Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Канадський українськомовний часопис "Наша культура" (Вінніпег, 1951–1953): культурологічний та освітній аспекти

Воротняк Т. І.
асп.
УДК 070 (71) (161.2)

У статті розглядається науково-популярний місячник "Наша культура" (1951–1953), який виходив у Канаді. Подано загальну характеристику часопису, проаналізовано матеріали рубрики "Хроніка українського культурного життя", наукові та науково-популярні статті різних напрямів української духовної культури.
Ключові слова: журнал "Наша культура", духовна культура, публікація, освіта, література, національні пам'ятки, мова, діаспора.

General characteristic of the Canadian magazine "Nasha kultura Our Culture" is described. Some series of the culture and education articles are reviewed as well as informations on the Ukrainian cultural life.
Key words: magazine "Nasha kultura", spritual culture, education, literature, language, diaspora.

Серед видатних українських діячів, які плідно працювали у сфері видавничої справи та журналістики, чільне місце належить Івану Огієнку (митрополиту Іларіону). Його життя і творчість досліджували такі вчені, як М. Тимошик, А. Марушкевич, В. Ляхоцький, В. Мацько, З. Тіменник та ін.

Публіцистичну діяльність І. Огієнко успішно розпочав 1905 р. на шпальтах українських газет, серед яких "Громадська думка", "Рада", "Нова Рада", в альманахах "Розвага", "Терновий вінок" тощо. Особливо поглибилась потреба І. Огієнка у творчій праці під час вимушеної еміграції. Адже його видавнича і редакторська активність виявилась в організації видання у Польщі науково-популярного місячника "Рідна мова" (з січня 1933 р.). Часопис спонукав українців до засвоєння і плекання рідної мови як визначального чинника збереження і розвитку нації. Журнал був розрахований не тільки на науковців, мережу навчальних закладів, а й на широке коло читачів. Проте цьому виданню, на жаль, так і не вдалося здобути очікуваної популярності. Тому І. Огієнко задумав створити новий часопис. Водночас, працюючи над черговим випуском "Рідної мови", редактор береться за видання науково-літературного місячника "Наша культура" (1935–1937). Через чотирнадцять років журнал відродився у Вінніпезі, куди доля закинула редактора і видавця І. Огієнка.

Українськомовний науково-популярний місячник "Наша культура" (1951–1953) став носієм національної культури, тому заслуговує на особливу увагу. Цей журнал як частина видавничо-редакторської та авторської спадщини митрополита Іларіона частково розглядався у працях М. Тимошика "Лишусь навіки з чужиною…": Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження" [9] та В. Ляхоцького "Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка" [6]. Однак часопис залишається досі недостатньо вивченим, тому це дослідження, об'єктом якого є науково-популярний місячник "Наша культура", – актуальне. Отже, маємо на меті дати загальну характеристику часопису, визначити тематичне спрямування, дослідити публікації, що висвітлюють культурологічні та освітні питання, роль і місце видання в культурно-освітньому житті української діаспори Канади.

Перший номер часопису "Наша культура" побачив світ восени 1951 р., замінивши народно-християнський місячник "Слово істини", що виходив з 1947 р. Програма журналу включала такі основні вимоги до публікацій: наукові та науково-популярні статті з усіх галузей української духовної й матеріальної культури: літератури, історії церкви, мистецтва, філософії, богослов'я, театру, мовознавства, етнографії, археології, педагогіки тощо; короткі спомини з нашого недавнього минулого; критичні огляди наукових праць та літературно-мовознавчих новин.

Редакція відразу підтвердила необхідність сприяти розвитку національної культури. "Українська культура, на якій зросла наша Україна й яка принесла їй світову славу, знаходиться тепер в великій небезпеці, – в небезпеці повного знищення її. Ворог запосів Україну, й свідомо нищить цю культуру доостанку, бо добре знає, що… знищивши цю культуру, він знищить саму Україну…", – такими словами розпочинається вступна стаття журналу [8, 6]. Тут же наголошувалось, що "Наша культура" – це науково-популярний місячник, його покликання – служити широкій українській людності в еміграції і стояти на сторожі української культури. Крім того, редакція закликала до участі у виданні часопису всю національно свідому інтелігенцію, аргументуючи це тим, що українську культуру потрібно творити всіма духовно здоровими і свідомими силами нації. Тож видавець зберігає попереднє кредо "Нашої культури" варшавського періоду.

Через відсутність коштів редакція не могла виплачувати гонорар своїм дописувачам, та, незважаючи на це, митрополит Іларіон виявляв щоразу неабиякі організаторські здібності. За короткий час йому вдалося залучити до співпраці авторитетних українських літераторів, мовознавців, істориків. У "Нашій культурі" публікувались С. Килимник, Н. Полонська-Василенко, Д. Чуб, Я. Рудницький, С. Парамонів. Різноманітними були рубрики, серед яких: "Наукові замітки", "Меценати та приятелі "Нашої культури", "Для розваги", "Різне", "Рецензії", "Хроніка українського культурного життя", "Нові книжки", "Читачі про "Нашу культуру", "Хроніка церковного життя" (у деяких числах "Церковна хроніка", з 1953 р. – "Українська православна церква" та "Вселенська церква"). Згодом редактор започатковує нову рубрику "Наші церковні обряди і звичаї та богослужіння", яка стає своєрідним діалогом між редакцією і читачами. Останні надсилали на адресу журналу різні запитання, які стосувалися релігії, церковних обрядів та звичаїв, а вичерпну авторитетну відповідь вони отримували на шпальтах місячника.

Кожен номер відкривався рубрикою "Хроніка українського культурного життя", що складалася з невеликих за обсягом заміток. Ось тематика деяких з них: відкриття пам’ятника Марку Черемшині в українському селі Кобаки, розкопки стародавнього міста Вишгород, наукові експедиції на Львівщині, фільм "Тарас Шевченко" дублюється мовами народів СРСР тощо. Журнал інформував громадськість про долю, яка спіткала одну з найбільших київських святинь – Михайлівський монастир (1951. – № 1). Зокрема повідомлялося, що на його території (саму споруду більшовики підірвали ще 1934 р.) радянська влада планувала побудувати Державну публічну бібліотеку Академії наук УРСР. Сповіщалися і деякі подробиці: обсяг запроектованого будинку – 300 тисяч кубічних метрів, висота центральної частини мала бути на 30 м вища від дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Часто "Хроніка..." подавала понад двадцять інформацій. Наприклад, в одному з номерів присутній широкий спектр культурно-духовних подій, які стосувалися українців у світі: відкриття курсів українознавства; реконструкція Дому української культури в Нью-Йорку; українська площа в Маямі; погруддя Т. Шевченка; "Сорочинськй ярмарок" у Буенос-Айресі; досліди над космічними проміннями; "Назар Стодоля" на чуваській сцені; українське малярство в Ірані; виставка китайського мистецтва у Львові; літопис про війну Б. Хмельницького; ювілейна виставка робіт художниці Олени Кульчицької; знищення карпатських лісів; нові фільми українських кіностудій; телевізія в Києві; Академія наук УРСР; мандрівна виставка творів совєтських митців у Макіївці; кіностудія "Київучфільм"; виставка творів самодіяльних митців і т.д. (1953. – № 6). Отже, лише одна ця рубрика висвітлювала найрізноманітніші події з багатьох галузей українського культурного життя.

Про історичний перебіг знищення й руйнування пам'яток української культури в загальних рисах розповів читачам журналу професор В. Шугаєвський у статті "Нищення в Україні національно-культурних цінностей" (1952. – № 5, 6). На думку автора, страшної руйнації Україні завдали татари. Він згадує навали хана Батия (1240) та кримського хана Менглі-Гирея (1482); боротьбу проти поляків українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького; змагання Москви й Польщі за володіння українськими землями в XVIІ ст.; похід шведського короля Карла ХІІ; воєнні лихоліття ХХ ст. – ці події призвели до втрати численних архітектурних, художньо-культурних, побутово-історичних пам'яток української культури. Окремо автор відтворює події 1921 р., коли панував голод. Він наголошує, що більшовики вилучили золоті й срібні церковні речі, нібито призначені для допомоги голодуючим. В. Шугаєвський зазначив, що залишилось дуже мало історичних раритетів, тому обов'язок кожного свідомого українця – дбайливо ставитися до тих культурних цінностей, які ще не втрачені.

Належну увагу приділяла редакція місячника "Наша культура" проблемам театру, повідомляючи про нові вистави як на батьківщині, так і за її межами. Зокрема в одному з випусків такої хроніки йшлося про постановку колективом Чуваського державного академічного театру п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля" та комедії "Сорочинський ярмарок" М. Гоголя на сцені Українського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка в Буенос-Айресі (1953. – № 6. – С. 3–4). Читачі довідалися про оперу російського композитора О. Бородіна "Князь Ігор", яку ставив Я. Гречнєв у Львівському державному театрі опери та балету (1953. – № 6), та інші театральні події.

Друкувалися статті про відомих театральних діячів. Так, Д. Чуб, змальовуючи блискучу гру Марії Заньковецької (1952. – № 9), спирається на спогади М. Садовського, Б. Романицького, М. Богомолець-Мазурської. Ставлячи українське мистецтво у надзвичайно складне, безвихідне становище, Москва намагалась звести нанівець, а то й знищити українську культуру. Згадується епізод, як українській актрисі вдалося виклопотати дозвіл на постановку п'єси І. Карпенка-Карого "Чарівниця" (інша назва – "Безталанна"). Українському театрові доводилось існувати серед численних заборон і перешкод; крім того, талановитих акторів нерідко переманювали в російські трупи. Д. Чуб писав, що редактор "Нового времени" Суворін пропонував М. Заньковецькій кинути український театр, "ставав навіть навколішки, благаючи переходити на російську сцену". Але актриса не погодилась на кращі умови праці, які їй пропонували, не зрадила свого театру. Завершуючи статтю, автор зазначає, що від першого дебюту в Полтаві 1882 р. М. Заньковецька невтомно працювала на українській сцені аж до останнього виступу на своєму сорокарічному ювілеї в Києві (1922). Ні переслідування русифікаторів, ні поліційні обшуки в її приміщенні, ні заборона і перешкоди нащадків Валуєва, ніщо не збило її з обраного шляху.

Великою повагою користувалися на сторінках часопису "Наша культура" матеріали про життя і творчість видатних українських письменників. Про постать Т. Шевченка на духовному небокраї нації читачам місячника розповідала проф. Н. Полонська-Василенко; зокрема у статті "Тарас Шевченко" (1952–1953) авторка звертає увагу на те, що, незважаючи на щорічні святкування роковин Кобзаря, на кожному клаптику землі, де живуть українці, він кожного разу постає перед нами новий, невичерпний, повний глибокого змісту, правдивої геніальності. Хоч і за роки після смерті поета з'явилося чимало розвідок, але навколо поглядів та ідеології Т. Шевченка вирують палкі дискусії. До літературних діячів, чия творчість розглядалась на сторінках часопису, належать М. Гоголь, Леся Українка, А. Кримський та ін.

У журналі можна знайти інформацію про тогочасний розвиток літератури. Скажімо, К. Біда в статті "Ідеологія "совєтської літератури" висвітлює умови, в яких доводиться працювати письменникам. Автор піддає різкій критиці діяльність радянської влади, яка відібрала у письменників право "виявляти свою дійсну мистецьку снагу і звела його до ролі "борця" і пропагандиста большевизму", а тому партійність радянської літератури не тільки обмежує свободу мистецтва взагалі, але й не забезпечує дійсну свободу письменника. Цей матеріал дає чітке уявлення про заборону художникам слова ілюстровувати події у правдивому світлі. Він говорить, що на тлі радянської літературної дійсності подвійну ціну має "творче надбання тих наших талантів, які ще працюють у загрозливому тумані підсовєтської непевної будучности, і тих, які вже впали в обороннім бою за культуру" [2, 30].

Слід зазначити, що І. Огієнко як редактор "Нашої культури" велику увагу надавав мовним питанням. "В мові, – зауважував він, – наша стара і нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова – це душа кожної національності, її святощі, її національний скарб... Звичайно не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традиції" [5, 67]. У журналі за 1952 р. уміщено чотири статті митрополита Іларіона на цю тему: "Перші записані слов'янські слова" (№ 5), "Рідна мова і Біблія" (№ 6), "Гебраїзми в старослов'янській мові" (№ 8), "Слово "глум" (№ 10–11). У 1953 р. надруковано цикл публікацій І. Огієнка "Гебраїзми в старослов'янській біблійній мові" (№ 8, 9, 12).

У праці "Наука про рідномовні обов'язки" редактор подає десять мовних заповідей свідомого громадянина. П'ята і восьма заповіді говорять, що народ, який не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією, а стан літературної мови – то ступінь культурного розвитку народу. В іншій публікації місячника "Пильнуймо про свою мову" Улас Самчук писав про визрівання літературної мови: "Мусимо ствердити, що наше слово писане, за останні десятиліття, зробило дуже почесну мандрівку до кращого. Від "Зорі Галицької", від мови Качковського, Духновича і їм близьких, наша сучасна, писана літературна мова в своїй основі майже звільнилась від різних чисельних впливів ззовні" [7, 25]. Автор занепокоєний станом розмовної мови і спиняється на її проблемах, зокрема зазначає панування "своєрідної, дикої гущавини". З появою радіомовлення з'явились певні вимоги щодо мови, від яких українців ніхто не звільняв. Аналізуючи мову радіопередач, У. Самчук зазначав, що вони зроблені недбало і мало ставлять до себе вимог. Він закликав пильнувати свою мову, особливо ту, що звучить по радіо, оскільки її слухають тисячі людей та орієнтуються на неї.

Значне місце в часописі відведено релігійній тематиці. "Наша культура" сприяла поширенню знань із історії церкви, канонічного права, богословського мистецтва тощо. В журналі найбільше друкувалося статей на релігійну тему, що належали його видавцеві й редактору митрополиту Іларіону. Цікаві публікації архієпископа Михаїла "Про ікони й іконографію" (1952. – № 2), В. Сенютовича-Бережного "Іоаникій Сенютович" (1952. – № 1), М. Міллера "Таємниці Десятинної церкви" (1952. – № 9), Н. Полонської-Василенко "Князь Київський Аскольд і перше хрещення Руси" (1952. – № 8), М. Садиленка "Перша Українська Парафія в Полтаві" (1952. – № 8), І. Волинського "Національне церковне право" (1952. – № 6), М. Смика "Не перебільшуймо московського впливу на Українську Православну Церкву" (1953. – № 9), Онезького "Про релігію в СРСР" (1953. – № 3).

Більшість опублікованих матеріалів у часописі залишаються актуальними й сьогодні. Зокрема, в статті архієпископа УГПЦ у Канаді Михаїла зібрано змістовні й цікаві факти про ікони та іконографію. Автор розповідав про написання образу Діви Марії і нерукотворний образ Ісуса Христа. Він зазначив: "Передання говорить, що маляр кн. Едеского Авгаря, на ім'я Ананія, бажав змалювати Ісуса Христа, коли хотів Ісуса бачити (їв. 12. 21), тоді Ісус Христос дав йому нерукотворний образ на обрусі. Цей факт показує, що Богові угодно, щоб образи Його, написані рукою людей, були шановані людьми на землі. Також Церковне Передання передає, що євангеліст Лука написав образа Пренепорочної Діви Марії з Божественним Дитятком Ісусом Христом на руках (Він був також лікар і маляр). Цього образа він показав Пресвятій Діві, й Вона сказала, що так, і тут додала: "3 цим образом моя благодать і сила" [1, 7–8].

Домінування релігійної тематики над іншими пояснюється переконаннями редактора, що український народ і Українська православна церква – це синоніми. "Це наша Православна Церква створила українську націю, – зазначив митрополит Іларіон у статті "Любімо свою церкву". – Вона завжди була глибоко народня – в ній міцно поєдналися усі українські класи: і інтелігенція, і селянство, і купецтво, і робітництво. І цим правдивим поєднанням створився український народ, як нація. Ось тому ще з глибокої давнини в нас стали синонімами: православний і українець. Віра й нація злилися в Українського Народу в одне неподільне ціле. Це наша Церква створила нам усю українську культуру, – культуру духову, соціяльну й матеріяльну. І нема в нашому житті жодної культурної ділянки, якої не створила б або не започаткувала власне наша Церква" [4, 17–18].

Варто звернути увагу й на те, що часопис був популярним серед української діаспори. Про це свідчать численні відгуки читачів. Так, Ф. Кульчинський вважав "Нашу культуру" духовною стравою, що "дає найбільшу насолоду тим паче в далекій Бразилії. Цей місячник переносить мене думками в ті часи, коли він із Варшави ніс світло просвіти й на нашу незабутню Волинь, а тепер він єднає мене з високою церковно-духовною культурою в Канаді" [3, 36].

Отже, науково-популярний місячник "Наша культура" (листопад 1951 – жовтень 1953) відіграв важливу роль у розвитку української культури. На його шпальтах опубліковано наукові та науково-популярні статті з усіх галузей української духовної й матеріальної культури: літератури, історії церкви, мистецтва, філософії, богослов'я, театру, мовознавства, етнографії, археології, педагогіки тощо. Постійна рубрика "Хроніка українського культурного життя" інформувала українців у всьому світі про ті культурні події, які відбувалися в Україні та за її межами. З огляду на це можна констатувати, що часопис дотримувався важливої програмної лінії і виконав своє найголовніше завдання – служити українському громадянству в еміграції і стояти на сторожі української культури.

1. Архієпископ Михаїл. Про ікони й іконографію // Наша культура. – 1952. – № 2.

2. Біда К. "Ідеологія" совєтської літератури // Там само. – 1951. – № 1.

3. Голос громадянства про "Нашу культуру" // Там само. – 1952. – № 6.

4. Іларіон. Любімо свою Церкву! // Там само. – 1952. – № 9.

5. Люріна Т. До проблеми формування свідомого українця // Велетень науки: матеріали всеукраїнських науково-педагогічних читань, присвячених вивченню спадщини Івана Огієнка. – К., 1996.

6. Ляхоцький В. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. – К., 2000.

7. Самчук У. Пильнуймо про свою мову // Наша культура. – 1953. – № 6.

8. Творімо українську культуру всіма силами нації! // Наша культура. – 1951. – № 1.

9. Тимошик М. "Лишусь навіки з чужиною…" Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. – Вінніпег; Київ, 2002.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові