Ласкаво просимо

Леонід Жебуньов – активний учасник видавничого життя газети "Рада"

У статті відображена різнобічна участь Л. Жебуньова у житті української щоденної газети "Рада". Він був серед її найближчих прихильників, популяризаторів, консультантів редакційно-видавничого колективу та дописувачів; мав найтісніший зв'язок з її читачами, збирав враження та відомості про газету в багатьох місцях свого перебування і узагальнював зібрану інформацію у листах до видавця Є. Чикаленка. Усі проблеми українського видання Л. Жебуньов пов'язував із тенденціями тогочасного українського руху.
Ключові слова: український рух, "Рада", видавничі проблеми, епістолярій, передплатники, популяризація, дописувач.

The participation of L. Zhebunov is reflected in the edition of the newspaper "Rada". He was a famous public figure, publisher, advizer of the editor, popularizer and correspondent. He was connected with readers, collected information about the newspaper that gave the bases for critic remarks, advices and foresees.
Keywords: Ukrainian movement, "Rada", publishing problems, epistolary, subscribers, popularization, correspondent.

Ім'я громадсько-культурного діяча, фундатора Українського клубу в Києві, члена київської та полтавської "Просвіт", популяризатора української книжки і періодики, перекладача й публіциста Леоніда Миколайовича Жебуньова (1851–1919) тісно пов'язане з історією щоденної української газети "Рада". Він став одним із її прихильників, найактивнішим учасником видавничого процесу, постійним консультантом і порадником Є. Чикаленка, шукачем передплатників та кращих умов для здобуття газетою популярності, автором дописів з висвітлення актуальних тем тогочасного українського життя.

Важливість поставленої проблеми полягає у недостатньому дослідженні імені Л. Жебуньова в українській історіографії і журналістиці, і, зокрема, його непересічної участі у виданні "Ради". Ця сторінка біографії діяча, багата на події, справи і знайомства, неповторними фактами виписана в епістолярній спадщині діяча, зокрема його листах до Є. Чикаленка за 1907–1914 рр. Серед великої кореспонденції сучасників до видавця "Ради", цей масив джерел привернув нашу увагу як детальною газетною інформацією, так і авторським стилем, бо Л. Жебуньов кожну подію, про яку писав, пропускав через себе: свій психологічний стан, настрій, самопочуття. Відчувається, що ті листи писала особа, глибоко перейнята українством. Хоча трансформація Л. Жебуньова в українського діяча відбулася вже у зрілому віці, коли він відвідав свято української літератури у Полтаві 1903 р. з нагоди відкриття там пам'ятника І. П. Котляревському. Власне з цього часу і розпочалася його громадська діяльність на ниві українського національного життя, а із заснуванням у Києві щоденної української газети – тісна співпраця з її редакційним колективом.

Виявлені джерела дають підстави вважати, що Л. Жебуньов був однією з ключових постатей у виданні "Ради", зв'язковим між редакцією і читачами, брав участь у вирішенні основних проблем газети, був наполегливим та цілеспрямованим у досягненні поставлених завдань, у тому числі й тих, що стосувалися "Ради". Листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка є джерелом для часткової реконструкції видавничого процесу, ознайомлення з особистою участю їх автора у ньому. Неповторна й багата тематика, емоційність автора, розлогість викладу ним інформації спонукають заглибитися у дослідження цього епістолярного масиву, оскільки постать Л. Жебуньова досі була маловідомою. Першими результатами стали джерелознавча розвідка [8], в якій зазначені листи розглянуті як джерело дослідження історії газети "Рада", та публікація одного листа Л. Жебуньова до Є. Чикаленка [7], який також стосувався попередньої теми і був показовим щодо її висвітлення у всьому масиві кореспонденції. За змістом цей лист частково був публіцистичним, бо автор розмірковував над основними тенденціями українського руху та прив'язував до них проблеми газети "Рада", а також доказовим для адресата, якого Л. Жебуньов переконував у важливості та потребі видавничої справи для націєтворчого поступу в Україні. Л. Жебуньов подавав видавцеві позитивні відгуки про "Раду" від професійних російських журналістів, які відчули у ній те нове й оригінальне, чого вони не спостерігали у російській пресі. Очевидно, така інформація була втішною для Є. Чикаленка, насамперед у періоди сумнівів, розчарувань та втоми від газетних проблем.

Подібним змістом наповнені й інші листи. Усі вони побачили світ як окреме видання у 2005 р. [6], до якого ввійшла кореспонденція 1907–1919 рр., виявлена у двох фондах (І і 44) Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – НБУВ). Якщо окремі листи з останнього фонду використовувалися дослідниками раніше, то масив кореспонденції із фонду І фактично вводився до наукового обігу вперше. Опублікований епістолярій показав Л. Жебуньова у конкретних справах, турботах про долю української щоденної газети напередодні кожного видавничого року та відображав його роль у існуванні "Ради". Саме на останньому аспекті зупинимося у дослідженні детальніше, бо листи дають можливість реконструювати її у всій повноті та значенні.

Отже, Л. Жебуньов починає тісну співпрацю з "Радою" фактично з 1907 р. Тоді він зближується з Є. Чикаленком та, завдяки наполегливості останнього, 1908 р. переїздить до Києва, де наймає помешкання на вул. Тарасівській, 20. Проте постійно діяч не проживав у місті. Він мандрував у громадських та особистих справах Росією та Європою, і під час поїздок, перебування у різних місцях пильно спостерігав за тим, що його найбільше цікавило: ставленням жителів різних реґіонів до української газети та книжки, зауваженнями щодо змісту та тематики "Ради", окремих дописів, авторів; обізнаністю населення з українським питанням у цілому.

На думку Л. Жебуньова, низькі показники передплати на "Раду", що стали її основною проблемою, бо вимагали від видавців щорічних великих доплат, свідчили не лише про ставлення українців до власної газети, а насамперед про тенденції українського руху: його нечисленність, слабкість, інертність, байдужість, низький рівень національної свідомості переважної частини українців. По суті всі проблеми "Ради" Л. Жебуньов зводив до цієї причини. Він вважав, що лише у зв'язку з нею мова "Ради" була чужою для читачів, сприймалася ними як "анахронізм", а не літературне слово, бо, за його спостереженнями "українці ще не вміють читать по українські, [...] вони взагалі знають тільки елементарну побутову мову, а про літературну в массі і не чули... масса навіть не чула і не розуміла слова "Україна", вона – темна, а інтелігенція перевернулась на кацапів та поляків" [6, 55]. А тому, на його думку, й забракло газеті передплатників уже в перший рік її видавничого життя, і довелося утримувати видання на благодійні пожертвування.

Виходячи з такої ситуації, Л. Жебуньов формулює основне завдання української газети – вона мусила сама виховувати своїх читачів: через цікавий зміст, оригінальні публікації, національну тематику спонукати їх до усвідомлення свого українства. Таким чином, газета виконувала подвійне завдання: знаходила передплатників, а український рух – нових учасників. Саме таким бачив Л. Жебуньов основне призначення українського друкованого органу, відводив йому місію провідника національних ідей. Тому і став моральною опорою для видавця, переконував його в історичності газетно-видавничої справи, радив у складні періоди прислухатися до його порад, які, за його зізнанням, були писані "кров'ю серця" [6, 47]. Отже, з одного боку Л. Жебуньов формулював завдання української газети, вписував її проблеми у контекст українського руху, переконував видавця у необхідності існування газети, а з іншого – подавав цінні факти про неї, які спостерігав, збирав та узагальнював для читачів. Вважаємо, що він мав найтісніший зв'язок з ними, а тому й формулював свої зауваження і побажання Є. Чикаленку їхніми думками. Газетна інформація Л. Жебуньова мала широку географію, збиралась у багатьох містах України та Росії: Полтаві, Гадячі, Харкові, Катеринодарі, Сочі, Ялті та ін. З неї стає відомо про інтереси читацької аудиторії "Ради" до конкретних тем, які Л. Жебуньов розмежовував за соціальним принципом. Наприклад, писав, що 1909 р. інтелігенція і волосні писарі читали в "Раді" лише те, що стосувалося українських справ, сільські вчителі та писарі – усю газету, селяни – лише окремі рубрики. Контакти Л. Жебуньова із читачами часто продовжувалися у листуванні. Він радів отриманим листам, незважаючи на їх часто критичний зміст щодо газети, бо вони свідчили про існування українського руху [6, 58].

Основна ідея Л. Жебуньова – це життя української газети через подолання труднощів, здобуття популярності та необхідної кількості передплатників. Для цього він використовував різні способи: шукав знайомств із впливовими чиновниками, цікавих дописувачів, газетні матеріали. Наприклад, 1907 р., перебуваючи у Катеринодарі, домовляється з тамтешнім інспектором народних шкіл В. Скиданом про розсилку по 700 училищах оповісток про "Раду" та українські книжки разом з інспекторським циркуляром [6, 62–63]. Радив цю ж практику використати через знайомих інспекторів і в інших шкільних округах. На його думку, вона мала подвійне значення: популяризувала газету та підтверджувала дозвіл адміністрації на передплату газети, що було важливим в умовах адміністративних заборон, а часто і переслідувань її читачів.

До основних проблем "Ради", крім матеріальних, належали й тематичні: дублювання газетою матеріалів російської преси, що дуже шкодило її популярності. Л. Жебуньов одним із перших звернув на це увагу ще 1907 р., пишучи Є. Чикаленку, що "Рада" розглядала всяку тему лише з погляду загальноросійської газети, тому й визнавалася читачами не за українську, а звичайну загальноросійську газету, яка лише писалася українською мовою. Для подолання цього недоліку він радив віддати перевагу висвітленню національного питання і, таким чином, надати газеті оригінального обличчя, подавати такий матеріал, який би читач міг віднайти лише в українській газеті, а тому й відчував у ній особливу потребу. Серед інших зауважень читачів, на які звертав увагу Л. Жебуньов, були ті, що стосувалися правопису видання та його редакції. Вони викликали як глузування у читачів, так і обурення. Зауважувалися й технічні дефекти: поганий шрифт, недостатня кількість рядків на аркушах, друкарські помилки, що іноді спотворювали авторські думки.

Л. Жебуньов був схильним до того, щоб сформувати високопрофесійний редакційний колектив "Ради", підібрати таких співробітників, які б мали певні газетно-журналістську практику, досвід і покликання. Наполягав на потребі заміни редактора М. Павловського, якого постійно критикував за невідповідність займаній посаді, на такого, який би володів журналістськими жанрами, мав передчуття щодо актуальності газетних матеріалів, вчасно й оперативно подавав їх до друку. Л. Жебуньов був причетним до кадрового питання й таким чином: пропонував видавцеві дописувачів і кореспондентів з різних реґіонів України, здатних писати змістовні статті, що на тому етапі відігравало чи не найважливіше значення. Прихильник "Ради" у ході постійного спілкування відкривав молоді таланти і рекомендував їх як свіжу літературну силу для "Ради", часто підказував актуальні теми публікацій, критикував і схвалював окремі дописи. Він був противником вміщення контраверсійних матеріалів, насамперед таких, які були спрямовані проти своїх же українців, часто робив застереження щодо окремих дописів, або й критичні розправи над тими, що вже були опубліковані.

Л. Жебуньов часто втручався і в реформи, запроваджувані редакцією, застерігав про непотрібність, а то й шкідливість окремих. Так, він категорично заперечував намір видавців із 1907 р. змінити напрям "Ради": перетворити її з газети для народу, який не виправдав надій видавців, на газету для інтелігенції. Він писав, що така реформа зашкодить популяризації "Ради" і навіть може спричинити її загибель, бо був переконаний, що "сила українського руху набирається з дрібної (нижчої) інтелігенції і народу, а не високоосвіченої і преса повинна служити для сіх кругів читачів і помалу підтягувати їх до вищого світогляду. Коли ж вона (преса) тільки що народившись, хоче відокремити, чи поділити читачів на ріжні стани, то се значить поновити велику історичну помилку російської літератури..." [6, 43]. На думку Л. Жебуньова, українська газета мала стати масовим виданням, а не задовольняти інтереси певного гуртка, чи соціального прошарку, бо мала інші завдання.

Л. Жебуньов також був категоричним противником того, щоб фінансові проблеми "Ради" вирішувалися через кишеню передплатника, тобто заперечував пропозиції підвищити передплатну ціну на газету до 10–12 крб. Зважаючи на матеріальний рівень основного читача газети, він розцінював підвищення ціни на "Раду" як "свого роду зникання преси, кінець її, тільки замаскірованний" [6, 89].

Коли популяризатор дізнався про намір підвищити передплату на "Раду" в 1907 р., то писав у редакцію: "Ця звістка... прямо зарізала мене, бо Ви зарізали газету, цілком зарізали, бо звузите круг читачів до кількох сот" [6, 66]. Називав це рішення "навмисно вигаданим способом закрити газету", а його авторів – мрійниками, які відірвалися від життя і жили кабінетними ілюзіями. Відомо, що видавці відмовилися від свого задуму. Можливо, на них вплинула наполегливість нашого героя, який, як правило, свої ідеї ніколи не залишав нереалізованими, часто був надокучливим, але зізнавався, що не почував особистого самолюбства, коли питання торкалося громадської справи і нагадував про неї до того часу, поки не добивався певного поступу.

Л. Жебуньов дуже емоційно реагував на неприємні для нього звістки про "Раду". Коли Є. Чикаленко повідомляв його про можливе припинення її видання у зв'язку з певними труднощами, то такі новини викликали у нього складний психологічний стан, безсонні ночі, болісні рефлексії, які врешті-решт приводили його до певного плану дій, яким він і ділився з видавцем. Свої пропозиції діяч вписував у листи до нього, які здебільшого мали переконливий і аргументований характер. Він любив повторювати, що "впертістю і стойкістю" можна подолати будь-які труднощі, а особливо усвідомлюючи історичну місію справи, якій він надавав великого значення у складному процесі національного поступу.

Л. Жебуньов підтримував "Раду" не лише зазначеними заходами, а й власними коштами. Наприклад, писав у 1908 р., що заощадив 500 руб. для "Ради" і "боявся навіть торкатись до неї (суми. – І. С.), хоча було дуже треба грошей на инши потреби, позичив для тих потреб, а 500 крб. зберіг..." [6, 81]. Є. Чикаленко писав про жертовність Л. Жебуньова й у своєму "Щоденнику", наголошуючи, що іноді вона його глибоко вражала. Так, у запису за 1909 р. видавець згадував про свої провідини хворого Л. Жебуньова, якого лікарі відправляли у теплі краї на лікування. Але він зізнавався Євгену Харлампійовичу, що йому краще померти у Києві, аніж жити без українських справ у Криму чи Єгипті. А коли зайшла мова про "Раду" і Є. Чикаленко висловив свої жалі про скрутне фінансове становище видання, його співрозмовник без усяких роздумів запропонував йому 500 крб., заощаджених на лікування. Він сказав: "У мене є 500 рублів, які я держав на подорож у Крим; тепер я рішив нікуди не їхати, то я вам дам ці гроші, бо смерть "Ради" уб'є мене швидше, ніж моя хороба" [9, 76].

Прихильність до "Ради" Л. Жебуньов демонстрував і пошуком для неї джерел фінансування, радив писати листи до заможних українців, шукав потенційних кредиторів, які погоджувалися надати видавцям кредит під мінімальні відсотки, або й благодійників. Зініціював у 1910 р. поїздку разом із видавцем у Катеринослав на земський з'їзд та Катеринославську південну крайову сільськогосподарську, промислову, кустарну та кооперативну виставку в пошуках охочих допомогти фінансами. Ще 1907 р. він пропонує шукати передплатника таким чином: писати звернення до читачів, так звані "приводні листи", в яких змальовувати фінансовий стан видання і прохати допомоги перш за все передплатниками [6, 49]. Він і сам був автором окремих звернень, писав їх, як зазначав Є. Чикаленко, гаряче і переконливо.

Ставлення Л. Жебуньова до "Ради" було емоційним, відображало глибоку перейнятість діяча фактично кожною проблемою українського видання. Відчувається, що "Рада" була для нього "живою" і надзвичайно важливою справою. Неодноразово він зізнавався у своїх "моральних муках" від її невдач, називав складнощі видавничого процесу своєю "психічною хворобою", від якої не міг "одсахнутись і заспокоїтись!" [6, 123]. У 1909 р. писав видавцеві: "Ви не можете уявить собі, як я стражду через неї (газету. – І. С.), і не знаю як перенесу її смерть..." [6, 137], або: "Думка про "Раду" не дає мені спати, їсти, вільно дихати ... жити на світі не дає..." [6, 117]. Л. Жебуньов у всі роки був категоричним противником закриття газети, бо прогнозував, що з її припиненням справа національного відродження відсунеться в Україні щонайменше на 20–30 років. Його дуже тішили звістки про Україну в європейській пресі (у 1912 р. він знайшов їх у німецьких, англійських та віденських газетах, вони супроводжувалися словами "Україна", "український"), суперечки і дискусії, які викликало українське питання. Ці явища він вважав частковим досягненням мети фундаторів газети та й учасників українського руху загалом.

Крім матеріальної і консультаційної підтримки, Л. Жебуньов був серед цікавих дописувачів газети, подавав на її шпальтах матеріали, які вирізнялися актуальністю, переконливістю та певною мірою агітаційністю. Нами виявлено на шпальтах "Ради" 18 статей Л. Жебуньова. Вони є різними за характером: передовими, белетристичними, решта – публіцистичними, але в усіх їх домінуючими є українські справи. Публіцист виконував у газеті роль "нерва українства", про яку писав С. Єфремов у посмертній статті про Л. Жебуньова, вміщеній у газеті "Промінь" [1]. Він вчасно нагадував українцям про події, що наближалися, застерігав про загрозливі моменти конкретної справи, агітував до участі у певних заходах, передавав свої враження від побаченого і почутого, спостереження над знаннями про Україну в Європі, відображав відмінність у менталітеті українця і європейця на початку ХХ ст.

Публіцист привертав увагу українців до першочергових завдань, що стояли перед ними на початковому етапі українського руху: популяризацію його ідей через участь у заходах як всеросійського, так і європейського значення. Наприклад, доводив важливість участі українських делегатів у роботі з'їздів, які проводилися демократичними силами, тим, що вони на них могли задекларувати і свої вимоги та афішували себе як реальну силу, бо вважав, що "поки свідоме українство не вийде на широкий світ з своїх закутків, не шукатиме випадків для того, щоб голосно щоразу визначать потреби національної справи і домагання задовольнить їх, поки воно не увійде у спільну працю з поступовим громадянством інших націй – доти ніхто не рахуватиметься з нашими потребами, з власної охоти не задовольнить їх, і ми зоставатимемось скрізь і завжди позаду" [5]. З тією ж метою Л. Жебуньов закликав українських кооператорів до участі у Московському з'їзді діячів кооперації, що збирався у квітні 1908 р.

Пропонував кооперативним товариствам, які діяли розрізнено, виробити проект об'єднання у спілки з тим, щоб розвивати кооперативну справу, заснувати власний друкований орган та інформувати про досягнення на ниві кооперації не лише у всеросійському, а й європейському масштабах (1908. – 15 лют.).

Так само діяч агітував українське студентство до участі у всеслов'янському з'їзді поступового студентства, що проходив 3–9 червня 1908 р. у Празі. Українська молодь, на його думку, повинна була на нього повезти інформацію про Україну та ознайомитися з досвідом національного відродження інших народів, які вже його пройшли, або успішно проходили. Українці були лише на початку складного шляху, і така інформація для них була значущою. Л. Жебуньов запевняв на сторінках "Ради", що з'їзд став би й ареною ознайомлення молоді з європейською культурою, громадськістю, літературними і науковими здобутками (1908. – 24 квіт.).

Публіцист закликав і українське жіноцтво до участі у всеросійському жіночому з'їзді, що мав проходити у Петербурзі у грудні 1908 р., анонсував його програму, яка дозволяла українським жінкам втиснути у неї і свої національні вимоги. Зокрема, звертав увагу на задум жіночого форуму сформувати всеросійську і міжнародну жіночі ради, закликав українок узяти у цьому заході участь та поставити питання так, щоб утворена структура була заступницею жіноцтва всіх націй (1908. – 7 листоп.). Л. Жебуньов ставив конкретні завдання і перед українськими "Просвітами", наприклад, радив усім їм сформулювати вимоги щодо української школи напередодні обговорення в Державній думі законопроекту про народну освіту, вказував джерела, якими обґрунтувати ті вимоги: петицію українців з вимогами своєї школи, яка знайшла широку підтримку (за даними газет вона зібрала майже 3 тисячі підписів), та звернення українських студентів до університетських адміністрацій з проханням запровадити у вишах кафедри українознавства (їх підтримало близько 10 тисяч прихильників). Л. Жебуньов зобов'язував "Просвіти", як свідчить кореспонденція у "Раді", зібрати необхідні матеріали і представити їх перед законодавцями (1908. – 26 січ.).

Публіцист звертав увагу й на інші важливі питання українського суспільного життя. Наприклад, ще в 1908 р. зазначив необхідність активнішої агітації українців за збирання коштів на пам'ятник Т. Шевченку, яким вони планували увіковічити Кобзаря у Києві до 100-річчя від дня його народження. Радив проводити агітацію через часописи не лише в Україні, а й поза її межами, організувати у містах і повітах комітети для цієї справи, розклеїти у громадських місцях відозви до громадянства (1908. – 29 берез.; 1909. – 17 лип.).

Крім агітаційно-програмних статей, які, як правило, були передовими, Л. Жебуньов публікував і нариси з життя, наприклад, в одному описував відвідини ним напередодні нового 1909 р. зборів штундистів у Ялті. Саме ця стаття дала підстави датувати роком лист Л. Жебуньова до Є. Чикаленка [6, 102–104], в якому автор продовжив газетну тему і повідомляв, що він почав регулярно відвідувати збори штундистів та прочитав на одних з них Євангелію українською мовою, що справило на присутніх "настояний фурор".

Л. Жебуньов висвітлював в окремих статтях і наслідки ще однієї своєї справи – популяризації української літератури. Відомо, що діяч розповсюджував її спочатку за власний кошт для тих читачів, які неспроможні були її купити. В одній зі статей він доводив значення цього заходу конкретними фактами – цитатами з отриманих листів від простих людей з різних реґіонів України. Подавав і окремі важливі факти, писав у статті про заснування у Києві гуртка, який він, очевидно, очолював і який за кілька років свого існування розіслав 2639 книг. Члени гуртка при київській "Просвіті" отримували замовлення на літературу від засланців, селян, солдат, учнів, сільських учителів, переселенців до Сибіру, але не могли задовольнити такої кількості прохань і автор закликав громадянство підтримати цю важливу справу (1909. – 8 листоп.), як й ідею відкриття при київській "Просвіті" публічної української бібліотеки (1909. – 4 жовт.).

Л. Жебуньов опублікував і дописи про відомих сучасників, не біографічного характеру, а швидше оцінного. Наприклад, згадував про концерт М. Лисенка та розмірковував над прірвою, яка існувала між видатним композитором, що оспівував на струнах долю свого народу та намагався пробудити піснями любов до нього, і публікою слухачів, яка не переймалася авторською ідеєю, сприймала її з кам'яними серцями, лише дістаючи від концертів естетичну насолоду [2]. Перу Л. Жебуньова належать і посмертні матеріали про Б. Грінченка та В. Лозинського [3; 4]. В окремій статті автор пропонував пам'ять Б. Грінченка вшанувати заснуванням фонду письменника та його коштами преміювати народні книжки українською мовою. Іншу частину коштів фонду використати на книжкове видавництво. Пропонував взятися за справу видавництву "Вік" і вносив у запроектований фонд 25 крб. (1910. – 9 трав.).

Ще в одній статті [2], цікавій з біографічного та історичного поглядів, Л. Жебуньов писав про свої закордонні враження від перебування у Саксонії у санаторії "Ламана" (Вайсер-Гірш) та спостереження над ставленням тамтешньої публіки до газети "Рада". На його думку, вона була досить популярною серед читачів і це дало йому підстави запропонувати адміністрації санаторію передплатити її, як і львівську газету "Діло". Він повідомляв, що склав заяву і зібрав під нею понад 20 підписів (1911. – 28 серп.). Такою актуальною, цікавою і певною мірою оригінальною була тематика дописів Л. Жебуньова в "Раді".

Отже, наведені факти доводять, що Л. Жебуньов був впливовою постаттю у редакційно-видавничому колективі газети "Рада", виконував у ньому роль популяризатора, пропагандиста, шукача передплатників та дописувачів, порадника видавця у вирішенні основних проблем, а також цікавого дописувача. Про його величезну місію в житті першої української щоденної газети історія повинна знати обов'язково.

1. Єфремов С. Пропагандист-романтик. Пам'яти Л. М. Жебуньова // Промінь. – К., 1919. – 7 листоп.
2. Жебуньов Л. Згадка про один концерт // Рада. – 1912. – 10 листоп.
3. Жебуньов Л. Замісць слова над могилою Бориса Грінченка // Там само. – 1910. – 9 трав.
4. Жебуньов Л. Пам'яти В. Ю. Лозинського // Там само. – 1914. – 3 квіт.
5. Л. Ж. Наші "Просвіти" // Там само. – 1908. – 10 січ.
6. Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907–1919. – К., 2005. – 251 с.
7. Старовойтенко І. Лист прихильника та популяризатора газети "Рада" Л. Жебуньова до її видавця Євгена Чикаленка // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 9. – С. 265–277.
8. Старовойтенко І. Листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка (1907–1914 рр.) як джерело дослідження історії української щоденної газети "Рада" // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2004. – Т. 11. – С. 141–149.
9. Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – К., 2004 – Т. 1.