к. філол. н., доц.
УДК 070. 002. 2
У статті висвітлюються проблеми книжкової справи та історії книги, які посідали чільне місце на шпальтах фахових часописів Галичини першої чверті ХХ ст. Головну увагу приділено аналізу журналу "Стара Україна" (1921–1925), проаналізовано проблематику публікацій, охарактеризовано авторський склад дописувачів, визначено особливості тематичних чисел видання, наголошено на вагомому значенні видання у становленні вітчизняної бібліології, розгортанні українського книжкового руху 1920-х рр.
Ключові слова: "Стара Україна", тематика статей, авторський склад, внесок у книгознавство.
The facts enlightening the problems of Book business and Book History, that took important place in professionals of Galicia at the beginning of the XX century have been stated. The main attention is paid to the analysis of the magazine "Stara Ukraina / Old Ukraine" (1924–1925) as mutual periodical edition of the bibliographic commission, the museum and the library of Scientific Sosiety named after Shevchenko: problems of publications have been enlightened, author cast of correspondents has been characterized, peculiarities of thematic editions have been determined, significant meaning of the edition in formation of the native bibliology, developing of the Ukrainian book movement of the 1920s is stressed.
Key words: "Stara Ukraina / Old Ukraine", problems of publications, authors, contribution to biblioligy.
В історії кожного народу є періоди, коли громадська свідомість знаходить яскравий вияв у непересічних наукових подіях, що визначають його шлях на десятиліття. У другій половині ХІХ ст. – а це час пробудження та культурного відродження багатьох європейських націй, позбавлених своєї державності, – у суспільстві сформувалася потреба організації авторитетних наукових товариств, які у подальшому могли б стати предтечею національних академій. Для українського народу в тогочасних умовах національно-культурних утисків винятково важливим було започаткування 1873 р. у Львові діяльності Товариства ім. Шевченка, згодом – Наукового товариства (НТШ), – по суті, прообразу Української академії наук
. Наукова праця НТШ уже з перших років мала чітко окреслене націєтворче та націєзахисне спрямування. Численні видатні вчені у своїх дослідженнях багатоаспектно розбудовували систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, географії, антропології, етнографії та фольклористики, зафіксовували й науково опрацьовували багатовікові здобутки українського народу в контексті його культурно-історичного розвитку.
Багатогранна діяльність осередку вже була об'єктом зацікавлення багатьох науковців. Це засвідчують передусім численні авторитетні публікації [1–4], фундаментальні збірники матеріалів різноманітних за своєю тематикою конференцій і симпозіумів [5–7] та низка ґрунтовних наукових розробок, які висвітлюють непересічні досягнення високоавторитетних комісій, видатні здобутки в різних ділянках українознавства найвідоміших представників осередку [8–12].
Віддаючи шану видатним науковим досягненням НТШ, дослідники нині прагнуть не обминути увагою жодної події, що мала вагомий вплив на культурно-історичний розвиток суспільства, жодного вченого, який плідно працював на тій чи іншій ділянці українознавства, адже без осмислення історичного досвіду, усвідомлення власних коренів не можливий поступ вперед, здійснення нагальних перетворень у культурному та науковому житті суспільства. Водночас не можна не зауважити, що в контексті часу ще й досі залишається недостатньо дослідженим та відповідно маловисвітленим вельми важливий напрям діяльності осередку, а саме: книгознавча праця авторитетних учених НТШ, об'єднаних у бібліографічній комісії. Нечисленні статті і розробки переважно львівських науковців [13–18], що опрацьовують проблеми теорії та історії книги, національної бібліографії, ознайомлюють наукову громадськість з досягненнями відомих бібліологів, не можуть вичерпати всієї проблематики, адже не вповні показують основні етапи та напрями діяльності бібліографічної комісії, не наголошують на її важливому значенні для становлення та подальшого розвитку української науки про книгу. Безперечно, настав час поновити історичну справедливість, належно висвітлити діяльність бібліографічної комісії НТШ, звернути увагу книгознавців на непересічні досягнення в галузі національної бібліографії, теорії та історії української книги.
Чи не найменш дослідженою нині є видавнича діяльність спеціалізованого книгознавчого осередку Галичини, зокрема її яскрава сторінка – участь науковців у підготовці та випуску у світ фахових часописів. Справді, високо оцінюючи зв'язки бібліографічної комісії з періодичними виданнями, які виходили під егідою НТШ (а чимало бібліографічних заміток, оглядів, цікавої інформації про нові видання переважно українознавчої тематики та спрямування у різні періоди, передусім у 20–30-х рр. ХХ ст., коли книгознавство стрімко розвивалось, побачили світ на сторінках уславленого "Літературно-наукового вістника" у відділах "Бібліографія", "Новини нашої літератури"), все ж варто зауважити, що цього було недостатньо. Стрімкий поступ книгознавства, яке саме тоді остаточно сформувалося та виокремилося з-поміж споріднених історичних і філологічних наук, обумовлював його особливе значення для українського суспільства, що усвідомлювало унікальність такого феномену національної культури, як книга, а тому не залишалось байдужим до значного за обсягом масиву поточних бібліографічних повідомлень, ґрунтовних переліків праць з певної теми, різноманітних літературно-критичних статей, у змісті яких відчутно простежувалися бібліологічні аспекти. Зрозуміло, що чимало й інших періодичних видань НТШ, окрім згаданих вище, численні наукові збірники осередку, які все ж певною мірою висвітлювали поодинокі проблеми бібліографії (хіба поважний вчений обмине увагою історіографію досліджуваного питання з докладним переліком здобутків попередників та його критичним коментуванням?), не могли вповні заповнити прогалину і відобразити всю проблематику наукових розробок такого високоавторитетного спеціалізованого осередку, як бібліографічна комісія.
Українські дослідники книги у період піднесення національної бібліології 20–30-х рр. ХХ ст. започаткували та випускали у світ низку непересічних спеціалізованих часописів: це і первісток книгознавчої тематики "Книгарь"; і високоавторитетні, відомі в усій Європі "Бібліологічні вісті"; й оригінальна "Книжка"; і дещо політично заангажовані харківські видання – "Книга", "Нова книга", "Голос друку", "Радянський книгарь" та ін. Всі вони радо надавали свої сторінки для публікації цікавих за тематикою, глибоких за змістом наукових розвідок членів бібліографічної комісії (зокрема, лише у "Бібліологічних вістях" побачили світ такі непересічні праці, як "Українські наукові книгозбірні" І. Свєнціцького (1924. – № 4), "Перша газета на Україні ("Gazette de Leopol" із 1776 р.)" І. Кревецького (1926. – № 4), "Іван Калинович", "Гоголь українською мовою" та "Л. М. Толстой в українських перекладах" В. Дорошенка (1927. – № 4; 1927. – № 3; 1929. – № 4), а також чимало інших ґрунтовних матеріалів); постійними дописувачами "Книжки" були І. Калинович (його стаття "Тайна і святиня книги" (1922. – № 4–7) і нині примушує звертатися до пожовклих сторінок часопису), В. Дорошенко, З. Кузеля та інші авторитетні науковці). У період активізації діяльності осередку, коли бібліографічну комісію очолив В. Дорошенко (а це переважно повоєнний час, 20–30-ті рр. ХХ ст.), гостро постало питання про започаткування періодичного видання, якого цей авторитетний центр дослідження української книги досі не мав та який дозволив би широко і постійно оприлюднювати результати наукової праці потужного об'єднання видатних учених. Однак розпочати підготовку і випуск окремого спеціалізованого часопису книгознавчої тематики у тих неоднозначних суспільно-політичних та несприятливих фінансових умовах осередок не міг.
У розгалуженій системі періодики НТШ почалися пошуки журналу, тематично наближеного до проблем культурології, передусім історії та теорії книги, бібліографії, організації книжкової справи, який мав би можливості для співпраці з бібліографічною комісією. Таким виданням став часопис "Стара Україна", спільний для музею та бібліотеки НТШ, що радо надавав свої сторінки для публікації праць дослідників українських книг. Хронологічно існування часопису було нетривалим – лише 1924 і 1925 рр., усього 24 числа, однак, навіть цей короткий час виявився доволі продуктивним з огляду на публікаційну активність членів комісії. Відомо, що редакція "Старої України" мала наміри продовжувати випуск журналу і в пізніший період, але складні обставини діяльності НТШ (насамперед жорстока економічна дискримінація, що її польська влада застосовувала до цього шанованого в Європі авторитетного наукового центру) не сприяли цьому.
"Часопис історії і культури", як зазначалося у підзаголовку місячника, виходив у світ за редакцією заступника голови бібліографічної комісії, директора книгозбірні НТШ, видатного українського історика І. Кревецького. Головне завдання "Старої України" редакція вбачала в такому: "Людина без власної самосвідомості не є культурною людиною, так і народ без історичної свідомості не є нацією. Розбудити сю свідомість якнайглибше і якнайширше на Україні – ось головне завдання нового часопису" [19].
Відповідно до цього важливого суспільного завдання "Стара Україна" у своєму змісті прагнула відродити історичну тяглість і традиції, охопити доволі широке коло різноманітних за актуальною на той час тематикою проблем, висвітлити передусім ті питання культурологічного спрямування, що цікавили та турбували свідому галицьку громадськість. У часописі планувалося вміщувати загальні статті про історію культури та історичні традиції, матеріали старої України (зокрема ті, що стосувалися національно-визвольних змагань, особливостей побуту нашого народу), різнопланово інформувати про традиції окремих українських земель, подавати ґрунтовні описи історичних пам'яток України, а також публікувати мемуари та важливі в контексті культурно-історичного розвитку нації документи. Водночас до намірів редакції входило і доволі широке висвітлення "навколокнижкових" питань: вважалося за доцільне постійно вести бібліографічний розділ, у якому ознайомлювати читачів не лише з новими виданнями, а й робити перегляд давньої літератури, аналізувати стан української бібліотечної, музейної та архівної справи (ці проблеми безпосередньо були пов'язані не лише з історією української книги та книгодрукування, а й стосувалися можливостей належного бібліографування цінних друків). Окрім того, "Стара Україна" вміщувала й "Хроніку" – рубрику, яка давала бібліографічній комісії широкі можливості оперативно інформувати наукову громадськість НТШ та всіх зацікавлених про свою діяльність (збори, публікації та ін.).
З 24 чисел часопису "Стара Україна" нашу увагу привертають п'ять, що мають тематичний характер та присвячені одній (на думку редакції, суспільно важливій) проблемі. Це ч. 2 /5 за 1924 р. під назвою "В 350-ліття друкарства на Україні", ч. 6 за 1924 р. – "Український некрополь", ч. 9 / 10 за 1924 р. – "Українська мемуаристика в ХІ–ХХ ст.", ч. 3/4 за 1925 р. – "Пам'яті Кобзаря України" та ч. 7/10 за той же рік – "Середньовічні фрески у Львові".
Безперечно, найцікавіший з них – випуск з нагоди 350-ліття друкарства в Україні, який уміщує матеріали про життя та діяльність І. Федорова, українського першодрукаря (зрозуміло, за теоретичними концепціями тогочасних дослідників початків національного друкарства, що нині викликають певні сумніви та заперечення науковців [20, 21], подає розлогий та деталізований аналіз його видань різного періоду, наводить фундаментальний і кваліфікований бібліографічний опис львівського "Апостола" 1574 р., здійснений В. Дорошенком, інші оригінальні матеріали книгознавчого характеру, дотичні до ювілейної дати. З надрукованих ґрунтовних дописів варто виділити непересічну працю І. Огієнка "Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні", яка була схвалена науковцями на засіданні бібліографічної комісії 6 квітня 1924 р., та публікацію глибокого за змістом реферату В. Дорошенка "Перша книжка, видана на Україні", виголошеного тоді ж.
І. Огієнко, що саме в цей час завершував свою фундаментальну працю "Історія українського друкарства. Історично-бібліографічний огляд українського друкарства ХV–ХVІІІ в.в.", вперше оприлюднив принципово відмінну від традиційних теорій власну концепцію джерел української друкарської справи. Він, зокрема, сміливо обґрунтовував та переконливо доводив українське походження видань Швайпольта Фіоля, що побачили світ у 1491 р. у Кракові, а датою виникнення друкарства на власне українських землях вважав 1569 р., коли І. Федоров у Заблудові випустив "Учительне Євангеліє". Жодним чином не применшуючи важливої ролі видатного друкаря в національній книжковій справі та непересічного культурно-історичного значення його плідної діяльності, І. Огієнко, однак, називав І. Федорова передусім фундатором постійного, неперервного в часі друкарства на теренах України (1924. – Ч. 2/5).
Позицію І. Огієнка поділяв також відомий науковець І. Зілинський, автор допису "Львів чи Заблудів?" (1924. – Ч. 2/5), уміщеного у рубриці "Miscellanea Fedorovyciana" того ж числа "Старої України", що наводить низку цікавих науково обґрунтованих міркувань на підтвердження новітньої на той час позиції істориків книжкової справи.
Окрасою ювілейного числа часопису є, безперечно, і глибокий за змістом, ґрунтовний за охопленням джерел фахово опрацьований бібліографічний нарис І. Огієнка "Ів. Хведорович в науковій літературі (1704–1924)" (1924. – Ч. 2/5), який є результатом багаторічної дослідної роботи автора.
Ще один оригінальний тематичний номер має назву "Великі могили української землі". Публікації тут здебільшого складені у формі реєстру збережених на теренах України і на чужині могил ІХ–ХХ ст. визначних політичних, військових, церковних, культурних діячів (зокрема, Володимира Великого, Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Виговського, П. Орлика та ін.).
З інших матеріалів, рекомендованих до друку в наступних номерах "Старої України" бібліографічною комісією НТШ, привертають увагу статті І. Кревецького "Королівство Галичина та Володимирія, 1772–1918" (1925. – Ч. 1), І. Огієнка "Спомини князя Костянтина Острожського про видання Острожської Біблії 1581 р. Вага передмов до наших стародруків" (1924. – Ч. 9/10), Я. Гординського "Слідами старої української культури. Культура української друкованої книжки в ХV–ХVІІІ ст." (1924. – Ч. 11), С. Людкевича "Бібліографія творів і критичних оглядів та заміток про життя і творчість Д. Бортнянського" (1925. – Ч. 11/12) та І. Крип'якевича "Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст." (1924. – Ч. 9/10). Остання, зокрема, засвідчує глибоке зацікавлення дослідника маловідомими на той час українськими мемуарними працями періоду козацької доби, які він визначає як "надзвичайно важливі джерела до історії нашого народу" та з жалем констатує: "Наша мемуаристика сього часу дотепер ніде не була досліджена систематично, в підручниках історіографії згадувано тільки кілька найважливіших пам'яток, лишаючи усі дрібниці на боці. Робимо тут першу спробу дати більше вичерпуючий реєстр українських діячів і мемуарів того часу, хоч відчуваємо, що до повного обговорення справи ще не близько" [22].
Принагідно зазначимо, що опубліковане в "Старій Україні" дослідження І. Крип'якевича "Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст." – не єдине у науковому доробку цього активного члена бібліографічної комісії. Видатний український історик плідно опрацьовував й інші різнотематичні проблеми переважно історичної бібліографії, що засвідчують такі його ґрунтовні праці, як "Бібліографія української історії 1922–1923 рр." (1923), "Українська історіографія ХІХ–ХХ віків" (в останній знаходимо окремий значний за обсягом бібліографічний розділ "Бібліографія української історіографії ХІХ–ХХ вв." (1923), "Історія Української держави ХVІ–ХVІІІ ст." (1922) з унікальними за змістом бібліографічними частинами – "Джерела і література до гетьмана Богдана Хмельницького. 1648–1657 рр." та "Література про Україну перед 1648 р." (тут, зокрема, І. Крип'якевич згадує як маловідомі, так і найважливіші історичні публікації різними мовами). А ще старанно підготовлений бібліографічний огляд в "Українському слові", постійні, упродовж багатьох років, бібліографічні публікації вченого у "Записках НТШ", серед яких не можна обминути увагою "Історичні видання Української Академії наук у Києві, 1926–1927 рр.", "Нові праці з історії гетьманщини ХVІ–ХVІІІ ст.", "Археологічні праці Миколи Костомарова" та ін. Захопившись бібліографією та глибоко усвідомлюючи її надзвичайну важливість для належної організації наукової роботи дослідників різних галузей знань, І. Крип'якевич докладав чимало зусиль, щоб налагодити систематичні бібліографічні дописи історичного змісту, залучити до цієї справи молодих науковців. Безперечно, плідна та наполеглива бібліографічна праця видатного українського історика, результати якої – низка цікавих за змістом, ґрунтовних статей, що були опубліковані у часописах НТШ, зокрема й у "Старій Україні", переконливо засвідчують високий рівень наукових досліджень бібліографічної комісії, могутній інтелектуальний потенціал її членів, широту їх наукових зацікавлень.
Один із тематичних номерів часопису "Стара Україна" цілком присвячений українській мемуаристиці: він пропонує читачам цікаві зразки спогадів різних епох, а також вміщує оригінальне бібліографічне дослідження І. Калиновича "Українська мемуаристика за 1914–1924 рр." (1924. – Ч. 9/10) та огляд мемуарів, починаючи від доби Нестора-літописця, опрацьований І. Кревецьким (1925. – Ч. 3/4). Тема мемуаристики була надзвичайно популярною у галицькому суспільстві 20-х рр. ХХ ст. (згадаймо хоча б, яку увагу приділяли їй члени бібліографічної комісії І. Кревецький, І. Шендрик, а також О. Назарук). Саме тому фаховий огляд мемуарів за 1914–1924 рр., здійснений І. Калиновичем, є цілком закономірним та суспільно обумовленим. Безперечно, такі непересічні дослідження української мемуаристики (особливо бібліографічний реєстр спогадів періоду національно-визвольних змагань) і нині заслуговують на нашу увагу, адже ще раз яскраво засвідчують, якого важливого значення надавали видатні діячі НТШ збереженню безпосередніх свідчень учасників суспільних зрушень, створенню детальних переліків рідкісних публікацій, дотичних до визначних подій української історії.
Ще один тематичний номер часопису має назву "Пам'яті Кобзаря України". Тут уміщено чимало цікавих як для широких кіл читачів, так і для науковців публікацій з проблем шевченкознавства, зокрема, наведено описи цінних пам'яток про Т. Шевченка, що зберігаються в музеї НТШ, вперше відтворено майстерно виконані ілюстрації художника М. Башилова, які призначались для невиданого "Кобзаря" 1844 р. Безперечно, є й оригінальні матеріали, підготовлені членами бібліографічної комісії та рекомендовані для широкого оприлюднення на її засіданнях: бібліографічна замітка П. Богацького "До історії критичного видання "Кобзаря" Т. Шевченка" та інформативний огляд В. Дорошенка "Шевченкознавство за останнє десятиліття" (1925. – Ч. 3/4). Власне, на зборах осередку 15 березня 1925 р. його голова В. Дорошенко виголосив реферат за працею П. Богацького "До історії критичного видання "Кобзаря" Т. Шевченка" та результати власного дослідження "Шевченкознавство за останнє десятиліття (1914–1924). Короткий інформаційний огляд", що й стали основою названих вище публікацій.
У своєму дописі В. Дорошенко, зокрема, широко представив різноманітні видання творів Т. Шевченка, випущені протягом 1914–1924 рр., матеріали до біографії поета, а також наукову літературу про нього, яка побачила світ в Україні та за її межами (Німеччині, Австрії, США та ін). Останній розділ, що має назву "Бібліографія", науковець присвятив короткому аналізу відомого покажчика М. Яшека "Т. Шевченко: Матеріали до бібліографії", який після опублікування в 1921 р. викликав значний інтерес наукової громадськості, адже містив рідкісні відомості про видання, надруковані на теренах України у роки жовтневого перевороту та громадянської війни. Зауважимо, що в цій праці В. Дорошенко виступає як досвідчений бібліограф-шевченкознавець, вчений, що зробив вагомий внесок у бібліографічне дослідження та широку популяризацію творчості Кобзаря.
Варто звернути увагу на високу культуру наукових публікацій, які вміщувались на сторінках "Старої України": тексти у своїй більшості супроводжуються передмовами, детально опрацьовані й різноманітні за змістом коментарі, що пояснюють маловідомі факти, імена тощо. Загальне культурологічне спрямування видання позначилось і на залученні численних ілюстрацій, зокрема, тут широко використані прикраси (заставки, кінцівки, ініціали) федорівських видань (львівського "Апостола" 1574 р. та Острожської Біблії 1581 р.), стрятинських друків початку ХVІІІ ст., мініатюри з українських книг ХVІ–ХVІІІ ст., фотографії історичних пам'яток (могил видатних діячів, архітектурних шедеврів різних реґіонів України).
Часопис мав і розділ "Хроніка", в якому читачів інформували про наукову та організаційну діяльність секцій НТШ (зокрема, у числі 12 за 1924 р. широко висвітлювалася праця бібліотеки та музею осередку), вміщували доволі розлогі переліки нових видань книгарні наукового центру, оперативно сповіщали про ювілеї та інші важливі події з життя товариства загалом, його секцій та окремих комісій. Щодо бібліографічної комісії, то, як правило, публікували коротке повідомлення про засідання цього поважного підрозділу НТШ, однак, на жаль, детально не розкривали порядку денного, не називали імен доповідачів та тем їх наукових рефератів і, відповідно, не оприлюднювали ухвал. Безперечно, такі відомості у "Старій Україні" відігравали б важливу роль у широкій пропаганді досягнень видатних дослідників української книги, сприяли б піднесенню книжкових зацікавлень галицького суспільства. Водночас надзвичайно наповненою була рубрика "Бібліографія": рецензії, інформаційні замітки, огляди, що стосувалися фактично всіх цікавих тогочасних видань (серед них – "Українська культура" І. Огієнка, "Історія української літератури" М. Возняка, "Нарис української історіографії" Д. Багалія, "Українське мистецтво" Д. Антоновича, "Історія української літератури" М. Грушевського та ін.) не могли не привернути увагу читачів часопису [23].
Таким чином, хоча нагальна потреба бібліографічної комісії НТШ в окремому спеціалізованому виданні, яка у період загальноукраїнського поступу книгознавчих досліджень 20–30-х рр. ХХ ст. та часу активізації власної роботи, що збігся з керівництвом осередком В. Дорошенка, з певних об'єктивних причин не змогла бути втілена, науковці прилучилися до підготовки для часопису "Стара Україна" численних матеріалів з українознавчої бібліографії різних галузей знань, історії українського друкарства, бібліографічного опису видатних книжкових пам'яток національної культури – львівського "Апостола" І. Федорова, "Кобзаря" Т. Шевченка та ін. Часопис, зрештою, дослідники книги обрали невипадково: загальне культурологічне спрямування публікацій з відчутним акцентом на проблемах національної історії в широкому контексті (а не можна обминути увагою тієї визначальної риси, яка була притаманна всім його дописам, – бажання віднайти і зберегти для нащадків власні корені, дослідити передусім ті проблеми, що переконливо засвідчували високий культурний й науковий рівень українства, плекали глибоку повагу до рідної історії, мови) та й участь шанованого галицькою науковою громадськістю І. Кревецького, заступника голови бібліографічної комісії й одночасно редактора "Старої України" у вирішенні практично всіх видавничих питань, пов'язаних з організаційними аспектами підготовки журналу, мали вирішальне значення.
Не можна не зауважити, що статті членів бібліографічної комісії охоплювали доволі широку тематичну палітру: це, по-перше, ґрунтовні матеріали з історії українського друкарства та діяльності І. Федорова, видатного друкаря, фундатора постійного книгодрукування на наших землях; по-друге, ретельно опрацьовані бібліографічні огляди, дотичні до суспільно важливих на той час (та й, зрештою, нині) питань: шевченкознавства, української мемуаристики та ін. Практично всі книгознавчі публікації ґрунтуються на наукових рефератах, виголошених на засіданнях бібліографічної комісії та рекомендованих її членами до друку. Саме завдяки "Старій Україні" вони ставали набутком не лише нечисленних видатних науковців (нагадаємо принагідно, що на зборах осередку були присутні не більше, ніж 12 вчених), а й широкої зацікавленої громадськості. Привертають увагу також спроби бібліографічної комісії оперативно інформувати суспільство про свої засідання в розділі "Хроніка" (на жаль, надто обмежені в обсязі). Імена В. Дорошенка, І. Кревецького, І. Огієнка, І. Калиновича (а саме вони були авторами переважної більшості матеріалів книгознавчого та бібліографічного спрямування) гідно представили тогочасну наукову школу української бібліології на сторінках такого непересічного часопису, яким упродовж нетривалого часу свого існування була "Стара Україна".
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові