Ласкаво просимо

Концепти Україна та свобода в реалізації національної ідеї: історико-отологічний аспект

The article interprets the early 1900s's media paradigm through the prism of the most important concepts, finding out how they reflect and form objective reality with its spiritual values, outline national features of an epoch.
Key words: national idea, media discourse, concept, concept paradigm.

В українській журналістиці, зважаючи на історичні обставини, національний дискурс завжди був основним журналістським дискурсом, втілюючись в окремих дискусіях щодо національної ідеї, національної соборності тощо. Не в останню чергу вони передавались за допомогою окремих концептів: Україна, свобода, душа, віра тощо, які, безумовно, мали свої усталені національно-ментальні характеристики. Варто з'ясувати, які саме концепти формували загальний простір дискурсу, в яких аспектах найбільше акцентувалися українською пресою. У статті зроблено спробу проаналізувати роль концептів Україна та свобода в реалізації ідеї українського державотворення, розглядаючи журналістський дискурс початку ХХ ст. із погляду концептуального аналізу та в ракурсі історико-отологічного підходу, порівнюючи його смислове наповнення на початку ХХ ст. із попереднім журналістським змістом. Сподіваємося, що такий методологічний аспект доповнить загальний спектр досліджень публіцистики цього періоду, представлений працями як В. Ігнатієнка, А. Животка, М. Романюка, Н. Сидоренко, О. Мукомели та інших журналістикознавців, так і В. Кізченка, О. Дея, М. Нечиталюка, присвяченими з'ясуванню ролі преси початку ХХ ст. у національно-культурному та суспільно-політичному житті.

Сприймаючи публіцистику зазначеного періоду як корпус текстів, спробуємо підійти до неї знаково-семіотично – прочитати її складну структуру через певні концепти як знаки чи коди, що виділяються не лише на зовнішньому рівні тексту, а й виокремлюються в його внутрішній структурі – духовно-етнічній, архетипній, символічній. Пильна увага до концепту пояснюється намаганням виокремити через це "узагальнене мисленнєве утворення" (С. Аскольдов) історично зумовлені національно-ментальні проблемні колізії, які порушувала українська публіцистика на різних етапах розвитку національної преси. В осмисленні концепту опираємося на його культурологічні дефініції, визначені в працях таких дослідників, як С. Аскольдов, Д. Лихачов, Ю. Степанов, Л. Міллер, О. Кубрякова, Т. Радзієвська, Н. Слухай, В. Іващенко, О. Шмельов, В. Долинський, С. Мартинек, О. Селіванова та ін. Таким чином пропонуємо бачення теорії концепту в контексті методології журналістського дослідження, зокрема намагаємося простежити, як концепт формує державотворчу ідею, яке концептуальне поле створюється навколо цього журналістського коду.

На думку Р. Барта, кожна історична епоха чи особа має свій семний код, пов'язаний з ідеологією, риторикою, свою символічну глибину. Такими кодами на початку ХХ ст., на нашу думку, є концепти Україна та свобода, адже їхня частотність, інформативність, контекстуальна багатозначність, алегоричність та символічність сформували найважливіші національно-духовні парадигми початку ХХ ст., зокрема й журналістські. Саме вони визначали свідомість, яка називається національною і становить сутність світогляду кожної нації, зумовлює характер її світосприймання. Безумовно, з-поміж багатьох культурних кодів якраз концепт Україна найсуттєвіше втілив цю складову, адже в історико-онтологічному вимірі він завжди залишався однією з домінант української журналістики, щоразу наповнюючись новими значеннями, розширюючи свої змістові конотації в конкретно-історичних реаліях. Його публіцистична риторика поєднала традицію і новаторство, вивела осмислення національної ідеї на якісно новий рівень. Змістове наповнення концепту Україна в цей час визначилося пробудженням національної свідомості, збереженням української культурної самобутності, протистоянням денаціоналізації, пришвидшеним створенням коду національної ідентичності, що загалом визначило текстовий простір доби. Концепт сформував культурно-ідеологічний текст з його специфічною риторикою.

Як важливе поняття в інтерпретації світу, у творенні його ментального образу концепт Україна почав активно усвідомлюватися ще на початку становлення української журналістики – у першій половині ХІХ ст., насамперед у параметрах преси харківської журналістики. Він функціонував на рівні етнографічно-побутовому чи краєзнавчому, де "український" у назвах видань сприймався як вияв місцевого патріотизму, про що пише І. Михайлин, наголошуючи, що Харківська губернія до 1835 р. мала назву Слобідсько-Українська. На початку ХХ ст. концепт Україна, який намагалися вилучити з журналістської традиції, нав'язуючи маргінальну альтернативу Малоросії та відриваючи націю від загальноєвропейських культурних тенденцій, отримує повноцінні публіцистичні виміри. Як етнографічна вартість, він остаточно опинився поза дискурсом, набувши виразних національно-модерних рис, інтенсифікувавшись до розуміння орієнтира, що зумовлено спробою становлення автономної України, пошуком її майбутніх перспектив. Він визначив якісно модерні координати українства на зламі віків.

Помічаємо значне розширення його аксіологічних концептуальних вимірів порівняно з риторикою преси ХІХ ст. Змінився зміст концепту, характер вживання у публіцистиці, його концептуальне поле значно модифікувалося, зокрема через такі конотації, як концепт-метафора та концепт-символ, які своїми джерелами сягають художнього світобачення. У публіцистичних статтях "Громадської думки" / "Ради" та інших видань концепт Україна набуває широких лексико-семантичних стильових параметрів, у тому числі й метафоричних. Маємо його широке асоціативне розгортання з контекстуальним збагаченням смислової аури – у кожному випадку індивідуальне, наповнене суб'єктивними смислами, проте функціональне схрещення всіх цих ключових значень групується навколо їх ядра – концепту Україна. Вони поєднані асоціативно багатим внутрішнім зв'язком і становлять єдину модель концептосфери. Через концепт як через вихідне ключове поняття розкривається широке концептуальне поле: безліч закладених у нього сенсів, варіативність форм, глибина асоціацій, світоглядні позиції, індивідуальна картина світу, система цінностей, духовна сфера, ментальні та міфологічні аспекти осмислення, національна заглибленість як специфіка публіцистичної творчості. У відродженій українській пресі початку ХХ ст. простежується еволюція їх розгортання з конкретним проблемно-тематичним наповненням. Гранична чіткість, переконливість і водночас пристрасно-емоційна та напружено-динамічна публіцистика, образність та яскравість передачі думки, полемічна загостреність реалізуються за допомогою означених концептів, адже саме ці основні концептуально-культурні коди змогли увиразнити модерний спектр національної ідеї та донести її до читача. Це за всієї безлічі ключових значень забезпечує ширший стереоскопічний ефект, доводить системну цілісність і структурну довершеність публіцистичного дискурсу преси порубіжжя.

Насамперед помічаємо, що публіцистика початку ХХ ст. подає образ "нової України" – відродженої нації. Цей перший штрих вносить "Хлібороб": "назви "Малоросія", "малороси" несправедливі, невірні, а навіть образливі… справдішні назви: "Україна", "українці" (1905. – Ч. 1). Стара концептуальна кореляція "Україна – Малоросія" відкрито постає в духовній атмосфері початку століття, аби остаточно заперечити стереотипи та утвердити Україну як модерну націю. Заборона на назву "Україна" водночас означала й заборону визначеного нею державного поняття, тому така актуалізація концепту мала важливе значення, адже повертала у свідомість українства його найважливіші духовні коди. Дуже часто в журналістському підтексті України вживається "воскресла нація". У публіцистиці С. Петлюри слова "українець" та "малорос" становлять одну з провідних концептуальних антитез, де останнє постає "ознакою ренегатства і злочинства проти того народу, ім'я якого так зневажають і обкидають грязюкою…" [9].

Аналогічно А. Крушельницький засуджує слово "рутенці", сатирично зауважуючи: "Отсі рутенці – се спеціальна нація! Не знаю, чи найшов би їм подібних ще де! Вони самі називають себе ще й тепер русинами…" [3, 11]. Водночас "Киевлянин" принципово вживає у своїй публіцистичній риториці слово "малорос", український беручи в лапки. Г. Хоткевич вважає: "Ми не знаємо національних образ. Ми бідніші на одно могутнє, будуче почування – національної гордості. У нас може вигризати один одному печінки за особисті врази, – але ніхто не образиться, коли цілому народові плюнуть в обличчя" [17, 21]. Отож, публіцистика утверджує концепт Україна як самовизначення, єдино прийнятне для модерної нації, а через нього говорить про проблему національної гідності та гордості. Дві пресово-риторичні опозиції стали найважливішим національно-публіцистичним модусом початку ХХ ст., створили системний перетин, який наголосив на сутнісних цінностях нації, відтворив образ соціуму з його світоглядними векторами.

Аспектом традиції залишається ідея соборності як притаманна ще попереднім етапам розвитку преси та виражена концептуальними варіантами "ціла Україна", "всеукраїнський характер" тощо. М. Міхновський на ювілеї Шевченка заявляє: "Є один день – се свято великого поета, коли всі оті рутенці, малороси, хохли, черкаси, русини, руснаки забувають усі свої сепаратні прізвища, що накинули їм чужинці іноді на знак ганьби або глуму, і почувають себе синами одного народу, дітьми одної матері України,.. чують себе рівними з другими народами, і серця всіх українців б'ються в унісон" [11, 3]. Через концепт Україна, поставлений в параметрах соборної нації, утверджується важлива проблема "національного гуртування". "Рада" у цьому контексті зазначає: "Ми ще занадто малосильні, щоб ділитися і занадто вже поступили наперед, щоб обмежуватися провінціальними патріотизмами" [12, 1].

Задля чіткого підкреслення національної ідеї концепт виноситься в назви цілого ряду видань. На думку Д. Лихачова, власні назви є тими кодами, які через своє специфічне значення у культурній свідомості часу стають найважливішими культурними концептами. Заголовок несе чи не основне концептуальне навантаження, є першим знаком, своєрідним кодом всього твору. Такими семіотичними знаками в атмосфері початку ХХ ст. стають і назви видань, підкреслюючи модерну цінність нації – "Україна", "Вільна Україна", "Молода Україна", "Українська хата", "Украинский вестник".

Концепт, функціонуючи у широких параметрах преси, сприймається насамперед як ідеологема, де Україна співвідноситься з поняттям автономії (до цього часу вона залишалася категорією більше духовною, а не державно-політичною), отже, бачимо певну зміну семантичного коду. Ще у програмовій заяві "Ради" за 1907 р. Україна постає як "російська Україна", "Україна під Росією", народ – як "українці російські", проте надалі сутність концепту преси радикально змінюється – Україна автономна. Публіцистика фіксує і сама визначає внутрішнє наповнення концепту, злам насамперед у духовній свідомості суспільства, підтвердженням чого може служити ще один ракурс – "українська політична свідомість". С. Єфремов у "Раді" пише: "Демократія та автономія – задоволення потреб окремих людей і цілих націй – це ж найбільше і найперше завдання наших часів, яке всім мусить лежати на мислі, і через те ми сподіваємось, що серед усіх народів у Росії приязно і прихильно повітають український голос в тій справі" [6, 1].

У концептуальному полі України публіцисти апелюють до таких понять, як самоусвідомлення та історичний вибір, що формує семантичний простір цієї категорії. Читаємо: "Україна мусить стати поруч з усіма країнами держави і йти одностайно шляхом поступу, шляхом щирого демократизму й національної свідомості" [10, 2]. Через концепт виокремлюється кореляція свого й чужого, національного й космополітичного ("закутки – широкий світ", "національне почуття та вселюдське братство" – В. Доманицький), публіцистика закликає осягнути світові універсальні цінності, проте сприймати їх у ракурсі різнорідних національних вимірів.

Актуалізується концепт України і як культуреми, і як національно-культурної стратегії початку ХХ ст. У цьому ракурсі він доповнюється аспектами ментальності ("національна вдача"), культурної ідентичності ("національна свідомість", "національні підвалини", "свідомі українці"), культурних стереотипів, загрози національно-культурному визначенню ("зречення національного почуття", "зрадництво", "запроданство і національне каліцтво") – вибудовується таким чином досить широке концептуальне поле. Воно охоплює аспекти освіти ("українська книжка", "освіта", "підручники", "наука", "кафедра" тощо), національної преси ("українські часописи"), має й образно-емоційні метафоричні параметри, в яких концепт Україна постає крізь призму етнографічно-ментальних характеристик: "безмежне поле нагальної роботи", "запущені, колючим терном і будяками порослі облоги нашої землі", "вбога рідна нива" тощо. Для прикладу – риторика "Рідного краю": "Україна – то чистий "демос", то народня нива, не заглушена ніякими плевелами" [10, 3]. Подібні акценти (поле, нива, облоги) доводять, що концепти є справді "складниками світу ментального, поняттями національної ментальності, "згустками культури", що постійно функціонують" [1, 22], вони впливають на читацьку підсвідомість, опираючись на ментальні риси хліборобської нації. Україна постає через концепт-архетип, на прикладі міфологем реалізується ідея її національної ідентичності.

Така ментальна глибинність концепту дозволяє публіцисту інтерпретувати важливу проблему через пізнаване національне поняття, пов'язане з мисленням, самоусвідомленням, культурно-історичною традицією, духовністю народу. При розробці національних ідей концепти-архетипи, на нашу думку, є дуже продуктивними, адже вони фокусують думку на центрових для нації цінностях. Не випадково концепт набуває й певних сакральних рис – "рідна Нене". Такого роду концепти Ю. Степанов вважає культурними константами, бо вони втілюють етнічну характеристику, продовжуючи і розвиваючи її за різних культурних обставин. Україна як провідний концепт кодує, розгортає національно-культурну риторику, формує певну концептосферу – етноауру, особливий духовний вимір, національну картину світу. Перебуваючи в центрі дискурсу преси початку ХХ ст., концепт стає тим чинником, який зберігає і розвиває національну ідею, самодостатню культурну цінність, входить у суспільну свідомість як універсальна природна категорія.

Таку ж концептуальну в плані джерел та ідейного наснаження парадигму створює концепт свобода. Який ще концепт, як не концепт волі, може підняти преса поневоленого народу? Вона акцентує на духовній потребі бути вільним для особистості та для всієї нації, що піднімається після довголітньої неволі. Концептосфера цього поняття сформувалася під впливом загальних обставин українського життя і духу української історії, в її основі лежить загострене неприйняття абсолютизму й несвободи. Свобода завжди мислиться як ознака людської культури, не випадково цей концепт стає важливим для духовної ситуації початку ХХ ст. із внутрішньою несвободою окремої людини, але поруч з тим така ж несвобода визначає екзистенцію всього українського буття, що й диктує співвіднесеність обох концептуальних парадигм. Пресова риторика свободи намагалася подолати психологічну травму, завдану століттями національної неволі, комплекс несвободи в душі українця. На тлі підсвідомого потягу до волі вона стає програмним положенням, провідною ідеєю, метою змагань.

Концепт порушується публіцистикою "Хлібороба", "Громадської думки" / "Ради", "Рідного краю" у трьох найважливіших параметрах. Із загалом помічених А. Кошелєвим семантичних вимірів цього концепту – несвобода людини, соціальної групи та народу [2, 63] – чи не найбільш вираженим публіцистичним аспектом постає концепт національної несвободи, який в історико-онтологічному вимірі залишався однією з домінант преси. На думку письменниці, публіциста і критика Д. Віконської, саме слово "воля" в українській ментальній історії було лише синонімом свободи, мислилось як "воля від чого", а не "воля до чого", українці впродовж багатьох років неволі виробили у своєму характері негативне ставлення до влади, оскільки вона завжди була інодержавною, чужомовною, інонаціональною, навіть чужорелігійною.

В українській публіцистиці початку ХХ ст. переважно розвивається аспект "свободи від чого", що диктується загальнокультурною ситуацією – здобуттям, за І. Михайлиним, "національної притомності", прагненням до національної незалежності. Саме ця ідея – визволення від чужорідного гніту – визначила насущну духовну свідомість преси порубіжжя, де слова "свобода" і "воля" сприймаються синонімічно. Україна прагне скинути "старі пута, де душа жива закута", для неї важлива "воля від гніту". Проте свобода для нації починається також зі свободи особистості, бо саме "на ґрунті загальнолюдської свободи, коли за кожним чоловіком, тим більше за цілим народом признано право вільного й широкого розвою" [13, 1], можливий національний поступ. Тому концепт наголошує і на "недоторканності особи".

Після довгих літ несвободи історико-культурна ситуація початку ХХ ст. сприймалася як "великий празник України". С. Петлюра писав, що суспільство перебуває "на порозі нового життя вкраїнської нації, у момент відродження її", "воскресає" [8, VІІІ]. У новітню публіцистику концепт політичної свободи приходить, пов'язуючись на цьому тлі з ідеєю самовизначення. Преса засуджує звичку до тривалої залежності від чужоземних заступників, наслідком чого стали почуття власної неповноцінності, брак єдності, волі, особливо в часи відстоювання національної гідності.

Окрім того, публіцистичний дискурс актуалізує концепт у плані свободи соціальної, духовної, творчої. Він має свої іманентні параметри. Це і свобода душі, совісті, думки, слова… Смислове наповнення поняття деталізується різноплановими контекстуальними біномами: воля – терор, вибір – примус, право – безправ'я, тісна стріха – широкі лани, світло – темнота, сковуюча крига – велика ріка народного життя та ін., у тому числі й образно-символічними: "воля блискавкою промайнула" – "темна темнота вкрила все". Інтерпретуються такі важливі фундаментальні поняття, як полон, насильство, неволя, гніт, рабство, камінь, тягар та ін. Концептосфера свободи позначена парадигмами, які передають довгоочікувані сподівання: "переддень святої волі", "пробудження з столітнього сну неволі й тьми", "визвольний рух", "ідеали волі й братерства", "міцний згук слова", "розправити приборкані крила"… Свобода як творча категорія найчастіше постає у таких концептуальних висловах, як "вільне письменство", "вільні уста", "вільне слово", "смілість думки" тощо. Цей концепт набуває також сатирично-іронічних параметрів: "Оце вам, читачу, – "свободное слово"!.." (С. Єфремов), "От вам наруга над волею!" (В. Самійленко). "Вольності та культурні здобутки" невипадково поставлені в параметрах концептуального паралелізму, адже це свідчить про їхню взаємозв'язаність. Концепт набуває таких метафорично-конотативних аспектів, як "гуки неволі", "придушені голоси", "чорна, непрозора хмара,.. темна ніч", "кайдани темноти", "скував страх людську думку", "кругом все спить", "ламається крига неволі", "лицарі й оборонці свободи". Ще С. Аскольдов поділив концепти на пізнавальні та художні. Безумовно, у дискурсі преси значно переважають перші, підпорядковані законам логіки, вимогам відповідності реальній дійсності, раціональності, прагматиці сюжету. При поєднанні обох досягається виразність, ширша асоціативність публіцистики, яка має не лише аналітичне, а й емоційно-оцінне начало. Концепт широко корелює як з негативними конотаціями (непогамовний абсолютизм, кайдани, гніт, утиски, вікова неправда, нове безправ'я, тюремна неволя, поліційно-самовладні глухі мури, заслання, в'язниці, тюремні університети, холодні та темні заґратовані мури), так і з позитивними (вільний голос з-за кордону, вільний лад, вільні політичні народи Європи, демократизм, гідність, рівність, децентралізація, національна воля, політична воля, Західна Україна – найвільніший закуток нашої землі). Концепт волі в неволі, притаманний публіцистиці цього періоду, – загальнолюдський і близький до екзистенційної філософії, за яким людина протиставляється масі, змертвілому світу. Це воля в обмежених імперських рамках, звуження внутрішньої свободи, протиставлення тюремного і так званого вільного світу. Через всі ці аспекти розкривається широке концептуальне поле свободи як духовної категорії українського буття початку ХХ ст. Нерідко обидва концепти по суті стають одним цілим: "Україна – вільний край, де панували воля й права чоловіка" [9]. У часи національного пробудження розглянутий концепт окреслив духовний прорив, як одиниця публіцистики акумулював широко верифіковане контекстуальне поле, пов'язуючись з когнітивним простором концепту Україна та в сукупності становлячи концептуальну цілісність, яка відтворила загальну картину суспільної свідомості початку ХХ ст. із її духовними цінностями. Через найважливіші концепти публіцистика українських видань формувала об'єктивний зріз національного буття.

Отож, обидва концепти як рухомі семантичні поняття втілили логічно-аналітичний та емоційно-образний зміст дискусії, набираючи первинної та вторинної (метафоризованої) номінації, у контексті національно-культурної свідомості набуваючи історіософських аспектів та відображаючи світоглядне й морально-духовне освоєння історії та суспільної практики. Якщо врахувати, що концепт розвивався як в діахронно-історичному, так і в синхронно-контекстуальному аспектах, то його багатозначність та модифікація на різних етапах розвитку української публіцистики становить цілу парадигму. В історико-онтологічному аспекті концепт Україна став засобом реалізації української державотворчої ідеї: від перших друкованих видань до сьогодні.

Вважаємо, що якраз у журналістському дискурсі початку ХХ ст. він вперше набув таких повноцінних державотворчих параметрів. "Хлібороб", "Громадська думка" / "Рада", "Рідний край" та інші видання актуалізували цей концепт у параметрах не лише українофільських, культурно-просвітницьких, а й у модерних – національно-державотворчих. В їхньому дискурсі концепти Україна та свобода стали домінуючими. Вони існують взаємозв'язано, становлять концептуально-журналістський стрижень, визначають цілісну модель українського світобуття початку ХХ ст. – публіцистичну концептосферу епохи. Ці концепти якісно структурували текст преси, визначивши творчість М. Дмитрієва, Д. Дорошенка, С. Єфремова, Г. Коваленка, М. Шемета, М. Лозинського, Б. Грінченка, С. Петлюри, С. Черкасенка, Ф. Матушевського, В. Доманицького та багатьох інших діячів українського порубіжжя. За допомогою концептів публіцисти інтерпретували явища, систему цінностей, світогляд, переконання, внутрішню людську сутність, тенденції суспільного мислення – творили філософію українського буття. Перебуваючи в центрі риторичних практик журналістики, концепти Україна та свобода посилювали роль ЗМІ як чинника, який зберігає і розвиває національну ідею, самодостатню культурну цінність, вони творили нове мислення й нову українську свідомість, визначали образ України. Часописи "Хлібороб", "Рідний край", "Громадська думка" / "Рада" та ін. сформували журналістський дискурс як сумарний текст національного буття.

У підсумку зауважимо, що підхід до аналізу публіцистики з погляду концепту дає можливість простежити, як концепт творить картину дійсності, інтерпретує її найважливіші параметри, створює інформативно-образну текстуальну цілісність, сприяє поглибленій характеристиці явищ. Він допомагає увиразнити авторський задум, скласти естетичну якість, стає складовою системи виражальних засобів. Така цілісність та продуманість – важливий критерій якості публіцистики, свідчення того, що публіцистична майстерність ґрунтується на стійких концептуальних засадах історико-культурного періоду.

Культурні концепти Україна та свобода, залишаючись домінантами української журналістики, мали помітний вплив на подальший розвиток публіцистичного дискурсу, тому вони потребують повноцінного діахронного і синхронного прочитання. Це дозволить вивчити еволюцію концепту, яка випливає зі зміни культурно-історичної епохи, її цінностей, дослідити концептуальність цілого періоду в розвитку журналістики, структуровано усвідомити культурну парадигму епохи. Виокремлення певних концептів як структуротворчих елементів художньо-публіцистичного дискурсу важливе для осмислення його в розрізі єдиного концептуального явища, воно сприяє ефективному і всебічному аналізу феномену публіцистики.

1. Генералюк Л. Образ дерева і семіотика візуально-просторових концептів // Слово і час. – 2006. – № 6. – С. 21–31.

2. Кошелев А. Д. К эксплицитному описанию концепта "свобода" // Логический анализ языка. Культурные концепты. – М., 1991. – С. 61–64.

3. Крушельницький А. Із літературного руху на Галицькій Україні // Рідний край. – 1906. – № 12. – С. 11.

4. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 2001. – 448 с.

5. Миллер Л. Художественный концепт как смысловая и эстетическая категория // Мир русского слова. – СПб., 2000. – № 4. – С. 39–45.

6. Єфремов С. "Украинский вестник" // Рада. – 1906. – Ч. 12. – С. 1.

7. Пахаревський Л. Українська періодична преса // Громадська думка. – 1906. – Ч. 159.

8. Петлюра С. Із циклу "На теми дня". VІІІ. Світоч казенної науки й українські кафедри // Рада. – 1906. – 10 груд.

9. Петлюра С. Про "малоросів" // Рада. – 1906. – 15 жовт.

10. Пекуча потреба // Рідний край. – 1906. – Ч. 31. – С. 2–3.

11. Промова, виголошена Миколою Міхновським у Харкові 18 березня 1909 р. на святі в честь Тараса Шевченка // Рідний край. – 1909. – Ч. 7. – С. 3–5.

12. Рада. – 1906. – Ч. 78. – С. 1.

13. Рідний край. – 1906. – Ч. 27. – С. 1.

14. Сидоренко Н. Національне "я" в традиції української періодики // Національна ідея та національна своєрідність у засобах масової інформації. – К., 1997. – С. 59–64.

15. Станкевич Н. Лексеми-концепти в сучасному українському публіцистичному дискурсі // Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1995. – С. 134–138.

16. Степанов Ю. Константы: словарь русской культуры. – М.: Академический Проект, 2004. – 992 с.

17. Хоткевич Г. Виховання галицьких українок "Весняні мрії" // Рідний край. – 1912. – Ч. 11. – С. 18–21.