У статті проаналізовано внесок Б. Грінченка у становлення української преси на початку ХХ ст., зокрема у творення ідеологічного дискурсу газети "Рада" в циклі нарисів "Тяжким шляхом".
Ключові слова: українська преса, Б. Грінченко, газета, еce.
The article deals with the contribution of B. Hrinchenko into the processes of the Ukrainian pressdevelopment at the beginning of the XХ century. Special attention is paid to the creation of the newspaper Rada ideological discourse in the cycle of essays "On the hard path".
Keywords: Ukrainian periodicals, B. Hrinchenko, newspaper, essay.
Розвиток суспільно-політичної думки в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. позначився актуалізацією різновекторних культурологічних і політологічних ідей і теорій, як-от: соціалізм, марксизм, лібералізм, радикалізм і т.д. У цей період чільні представники української інтелігенції намагалися осмислити подальші шляхи розвитку нації, умови поліпшення економічного та соціального становища різних прошарків населення. Активну роль у процесі переосмислення колоніального статусу України в складі великої метрополії – Росії, у вибудовуванні альтернативних суспільних стосунків, духовних і матеріальних цінностей відігравали письменники, перейняті почуттям відповідальності за народ і прагненням піднести рівень його освіти й добробуту. Серед них своєю радикальною світоглядною позицією та активною громадською діяльністю вирізняється Б. Грінченко – провідний український педагог, видавець, громадсько-політичний діяч, редактор і публіцист.
У радянській історіографії Б. Грінченко був незаслужено забутий. Нині його життєвий шлях, суспільні погляди, публіцистично-художня спадщина активно переосмислюються істориками і літературознавцями, про що свідчать праці Ф. Колесника, Л. Могильного [3], А. Погрібного [4], М. Яценка [9] та ін. Дослідники, як правило, висвітлювали політичну або письменницьку діяльність Б. Грінченка, залишаючи осторонь журналістські здобутки. Тож досі недослідженою залишається діяльність українського політика-радикала в історії розвитку газети "Рада". Актуальність статті, таким чином, зумовлена потребою висвітлення внеску Б. Грінченка у формування ідеологічного дискурсу цієї газети. Після оприлюднення в Російській імперії Маніфесту 17 жовтня 1905 р. про забезпечення демократичних свобод у Росії, зокрема свободи слова й друку (що означало і дозвіл на видання книг і періодики неросійською мовою), на території Східної України значно пожвавився процес заснування національних часописів. Одне за одним почали з'являтися видання: "Хлібороб", "Рідний край", "Громадська думка", "Нова громада", "Рада". Редактором останньої спочатку значився Б. Грінченко, потім М. Павловський, Ф. Матушевський, А. Ніковський та ін. Ставлячи своїм завданням служити освітнім, культурним, громадським та політичним інтересам українців, газета намагалася тримати читачів у центрі всеукраїнських новин і стати координуючим центром національно-визвольного руху.
Як зазначалося на першій сторінці низки номерів, "Рада" стоїть за парламентарний лад у державі, за рівне право всім, за волю і права українського народу і всіх інших народів Росії, за землю хліборобам, за інтереси трудящого народу; вона боротиметься проти всякого гніту й насильства. Народня просвіта й культура вкраїнського народу буде для неї такою ж дорогою справою, як і політичні права, як і права та потреби робочих мас" (1906. – 10 листоп.). Тим самим "Рада" заявляла про себе як наступницю забороненої імперським урядом "Громадської думки". Попри налаштованість на підвищення культурного рівня українців, газета не завжди мала необхідну підтримку з боку діячів українського руху в провінції. Недаремно видавець "Ради" Є. Чикаленко в одному з листів до М. Гехтера писав: "Що може зробити газета, коли наш народ не вміє її читати?" [5, 35].
Активну роль у відстоюванні ключових суспільно-політичних засад газети відігравав Б. Грінченко. В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. цей діяч був досить яскравою постаттю. У 1891 р. (за іншими даними – 1892) він спільно з І. Липою, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським та ін. заснував Братство тарасівців. У 1884–1900 рр. працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював із місцевою громадою. На кошти І. Череватенка організував у Східній Україні видавництво популярних книжок українською мовою ("Про грім та блискавку", "Велика пустиня Сахара", "Жанна д'Арк", життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.). З 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії, а наприкінці року очолив ліву течію УДП, що створила Українську радикальну партію (наприкінці 1905 р. об'єдналась із УДП в Українську демократично-радикальну партію). За дорученням Київської громади Б. Грінченко редагував "Словар української мови" (1907–1909, т. 1–4), з 1906 р. став співробітником газети "Громадська думка" та редактором журналу "Нова громада". У 1906–1909 рр. публіцист очолював київську "Просвіту". Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП, у "Листах з Наддніпрянської України" (газета "Буковина", 1892–1893), у циклі "Тяжким шляхом" на сторінках "Ради" та інших виданнях. Талановитий письменник, драматург і перекладач світової класики, здібний публіцист – ось неповний перелік творчих уподобань Б. Грінченка.
Перу журналіста належить серія публікацій під назвою "Тяжким шляхом", де розглянуті різні аспекти українського життя: проблеми тогочасних політичних партій, вітчизняна преса, культурно-просвітницька робота, статус української мови та проблеми її правопису, становище української інтелігенції, діяльність профспілок тощо. На шпальтах газети Б. Грінченко давав сміливу відсіч критикам української преси і поступово залучав усе ширші кола національної інтелігенції до творення державних цінностей. Публіцист ґрунтовно проаналізував умови появи українськомовної преси в Наддніпрянській Україні, визначив шляхи її розвитку, зупинився на найважливіших причинах, що гальмували поступ демократичної і національної думки в Росії. Тому ця стаття й досі вважається цінним джерелом в історії української преси.
Провідні ідеї, висловлені у наступних частинах циклу "Тяжким шляхом", співзвучні з програмними зверненнями Б. Грінченка до співвітчизників: "Чого нам треба?", "Чого у нас досі нема доброго ладу?", "Якого ладу нам треба?". У цих агітаційних матеріалах лідер Української радикальної партії висловлював погляди на становище селян і робітників, їхні умови праці, соціальну незахищеність і намагався обґрунтувати шляхи покращення всіх рівнів їхнього життя. Прикметно, що адресатом Грінченка-редактора "Ради" була українська інтелігенція, тоді як програмних звернень – селяни і робітники. Талановитому письменнику вдавалося оперувати різними стилями, щоб встановити максимально тісний комунікативний контакт із різнорідною аудиторією.
Незважаючи на свої народницькі симпатії, успадковані в останній третині ХІХ ст. (так звані "ходіння в народ") і відображені в низці повістей та оповідань, таких як "Останній промінь", "Під тихими вербами", "Як я вмер" та ін., Б. Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача. Заперечуюючи закиди, що ця газета нецікава для селянина чи робітника, публіцист стверджував, що "головна мета щоденної газети – задовольняти потреби культурнішої частини громадянства" (1906. – 15 жовт.), тоді як для висвітлення проблем селянства слід заснувати щотижневе періодичне видання. Тим самим редактор стверджував певний елітарний статус газети, а також висловлював інтенцію про активну інтеграцію в європейський інформаційний простір, відкритий, здебільшого, саме для освіченого реципієнта.
При цьому Б. Грінченко вдавався до критики і закидав українській пресі обережність у трактуванні питомо національних проблем, прихильність до імперської ідеологічної риторики. "Треба тільки, щоб усі ті справи (тобто ті, про які пише газета. – О. Л.) розглядалися з погляду інтересів рідного краю й народу, щоб справам місцевим з-за меж нашого краю не надавалося ваги загально-державної і щоб поперед усього обмірковувалися потреби свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента і показувалося, як ці проблеми можно задовольнити" (1906. – 21 листоп.). Прикметно, що авторські ідеї редакція "Ради" сприйняла обережно і подала примітку під статтею, що вона "з деякими думками автора на українську періодичну пресу не згоджується" (1906. – 21 листоп.). Водночас позицію письменника підтримав автор циклу "На теми дня", що підписувався псевдонімом П?: "Д. Грінченко багато каже правди, коли докоряє українській пресі, що вона мало звертає уваги на українське життя" (1906. – 30 листоп.). Натомість публіцист (С. Петлюра) порушує актуальну проблему "галушкового патріотизму" і несталості поглядів української інтелігенції на прикладі професора Д. Яворницького, що позиціонував себе як українського патріота, а пізніше приєднався до так званого проімперського "Союзу 17 октября".
Про вагання української еліти чимало писав і Б. Грінченко. Маючи великі надії на інтелігенцію як чинника пробудження національної свідомості в народних масах, він закидав їй двоїстість у поглядах та громадській активності: "одна душа виставляє в програму політичної діяльності автономію України, а друга жене в обійми якоїсь загально-російської партії, якій до тієї автономії байдужісінько" (1906. – 21 листоп.). Політичні прокламації та художні твори цього радикала свідчать про постійне осмислення цієї проблеми та пошуки її вирішення. Так, у брошурі "Якого ладу нам треба?" політик докоряє співвітчизникам у недостатній активності у справі культурного відродження України [8, 5].
Авторським "alter ego" виступає один із героїв оповідання "Як я вмер". Персонаж звертається до українських інтелігентів у такий спосіб: "У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім'ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить рідної дитини віддавати рідному народові всі сили, всі думи, всі свої почування ... Там чужою мовою говорять, чужим душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються" [1, 466]. Тим самим Б. Грінченко висловлює певні песимістичні прогнози щодо місця інтелігенції в поворотних подіях українського життя, що й частково підтвердилося у період 1917–1920 рр.
Чи не першочергове значення письменник надавав освіті, що ілюструє його публікація "Український університет" з приводу вимоги київських студентів викладати у вищих школах рідною мовою. Провідні положення тут перегукуються з проблематикою таких статей Б. Грінченка, як "На беспросветном пути. Об украинской школе", "Яка тепер народна школа на Вкраїні", "Народнопросвітні книжки" та ін. Порушена проблема знайшла широкі відгуки у читачів "Ради". Чи не в кожному номері газети почали з'являтись заяви різних верств населення на підтримку. Крім того, Б. Грінченко – колишній провінційний учитель – переймався браком освіти на селі. "Більш як сто років українську школу скасовано, – писав він. – Вся наука відбувається московською мовою і з давніх-давен школа впевняє селянина, що його рідна мова – то не мова, а нікчемний жаргон, який треба швидше покидати ..." (1906. – 22 жовт.).
Свої твердження публіцист ілюструє низкою відгуків селян про цю проблему, їхнє нерозуміння літературного українського слова. Дискутуючи з цього приводу, письменник дає ґрунтовні пояснення принципів українського правопису і тим самим проводить просвітню роботу на сторінках "Ради". З одного боку, він визнає, що в основу літературних норм має бути покладено мову українських класиків: І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ганни Барвінок. З іншого – публіцист добре усвідомлює, що існує необхідність творити нові пласти лексики, що виходять за межі народницького канону, етнографічно-побутового художнього стилю, притаманного ХІХ ст. "Як ви мовою Марко Вовчок і Тараса Шевченка напишете про банківські справи, про економічні події у світі?" – резонно запитує він (1906. – 3 груд.). У такий спосіб Б. Грінченко захищає і схвалює процес новотворення абстрактних понять і термінів, розпочатий О. Пчілкою, М. Старицьким, Лесею Українкою, І. Франком, О. Кобилянською та ін. Пояснивши основні норми правопису, в основу якого покладено народну мову Наддніпрянської України, він радить: "Нехай кожен, хто знає сю справу (український правопис. – О. Л.) навчає кожного письменного чоловіка" (1906. – 3 груд.).
Досить сміливо громадський діяч відгукувався про потребу національної самоідентифікації українського народу, про запровадження федерального устрою в Російській імперії, про необхідність судової та земельної реформ. Проте ці погляди він висловлював переважно у політичних прокламаціях Української радикальної партії, а на сторінках "Ради" сконцентровувався на проблемах становлення української преси й освіти.
За час свого існування газета пережила значні фінансові труднощі, несправедливі напади недоброзичливців. Як писав наприкінці 1910 р. Є. Чикаленко своєму товаришеві М. Комарову: "З "Радою" діло обстоїть весело: обіцянок багато, і коли всі обіцянки виконаються, то протягнем видання в 1911 р., а щоб покрити дефіцит цього року, мушу закласти дім, бо це у мене одне майно, що не заставлено. Але дарма: ми дістали від передплатників до 500 листів, в яких молять, благають не припиняти "Ради", доводять, що це величезної, історичної ваги діло, що без газети пропаде весь рух, а інші кажуть, що без газети і жити не варто" [5, 84]. Біля джерел цього руху був і Б. Грінченко. На жаль, чільник Української радикальної партії ще наприкінці 1906 р. розірвав стосунки з газетою. Однак важливим чинником постає те, що виголошені ним погляди в "Раді" були загалом співзвучні з ідеологічними дискурсами низки українськомовних видань – "Вістей", "Зорі", "Доброї поради", "Рідного краю", "Нової громади", "України". Ця обставина засвідчує органічну включеність Б. Грінченка, якого С. Єфремов недаремно назвав "символом епохи" [2, 502], у суспільно-політичне життя України початку ХХ ст.
Проаналізувавши публіцистику Б. Грінченка на сторінках газети "Рада" в контексті його письменницької та політичної діяльності, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. письменник вислювлював досить сміливі й актуальні ідеї про соціальний та культурний стан України своєї доби і тим самим зробив значний внесок у процес пробудження національної свідомості й становлення вітчизняної періодики.
1. Грінченко Б. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1986. – Т. 2. – 456 с.
2. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 687 с.
3. Колесник В. Ф., Могильний Л. П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку ХХ ст. – К., 2005. – 244 с.
4. Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. – К., 1988. – С. 88–97.
5. Стрілець В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ – 1939 р.): Моногр. – К., 2002. – 361 с.
6. "Українське питання" в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): У 3 ч. – К., 1999. – Ч. 2. – 234 с.
7. ЦДІА України. – Ф. 295, оп. 1, спр. 51. – Арк. 11–31, 36.
8. Яворенко Л. Якого ладу нам треба? – СПб., 1906. – 48 с.
9. Яценко М. Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Кн. 3. – 234 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові