Ласкаво просимо

Концепція розвитку української літератури в польськомовній публіцистиці Євгена Маланюка

The article deals on the publications of Je. Malanyik in the Pilish periodicals that revealed the processes of the Ukrainian literature and creativity on the Motherland.
Key words: literature, publicism, critics

У 30-ті рр. ХХ ст. у польській періодиці друкується чимало виступів представників української еміграції, зокрема П. Зайцева, Б. Лепкого, В. Островського та ін. Серед них найбільш популярною в літературних колах була постать Євгена Маланюка. Таке ставлення сформувалося перш за все завдяки його поезії, яка активно перекладалася польською мовою у тодішній польській літературній пресі, виходили окремі збірки поета, з'являлися численні публікації польських журналістів про його творчість. Маланюка високо цінувало польське суспільство передовсім за патріотичні ідеї, європейську спрямованість, глибокі історіософські погляди.

Після повернення поета зі студій у Чехії (середина 30-х рр.) у польській періодиці з'явилися такі публіцистичні та літературно-критичні статті Є. Маланюка, як: "Українська література в світлі сучасності" (Wschod-Orient, 1932), "Українська поезія останньої доби" ("Wiadomosci Literackie, 1933), "Про українську літературу" (Przeglad Wspolczesny, 1933), "Таємниця Гоголя" (Wschod, 1934), "Начерки до типології культур" (Marcholt, 1935) та ін. Ці публікації є ідейним сколком усієї історіософської і культурологічної концепції митця, яка кристалізувалася та доповнювалася впродовж усього його життя і як підсумок була викладена у двотомному виданні "Книга спостережень" [2, 7].

Деякі виступи поета в польській пресі були початковим етапом, з якого згодом виростала і розгорталася велика філософська або літературознавча проблема, деякі мали виключно інформативний характер і писалися з метою ознайомлення польської аудиторії зі здобутками української літератури. Саме до таких належать статті, написані як інформаційний нарис ("Українська література в світлі сучасності", "Українська поезія останньої доби", "Про українську літературу"). Розглядаючи літературний процес у радянській Україні та на еміграції, Є. Маланюк зазначає найважливіші його здобутки в царині поезії та прози, використовує для ілюстрації польські переклади українських творів, вказує на українсько-польські взаємозв'язки. Аналізуючи розвиток української літератури від найдавніших часів до сучасності, поет дає власну періодизацію, виокремлює провідні тенденції та визначні постаті кожного етапу.

Стаття "Українська література в світлі сучасності" [4] представляє побіжний погляд Є. Маланюка на історію української літератури. Вона поділена на п'ять окремих підрозділів. У першому, вступному автор розглядає суспільно-історичні умови тодішнього стану української літератури. З-поміж них визначальною Маланюк вважає націєконсолідуючу роль літератури у період політичної залежності, коли вона була єдиним засобом національного самоствердження. В результаті література набула домінуючого характеру в українській духовній культурі. Порівнюючи її з іншими слов'янськими літературами поет виявляє ще одну її характерну рису – вона не така цілісна, монолітна як інші. "… Українське письменство, незважаючи на те, що дало цілий ряд письменників, які безперечно виходять за межі свого народу, до останнього часу ще не було літературою, а лише рядом літературних постатей, низкою фрагментів, ззовні пов'язаних між собою історичним прагматизмом…" [4, 35].

Є. Маланюк зазначає об'єктивно існуючі причини нерівномірного розвитку української літератури, присутність багатьох пауз. Він бачить пряму залежність злетів та падінь у розвитку української літератури від зміни політичних форм, в яких жив народ. Україна завжди була "тереном битви між Сходом і Заходом", що надає її історії "мученицьких" і "кривавих" рис. Для ілюстрації своєї думки письменник використовує яскраву метафору: "Література українська, якщо можна її порівняти із потоком, пливла надто звивистим руслом, деінде несподівано широко розливаючись, деінде звужуючись до ледь видимого струмочка, який губиться в хащах похмурих етапів страшної історії України…" [4, 35].

У другому підрозділі критик розглядає історичні періоди розвитку української літератури та їх найхарактерніші риси. ІХ–ХІІІ ст. називає "буйним розквітом візантійства у Київській Русі", яке потім проходило етапи "гартування і формування церковної культури", "орієнталізованого київського візантійства в особі Петра Могили", символом якого стала Києво-Могилянська академія з її вихованцями до Сковороди включно. На думку автора, цей період належно не оцінений українськими вченими.

Другий період, на думку поета, починається з невдалого задуму Мазепи і триває два століття жевріння культури й повільного завмирання, "повільного національного анабіозу і, щонайгірше, період масової участі української інтелігенції у творенні культури Петербурзького Цісарства…". Письменник досить детально описує цей етап, використовуючи суворі й жорсткі характеристики, оголюючи історичну правду: "Це був гріх проти природи – те формування безнаціональної культури в умовах, в яких механізм імперії висотував життєві соки із найбільш творчого культурного народу імперії, систематично здеградовуючи його до рівня селянського класу, покаліченого, багатомільйонного організму із карликовим інтелектом і скутою душею" [4, 36]. Наслідком такої політики Росії щодо українського народу стало, на думку поета, "гоголівство" – "символ перетнутої української душі на дві частини, на "дві душі". Досліджуючи другий етап, Маланюк спостеріг ще одну особливість у розвитку рідної літератури – коли шляхом Гоголя пішла вища верства українського суспільства, то обов'язки інтелігенції почали виконувати нижчі класи. Котляревський, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок розпочали національний ренесанс в Україні ХІХ ст. Цей період автор називає "шевченківським" і вважає, що тривав він аж до кінця століття, коли постали такі імена, як Франко, Коцюбинський, Леся Українка, Стефаник, Кобилянська та ін.

У 1917–1920 рр. бере свій початок, на думку поета, новий етап історії української літератури, коли "почали відроджуватися і повертатися до природних розмірів рудименти національної та державницької свідомості… Відтоді українське письменство, незважаючи на те, що політичні умови, в яких існують, є просто-таки фантастичні в цинічно вирафінованому нищенні та каліченні найдрібніших проявів національності, – стає справжньою літературою в цілковитому значенні того слова; таким потужним був перший імпульс свободи!..." [4, 38]. Наступні три підрозділи статті присвячуються огляду останнього (сучасного поетові) етапу розвитку української літератури. Він називає його періодом "масового повернення народом своєї історичної пам'яті". Першою символічною постаттю цієї доби вважає Павла Тичину, "перший подих відродженого народу". Маланюк називає його оригінальним явищем не тільки в українській, а й в європейській літературі, бо "особистість автора і його біографія не мають зовсім нічого спільного з його літературним доробком", бо був він "кларнетом", яким душа народу відспівала сонячну пісню свого пробудження, майже воскресіння після довголітнього сну бездержавності" [4, 38]. Багато уваги приділяє письменник книзі "Сонячні кларнети", зазнаючи її суть і місце в національній історії, адже збірка назавжди залишиться "книгою епохи, бо від неї починає українська література свою нову еру" [4, 38]; "усвідомлення воскреслим народом свого місця в космічній ієрархії – становить суть тої історичної в українській літературі і виняткової в світовій літературі книзі" [2, 39].

Оцінкам поета притаманний філософський погляд на літературні явища. В оригінальності Тичини та його першої книги Маланюк побачив слабкі сторони, які водночас вважав проявами слабкості української психіки, здеформованої неволею ("недостатність волі, недостатність особистої виразності, параліч чоловічого начала") [4, 39]. Критик символічно називає міста, які були центрами української культури. Це – "безтрадиційний" Харків із денаціоналізуючою політикою та повна його протилежність – Київ як "традиційний осередок національної культури", "духовна оаза", "своєрідна українська Александрія". Київ саме як центр українського неокласицизму став, на думку Маланюка, противагою до тичинівської "медіуммістичності" на шляху до "вершин культурної ієрархії". До знакових постатей київської культури, крім традиційних неокласиків, він зараховує В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, В. Петрова. Знаковою постаттю для харківської культури вважає критик М. Хвильового з його вибуховими виступами в публіцистиці, за які довелось заплатити літературною смертю (коли публікувалася стаття письменник був ще живим). На думку поета, виступи письменника-комуніста проти системи свідчать про її загниваючу суть, як і масові репресії та дезукраїнізацію. Ці явища він називає "імперіалістичними конвульсіями Росії на Україні", "народ повернув свою історичну пам'ять й усвідомлення своєї історичної мети. "Гоголівський комплекс" втратив свій хронічний характер" [4, 42]. Підбиваючи підсумки, Є. Маланюк зазначає найголовніше: "Українська література, яка до національної революції була переважно засобом усвідомлення, за останній період, незважаючи на вишукані утиски і безперестанне її знищення, виросла до рівня органічної складової духовного життя України" [4, 42]. У статті "Українська поезія останньої доби" [5] Є. Маланюк розвиває ідеї, викладені у попередній публікації. Він починає огляд української поезії з аналізу основних етапів розвитку літератури, виділяючи три: 1) елліністично-візантійський, часів Русі Х–ХІІІ ст.; 2) спізнілого (через татаро-монгольську навалу) середньовіччя, ХІV–ХVІІІ ст.; 3) петербурзького царства. З-поміж найхарактерніших рис української літератури поет називає фрагментарність, зумовлену багатьма історичними паузами, заплутаністю історичних шляхів народу, "бароковістю" психології українців. У подальшій еволюції художнього слова поет зупиняється на ключових, на його думку, постатях: Гоголь ("став найстрашнішою психічною хворобою "малоросіянства", політично-культурною аморфністю українця др. пол. ХІХ ст."), Шевченко ("тектонічне явище", бо в ньому "народ вибухнув найглибшим внутрішнім вогнем"), Франко, Коцюбинський, Стефаник, Леся Українка та ін. [5, 2].

Після історичного вступу Є. Маланюк розгортає широку панораму тогочасного життя української поезії, де аналізує стильову самобутність творів П. Тичини, відзначає високий інтелектуальний рівень доробку неокласиків, особливо М. Рильського, зупиняється на творчості молодих поетів: М. Терещенка, Г. Шкурупія, М. Бажана, розглядає поезію української еміграції в Польщі. Митець демонструє надзвичайну обізнаність із літературним процесом у радянській Україні та на еміграції і особливу зацікавленість у його розвитку. Характеристики, подані поетом, не багатослівні, однак яскраві та влучні. Початок нової доби української поезії позначений антиномією Тичина – Рильський. У "Сонячних кларнетах" – це "слово майже цілком здематеріалізоване, слово, розчинене в кипучій стихії музики", "музичні метафори", "акордова поліхромна алітерація", "поет чистого "змісту" при майже повному паралізуванні "форми". Другу збірку "Плуг" автор вважає "найбільшою формальною перемогою Тичини в боротьбі зі стихією". Подальшу долю поета Маланюк називає "моральним самогубством". Рильський, на думку критика, на противагу Тичині – втілення свідомого ставлення до форми, що в новітній українській літературі бере початок від Філянського. М. Рильський – "найвидатніший із українських поетів сьогоднішньої доби", його творчість "не знає злетів, але й невідомі їй падіння", "холодна, вражаюча досконалість вірша, а також високий рівень поетичної майстерності", "на тих вершинах поет залишається дотепер" [5, 2]. Трохи категорично, але безумовно правдиво оцінює Є. Маланюк поезію В. Сосюри: "На завершення потрібно хоч кілька слів "посмертної" згадки дуже обдарованого, але викинутого з будь-якої культури, ліричного поета Сосюру, який сьогодні вже згас безповоротно, впродовж кількох років по колу повторюючи дві-три основні теми: українсько-російську війну, воєнні "романи" комсомольців і специфічно сентиментальний псевдоукраїнський "смуток" [5, 2]. Українську літературу на еміграції поет розглядає як органічну складову всього літературного процесу, відзначаючи таких авторів, як Липа, Дараган, Стефанович, Лівицька, Мосендз, Ольжич та ін. Завершуючи свої роздуми про розвиток української поезії, Є. Маланюк робить чотири важливі висновки, у першому з яких він повторює думку своєї попередньої публікації про поглиблення ролі української літератури в житті нації. Наступні три стосуються здобутків виключно поезії, які автор бачить у тому, що "сучасна українська поезія залишила позаду етап мінорно-народницького, псевдошевченківського епігонства і набула виразної диференціації, що засвідчує її значний розвиток", що "сучасна українська поезія є сьогодні самостійним виявом духу; на наших очах вона формує в масах національну свідомість, спрямовану на здійснення історичних прагнень України", що "сучасна українська поезія відродила давні традиції, втілила найглибші історичні ремінісценції, які в свідомості молодого покоління пов'язали багатовікову українську поезію "Слова о полку Ігоревім" ХІ ст. із творчістю українських поетів останньої доби в єдину цілісність…" [5, 2].

У цьому літературно-критичному огляді, як і в інших публікаціях, Є. Маланюк хоч і не вичерпує всієї багатоаспектності заявленої теми, проте постає глибоким теоретиком літератури і критиком. Він подає цілісну концепцію розвитку української літератури, власне бачення її здобутків, помилок і перспектив. Будучи політичним емігрантом і, фактично, через суспільно-політичні умови вже не маючи надій на повернення в Україну, поет залишається істинним патріотом, який ні на жодну хвилину не переставав дбати про інтереси народу та розвиток його культури. Він переконаний, що саме сучасний розвиток української літератури доводить майбутню неминучу остаточну загибель російського імперіалізму. Знаковою постаттю в усій культурологічній концепції України Є. Маланюка (як і в концепції історії української літератури) був М. Гоголь. Критик Л. Куценко зазначає, що поет, перебуваючи на Заході, готував монографію "Гоголь" [1, 13]. Майже в усіх публіцистичних чи літературно-критичних публікаціях поета на теми української історії та культури згадується ця суперечлива постать. Гоголю присвячена розлога як за формою, так і за спектром ідей аналітична стаття Є. Маланюка "Таємниця Гоголя") [7]. На відміну від двох попередніх текстів, які презентували загальний, трохи побіжний погляд митця на літературний процес в Україні, стаття подає глибокий, всебічний і скрупульозний аналіз особистості М. Гоголя. З перших рядків автор зазначає шлях, яким він буде йти, це погляд на національність "як вічну, повсюдну й остаточну реальність, яку тривалий час маскували й затіняли завдяки облудам і спотворенням минулого століття. Із цим критерієм переходимо до нашої теми" [7, 53].

Маланюка турбує суперечність, яка існує довкола особистості М. Гоголя: з одного боку, великий російський письменник, з іншого – постійно згадуваний дослідниками дуалізм Гоголя, присутність у ньому двох душ – російської та української. Тому він формулює мету свого дослідження як "відреставрування правдивого образу Гоголя", який, на думку автора, буде національний, український і відкриє "таємницю" Гоголя, "незглибимий трагізм його життя і творчості, трагізм дотепер добре описаний в численній літературі про цього письменника, але не з'ясований у своїй суті" [7, 55]. Автор аналізує особистість Гоголя у різних аспектах: мова творів, об'єктивно існуюче оточення, біографічні фактори, психіка тощо. Розглядаючи мову творів письменника, Є. Маланюк, спираючись на вже існуючі, у тім числі й російські, дослідження, приходить до висновку, що мова гоголівських текстів далека від тодішньої російської літературної мови. Їй притаманна неросійська структура речень, величезна кількість жахливих українізмів, цілі, не перекладені російською мовою українські висловлювання, не кажучи вже про героїв, які майже всі однакового національного походження. "Мова є лише зовнішнім віддзеркаленням глибоко захованих, складних психічних процесів, пов'язаних із культурою і національністю", – пише Є. Маланюк [7, 56].

Поет бачить Гоголя не просто як складну чи загадкову постать в українській культурі, а як знак певного етапу, на тлі еволюційних процесів в історії нації. Це надає думкам автора історіософської глибини. Суть трагедії Гоголя вдається розкрити через уже згадувану антиномію Гоголь-Шевченко: Гоголь – породження тих десяти тисяч вибраних, що були вгорі, напівмертвих духовно українських шляхтичів, нездатних вже ні на що, окрім як служити великоімперській культурі; Шевченко – син багатомільйонного селянства, брутально уярмленого поки що фізично, вулканічний вибух його духовної сили; Гоголь – людина "з рисами генія, наділеного запасом надзвичайної, історично спізнілої енергії" [7, 57]. Аналізуючи гоголівських персонажів, Маланюк приходить до висновку, що всі вони були пошуками "батьківщини душі" (вислів із листів Гоголя), якої він не мав, яку не дало письменнику його оточення. Слабка воля і "національна анемічність" були типовими рисами української вищої шляхти початку ХІХ ст. Вони стали трагедією геніального митця. Всі "малоруські" твори Гоголя є, на думку критика, творчою "імітацією України". Трагізм пошуків своєї духовної батьківщини, а в ній і самого себе полягав, за висновками автора статті, ще й у тому, що геніальний письменник, "син свого народу, який хоч і догоряв у своїй еліті, однак залишався у серці належним до західної цивілізації", переходив до цілком іншої, власне антиномічної в своїй суті цивілізації, яка вимагала "умертвіння самого себе", "самозречення і відірвання від органічної цілості, механічного розчинення в аморфній неокресленості "Росії" і самозабуття власної, перш за все культурно-національної індивідуальності" [7, 62]. А твори пізнього Гоголя ("Мертві душі", "Ревізор"), особливо "Мертві душі", за словами Маланюка, були ознакою безрезультатності пошуків письменника, бо у них вже немає жодних проявів живого життя. "Фальшива роль російського патріота", яку довелось все життя грати геніальному українцю Гоголю, стала його трагічним вироком. Відірваність від національних живильних джерел призводить до духовного вмирання особистості, так само як засихає гілка чи стовбур, позбавлені коріння.

Є. Маланюк послідовний і ретельно аргументований у своїх висновках, які робить на основі зіставлення життєвих фактів, висловлювань письменника, глибокого психоаналізу героїв і художніх текстів Миколи Гоголя. І якщо висловлені ним думки про митця у попередніх оглядових публікаціях справляють враження різко негативного ставлення, часом навіть категоричного, то стаття "Таємниця Гоголя" показує всю глибину внутрішньої трагедії письменника крізь призму трагедії української культури на певному її історичному етапі. Не засудження, а усвідомлення неймовірного внутрішнього тягаря, від якого так і не зміг позбутися геніальний українець, викликає насамперед співчуття. "Начерки до типології культур", надруковані у щоквартальнику "Marcholt" [6] стосуються культурологічної проблематики. Тут немає вузьколітературних проблем, однак українська культура розглядається в цілому в історіософській парадигмі Схід-Захід. Маланюк, аналізуючи риси східного та західного типів цивілізацій, доводить, що за своєю природою українська культура є західною, пов'язаною із давньогрецькою, однак через своє географічне положення постійно була об'єктом потужної східної експансії. Часто такі впливи переходили природні межі й породжували потворні явища як матеріальної, так і духовної культури. Розглядаючи російську культуру, як тип східної, а українську – як тип західної культури, Маланюк показує їх різні шляхи розвитку, але беззаперечним фактом вважає процес культурного синтезу, а отже, проникнення культурних елементів іншого типу. Межовість, порубіжжя – особливість та вічна проблема українців і їх культури. "Всякого роду спроби культурного синтезу між "Сходом" та "Заходом", як бачимо із величезного історичного досвіду на теренах чужої "Євразії", позитивного результату не дали, коли ж таке поєднання ставало неминучим, то набувало характеру брудної суміші, отруйно-вибухової "емульсії" органічно чужих одна одній культур" [7, 289].

Символічними особистостями, які демонстрували два протилежні шляхи подальшого розвитку української літератури, один – служіння культурі Сходу, другий – служіння своїй, західній культурі, були, на думку митця, М. Гоголь і Т. Шевченко. Є. Маланюк розглядає їх внесок не стільки в літературу, скільки у розвиток української духовності загалом та вплив на подальшу долю народу. Неоціненна, з точки зору поета, в цьому сенсі роль Шевченка і абсолютна його протилежність – Гоголь, який приніс українцям невиліковну хворобу – дух "малоросійства". Торкаючись проблеми ролі особистості в українській літературі та культурі загалом, питань періодизації, основних історичних етапів формування національної літератури, ролі літератури як засобу самоствердження нації, стану тогочасної української поезії, поет розгортає власну концепцію розвитку української літератури та її перспектив. Ідеологічні засади та поетика публікацій співзвучна ідеям Маланюка-поета, що засвідчує художню цілісність цієї постаті. У своїх оцінках він син України, патріот і націоналіст, і лише потім письменник, критик, публіцист. Поглядам митця притаманна глибина бачення історичних процесів та їх етапів розвитку. Він завжди відшукує найхарактерніші риси, пов'язані з суспільно-історичним розвитком нації (тобто об'єктивними факторами) та розглядає символічні постаті, в діях яких виявлявся суб'єктивний фактор. Вражає філософічність оцінок письменника. Це завжди погляд крізь антиномії, бачення процесів крізь боротьбу протилежностей. Сконденсованість змісту кожного висловлювання, метафоричність стилю, дошкульність, суворість, навіть жорстокість висновків є проявом сили духу "залізного імператора строф".

1. Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. – К., 2002.

2. Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962, 1966. – Т. 1–2 .

3. Салига Т. Вогнем пречистим. – Л., 2004.

4. Malaniuk E. Literatura ukrainska w swietle wspolczesnosci // Wschod. – 1932. – № 1/2 (5/6). – S. 35–42.

5. Malaniuk E. Poezia ukrainska ostatniej doby // Wiadomosci literackie. – 1933. – № 4. – S. 2.

6. Malaniuk E. Szkice do typologji kultur // Marcholt. – 1935. – № 2. – S. 276–289.

7. Malaniuk E. Tajemnica Hohola // Wschod-Orient. – 1934. – № 2 / 4(14 /16). – S. 53–65.