У статті викладено основні проблеми періодичної преси початку ХХ ст., які можуть бути пересторогою для сучасних творців періодичних видань: розпорошеність журналістських, видавничих сил, невміння об'єднатись заради спільної мети, неефективна рекламна кампанія, маніпулювання мовним питанням.
Ключові слова: українськомовна преса, видання, газета, реклама, мова газети.
В статье изложены основные проблемы периодических зданий начала ХХ века, которые могут быть предостережением для современных творців периодических зданий: распорошенность журналистских, издательских сил, неумение объединиться для совместной цели, неэффективная реклама, манипулирование языковым вопросом.
Keywords: украинская пресса, издание, газета, реклама, язык газеты.
Процеси становлення українськомовної преси досить ґрунтовно відображені на шпальтах київського щоденника "Рада", серед багатьох матеріалів вирізняється і нарис Б. Грінченка "Тяжким шляхом". Досвід видання національної преси може й сьогодні стати у пригоді журналістам-практикам і редакторам.
Особливий сплеск української періодики приніс 1905 р.: звідусіль надходили звістки про наміри видавати українські газети. Так сталося в Лубнах, Полтаві, Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Могилеві-Подільському, Хотині, Москві. Де не змогли створити окремої українськомовної газети, відкривали українські відділи, наприклад, у Гадячі, в Умані. Проте невдовзі активні кроки преси були зупинені: "Здавалося, розцвіт буде пишний. Але це тільки здавалося… Поминуло трохи часу і виявилося, що в тому розцвіті було багато пустоцвіту, частина його зав'яла сама з себе, а инше – оббив неприхильний холодний вітер… Великий цвіт, та малий плід...", – підсумовував ситуацію Б. Грінченко (Рада. – 1906. – № 27). Тому 1906 р. на території Східної України лишилось тільки чотири друковані органи, що виходили постійно: щоденна "Рада" і місячник "Нова rромада" у Києві, тижневики "Рідний rрай" у Полтаві та "Світова зірниця" у Могилеві-Подільському, крім того, іноді з'являються у Москві ілюстрована "Зоря", у Хотині – "Хата", як зазначав оглядач газети "Рада" (1906. – № 27). Що ж спричинило таке різке зменшення кількості періодичних видань на початку ХХ ст.?
Б. Грінченко якраз і намагався визначити причини сповільнених темпів розвитку українськомовної преси. Чимало характеристик ніби виписано з сьогодення. Одним із найвагоміших чинників, що призвели до занепаду українськомовної преси, була недостатня кількість та надзвичайна розпорошеність літературних сил. По-перше, українські письменники з Наддніпрянської України призвичаювалися збирати фольклорні матеріали й писати наукові розвідки з етнографії, укладати науково-популярні книжки, творити поезію, прозу, драматургію. Публіцистична праця виявилася неосвоєною: "Воно й не диво: не можно бути публіцистом, коли нема де писати", – вважав Б. Грінченко. Не вирішували проблеми й газетні працівники з московських видань, адже не могли вони там навчитися найголовнішого – української мови, зокрема, мови публіцистичної, яка була ще не вироблена й не сформована. Розпорошеність журналістських сил, велика кількість періодичних видань, не завжди висока фахова підготовка працівників редакцій є проблемними питаннями і сьогодні. Ще однією перешкодою на шляху становлення українськомовної преси початку ХХ ст. було невміння українців єднатися заради спільної справи, і це стосується як політики, так і преси. Водночас український читач тільки народжувався і "коли з'являється відразу багато газет та журналів, то тієї сумми читачів, яка може бути, не стане за для того, щоб усі їх матеріально вдержати…" (1906. – № 27). Із сьогодення, на жаль, можна навести безліч прикладів невміння єднатися: не одна редакція припинила своє існування через внутрішньоредакційні суперечки, бажання кожного працювати на себе, а не для загалу.
Досить прикрою причиною, що заважала українській пресі розвиватись, на думку Б. Грінченка, була схильність українців огудити своє: "Через таку поведінку нашого громадянства було й є багато шкоди вкраїнській пресі. Коли скрізь, і приватно й прилюдно, люде раз-у-раз щось лають, то поневолі широка публіка починає впевнятися, що воно мабуть таки й справді погане; а що на все вкраїнське ця публіка звикла в нас дивитися з невірою, то й одхиляти її таким робом од української преси не було великої труднації" (1906. – № 29).
Розмірковували над причинами неуспіху та проблемами газети й намагалися їх усунути й інші члени редакційного комітету газети "Рада". Так, головний редактор Ф. Матушевський вбачав головну причину невдачі в недостатній рекламі газети й вважав за потрібне рекламувати її в усіх найвідоміших російських газетах, розсилати агентів у провінцію для продажу вроздріб та збирання передплати. М. Синицький та Є. Чикаленко опонували, що в цьому плані велася достатня робота, адже редакція обмінювалася оголошеннями майже з усіма російськими поступовими газетами, та й у губерніях докладали чимало зусиль для розповсюдження газети. Зокрема, агент Компанієць мав до тисячі агентів у губерніях, розповсюджуючи "Киевскую мысль". "Громадську думку" він також розсилав усім агентам, але газета не була популярною на місцях. Лишається риторичним питання: хіба не недостатня робота рекламних відділів, не занедбання цікавих рекламних акцій, не нехтування питаннями розповсюдження видання, невміння працювати заради попиту, невміння бачити перспективу зумовили занепад не одного сучасного часопису? Б. Грінченко доводив, що "Громадська думка" не користується попитом, тому що вона зовсім не українська газета, а російська, тільки "писана українською мовою". Він звинувачував Ф. Матушевського в невмінні надати виданню українського характеру, поданні нецікавого матеріалу. Тому Матушевський, на думку критика, узагалі "не здатен бути редактором". На це останній відповів, що власне українськими питаннями цікавиться незначна частина свідомих українців, а решта вимагає загальноросійських звісток.
Інші члени редакційного комітету пояснювали неуспіх газети систематичним спізнюванням звісток і вважали, що тільки завдяки великій кількості телеграм від власних кореспондентів "Киевская мысль" побила рекорд над усіма київськими газетами, але це потребує багато грошей.
Є. Чикаленко, підсумовуючи дискусію, стверджував, що українська газета зіштовхнулася і з політичними, ідеологічними перешкодами, і саме вони були найважчою проблемою. Видавець у "Спогадах" зазначав, що найбільше гальмувало розповсюдження газети те, що українство досі було синонімом "крамоли", "сепаратизму": провінційна влада вважала все українське тільки здобутком революції, як і будь-яку літературу, видану "явочним порядком", самочинно. Крім того, на думку мецената, газета "взяла тон занадто ворожий до всіх заможних кляс та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про газету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають газети" [1, 48]. За таких умов пани, заможні козаки, священики страшенно обурювалися на "Громадську думку" за її зміст; земства не допускали її в свої інституції, попи не дозволяли дякам та вчителям передплачувати її, агітували проти неї в церкві парафіян, поліція забирала її від дрібної сільської інтелігенції, селян.
Тому видавець постійно дбав про те, щоб "заманить передплатника, прилучити його до своєї газети" та постійно сподівався, що "років через кілька може газета вже сама стане на свої ноги". Для цього проводилась передплатна кампанія, постійні заохочувальні заходи. Так, при передплаті на 1908 р. до газети йшов безкоштовний додаток – "Кобзар" Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького, до якого увішли "новознайдені твори поета, ще ніде недруковані". А вже на 1909 р. передплатникам як додаток пропонувалось дослідження про історію України М. Аркаса [2]. Не менш цікавою сторінкою, що яскраво ілюструє процес становлення українськомовної преси є дискусія щодо української періодики, мови, правопису, яка розгорталась серед читачів та дописувачів нових видань і представлена, зокрема, листами редакційної пошти. Саме до неї слід звернутися, щоб глибше зрозуміти, яким складним було становлення українськомовної журналістики. Багато чого характерно й для сьогодення, тому варто перечитати листи та не менш цікаві коментарі до них. Крім характеристики молодої української преси взагалі, багато листів торкаються питання правопису, мови періодичних видань. Зокрема, цій проблемі присвячений лист дописувача, що захотів лишитись невідомим. Наводимо його у скороченому вигляді: "До редакції Гр. Д. Позаяк кожне число газети, як і кожна книжка журналу, мене бентежить через граматичний хаос, що в них панує, – я залишаю на який час передплачувати їх. Двадцять років чекав я сього щастя – можливості читати часописі друковані рідною мовою. Але правопись, що вживається в сучасних часописях, мене не задовольняє. Почекаю ще! Бо зараз сором перед иншими грамотними людьми. Мене питають: як же саме требує українська граматика – "я стрівся з їм" чи "я стрівся з ним", "я взяв у нього його ціпок" чи "я взяв у його його ціпок". Один з д. д. учителів (українець) пояснив, що треба писать "у його його ціпок", це для того, бачте, щоб дужче відрізнялось від руського ("у него")… Ото так шовінізм! Хоча б ціною калічіння рідної мови здобути ріжницю".
Цей лист ще раз змушує задуматись, чи варто за дрібницями, що відшліфує час, що природно витвориться в процесі розвитку мови, нехтувати самою справою, суттю? Мабуть, не слід все-таки за минущим не помічати, втрачати головне. Саме до цього закликає у своєму коментарі Б. Грінченко: "Допустімо, … що він правий і все те, про що він говорить, – справжні помилки. Але ж яка мізерія всі оті дрібниці перед тим великим і важним ділом, яке творить тепер молода вкраїнська преса!". Крім того, цей лист також є ніби пересторогою з минулого для реформаторів мови 90-х рр., адже розхитування мовних норм може призвести до невиправних наслідків. Як писав В. Липинський на початку ХХ ст.: "Ми розійшлися у мові, а втратили державність". Тому хотілося б застерегти гарячі голови наших суспільних діячів, політиків від подальшого маніпулювання мовним питанням, яке ми спостерігали у період виборчої кампанії 2004 р.
Проте маємо і приклади позитивних відгуків, листів читачів про газету "Раду", і їх більшість. У статті "На селі у Сквирщині" (у газеті подавалась без підпису, але завдяки варіанту видання з редакторськими нотатками, що зберігся в архівах Інституту рукопису НБУВ, дізнаємося, що автором був Брояков) читаємо: "На жаль, українській пресі, газеті попасти на село дуже трудно. Почасти це залежить від того, що ще не минуло й року, як ці газети почали вільно друкувати і на селі про них мало що знають. Але, не вважаючи на це, доводилось мені зустрічати часто-густо таких селян, що дуже цікавляться мовою рідною, словом рідним..." (1906. – № 27). Далі автор матеріалу наводить думки селян, які щиро, із захопленням сприймають новини про те, що українська мова залунає в церковних проповідях, із великою охотою читають газети зрозумілою, рідною мовою: "От гарно буде слухати, як почнуть росказувати про життя та страждання Христові на рідному "малороссійському язиці", чи то пак на нашій українській мові. Господи, як буде гарно та понятно".
Подається думка ще одного селянина – сільського старости: "Газета моя ("Громадська думка". – Н. Ф.) дуже добряча і я до того підохотився до неї, що навіть, хоча як натружусь за літній день, але ввечері безпремінно усе, що там пишеться про нас та про начальство, непремінно передивлюся, а уже в неділю усякі байки та фельєтони поперечитую. Жалко тільки, що часто газета не доходить, а через що саме, то й не знаю" (1906. – № 27). На жаль, сьогодні мовне питання в періодичній пресі стоїть не менш гостро, кількість російськомовних видань вражаюча. Найгірше те, що видавці часто, нібито переслідуючи комерційний інтерес, надають переваги російській мові, про що свідчить велика кількість часописів популярного, розважального, щоденного інформаційного характеру саме російською мовою.
Отже, українській пресі довелося народжуватись у досить складних умовах, тому й змушена вона була долати безліч проблем, перешкод. На жаль, на сьогодні більшість цих проблем повторюються, тож маємо вивчати досвід попередників. Творці української преси аналізували видання, намагалися покращити його, подолати перші невдачі. Зокрема, серед перешкод, які трапилися на шляху українського друкованого слова, газетні працівники виділяли: недостатню кількість, розпорошеність літературних сил, фахових журналістів, яким ніде було вчитися писати, виточувати своє ремесло. Дехто наголошував на недостатній рекламі та запізненні новин порівняно з російськими виданнями. Не останньою була мовна проблема: до української мови читачі як інтелігентні, так і прості не звикли. До того ж мова відрізнялася в кожному реґіоні, тому потрібен був час, щоб виробити, відпрацювати спільні літературні норми, сформувати зразок публіцистичної мови. Існували також і суто політичні, цензурні проблеми: на початок 1905 р. існувало майже 20 періодичних видань, а на початок 1906 р. – 4, решта були закриті з ідеологічних причин. Тому видання в таких складних умовах щоденної газети українською мовою можна вважати національним подвигом.
Загалом, "Рада" стала щоденною газетою українською мовою, що, перебуваючи біля джерел українськомовної преси, десятиліття творила українську журналістику. Саме вона дала поштовх подальшому розвитку української преси, довела, що українською мовою можна створювати видання на належному рівні. Довголіття видання стало можливим завдяки невтомній та наполегливій праці видавця – Є. Чикаленка.
1. Чикаленко Є. Спогади 1861–1907. – Нью-Йорк, 1955. – 502 с.
2. Чикаленко Є. Щоденник // Матеріали з історії національної журналістики Східної України поч. ХХ ст. – К., 2001. – 448 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові