Ласкаво просимо

Василь Доманицький як публіцист газети "Рада"

Розглядається публіцистична спадщина В. Доманицького, зокрема його діяльність у газетах "Громадська думка" і "Рада", визначаються особливості цих публікацій.
Ключові слова: публіцистика, газета, шевченкознавство.

The article deals on the publicism of V. Domanytskyj particularly in the newspapers "Hromadska dumka" and "Rada". Some pecularities of such publications are analized.
Keywords: publicism, newspaper, Shevchenko investigations.

Одним із активних діячів української преси початку ХХ ст. був Василь Миколайович Доманицький, відомий літературознавець, історик, етнограф, кооператор, громадський діяч кінця ХІХ – початку ХХ ст., постійний автор щоденних газет "Громадська думка" (1905–1906) і "Рада" (1906–1914). Він знаходив оригінальний матеріал, актуальні теми, писав змістовні й цікаві статті, що було запорукою успіху газет. Загалом у названих часописах йому належить понад 80 статей різної тематики. В. Доманицький як дослідник шевченкознавства видобув на світ значну кількість невідомого досі матеріалу і дав можливість пізнати Шевченка таким, яким він був, із ясною, вічно неспокійною і невичерпною творчою душею. Як умілий коректор і редактор, письменник доклав великих зусиль до першого повного видання "Кобзаря" – це було найповніше на той час текстологічне дослідження поезій Т. Шевченка. Збирання матеріалів до "Кобзаря" він розпочав ще в студентські роки. У процесі роботи В. Доманицький переглянув та дослідив 270 автографів Шевченка, усі прижиттєві та посмертні видання поета; частково упорядкував хронологію, вперше опублікував ряд невідомих доти віршів і заперечив авторство щодо кількох поезій, які приписувалися Т. Шевченкові [4].

Цій проблемі присвячено шість статей у "Громадській думці" та "Раді". У них відображена оцінка В. Доманицьким творчості великого поета, ставлення до його особистості. У статті "Т. Г. Шевченко. Сорок п'яті роковини (1861–1906)", опублікованій у "Громадській думці", публіцист писав: "Великих ідей рівності, волі й братерства навчає нас Шевченків "Кобзар". Бути громадянами навчає нас Шевченкове життя. Розгортаючи "Кобзар" – ми розгортаєм саму душу Шевченкову, заглядаємо глибоко до неї й перед нашими очима, як жива встає Україна... Невеличку книжку полишив нам Шевченко, та великої ваги вона і великої слави і сили... Тут наша радість і печаль, тут кривда і правда... Тут велике джерело любові, правди і науки не тільки для нас, українців, але й для кожного, від "молдаванина до фінна", для кожної живої душі, яка тільки волі й братерства щиро жадає" (1906. – 26 лют.).

Публіцист наводить цікаві факти підготовки видання "Кобзаря". Зокрема згадує таке важливе джерело, як рукописи поета, що перебували в департаменті поліції, так званого ІІІ відділення. Ці матеріали передав у музей імені В. В. Тарновського у Чернігові А. Маркевич, сенатор, голова товариства ім. Шевченка у Петербурзі. Завдяки цьому дослідники мали цілу низку невідомого доти матеріалу, як стведжував у повідомленні Д. Доманицький (1907. – 29 берез.).

Публіцист уважно ставився до всіх публікацій у пресі, де з'являлося ім'я Т. Шевченка. Його вразила ганебна стаття "Нема Шевченка – нема Кобзаря", надрукована в "Новом времени" (1909. – 17 (30) жовт.) якимсь "д. Книгоношею". Автор намагався довести, що відомий текст "Кобзаря" – це спільна праця Шевченка й Куліша; він переконував, що останній був причетний також до "Наймички", "Назара Стодолі" та "Гайдамаків". Що ж там Кулішеве, а що Шевченкове? – ставив запитання анонімний автор. На це В. Доманицький відповів "Гарне знання мені "Кобзаря", коли й "Назар Стодоля" став "віршем"! Класичний приклад нахабства та безсоромності! Коли б одважний "д. Книгоноша" хоч на мізинець знав щось про Шевченка, то мусив би знати, що "Наймичку" Куліш видрукував р. 1857 в "Записках Южной Руси" без відома Шевченка, коли той був на засланні і крім того, як твір якоїсь іншої особи. Деякі поправки справді поробив Куліш, але Шевченко про те ні сном ні духом не знав. Але вся сила в тім, що взагалі Кулішевих поправок, як узяти весь "Кобзар", як "кіт наплакав" (1909. – 17 листоп.).

Як палкий захисник шевченкознавства, В. Доманицький був переконаний: "Шевченко та його "Кобзарь" стали частиною духу українського народу, і треба перш зруйнувати, знищити ту душу у мільйонів людей, щоб знищити величний образ Шевченка і його безсмертні вірші. Чимало уваги у своїх статтях Доманицький приділяє історії попередніх видань "Кобзаря" (1907. – 15 лют.).

Культурність націй значною мірою виявляється в тому, як шанує нація своїх найкращих синів, апостолів правди і науки, діячів національного відродження. В. Доманицький намагався подати читачам Т. Шевченка таким, яким він був, донести до них усі його оригінальні твори, змалювати справжню постать цього великого співця народного горя, борця за волю, талановитого митця.

Іншою улюбленою темою публіциста була сільська кооперація. У рідному селі Колодистому він неодноразово стикався з виразними виявами національного та соціального гноблення селян і вирішив не триматись осторонь сільських проблем. У своїх статтях В. Доманицький популярно пояснював читачам, що таке кооперація, які існують види (кредитні, "потребительські", виробничі товариства), у чому полягає їх вигода для селян. На думку письменника, об'єднання в кооперативи було єдиним способом не лише врегулювати грошові й товарні потреби селян, а й позбавити їх хижаків-посередників, які часто кривдили людей на селі. Він знав, що кооперативний рух викличе невдоволення та опір не лише посередників і купленої ними поліції, а й місцевої влади, але свідомо йшов на це протиборство. Такі думки звучать і в огляді "Про сільську кооперацію" на шпальтах "Громадської думки" (1906. – 9 трав.).

В. Доманицький писав про досвід кооперації за кордоном, зазначав розквіт "потребительських товариств" в Англії та Франції, переважання кредитних спілок у Німеччині, Італії, Франції. У Західній Європі існували й інші господарські спілки взаємної допомоги, тобто промислові товариства. Завдяки невтомній праці публіциста кооперація в українському селі зробила перші успішні кроки, поліпшуючи добробут селян, підвищуючи їх самосвідомість та освіченість.

Невтомну працю В. Доманицького у справі популяризації кооперативного руху високо поцінували сучасники. Після його смерті газета "Рада" подала статтю М. Левицького "Нова туга України", де зазначено, що в особі Василя Миколайовича Україна "втратила видатного кооператора". Завдяки М. Левицькому було засновано фонд імені Доманицького для поширення ідей кооперації в Україні: "Кооперативна нива втратила одного з самих перших і енергійних своїх орачів", – писала газета "Рада" і закликала всі кооперативи та кооперативні товариства гідно вшанувати пам'ять видатного діяча (1910. – 25 листоп.). "Сила наших кооперативних товариств народилася при допомозі самого В. Доманицького, або його книжок про кооперацію", – стведжував М. Левицький (1910. – 28 лют.).

У "Громадській думці" В. Доманицький вів постійну рубрику "Селянська доля", в якій аналізував долю селян у Західній Європі (по країнах), Росії і Україні (1906. – 18, 21, 23, 24 берез., 1 квіт.). В одному з оглядів публіцист писав: "Але не в одній ще землі сила. Треба, окрім кращого порання її, ще інших способів добирати. Це – добра, справжня освіта, добрий, громадянський лад, щоб воля була, треба держатися купи, єдності та засновувати по селах з самих же себе товариства кредитні та ссудо-збережені, де б грошей за невеликий процент можна було дістати" (1906. – 21 берез.). Публіцист звертається до теми селянської долі, розповідає про виснажливу панщину й кріпацтво, розшматованість українських територій між сусідніми державами, що історично призвело до розриву економічних, культурних зв'язків, втрати політичної незалежності.

Неодноразово звертався В. Доманицький і до теми народної освіти, ставлячи риторичне питання: "Освіта на селі ні до чого, а через те і зовсім не потрібна?". Публіцист вважав, що потрібна "вселюдська освіта", яка сприяла б кращому розвитку промисловості, що допомогло б народові вибратися зі складнощів. В огляді на сторінках "Громадської думки" автор наголошував: "Всенародна освіта була б одним зі способів покращення сільського господарства, вона вказала б нову стежку людям, які могли б ще стати світлом для науки. Держава мала б забезпечити коштами всі народні школи і, звичайно, створити для всіх однакові закони, за якими була б введена всенародна освіта" (1906. – 1 квіт.).

Як великий прихильник красного письменства, В. Доманицький у газеті "Рада" вів рубрику "Літературних новин", де, зокрема, звернув увагу на нове петербурзьке видання "Украинский вестник". Журнал мав на меті донести до широких кіл громадськості Російської держави потреби українського народу, так само як і народів Польщі, Фінляндії (1906. – 17 черв.). Принагідно публіцист уважно поставився до таких проблем, як автономія, вільне самоврядування, прояснення українського національного питання з боку історичного, побутового, соціального та економічного, місце і значення України серед інших країн, перспективи справедливого розв'язання національного питання тощо.

В аналітичній статті "Завдання "Українського вісника" йшлося про принципи демократії, без яких не могло бути справжнього національного розвитку. Висвітлення питання про права української нації та автономію України, на думку В. Доманицького, сприяло національному самоусвідомленню українців. Він писав: "Це нове вогнище, від якого світ засяяв якнайяскравіше та привабив своїм світлом вільних і невільних сліпців. Вісник став у великій послузі українській справі, він підіймав на себе стільки, скільки було в його силі, висвітлював наші національні потреби по всіх закутках російської держави". Публіцист наголошував також на ролі журналу в популяризації творів українських письменників, вважаючи, що петербурзький вісник "виглядає дуже поважно, подає багато солідних цінних праць українських письменників, повідомляє читача про останні події з життя Українського люду і з поля українського письменства, і через те мусив придбати собі якнайкращу славу" (1906. – 20–21 лип.). Після запровадження нового курсу "Ради", який передбачав, що газета має бути українською не лише за мовою, а й за змістом, В. Доманицький опублікував серію статей про національне відродження. Так, у матеріалах про слов'ян детально описував їхнє життя та побут від найдавніших часів, зауважуючи: "Словаки народ поетичний, живий, бадьорий, поважний, поміркований, статковитий, в чому схожий на український народ".

Фактично словаки не мали ні політичної самостійності, ні шкіл, де б розвивалася рідна мова, але були багаті на літературну спадщину. Це свідчило про те, що в словацькому народові "таїлося дуже багато живої сили, хоч які б прикрі умови для розвитку не були, народ їхній не загинув, а йшов слідом за іншими націями, щоб не залишитись позаду на дорозі поступу і культури" (1908. – 16 груд.). В інших статтях із циклу "Словаки" публіцист наголошував на розквіті літературних сил сусіднього народу, називаючи імена А. Бернолака, Я. Голли, Я. Коллара, С. Халупки, Л. Штура, М. Годжа, А. Сладковича та ін. (1908. – 17, 18, 23, 24 груд.). Важливим було й зазначення того факту, що словацький народ мав значні здобутки на літературній і видавничій ниві (27 часописів), завдяки чому зросла національна самосвідомість. В. Доманицький стверджував: "Це були благородні зусилля невеличкого словацького народу вибитися з темряви на світ божий, на вільний шлях будуть наукою і для нас..." (1908. – 24 груд.). Опублікована в газеті "Рада" серія "Листів з-за границі" (1907. – 29 груд.; 1908. – 16 травн., 7, 13 лип.; 1909. – 9, 18, 26 лют., 16 і 17 жовт.; 1910. – 13, 16 травн.) дала змогу читачам почерпнути інформацію про назрілі проблеми тогочасного життя та особисті враження В. Доманицького від перебування за кордоном. Він емоційно й відверто писав про те, що його найбільше бентежило, висловлюючи неприховано-щирі думки і враження. Листи засвідчують активну громадську позицію автора, доводять, що він був одним із найближчих прихильників і популяризаторів "Ради", мав тісний зв'язок із читачами і всебічно сприяв покращенню змісту газети.

Мешкаючи в Закопаному понад два роки, В. Доманицький звертав увагу на різні подробиці тамтешнього побуту. Тяжка хвороба легенів Василя Миколайовича виснажувала його, тому з 33-річного віку доводилося 8 років лікуватись. Майже всю зиму 1907–1908 рр. В. Доманицький провів у ліжку, переносячи страшні напади хвороби. Та навіть у такому стані він вдосконалював своє знання польської мови, працював над перекладами. Слід зазначити, що з-під його пера в цей час вийшли праці: "Марко Вовчок про Куліша", "Вірші Данила Братковського", "Одна з Катерин". Він продовжував серію оглядів української літератури для "Ради", що частково друкувалися і в рубриці "Листи з-за границі".

Публіцист уважно стежив за українською пресою, з радістю читав різні новинки. Згадував: "Нудно серед чужинців, підмоги людьми не прибуває, тільки й відради, що лист з України часом прийде, книжка, українська газета. Особливо втішила мене українська преса в новому році! Відразу видалось в вічі, який поступ зробила українська преса, розпочинаючи четвертий рік свого життя ... "Рада" проти минулого року підскочила вгору аж на два пальці, і на палець потовщала, щокатішим стало "Слово" [3]. В одному з опублікованих "Листів з-за границі" В. Доманицький згадував про відвідування просвітньо-економічного конгресу у Львові: "В лютому збереться перший просвітньо-економічний конгрес, то якось аж сили виросли: наш конгрес!... Це вже й ми як люди! Не тільки ж німцям, американцям, чи ще там кому прогресами та конгресами пишатися, а знайте, що й ми не гірш за вас!". Письменник узяв участь у конгресі й виступив із промовою "Український видавничий рух в Росії за останніх 15 літ" [4].

Здоров'я погіршувалось з кожним роком, тому публіцист постійно перебував на лікуванні. У 1909 р. побував у санаторії доктора Длуського неподалік від Закопаного, стан В. Доманицького на деякий час поліпшився – клімат впливав позитивно. Але хвороба прогресувала, він плекав надію хоч на якесь тимчасове покращення, аби ще побувати колись в Україні, хоча б недовго. Але попри все він не забував про літературу й громадські справи, його цікавило все, що діялося в Україні [5; 6]. Через рік лікарі відправили хворого до Аркашона, невеликого міста на півдні Франції на березі Атлантичного океану. У своїх "Листах за-за границі" публіцист ділився своїми подорожніми враженнями (1910. – 13, 16 трав.). Як видно з публікацій, почував себе морально некомфортно, коли не досягав конкретних результатів від задуманих планів. Хвороба підкошувала всі його плани.

Як нам відомо, В. Доманицький був умілим редактором, завдяки його титанічній праці побачила світ праця М. Аркаса "Історія України-Руси" (Петербург, 1908). Це, власне, було перше видання нашої історії, до того ж у викладі, доступному широкому загалу. Книга вміщувала 210 ілюстрацій та 9 карт українських земель. Був Доманицький неприємно вражений негативним відгуком на "Історію" художника Ф. Красицького, тому, як відповідь, надрукував у "Раді" пояснення до його статті [41]. Дуже емоційно сприйняв ту образу письменник, тому відповів: "Коли б у нас було хоч десяток таких справжніх, всею душею відданих рідній справі людей, як М. Аркас, то б нам і за вухом не свербіло..." [41].

В іншій статті "Пам'яті Миколи Аркаса" він зазначав, що заслуга дослідника полягала в тому, що, видавши свою "Історію України-Руси", пустив її у світ по такій ціні, щоб вона могла дійти і на село, через що доклав до видання кілька тисяч. В. Доманицький згадує слова М. Аркаса: "Виступаючи з першим виданням, я хотів подати тільки зразок такої історії, якої справді нам бракувало, щоб вона хоч трошки збудила нашу спочиваючу в довжелезному сні людяність... Я не спеціаліст історик, а тільки люблю свою Україну і всім серцем хотів допомогти людові рідному уявити собі "Що ми є і чиї ми діти" [7]. Слід зазначити, що Є. Чикаленко для популяризації газети пристосував як додаток до "Ради" книгу "Історія України-Руси" М. Аркаса. В. Доманицький також цікавився творчістю Марка Вовчка, писав про неї літературно-критичні статті. У 1908 р. виходять його праці: "Авторство Марка Вовчка", "Марія Олександрівна Маркович – авторка народних оповідань", "Марко Вовчок про Куліша". Публіцист відгукнувся на роковини смерті Марії Олександрівни, зокрема в статті на шпальтах "Ради" зазначав: "Письменники точної сили і краси не густо з'являються на літературній ниві, тому справедливо дають їй перше місце серед найбільших українських письменників, ставлять поруч з Шевченком" (1908. – 9 серп.). Після смерті письменниці її чоловік М. Д. Любач-Жученко, знайшовши у паперах лист В. Доманицького до письменниці, запропонував йому переглянути її спадщину, завдяки цьому з'явилися у світ нові праці про Марка Вовчка [8].

Талант рецензента засвідчив В. Доманицький, аналізуючи праці Д. Яворницького "Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка" та Є. Архипенка "Щоденник пасічника на 20 днів", які дістали схвальний відгук. Він зазначав: "книги стали б корисні кожному, хто хотів би знати більше" [9; 10].

Василь Доманицький був близькою та небайдужою до газети людиною. Він морально підтримував видавця, переконував у необхідності існування часопису, що мав вирішити основне історичне завдання – формування української нації. Публіцист ставився до "Ради" як до найважливішої справи національного відродження початку ХХ ст. Опублікована на сторінках газети його публіцистична спадщина є важливим джерелом для розкриття громадської позиції діяча, внутрішнього змісту цієї особистості, ідейних переконань і конкретних громадських справ. На цих документах сучасне покоління має змогу вчитися бути палкими представниками свого часу, якими були українці початку минулого століття, зокрема В. Доманицький.

1. Доманицький В. Доля України в поезії Шевченка // Рада. – 1907. – 17 верес.
2. Доманицький В. Дещо про народну освіту // Там само. – 1909. – 13 берез.
3. Доманицький В. Листи з-за границі // Там само. – 1908. – 10 берез.
4. Доманицький В. Листи з-за границі // Там само. – 1909. – 18 лют.
5. Доманицький В. Листи з-за границі // Там само. – 16 жовт.
6. Доманицький В. Листи з-за границі // Там само. – 17 жовт.
7. Доманицький В. Пам'яти Миколи Аркаса // Там само. – 2 квіт.
8. Доманицький В. Цінний національний дар // Там само. – 1908. – 8 верес.
9. Доманицький В. Як мед то й ложку! (З приводу статті Ф. Красицького "Ілюстрована історія України" Л.Н.В. за січень) // Там само. – 21 лют.
10. Доманицький В. Щоденник пасічника на 20 днів. Архипенко Є. // Там само. – 1909. – 9 квіт.