Ласкаво просимо

Традиції національної журналістики

Стаття присвячена вивченню досвіду першого українськомовного видання Лівобережжя "Громадська думка"/"Рада" (Київ, 1905–1914) як типу всеукраїнського щоденного видання. Визначається його роль у становленні національної журналістської школи, формуванні традиції української публіцистики, еволюції журналістської майстерності
Ключові слова: національна журналістика, стиль, мова, публіцистика, традиція.

The experience of the fisrt Ukrainian language daily "Hromadska dumka" / "Rada" (Kyiv, 1905–1914) in the Eastern Ukraine and its role in the foundation of the national journalistic school, formation of tradition of the Ukrainian publicism, evolution of journalism skills are explored in the article.
Keywords: national journalism, style, language, publicism, tradition.

Сучасна журналістикознавча наука послідовно й наполегливо досліджує історичний шлях і практичні надбання українських медіа – від перших регулярних періодичних видань на території України до новітніх ЗМК, охоплюючи всі аспекти творчо-виробничої сфери професійної журналістики. Сьогодні можна стверджувати, що українськими науковцями розроблено чітку періодизацію становлення національної преси, радіо, телебачення, окреслено тенденції розвитку й перспективи української журналістики в контексті глобалізаційних процесів, зокрема й у медіасфері. Вчені наголошують на реальному зв'язку між ЗМК та соціально-економічними, політичними, культурологічними напрямами розвитку суспільства, більше того, розмірковують над тим, як зберегти свою національну та культурну ідентичність на тлі активного наступу інформаційно-комунікативних технологій і комерціалізації в медіасекторі. Журналістика як вид суспільної діяльності зорієнтована на виконання однієї з найважливіших функцій, а саме: формування соціокультурних орієнтирів суспільства. Справді, засоби масової комунікації тиражують певні ідеї, доносять їх до споживача в якнайдоступніший спосіб, прямо чи опосередковано впливають на масову аудиторію. Сьогодні в інформаційному просторі України паралельно співіснують періодичні друковані видання й ціла електронна медіаіндустрія.

Діяльність сучасних ЗМК актуально розглядати в контексті традиції української журналістики. Без перебільшення, цінним джерелом і взірцевим прикладом становлення національної журналістської школи є досвід функціонування першого всеукраїнського щоденного видання "Громадська думка"/ "Рада". Зауважимо, що національна журналістика формувалася на тлі непересічно складних суспільно-політичних умов, однак уже тоді, понад сто років тому, чітко визначилися її пріоритетні напрями, які обстоювали "Громадська думка" (31 грудня 1905 – 18 серпня 1906) та її правонаступниця "Рада" (15 вересня 1906 – 20 липня 1914), столітній ювілей якої відзначався нещодавно. Звертаючись до історіографічних джерел, варто зауважити, що серед праць, присвячених історії української журналістики, чільне місце посідають розвідки істориків, мово- та пресознавців минулого. Про українську журналістику в контексті історії України, зокрема, писав М. Грушевський, який курував "Літературно-науковий вісник" і був одним із активних та авторитетних авторів щоденника "Громадська думка". Його роздуми про становлення та розвиток газетної справи в Україні, зокрема, й про професійні здобутки в цій галузі першого щоденного українськомовного видання Наддніпрянщини є цінними в контексті розуміння загальноісторичного процесу [2]. Вартісними у цьому сенсі є також дослідження Д. Дорошенка, в яких автор торкнувся багатьох гострих проблем української преси початку минулого століття, у тому числі й діяльності "Громадської думки"/ "Ради" [3; 4]. Розвиток українського друкованого слова крізь призму національно-визвольного руху аналізував у своїх працях і С. Єфремов [5]. Він писав про освіту журналістів, порушував проблему чистоти мови друкованих видань, посилаючись також на приклад "Громадської думки". С. Єфремов сформулював своєрідну концепцію, програмні засади діяльності преси в Україні. На сторінках газети "Рада" публікувалися гострі матеріали Б. Грінченка, які згодом увійшли до його праці "Тяжким шляхом" [4]. Відомий мовознавець, аналізуючи українську пресу, ревно обстоював позиції рідної мови, національної культури, освіти, які пропагувала газета "Громадська думка" / "Рада". Серед інших досліджень у галузі історії української журналістики варто згадати й книгу "Українська преса (1816–1923 рр.): Історико-бібліографічний етюд" В. Ігнатієнка, в якій знайдемо корисну інформацію й про "Громадську думку" / "Раду" [7]. Продовжуючи огляд літератури, не обминемо увагою також доробок А. Животка, який чимало й плідно досліджував українські газети, підготував ґрунтовну працю "Історія української преси" [6] та ін. Важливо також, що автор, детально аналізуючи щоденник, зумів зосередитися й на особистостях, які його створювали. Таким чином, завдяки А. Животку, сучасники можуть дізнатися більше й про співробітників газети, творчий колектив першого українськомовного видання. Про зародження та розвиток національно-патріотичної преси того періоду йдеться в монографії І. Крупського "Національно-патріотична журналістика України: (Друга половина XIX – перша чверть ХХ століття)" [10]. Учений відзначив особливу роль газети "Громадська думка" / "Рада", яка на тлі фактичної відсутності державності провадила ідею української автономії. Ще один знавець історії української преси О. Мукомела, високо оцінював особливий публіцистичний стиль цього, за словами ученого, загальнонародного видання, майстерність та професіоналізм його авторів [13]. Варто звернутися також до праць однієї з авторитетних вітчизняних дослідниць історії журналістики Н. Сидоренко, яка детально й аргументовано розглядає особливості української преси початку минулого століття, стверджуючи про культурологічну, патріотичну функцію українських видань, у тому числі й газети "Рада" [11]. Послідовний аналіз друкованих видань у контексті просвітницького руху в Україні здійснив О. Коновець, який також зазначив особливу позицію першого українськомовного щоденника [9].

Загалом, протягом останніх років спостерігається стійкий науковий інтерес до газети "Громадська думка"/"Рада". Газета схиляє до себе небайдужих до українського друкованого слова, національної культури й історії. У цьому напрямі працюють П. Дунай, А. Кобинець, Н. Миронець, О. Сидоренко, І. Старовойтенко, М. Тимошик, М. Цимбалюк, Н. Фіголь та ін. Окремі тематичні напрями досліджень, як-от: специфіка графічного оформлення, верстка, архітектоніка видання, а також тип, жанрова палітра, творчий колектив – потребують подальшого послідовного вивчення журналістикознавцями.

Власне, сьогодні без перешкод можна ознайомитися з "живою" легендою ХХ ст. у читальному залі Інституту рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського, де зберігається переважна більшість чисел видання, погортати гонорарний примірник газети, який відкриє багато таємниць, насамперед, імен її авторів, переглянути особисті фонди видатних українців минулого, а отже, долучитися до першоджерела й побачити унікальну газету такою, якою вона була насправді. Додамо, що всі ці, безумовно, цінні матеріали зберігаються практично в одному приміщенні! І поки що максимально доступні для дослідників. Саме тому на часі комплексне наукове прочитання й вивчення першого щоденного українськомовного друкованого видання Наддніпрянщини "Громадська думка"/"Рада". У цьому контексті справедливою видається теза А. Кобинець, яка стверджує, що "національна преса в Україні має потужні витоки, її можна з упевненістю вважати важливим чинником у формуванні національної свідомості українського народу, пробудженні його патріотичних почуттів. Стрімкий розвиток масових українськомовних видань, який розпочався на початку ХХ ст., зобов'язує дослідників до осмислення історичного минулого, прагнення зберегти давні джерела, примножити набутки попередників" [8, 15].

Чимало дослідників історії національної журналістики зазначають одну з важливих функцій цього видання – популяризацію української літературної мови. Буквально з першого числа "Громадської думки" газетярі звернулися до читача по-українськи. На переконання видавця газети Є. Чикаленка, вкрай необхідно було "просвітити наш народ, … ширити свої книжки, газети, та всіма способами добиватися своєї мови в школах". Зневага до рідної мови як "мужицької" – то найбільше лихо нашого народу" [14, 28–29].

Таким чином, колектив щоденника цілком свідомо обрав непростий шлях: крізь непопулярність, неприйняття, подекуди й відверте ігнорування – нести українському читацькому загалу правдиву інформацію про життя й події у світі рідною мовою. Це вперше у газеті зросійщеного Лівобережжя зазвучала чиста українська мова. Жива, справжня, народна. Мова, яка закликала українство підвестися з колін, позбутися своєї провінційності й меншовартості.

Справді, мовне питання було однією з незмінних складових ідеології видань "Громадська думка" і "Рада", які, обстоюючи право рідної мови на повноцінне функціонування в усіх сферах суспільного життя, послідовно порушуючи проблеми її розвитку, чистоти, автентичності, фактично формували літературні мовні норми на своїх сторінках. Активно й аргументовано виступали на підтримку мови Б. Грінченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко, Є. Чикаленко та ін.

Ось як, зокрема, відгукувався про ці часи у творі "Мої спомини про давнє-минуле" один із постійних авторів "Громадської думки" Д. Дорошенко: " Молода українська преса не мала властиво фахових робітників, не була вироблена й газетна мова, а тим часом читач ставив щодо мови дуже великі вимоги. Здається, в цілому світі не було таких вибагливих читачів, як українці. Школи української ані підручників не існувало, люди вчилися літературної мови з книжок і дуже вередували, вимагаючи, щоб газета писала "мовою Шевченка". … Отже доводилося просто виробляти, творити – дуже обережно – нову газетну мову, на ґрунті мови народної й літературної. Завдання було дуже тяжке і відповідальне" [3, 48].

Над цим завданням працювали, зокрема: В. Антонович, С. Васильченко, В. Винниченко, М. Вороний, В. Галевич, М. Гехтер, Б. Грінченко, М. Грінченко, М. Грушевський, Дніпрова Чайка, В. Доманицький, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Л. Жебуньов, Г. Коваленко, В. Королів (Старий), М. Коцюбинський, І. Липа, М. Лозинський, К. Лоський, О. Лотоцький, В. Леонтович, О. Маковей, Ф. Матушевський, А. Ніковський, І. Огієнко, О. Олесь, В. Павловський, Л. Пахаревський, С. Петлюра, В. Перетц, В. Піснячевський, О. та С. Русови, В. Самійленко, О. Сластьон, Л. Старицька, А. Тесленко, М. Чернявський, П. Чижевський, Є. Чикаленко С. Черкасенко, В. Шемет, І. Шраг, Ф. Шелудько, Б. Ярошевський та багато інших достойників, чиї імена справедливо увійшли до золотого фонду української літератури й журналістики, історії української культури.

Загалом, активними дописувачами газети у різні часи було понад 50 (у деяких числах – і понад 70) авторів, серед яких і відомі на той час літератори, науковці й початківці-студенти, які, як уже згадувалося, не були професійними журналістами й, відповідно, тяжіли до наукового чи художнього стилю. Можна сказати, що всі вони фактично вчилися журналістському ремеслу безпосередньо в процесі щоденної праці, адже у газеті, яка виходила щодня на чотирьох (а іноді – шести чи й восьми сторінках) потрібно було розміщувати різножанрові матеріали: подієві, актуальні замітки, інформаційні повідомлення, передові та аналітичні статті, вести діалог із читачем, опрацьовуючи редакційну пошту, якої не бракувало протягом усього періоду виходу щоденника. Ось як згадував ці часи Є. Чикаленко: "Я страшенно хвилювався, боявся, що у нас не стане літературних сил випускати газету щодня. Мені це здавалося трудністю такою, що аж жах брав" [15].

Однак з кожним випуском поліпшувався стиль видання, відшліфовувалася майстерність журналістів і редакторів. Багата образами, яскрава, живописна публіцистика щоденника частково компенсувала дещо одноманітне, стандартне графічне оформлення, незначну кількість фотографій та іншого ілюстративного матеріалу. Словом, газета набувала досвід, збільшувала потужність, упевнено завойовувала своє місце в інформаційному просторі.

Штатні й позаштатні працівники газети, постійні дописувачі, редактори, справжні імена яких подекуди зашифровані у псевдонімах, криптонімах, постають перед дослідниками як мужні, сміливі, наполегливі, високосвідомі патріоти свого краю. Кожна постать сьогодні заслуговує ретельного, незаангажованого "розшифрування". Відрадно, що конкретні кроки у цьому напрямі здійснюють аспіранти, студенти, молоді вчені, ініціативу яких підтримують журналістські школи України. Це помітно на конференціях, науково-практичних семінарах тощо. Очевидно, на часі також проаналізувати характер і специфіку газетної мови, яка є взірцем особливого публіцистичного письма – романтичного, піднесеного, водночас прагматичного й послідовного, вочевидь, розгубленого українською журналістикою післяреволюційного радянського періоду.

Палке публіцистичне слово авторів шліфувало мовну культуру читача, зміцнювало його самосвідомість і національну гордість. Газета, мобільно відгукуючись на запити аудиторії, гостро реагувала на суспільно-політичну реальність, газетне слово сміливо звучало на тлі жорсткої цензури, фінансової нестабільності й постійної загрози закриття видання. Та, незважаючи на тотальні утиски й переслідування, завдяки мужності, самовідданості творчого колективу, активній підтримці меценатів, незламній позиції видавців, газета вперто продовжувала виходити, не зраджуючи своїм принципам і своїм читачам. Д. Дорошенко, оцінюючи роль одного з провідників щоденника, його постійного видавця й натхненника Є. Чикаленка, зауважував, що "видання "Ради" на протязі 8 з половиною років було справді великим подвигом і разом з тим – великою національною заслугою Чикаленка, яка стає перед нами в своїм повнім блиску, коли уявити, серед яких умов і при яких обставинах доводилось йому цю газету видавати" [4, 59].

Саме в таких непростих суспільно-політичних та економічних умовах формувалася українська газетна публіцистика. На прикладі "Ради" маємо можливість спостерігати еволюцію журналістської майстерності, становлення й розвиток нових газетних жанрів, тематичну специфіку й типологічні особливості щоденного друкованого видання. Усі ці аспекти, безперечно, потребують подальшого вивчення й дослідження сучасними журналістикознавцями.

Окремо варто наголосити на широкому тематичному спектрі щоденника. Газета оперативно реагувала на події, що мали резонансний характер для суспільства. Радяни демонстрували цілковиту компетентність у висвітленні новин із Державної думи, висловлюючи свої міркування й коментарі з приводу діяльності її українського представництва. Газета, позиціонуючи себе громадсько-політичною, розповідала про партійне життя, проводила роз'яснювальну роботу й пропагувала свій політичний вибір, зокрема, ідею федералізму, автономії України. Водночас чимало уваги приділялося на сторінках "Громадської думки"/"Ради" й життєвим потребам селянства, робітничого класу, соціально-економічній тематиці. Особливо гостро газета порушувала проблеми української мови, освіти, науки, прикладом чого служать численні публікації про становище тогочасної освіти, зневагу до української мови в провідних навчальних закладах, занепад шкільництва на селах тощо. Протягом усього періоду свого існування газета виявляла стабільний інтерес до історії українського народу, національної культури. Так, на сторінках щоденника чільне місце посіла шевченкіана. Газета згуртувала прогресивне українство навколо проблеми спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві, максимально підтримувала громадські ініціативи, зокрема, й щодо збирання коштів на потреби будівництва, друкувала прізвища доброчинців, залучала до обговорення цієї теми на своїх сторінках як авторитетних знавців шевченкового слова, так і звичайних читачів – пошановувачів його творчості.

Загалом, газетярі намагалися увиразнити видання, створюючи своєрідні тематичні блоки й рубрики. Серед постійних рубрик, які викликали жвавий інтерес громади, можна зазначити "У Києві", "По Росії", "По Україні", "За кордоном", "Од власного кореспондента", "Партійне життя", "Політичний огляд", "З робітничого життя", "З селянського життя", "Економічне життя", "З наукового, літературного та артистичного життя", "Література, наука та умілість", "З газет та журналів", "Дописи", "Фейлетон" та багато ін. Зауважимо, що географічне, тематичне, жанрове розмаїття, а також оперативність (інформація про, скажімо, вечірню подію виходила наступного ранку зі слів "учора…") характеризують газету як тип всеукраїнського щоденного видання. Саме в цьому ключі слід розглядати газету "Громадська думка"/"Рада" як приклад традиційної інформаційно-аналітичної журналістики.

Варто також звернути увагу на те, що єдина українськомовна газета продемонструвала свою професійну конкурентоспроможність і запитаність у сусідстві з російськомовною друкованою продукцією, яка на той час мала очевидні преференції в Лівобережній Україні. Певною мірою успіх цього видання може бути досліджений і в контексті питань двомовності сучасних українських ЗМК.

Отже, всеукраїнська політична, економічна, літературна газета "Громадська думка"/"Рада", без перебільшення, є класикою національної журналістики. Досвід першого українськомовного періодичного видання Наддніпрянщини, що стало своєрідною "фортецею української політичної думки й українських національно-політичних змагань" [12, 169], свідчить про той непростий шлях, який гідно долала національно-патріотична преса України початку ХХ ст. Сьогодні маємо право оцінювати цей поступ об'єктивно і справедливо, дбаючи про спадковість поколінь української журналістики.

1. Грінченко Б. Тяжким шляхом: Про українську пресу. – К., 1912. – 74 с.
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України / Вступ. ст. В. А. Смолія, П. С. Соханя. – К.: Наук. думка, 1992. – 544 с.; Грушевський М. До наших читачів // Літературно-науковий вісник. – 1907. – Т. 40. – Кн. 11. – С. 177–188; Грушевський М. Наша газета // Рада. – 1907. – № 1.
3. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914). – Вінніпег, 1949. – 48 с.
4. Дорошенко Д. Євген Чикаленко: Його життя і громадська діяльність. – Прага, 1934.
5. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.; Єфремов С. Відгуки з життя та письменства // Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 1999. – С. 91–114.
6. Животко А. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.
7. Ігнатієнко В. Українська преса (1816–1923): Історико-бібліогр. етюд. – Х.: Держвидав України, 1926. – 76 с.; Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816–1916. – Х.; К., 1930. – 285 с.
8. Кобинець А. В. "Громадська думка" / "Рада" (1905–1914 рр.) – перша щоденна українськомовна газета Наддніпрянської України: утвердження національної ідеї: Автореф. дис. … к. філол. н. – К., 2005.
9. Коновець О. Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.). – К.: Хрещатик, 1992. – 120 с.
10. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України: (Друга половина XIX – перша чверть ХХ ст.) – Л.: Світ, 1995. – 184 с.
11. Сидоренко Н. Пробудження національного духу // Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 2001. – 448 с.
12. Тернопільський Ю. Л. Українська преса з перспективи 150-ліття. – Джерзі-Сіті, 1974.
13. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис / В. І. Шкляр, О. К. Мелещенко, О. Г. Мукомела, І. С. Паримський. – К., 1996. – 168 с.
14. Чикаленко Є. Розмова про мову. – 2-ге вид. – Петроград, 1917.
15. Чикаленко Є. Спогади // Зібр. тв.: У 7 т. – К.: Рада, 2003. – Т. 1. – 432 с.