д. філол. н., проф.
УДК 070. 262. 8. 133. 2
Досліджуються концептуальні особливості та характер висвітлення проблем існування церкви в українському суспільстві (за публікаціями на шпальтах газети "Рада").
Ключові слова: часопис, духівництво, українська інтелігенція, преса православної церкви.
Conceptual features and character of lighting the problems of existence of church are explored in Ukrainian society (оn publications on the columns of the newspaper "Rada").
Key words: magazine, clergy, Ukrainian intelligence, press of orthodox church.
У мозаїчній картині суспільно-політичного і культурно-духовного життя України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. однією із домінантних ліній була релігійна. Ця лінія досить нерівна і строката: ідеалізм абсолютизували; від релігійно-філософських ідей відштовхувались, щоб створити і розвинути власні; одні філософи "звільняли" релігію від церкви; інші проповідували атеїзм; українська інтелігенція і духівництво прагнули знайти свої шляхи в християнстві, не погоджувалися йти тими стежками, які торували для них офіційні церковні кола і повністю підкорений царату синод. Усі ці проблеми вільно обговорювались на шпальтах періодичних видань. У багатьох газетах і журналах виносилось для дискусій питання функціонування церкви як соціальної інституції.
Ідется не лише про ті часописи, що безпосередньо виходили під егідою церков та релігійних організацій, а й про масову та суспільно-політичну пресу. Церкви та їх служителі відігравали певну роль у житті тогочасного суспільства, й обминути коло проблем, пов`язаних з їх існуванням, не уявлялося можливим для тогочасних журналістів.
За словами митрополита Іларіона, "єдиним і майже безконкуренційним творцем української культури аж до кінця ХVШ століття була українська церква та українське духовенство, що створили своєму народові літературу, науку, школу, друкарство, музику, малярство, світську інтелігенцію, … українська інтелігенція завжди була побожна і церковна. Українська література не знає понижуючих нападів на своє духовенство, що таке звичайне в літературі російській" [3, 39].
Необхідно зазначити ще одну реалію тогочасного життя: значна частина української інтелігенції була представлена вихідцями із кіл духівництва, деякі з них навіть здобували духовну освіту. Вони віддавали належне церкві та релігійній культурі народу, добре розуміли роль духівництва в історії України та адекватно оцінювали її. Майже ніхто з представників української інтелігенції не поривав зв'язку з церковними колами. Не стала винятком у цьому процесі й редакційна колегія газети "Рада", члени якої активно висвітлювали церковне життя в Україні. У програмі цього часопису наголошувалось, що редакція поставила завдання "держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських" [2, 198]. Тому з першого року виходу у світ газети авторський колектив висвітлював церковну проблематику в аспекті її безпосередніх зв'язків із суспільно-політичними реаліями, подаючи найактуальніші питання розвитку релігійності народу, місця духівництва у соціальному й культурно-освітньому житті українців у Російській імперії тощо.
Необхідно зважати ще на кілька історично значущих аспектів, які активізували у суспільстві інтерес до церковних справ. По-перше, період функціонування "Ради" майже збігався зі значною подією у духовному житті українського народу – виходом у світ Біблії та Євангелії українською мовою. По-друге, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. значно посилився і поглибився інтерес учених-теологів – переважно професорів Київської духовної академії, а також пересічних священиків до культури та історії української церкви, до самобутності й унікальності вірувань народу. Це знайшло своє відображення у русі духівництва за ведення богослужіння українською мовою, викладання в школах мовою, рідною народу. Ці знаменні події у духовно-культурному житті постійно висвітлювались і коментувались на шпальтах "Ради", їм давалась гідна оцінка. Вищеозначені чинники свідчать про те, що всі так звані церковні проблеми на шпальтах "Ради" були концептуально заангажовані, тобто авторський колектив відстоював задекларовані у програмі видання "інтереси всеукраїнські".
У межах статті не маємо змоги висвітлити всі аспекти, пов'язані з функціонуванням релігії в Україні, яких торкались "радяни" на сторінках своєї газети, оскільки ця тема потребує ретельної, копіткої роботи фахівця з історії журналістики, який присвятить їй спеціальне дослідження. Ця тема здається цікавою тому, що здатна висвітлити багато досі ще нез'ясованих фактів суспільно-культурного і політичного життя, а також проблем пресознавства.
Головним питанням, якому приділялось найбільше уваги у згаданому часописі, було утвердження української мови у церковній практиці. До цієї теми часто звертались у церковній пресі, присвячували наукові розвідки автори "Трудов Киевской Духовной Академии", інших періодичних видань православної, католицької і греко-католицької церков. Найчастіше її порушували у пресі викладачі, випускники і студенти Київської духовної академії, зокрема ті, хто відвідував українофільський гурток професора М. Петрова. (До речі, про складні стосунки М. Петрова з синодом, офіційними колами церкви та керівництвом Академії газета "Рада" неодноразово писала, завжди відверто співчуваючи опальному професору.)
Проте редакція "Ради" не вдавалась до філософсько-ідеалістичних роздумів про необхідність введення рідної мови у богослужіння, залишивши право на ці дискусії теологам. Було обрано більш дійову та ефективну практику – кожний факт порушення прав народу на вживання української мови був доведений до свідомості громадськості й засуджений на шпальтах газети. Як аргумент, наведемо статті "Політика в церковній справі" (1909. – № 147), "Чорна хмара" (1909. – № 155), "Біблію арештували" (1909. – № 159) та ін. До проблеми вживання української мови у богослужбовій практиці часто звертались також і в церковній пресі, хоча там не було одностайності: частина духівництва відстоювала рідну, народну мову, інша була категорично проти. Характерно, що у таборі прихильників ідеї українізації церкви і серед її супротивників були етнічні українці, росіяни, поляки, румуни, німці, а це, на нашу думку, свідчить не про суто національні інтереси, а про ступінь демократизму, релігійної толерантності, поваги до культури, історії і мови народу тощо.
Промовистим фактом була полеміка про вживання української мови у богослужбовій практиці, що розгорнулася на шпальтах "Ради" у 1913 р. Приводом для неї став цікавий факт: член ІV Державної думи Російської імперії, єпископ Єнісейський і Красноярський Никон висунув законопроект "Об украинских школах и обществах", в якому висловив занепокоєння приниженим станом української мови і запропонував увести в шкільну і богослужбову практику мову, яка є рідною для учнів, учителів, парафіян і священиків. Це викликало бурхливу полеміку: пропозиція російського єпископа обговорювалась у суспільстві, дискусії точились на шпальтах періодичних видань різних рівнів, спрямованих на різні аудиторні групи. Як часто буває у дискусійних проблемах, ті, хто вступив у полеміку, поділились на два табори: одні щиро вітали ідею законопроекту і підтримували єпископа Никона, інші виступали проти введення української мови в школі та церкві, називали автора законопроекту "мазепинцем". Зрозуміло, редакція "Ради" підтримала сміливу позицію єпископа Никона і висвітлювала не лише перебіг газетно-журнальної дискусії, а й давала можливість висловитися на захист думок цього священнослужителя представникам духівництва та світської інтелігенції (1913. – № 224, 227, 239, 242, 249, 274).
Самі ж "радяни" палко обстоювали ідею українізації церкви. На нашу думку, промовистим прикладом може слугувати стаття "Чи треба ховатися?", автор якої писав: "Тільки невеличка купка, окремі кар'єристи… можуть бути ворогами прав рідної мови в церковній службі та школі,.. а величезна маса духовенства на Україні безперечно глибоко переконана, що без рідної мови і церква, і школа – чужинці в селі,.. наше духовенство втратить прихильність уряду, але очевидно пастирі духовні повинні думати найбільше про відношення до них народу" [9]. Концепція цієї статті була спільною для всіх без винятку виступів на шпальтах київського щоденного часопису.
Характерно, що ці ж ідеї, але у менш радикальній та різкій формі обговорювались на сторінках деяких видань, які виходили під егідою православної церкви. Проблема вживання української мови в богослужінні була актуальною для деяких представників професури і студентства Київської духовної академії, які активно обговорювали її у церковній пресі, для багатьох священиків, інтелігенції, селян. У газеті "Рада" (1913. – № 260) опубліковано "Лист до редакції єпископа Никона Єнісейського і Красноярського", де зазначалося, що до автора законопроекту пишуть "вчителі, адвокати, священики, професори… жаліються на обвинувачення, які на них сиплються за їх любов до рідного краю. Невже ж любов до свого рідного – мови, школи, культури – зрада Росії, "мазепинство"?.. Думати так можуть про українство тільки ті "просвітителі", для котрих заповіт "Палицю поставимо, палиці повинні слухатися" замінив собою заповіді Христа" [7].
Спроба єпископа Никона на законодавчому рівні утвердити українську мову в церкві та школі відіграла роль своєрідного імпульсу для подальшого ідейно-політичного розподілу духівництва в Україні на дві великі групи: тих, хто обстоював ідею українізації, і тих, хто продовжував русифікувати народ за допомогою богослужбової практики, не переймаючись наслідками своєї діяльності. Але їх передбачили автори "Ради". З невдалою спробою русифікації редакція пов'язувала поширення сектантства на селі. За її переконанням, зростання кількості українських селян, які стали сектантами, – наслідок того, що люди просто не розуміли тієї мови, якою здійснювалось богослужіння, читались проповіді, навчали у школі Закону Божого. Автор аналітичної статті "Сектантство на селі" Олександр Верходуб зазначав економічні, історичні й політичні причини відходу від православ'я українських селян, доводячи, що цьому сприяла спроба русифікації, а також політиканство духівництва і активізація ролі чорносотенних організацій [1].
Іншим важливим напрямом висвітлення церковного життя у "Раді" були етнорелігійні проблеми. Вони реалізувались переважно у дискусіях із іншими періодичними виданнями: синодальним часописом "Колокол", релігійно-чорносотенними "Почаевским листком" і "Почаевскими известиями", а також польською клерикальною газетою "Dziennic powszechnу" та ін. Постійні автори газети наголошували на необхідності допомогти українському народу визначитися з національною належністю і кожному відчути себе українцем. Варто звернутися хоча б до статей Б. Рженецького "Українська мова і українська справа в "Почаевском листке" (1911. – № 35), В. Косонецького "Релігійні питання у зв’язку з національними на Холмщині" (1911. – № 19), Ф. М. "Листи з дороги" (1909. – № 204) та ін., щоб зрозуміти, яку велику роботу проводила редакція в аспекті захисту української ментальності й пропаганди духовних цінностей нації. Так, В. Косонецький у згаданій статті чітко зазначав, що "релігійна боротьба православних з католиками в Холмщині – це боротьба української та польської нації за цю країну", і ніякої іншої ідеологічної основи цей автор там не бачив [5].
Судячи з того, що редакція ніяк не прокоментувала цей виступ, а навпаки, доволі часто зверталася до проблеми українсько-польських відносин, висвітлюючи їх саме в такому аспекті, можемо зробити висновок, що ці погляди поділяла і більшість членів редколегії. Ця думка загалом типова для більшості суспільно-політичних масових видань. Проте редакція "Ради" висвітлювала цю проблему ще з однієї позиції – вона засуджувала русифікацію тієї частини православних священиків, які, так чи інакше, співробітничали з "Союзом русского народа" – чорносотенною організацією, органом якої став "Почаевский листок".
І якщо більшість періодичних видань у Російській імперії розглядали конфлікти на Холмщині, Волині та інших територіях Західної України як боротьбу православних і католиків (росіян і поляків) за ці землі, то редакція "Ради" трактувала ці події як боротьбу українського народу проти агресивної політики Польщі та Росії. По суті, на шпальтах "Ради" точилась боротьба за національну ідентифікацію українців, які піддавалися русифікації та ополяченню за допомогою релігії. Тобто задекларований у програмі газети принцип – постійне відстоювання українських інтересів – був реалізований цілком, ця концепція визначала характер, тематику, проблематику всіх без винятку публікацій.
Але українство не абсолютизувалося, не доводилось до шовінізму, який досить часто можна було спостерігати у церковних часописах для широкої аудиторії – селян, ремісників. Так, редакція засуджувала прояви антисемітизму, висвітлюючи "справу Бейліса" і ті події, що відбувалися після вбивства хлопчика Андрія Ющинського (це вбивство безпідставно було проголошено ритуальним, винними назвали кількох іудейських рабинів. Надто прискіпливо і тенденційно ця справа подавалась у церковній та чорносотенній пресі, де лунали безпосередні заклики до погромів на релігійній основі).
Не менш важливими співробітники "Ради" вважали стосунки інтелігенції і народу. Це питання було досить актуальним на початку ХХ ст., його обговорювали на шпальтах "Літературно-наукового вісника", "Громадської думки", київської газети "Народ", пізніше у журналі "Христианская мысль" та багатьох інших часописах цього періоду, до редагування яких була причетна поступова інтелігенція. У публікаціях "Ради" неодноразово зазначалось, що атеїзм, який був на той час модним серед освічених кіл суспільства, поширювався і на народні маси, приймаючи форми безвір'я, яке руйнувало морально-етичні засади особистості, або забобонів, безглуздих і навіть шкідливих для життя. Проілюструвати цю тезу можна публікаціями Подолянина "Українська поступова інтелігенція і українське духовенство" (1908. – № 204), "Думи і мрії" (1908. – № 159), численними повідомленнями у рубриці "Новини" тощо.
На початку цієї статті вже наголошувалося на глибокій зацікавленості, яку виявляли "радяни" до проблем церкви. Але все ж таки стосунки духівництва й інтелігенції не були ідилічними, певне напруження між двома суспільними верствами існувало вже наприкінці ХІХ ст., а на початку ХХ ст. дещо загострилось. Характерно, що на шпальтах "Ради" чітко проводилася межа між віруючою українською інтелігенцією та тими, хто захоплювався соціалістичними ідеями, які, на думку авторів щоденного часопису, прийшли з Росії: "З Московщини походить і масова ворожість нашого поступовства до українського духовенства,.. у московітів більше причин ототожнювати поступовість з антицерковністю", – писав священик, який виступав у газеті під псевдонімом Подолянин [8]. Він закликав інтелігенцію залучати духівництво до "національного діла", оскільки, на його думку, "духовенство тісно зв'язало свою долю з історичною боротьбою народу за своє визволення. Українське духовенство є наскрізь українською класою історично і актуально. Чи одна хоча верства, поза духовенством, може мати надію стати в близькій будуччині однолитою і зорганізованою верствою українського народу, просвіченою і впливовою?" [8].
Ідея поставити духівництво на чолі руху відродження України, її традицій, духовної культури, мови була популярною на той час. Постійний автор "Ради" В. Липинський, який пізніше став ідеологом української церкви, все життя не покидав думки про домінантну роль духівництва у процесі відродження рідної культури, церкви, а також і держави. У книзі "Релігія і церква в історії України" (Нью-Йорк, 1956) він зазначав: "І відродження українського православ'я, як відродження всіх інших проявів нашого життя, може наступити не через плебісцит, а через духовне і організаційне відродження тих, хто для цілого народу дані поняття відтворює. В даному випадку через духовне і організаційне відродження українського православного духовенства" [6, 39].
Водночас редакційна колегія "Ради" піддавала аргументованій критиці представників духівництва за їх відірваність від життя народу, кар'єризм, службу "кесарю, а не Богу", пропаганду несумісних із ментальністю народу цінностей та ідеологію, приховану в імперській формулі "За веру, царя и отечество", а також за "поліцейські методи", якими здійснювали місіонерську діяльність православні священики.
Ці ж проблеми, так чи інакше, обговорювались на сторінках періодичних видань, які виходили під егідою православної церкви, але не могли там реалізуватися у бажаній для проукраїнського духівництва мірі. Тому священики і представники інтелігенції не раз звертались до ідеї створення українськомовного релігійного часопису, що й було зафіксовано на сторінках "Ради". Таке видання, на думку деяких представників духівництва, мусило сприяти саме українізації церкви. Подібні думки свого часу висловлювалися деякими представниками професури і студентства Київської духовної академії, але не знаходили широкого відгуку в суспільстві. Але за певних історичних обставин, до яких можна віднести передусім протистояння офіційних церковних кіл та заборону виходу преси національними мовами у 1914 р., ідея створення українськомовного церковного часопису не була реалізована. Принаймні нам невідомо, щоб на той час на теренах України виходило яке-небудь періодичне православне видання українською мовою.
Редакційний колектив газети "Рада" підтримував національні рухи у церковному житті та відстоював право українців на власне розуміння християнства, яке стало невід'ємною частиною світогляду нації. Вищезазначені чинники й наведені цитати дозволяють нам дійти висновку про те, що всі так звані церковні проблеми на шпальтах "Ради" були концептуально заангажовані, тобто авторський колектив відстоював задекларовані у програмі видання "інтереси українські". У цій газеті, як і в деяких інших періодичних виданнях, обговорювалась проблема створення (або відновлення) національної церкви.
Автори і редакція "Ради" не ставили своїм завданням визначення того, що таке національна церква, та це й не є компетенцією публіцистів. Такі спроби робились у колі професорів Київської духовної академії, але переважно у дискусійному плані. На нашу думку, вичерпним визначенням поняття "національна церква" можна вважати те, яке дав сучасний український релігієзнавець професор А. М. Колодний: "Поняття "національна церква" охоплює принаймні сім визначальних параметрів церковного буття – історичний, географічний, етнокультурний, політичний, лінгвістичний, демографічний та праксеологічний. Відтак національною церквою постає церква будь-якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період і, спираючись на свою традицію і набувши етноконфесійної специфіки, сприяє поступові етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету певної нації, користується національною мовою як богослужбовою…". При цьому вчений наголошує, що поняття "національна церква" і "державна церква" не завжди збігаються [4]. Треба додати, що в Україні останніх двох століть ці поняття навіть протистояли одне одному, оскільки «державна церква» іноді виступала як знаряддя для русифікації українського народу.
Таким чином, проектуючи аналізовані події на сьогодення, можемо констатувати, що поділ православної церкви в Україні на два патріархати – не штучний, суто політичний, а цілком закономірний процес, який не лише має корені у далекому минулому, а й не переривався у ХІХ – ХХ ст. НЕ маємо наміру ставати на бік того чи іншого таюборув дискусії на прао існування двох різних гілок православ’я і доводити або заперечувати позиції того чи іншого патріархату православної церкви в Україні, а лише намагаємося об’єктивно подати історичні події, які знайшли своє відображення на шпальтах газети "Рада".
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові