному листі Є. Чикаленко знову писав, що смерть "Ради" "буде для України не меншим лихом, як у свій час було Берестечко. Але хто знає – чи вистачить сил тягнути. При всіх наших стараннях, при всіх штучних заходах передплата в середнім вертиться коло цифри 1500 душ передплатників. Часом, т. е. іншими місяцями, доходила до 1800, а потім упаде, потім знов піднімається і так щомісяця, а в середнім – 1500. Інколи починаєш міркувати – та чи варто ж класти стільки жертв на се діло, коли воно так мізерно стоїть і нема надії, щоб в близькім часі і поліпшало" [7, 52896]. П. Стебницький у листі від 6 серпня 1907 р. цікавився: "Ну як тепер стоїть справа "Ради"? Чи єсть надія, що вона існуватиме в 1908 році? Чи збільшується круг її читачів? Чи йде вона в село?" [6, 675] і висловив свої міркування з приводу того, як врятувати "Раду". На його думку, треба було дбати, насамперед, про газету для селянства. Невелика купка української інтелігенції могла б, як він вважав, задовольнитися місячником. Досвід випуску в Петербурзі газети української фракції другої Державної думи "Рідна справа" / "Думські вісті" засвідчив, що вона користувалася підтримкою українського селянства, за два місяці кількість пердплатників зросла до 1400, з листів читачів випливало, що цікавилися газетою і через те, що вона видавалася в Петербурзі, близько до осередка адміністративних заходів і могла більше дати цікавих новин читачам. Виходячи з цього, у петербурзьких українців виникла думка про перенесення видання "Ради" до Петербурга, "перемінивши її характер на близький до "Рідної справи". Тоді газета пішла б певним шляхом просто в село, на службу інтересам селянства, і потрібувала б меньше безповоротних видатків, ніж щоденна часопись, призначена для інтелігенції". Однак реалізація цього плану також наштовхувалась на труднощі, насамперед – відсутність у Петербурзі потрібної кількості кваліфікованих українських журналістів. Цікавлячись думкою Є. Чикаленка з приводу цих проектів, П. Стебницький запитував, чи не легше було б реорганізувати "Раду" на місці, де було більше сил. І додавав: "А треба сказати, що за останні часи "Рада" значно покращала, більше дає інтересних статтів, взагалі жвавіше ведеться… Коли б вона врешті стала на свої ноги так як єсть, себто, як інтелігентська газета, – що ж, чого б тоді і бажать. Тоді, значить, довелось би тілько зовсім окремо організувати і поставити на ноги газету селянську на кшталт "Рідної справи" [6, 675]. З приводу цих проектів Є. Чикаленко відповідав: "Ви думаєте, я не думав про "Рідну справу"? Але джерела, що годують "Раду", перестануть текти для іншої газети. Для неї повинні з'явитись нові джерела. От, через що я держусь "Ради" [7, 53073]. У дискусії з Є. Чикаленком з приводу того, на кого повинна орієнтуватися "Рада" – на інтелігенцію чи на селянство, П. Стебницький наполягав на селянстві. Він писав: "Знов мені здається, що Ви впадаєте в крайність, цілком одкидаючи селянство. Правда, що воно тепер більше "нащот земельки". Але ж коли так, та коли Ви од нього через ту земельку зовсім на який час одвернетесь, – то як же воно піде за тою новоявленною інтелігенцією, яку тим часом будуть підготовляти Ваші українські кафедри? Адже тоді вони так само – або не будуть розуміти одно одного, або знов же інтелігенції доведеться в свою програму вставити і "земельку"… Коли єсть засоби, то все добре, все дасть свою користь: і філантропічна газета для інтелігенції, і універсітетські кафедри для неї ж, і спеціальна газета для селянства. Але коли, за браком засобів, довелось би одкидати найменьше важні справи, – то я б до останньої хвилі держався зубами за селянську газету… Бо з середніх класів інтелігенцію можна виховати і німецькою мовою, а з селянства – тілько своєю, поки ще само селянство тої своєї мови не позбулось… А не виховаєте інтелігенції з селянства, то воно Вам ще ціле століття окрім земельки нічого не буде розуміти…" [6, 676]. Є. Чикаленко вважав, що на перший план треба ставити виховування власної свідомої інтелігенції, "яка хоч помалу буде проливати світ в народні маси...". "От, через що, – писав він, – ми й рішили видавать газету не для народа, а для дрібної інтелігенції: учителів, фершалів, писарів, всяких офіціалістів, т. е. для грамотних, чи письменних, людей на селі, а разом і для таких же елементів в городі. Але виявилось з розмов і з листів, що наша газета не одповідає сучасним умовинам життя. Вона взяла гострий тон проти бюрократії, панів, попів, а через те адміністрація її видирає по селах, карає тих, що її виписують, попи не дозволяють її виписувать дякам та учителям; пани вважають її революційною, отожествляють українство з "гайдамацтвом", а селяни, т. е. "гайдамаки", нічого в ній не розуміють; правда, окрім невеличкого числа, які й "Р[ідну] справу" виписували. Од передплатників своїх ми раз у раз чуєм – "покиньте ви грать роль Моськи, що бреше на Слона, а візьміться ви за свої українські справи" [7, 52906]. Враховуючи це, видавці вирішили потроху міняти курс газети, відходити від загальноросійських тем і переходити на національні, писати головним чином про те, що російська преса замовчує свідомо чи несвідомо. "Рішили зробить "Раду" українською не тільки по мові, а й по змісту" [7, 52905]. Чикаленко цікавився думкою Стебницького з цього приводу. Стебницький не мав заперечень, але його більше турбувало те, що про газету нікому більше дбати, крім Чикаленка, звідси – усі проблеми. "Я б на Вашому місці, – писав він, – першим завданням лічив не стілько той чи інший напрям, скілько цементування певного, міцного гурта прихильників газети. Знаю, що їх нема де взяти, бо з двох прихильників через який час один з'їсть другого... Але ж це найважніше для газети. Бо що з нею буде, коли через ті чи інші причини Ви покинете про неї журитись?" [6, 688]. П. Стебницький постійно цікавився справами "Ради". 7 червня 1908 р. він писав: "Що ж у Вас? Давно нічого не пишете про становище "Ради". Як тепер передплата? Які сподіванки на далі? Що думаєте робити з "Радою" на той рік?" [6, 692]. Є. Чикаленко ділився з другом своїми щоденними клопотами, пов'язаними з газетою. У листі від 24 червня 1908 р. читаємо: "Я "сціпивши зуби" все-таки стою за видання щоденної газети і буду стояти доки стане сили, бо смерть газети буде й моєю духовною смертію" [7, 53072]. Петро Януарійович радів кожній звістці про збільшення передплатників газети. У грудні 1908 р., коли стало відомо, що передплата на наступний рік збільшилась, він писав: "Радий за "Раду". Коли б вже їй пощастило стати на свої ноги!" [6, 700]. 5 квітня 1909 р. знову цікавився: "Як же там "Рада", – давно не мав од Вас певних звісток. Скілько передплатників?" [6, 701]. У найкритичніші для газети моменти П. Стебницький підтримував її фінансово, відриваючи кошти від своїх заощаджень, бо ніяких доходів, крім зарплати, не мав. У листі від 6 серпня 1907 р. повідомляв, що вислав на підтримку "Ради" від себе тисячу карбованців [6, 675], а в кінці 1907 р. писав: "Мабуть мені можна буде в тому році ще трохи допомогти Вам по видавництву "Ради", – може хоч на штрафи вистачить…" [6, 682]. У листі від 16 червня 1908 р. читаємо: "...Я свого слова на цей рік не зрікаюсь і Ви маєте од мене дістати ще 825 рублів, – а за той рік не знаю чи зможу, скоріше так що ні" [6, 693]. 1 серпня 1908 р. він надіслав на рахунок "Ради" 500 крб. [6, 694], а 23 вересня того ж року повідомляв: "Посилаю Вам перевод на останні за цей рік 120 рублів з моєї вкладки в видавництво "Ради" [6, 695]. У 1909 р. становище газети залишалося скрутним, у черговий раз нависла загроза закриття, і П. Стебницкий знову підставив своє плече. 19 червня він писав: "Коли б, при всіх умовах, "Раді" не можна було викрутитись сього року – і з звичайного джерела не пощастило б здобути потрібних крапель, – то що робити, – тоді рахуйте й на мою якусь вкладку" [6, 703]. 16 вересня того ж року він підтвердив свою обіцянку: "рахуйте на мою вкладку хоч і до 1000 карб., хоч це мені не легко" [6, 709]. 4 листопада 1909 р. Є. Чикаленко повідомляв П. Стебницькому, що одержав від нього 300 крб., дякував за них, і вкотре повторював, що моральна підтримка приятеля для нього дорожча. "Само собою і гроші не пошкодять, але мені якось соромно їх брать. По щирості кажу, що я в сто разів більше був би Вам вдячний, якби Ви сі гроші давали б літературним матеріалом на суму хоч і в 10 разів меншу..." [7, 52928]. 6 грудня 1909 р. Стебницький повідомив, що вислав на потреби газети 200 крб. [6, 718], у середині 1910 р. знову вислав 500 крб., хоч раніше не обіцяв, і зізнавався, що багато у нього "за цей рік було видатків власних і родинних. Але нехай буде моя частка в "Раду" і на сей рік" [6, 725]. Це був його відгук на "крик душі" Є. Чикаленка, який ділився з другом своїми роздумами про те, що опинився майже в безвихідній ситуації. Свій кредит у банку він вичерпав, і більше йому не давали. А тим часом "ніхто й вухом не поведе, бо всі певні, що Чикаленкові справа "Ради" така дорога, що він сам не дасть їй пропасти" і дістане грошей. І ніхто не вірить, що він "вже з послідніх сил вибивається. Всі в один голос тільки охають, що коли пропаде "Рада", то пропало все на довгий час!" [7, 52942]. Діставши черговий грошовий переказ від П. Стебницького, Є. Чикаленко писав: "Брати од Вас гроші мені страшенно ніяково, з тої причини, що Вам самім вони потрібні будуть на старість. Як знемощієте, то ніхто не дасть Вам, се Ви повинні знать... Я Вам скаржусь в листах по щирості, а зовсім не для того, щоб Вас розжалобити і випросити у Вас грошей. Ви це повинні раз у раз пам'ятати, бо інакше я повинен буду не писать до Вас про матеріальний стан "Ради", а тим часом мені хочеться виливати перед Вами свою душу, свої жалі, бо в листах до Вас я пишу, як в особистому щоденнику. В тому щоденнику, що я інколи пишу, я записую тільки громадські факти, а Вам виливаю свої почуття, бо ближчої людини у мене нема" [7, 53077]. Є. Чикаленко постійно наполягав на тому, щоб П. Стебницький, замість матеріальної допомоги, краще підтримував газету як її автор. У листі від 22 січня 1908 р. він просив: "Коли маєте змогу – пишіть до "Ради" що-небудь, підтримуйте, чим можете, бо почуваю себе морально одиноким" [7, 52900]. Через місяць він знову писав, що вирішив просити, щоб Стебницький писав і до "Ради" в жанрі його брошури "Під стелями Думи", "але оглядаючись на теперішній час, на нашу цензуру" [7, 52902]. Стебницький відгукувався на прохання Чикаленка писати до "Ради", де друкувався під псевдонімами Павло Смуток, П. Смуток, інколи підписував статті своїм прізвищем, як, наприклад, статтю "Десять літ", у якій йшлося про роботу за десять років "Добродійного товариства видання загальнодоступних і дешевих книг" (1909. – 9 (22) лип.) або "До некролога д-ра Ю. С. Грибинюка" (1912. – 10 (23) берез.). Під псевдонімом протягом 1908 р. він опублікував у газеті серію політичних фейлетонів під загальною рубрикою "Північні негативи" (1908. – № 46, 54, 59, 65) та окремо – "Тяжка втрата" (№ 200), "Хлопчик-безштанько і пан Безтямко" (№ 205), "Сполох" (№ 224) і "Самсон" (№ 279). Є. Чикаленко заохочував П. Стебницького частіше писати до газети. Він повідомляв, що у відповідях на анкети, розіслані газетою передплатникам, "багато запитують – чому не пише Смуток. Очевидно публіка Вас знає і цікавиться Вашими фельетонами" [7, 52917]. Петербурзький кореспондент через обтяженість роботою не завжди знаходив час для написання статей до "Ради", а бувало й так, що не міг зорієнтуватися, чи не заборонить цензура посланий ним матеріал. І все ж він відгукнувся на смерть В. Доманицького статтею "Останні місяці В. М. Доманицького" (1910. – № 204), у статті "Над великою могилою" (1911. – № 19) звертався, на прикладі позовів спадкоємців Л. Толстого, до теми трагедії генія, який змушений був жити в оточенні пігмеїв, у статті "Шевченкове свято в Академії Художеств" (1911. – № 50) розповів про конфіскацію раніше дозволеного цензурою "Кобзаря", про антиукраїнські випади "Нового времени", і водночас, на прикладі відзначення ювілею Шевченка в Академії художеств, зробив висновок: "Високі інституції російської науки і мистецтва показали, що російська культура – це не порожнє слово, – бо єсть справжні представники цієї культури, що вміють цінити артистичний геній незалежно від перемінних течій внутрішньої політики". Упродовж 1911–1914 рр. П. Стебницький (П. Смуток) подав до щоденника серію (всього 16) статей на політичні теми під рубрикою "З біжучих вражень" (1911. – № 258, 264, 281; 1912. – № 38, 58, 153, 156, 243, 256, 268, 277; 1913. – № 110, 158, 191, 197; 1914. – № 64, 132). У них він порушував теми, які турбували українське суспільство. Деякі з них, на жаль, актуально звучать і нині. Наприклад, у другій статті названої серії (1911. – № 258) публіцист ставить запитання: "Через що у нас серед широкого російського громадянства так багато ворогів і так мало друзів?". Він наголошує, що не має на увазі тих ворогів, що роблять на нас свою кар'єру та відвертих чорносотенців. Його цікавить російська інтелігенція. І тут же зауважує, що "елементи партійні, звичайно, признають нам усі права – бо инакше вони пішли б всупереч своїм програмам, – але як трапиться розмова по щирості, то ніяк не можуть зрозуміти, на що нам ті права, що ми з ними будем робити і чого то нам неодмінно хочеться держатись осторонь од решти російських інтелігентів, коли ми такі самі "руські" і так само добре говоримо по-російському...". Причинами такого становища П. Стебницький вважає те, що є "чимало старого московського централизму, котрий органично не може миритися з істнуванням окремих інтересів провінцій. Єсть тут і звичайна російська нетерплячість, що панує в інтелігентних гуртках: чом ви, мовляв, не хочете думати так, як ми? Нащо розбиваєте сили? Нарешті, єсть і просто несвідомість, брак знань або поверховість думки". Роздумуючи над тим, як змінити такий стан речей, П. Стебницький пропонує розрізняти великоруське громадянство та громадянство на території України. Щодо великоруського громадянства, то на його симпатії не варто розраховувати. Досить буде того, коли воно ближче пізнає український рух, відкине своє упередження щодо нього і визнає необхідним чимсь для нього поступитися. Для цього потрібна безпосередня інформація великоруського громадянства спеціальними виданнями, статтями в російських часописах тощо. Але все це не матиме великого впливу, поки не буде мати сили місцеве громадянство в Україні, поки воно не буде перейматися інтересами краю. А це залежить від широких верств інтелігенції і буржуазії, які живуть на території України, але з тих чи інших причин не мають у своєму світогляді національної української свідомості. З цими верствами, як вважав Стебницький, треба шукати точок дотику через їхні економічні інтереси, які відповідають інтересам усього населення краю. Тоді поступово "виникне і національна ідея". Важливо, щоб українські початкові школи підтримали українські земства, міські управи й інші громадські організації, існуючі в Україні. "А коли подадуть голос такі організації, – наголошував Стебницький, – то мусить прислухатися до того голосу і великоруська інтелігенція, – бо то вже буде не купка "фанатиків національної ідеї", або "політичних фантазьорів", якими здаємось тепер великоруському громадянству ми, свідомі українці, і то буде голос життя і практики, голос краєвого і державного інтересу!". Багато уваги у своїх статтях публіцист приділяв нищівній критиці великодержавно-шовіністичних виступів "Киевлянина", "Нового времени" та інших газет такого типу. Аналіз публікацій П. Стебницького в "Раді" та його листування з Є. Чикаленком дають підстави для висновку, що його участь у житті газети була досить значною. Він впливав на вироблення редакційної політики, підтримував газету матеріально і не лише своїми коштами, а й докладав чимало зусиль, щоб залучити кошти інших українських діячів, листуючись з цього приводу з В. Леонтовичем, П. Пелехиним (Пелехом) та ін., підносив інтелектуальний рівень газети як її автор.



1. Автобіографія П. Я. Стебницького // Стебницький П. Я. 1862–1923. – К., 1926.
2. Балабольченко А. Три долі. Модест Левицький, Петро Стебницький, Максим Славинський: Біограф. нариси. – К., 1999. – 84 с.
3. Дубровіна Л., Степченко О. Концепція книжкового фонду україніки П. Я. Стебницького // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2003. – Вип. 8. – С. 273–283.
4. Зубкова Н., Степченко О. Листування П. Я. Стебницького з С. О. Єфремовим як джерело з історії народного просвітництва в Україні початку ХХ ст. // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 10. – С. 366–384.
5. Енциклопедія українознавства: Словн. частина. – Л., 2000. – Т. 8.
6. Листи Стебницького П. Я. до Чикаленка Є. Х. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 44 (у тексті статті в квадратних дужках подані номери листів).
7. Листи Чикаленка Є. Х. до Стебницького П. Я. // Там само. – Ф. 3.
8. Миронець Н. З епістолярної спадщини громадсько-політичних діячів України (1917). Листування Є. Х. Чикаленка з В .К. Винниченком та П. Я. Стебницьким // Український історичний журнал. – 1997. – № 5. – С. 119–135; № 36. – С. 103–122.
9. Старовойтенко І. Листування Є. Х. Чикаленка з П. Я. Стебницьким як історичне джерело // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ; Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. – С. 112–138.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові