асп.
УДК 304.4 (477):070 "1901/1903"
В статті розглядаються висвітлення української культурологічної проблематики офіційним урядовим виданням "Харьковские губернские ведомости" на початку ХХ ст. та роль редакції на чолі з А. Єфимовичем у цьому процесі.
Ключові слова: газета, редактор, культура.
The article is about the Ukrainian cultural issues reflected on the pages of the official newspaper "Kharkovskiye gubernskie vedomosti" at the beginning of XX century and the contribution of the chief-editor A. Yefimovich.
Key words: newspaper, chief-editor, culture.
За час свого існування "Харьковские губернские ведомости" не лише відігравали значну роль у культурному житті Слобожанщини, а й посідали, за словами Д. Багалія, "якщо не перше, то одне з перших місць серед усіх губернських відомостей" [2, 788]. Газета була спочатку щотижневою, потім (із 1871 р.) – щоденною; безперервно видавалася при губернському правлінні від 1838 р., коли царським указом у 30 містах Російської імперії створені губернські видання, до 1917 р., коли "царські" газети скасовані радянським урядом. Протягом більше сорока років (до заснування часопису "Южный край") "Харьковские губернские ведомости" лишалися єдиним регулярно продовжуваним виданням на території губернії, служили трибуною суспільно-політичних і культурних сил міста. Слід зазначити, що, попри численні звинувачення радянських журналістикознавців в офіціозі та реакційності, газета не завжди була суто провладним виданням – в історії відомі періоди, коли редакція брала активну участь у становленні української культури. Серед співробітників газети в різні роки вирізнялися такі знакові особистості, як Г. Квітка-Основ'яненко, В. Каразін, І. Срезневський, Д. Багалій, М. Сумцов та ін.
На початок ХХ ст. "Харьковские губернские ведомости" перебували під впливом тих явищ, що спричинили їхній розквіт наприкінці 1890-х рр. Головним чинником слід визнати керівництво редакцією А. Єфимовича, за оцінкою Д. Багалія, – редактора, який обумовив найбільший успіх газети та співчуття до неї суспільства [2, 789]. За неповні 13 років свого редакторства (з 1891 р.) А. Єфимовичу вдалося вивести газету на новий, якісний рівень. Редактор, навіть усупереч вказівкам згори, відстоював власну програму видання. "Хоч відомості як за програмою, так і за обсягом є загальним (тобто, загальноросійським) виданням, я завжди тримався погляду, що центром тяжіння в них має бути рідний край", – писав він 1903 р. Саме ця позиція дозволила А. Єфимовичу створити "живе спілкування між "Ведомостями" та їхніми читачами", на підставі чого сформувався постійний авторський колектив, серед якого яскраво виділялися журналісти й науковці, які з любов'ю ставилися до рідного краю – Слобожанщини й усієї України. За час редакторства А. Єфимовича на сторінках газети підтримувався певний плюралізм думок і настроїв харківської інтелігенції. Серед постійних авторів газети були як представники ліберального, "інтелігентського" крила Харківської міської думи, зокрема професори М. Сумцов і Д. Багалій (не раз звинувачувані колегами в українофільстві), так і представник консервативної, "купецької" партії думи – І. М. Бич-Лубенський, який вів у газеті рубрику "Театр і музика", де розглядалися переважно гастролі російських і західноєвропейських колективів [4, 93].
На початку ХХ ст. Д. Багалій виступає одним із провідних авторів газети. Більшість його статей у "Харьковских губернских ведомостях" присвячено історії Харківського університету та Харківщини загалом, хоча серед них трапляються власне журналістські твори, написані, наприклад, у жанрі подорожнього нарису. В 1903 р. Д. Багалій продовжує співпрацю з газетою й виступає на її шпальтах як історик української журналістики. Тут уміщено невелику розвідку "Заслуги Харківського університету в справі розвитку місцевої журналістики" (1903. – 17 січ.), де детально розповідається про історію харківських видань, що існували до 1838 р. ("Харьковский еженедельник", "Украинский вестник", "Украинский журнал", "Харьковские известия"), згадуються спроби видавати фахові журнали ("Украинский домовод" тощо). Ці часописи характеризуються приблизно за однаковою схемою – роки існування, склад редакції та постійні автори, наклад, значення для губернії та причини закриття. Центральне місце відведено "Украинскому вестнику", що був, на думку Д. Багалія, найуспішнішим місцевим виданням першої чверті ХІХ ст. Дослідник розглядає журнал у двох площинах – культурно-історичній та соціально-економічній. Так, з одного боку, вчений детально характеризує авторів часопису та опубліковані матеріали, стверджує непересічне значення журналу для української культури. З іншого – показує вісник як вдале комерційне підприємство, порівнюючи наклад видання за чотири роки його існування, підраховуючи прибуток, який мали отримати видавці. "Якою ж була причина закриття настільки успішного журналу?" – ставить питання Д. Багалій і сам відповідає: головною перешкодою стала "тяжка реакція, що нависла тоді над усією Росією та з особливою силою виявилася в Міністерстві народної освіти". Вчений прояснює історичну ситуацію: "Це був час панування містиків, на чолі з тогочасним Міністром народної світи князем А. М. Голіциним" [8]. Ганебне ставлення тогочасного російського уряду до харківської журналістики не лише критикується, а й підкреслюється вся абсурдність тих дрібних причіпок Міністерства освіти, що служили приводом для закриття українських видань; наприклад, Д. Багалій зазначає "шкідливі" для цензури матеріали в "Украинском вестнике": згадка про опального професора Харківського університету І. Б. Шада як відомого латиніста ("А він же справді був ним", – обурюється науковець) і сатирична публікація ректора університету Т. Осиповського про форму шапок у харківських студентів.
Як бачимо, Д. Багалій виходить тут за межі звичного аналізу видань, які зобов'язані існуванням Харківському університету, і вдається до узагальнюючих, до того ж досить різких, характеристик цілої епохи в стосунках російського уряду та провінційної журналістики. Публікація подібних матеріалів на сторінках офіційного урядового видання "Харьковских губернских ведомостей" – яскраве свідчення прогресивного спрямування, виробленого редактором А. Єфимовичем. Слід зауважити: незважаючи на деяку зосередженість на історичних публікаціях про життя губернії та всієї Південної Русі, що обумовлено програмою губернського видання, за керівництва зазначеного редактора бурхливого розвитку зазнає й інформаційний відділ газети [5, 252]. Це стосується як повідомлень із різних куточків Російської імперії і міжнародних подій, поданих не лише за телеграмами Російського телеграфного агентства, а й від власних кореспондентів, так і численних матеріалів із життя краю. Значна кількість новин тут присвячувалась українському культурному життю, причому на сторінках газети початку ХХ ст. воно постає у динамічному розгортанні.
Так, у "Харьковских губернских ведомостях" за 1901–1903 рр. вміщено низку інформаційних матеріалів, що різнобічно висвітлюють стан українського театру на Харківщині. Умовно ці публікації можна поділити на дві групи: 1) невеликі повідомлення, переважно анонсового типу, що висвітлювали перебіг гастролей у губернії трупи М. Старицького; 2) повідомлення про численні малоросійські вистави аматорських труп Харкова. В 1903 р. таких труп, за статистикою газети, налічувалося щонайменше три: Новий малоруський театр О. Ванченка, що давав вистави в Паризькому саду Харкова; трупа М. Протопопова, яка найчастіше виступала в Народному домі м. Мерефи; створена з робітників паровозобудівного заводу трупа Г. Галайди (Г. Хоткевича), що базувалася при Народному домі Харкова. Саме діяльність останньої трупи найдетальніше розглядається в губернській газеті за 1903 р.
Такий вибір не випадковий, бо трупа Г. Хоткевича стала легендою українського культурного простору Харківщини, хоча проіснувала лише два роки (з березня 1903 до листопада 1904) і була скасована завдяки протесту режисера й акторів проти нерівних умов діяльності порівняно з російською трупою Народного дому. Успіху трупи сприяла значною мірою самовіддана праця Г. Хоткевича як режисера й організатора. За спогадами самого діяча, він вважав свій театральний проект не "молодим аматорством", а "серйозною театральною діяльністю" [10, 517]. У трупі Г. Галайди запроваджувалися чіткі правила: "повне й абсолютне знання ролі, достатнє число добре опрацьованих репетицій, бесіди з приводу кожної ролі", персонажам масовки ролі добиралися на підставі співбесіди, на якій актори-аматори подавали важливі відомості про свій світогляд. Все це вважалося новинкою для аматорських українських труп тих часів, де виконавці абияк готувалися до вистави, часто не знали ролі повністю та цінували передусім уміння виплутатися та "зручно вставити яку "отсебятчину" [8, 522]. Фактично, Г. Хоткевич вивів аматорський театр Харкова на новий рівень, і вже 1903 р. його вистави відвідувало більше глядачів, аніж російських труп. Сам же Г. Хоткевич вважав головним те, що завдяки його виставам велика група українських робітників стала "не чужою загальному українському життю"[10, 528].
"Харьковские губернские ведомости", окрім інформаційних повідомлень про вистави трупи Г. Галайди, де щоразу констатувався "успіх… дуже гучний", подавали змістові репортажі. Зокрема, у 1903 р. йшлося про виставу "Чмир" за п'єсою М. Кропивницького, матеріал підписаний криптонімом Z. X. Цей репортаж яскраво свідчить, що всі явища, описані Г. Хоткевичем у "Театральних спогадах", не є перебільшенням. Журналіст обирає для публікації цікаву форму – зосереджує увагу не на самому перебігу вистави, а на своїх враженнях, починаючи з великої черги до каси, яку довелося вистояти. Найцікавіші в матеріалі думки, які репортер випадково чує перед виставою в буфеті Народного дому: так дізнаємося, що "малоросійські вистави дуже цікаві", на них завжди ходить багато людей, режисер зміг "підібрати гарну трупу" [9]. Ці висловлювання Z. X. подає не як поодинокі, а як своєрідні узагальнення настроїв великої маси глядачів, здебільшого міського робітництва. Закінчується матеріал аналізом акторської гри головних виконавців, що отримує найвищу оцінку: "В завершальній сцені п. Журбенко-Муха був особливо переконливий,.. цілком забувалося, що грає аматор-робітник, здавалося, що чуєш досвідченого артиста".
Значення подібних публікацій, особливо про українські вистави, полягає в тому, що вони через офіційний орган російського уряду "Харьковские губернские ведомости" стверджують на всю губернію розвиток і вплив українського театру, формування національного культурного простору. У популярності цього мистецтва серед різних верств населення переконували й факти участі в театральній діяльності не окремої купки інтелігентів-українофілів, а великої спільноти українців різних соціальних прошарків, починаючи від простого робітника.
Відображенням зацікавленості читачів губернської газети культурологічними матеріалами стало спілкування на сторінках часопису з приводу тогочасного стану та перспектив українського кобзарства. Так, 1902 р. друкується стаття етнографа Є. Криста "Про кобзарів Харківської губернії" [8]. Приводом для розмови стає діяльність попереднього комітету з організації ХІІ Археологічного з'їзду, що відбувся в Харкові (серпень 1902). На цьому заході розглянуто чимало важливих для розвитку української культури питань. Зокрема, одним із головних завдань визнано "всебічне знайомство з кобзарями та лірниками" [6, 10]. Спеціально для цього М. Сумцов розробляє детальну програму, що мала служити своєрідним методичним посібником для "польових" дослідників кобзарства. За цією програмою велося дослідження Є. Криста, результати якого публікуються в "Харьковских губернских ведомостях".
Науковець ставить за мету пошуки джерел харківського кобзарства та намагається навіть віднайти інформацію про можливого першовчителя всіх кобзарів Харківщини. Це, однак, йому не вдається, але в процесі дослідження Є. Кирст віднаходить дві кобзарські "школи", започатковані Петром Кулібабою та Юхимом Кулішем. Дослідник детально аналізує репертуар представників цих шкіл, відзначаючи спільні риси. Цікаві також спостереження щодо розвитку кобзарства в підросійській Україні на початку ХХ ст. Науковець відкрито пише про систематичні утиски кобзарів і лірників поліцією. За словами автора, навіть жебраки перебувають у вигіднішому становищі, бо можуть пересуватися містом без перешкод, тоді як кобзаря практично неможливо запросити до себе додому. Така пильна увага до представників української культури з боку російської влади очевидна – наприкінці статті Є. Крист обурюється знеціненням кобзарського мистецтва, фактами вилучення з репертуару кобзарів Харкова українських історичних пісень і дум, що поступаються місцем "фривольним" фабричним пісенькам.
Згодом редакція газети публікує матеріал про потребу українців Наддніпрянщини в історичних піснях кобзарів та широке зацікавлення саме цим явищем. Матеріал В. Василенка "Полтавські листи. І. Про бандуристів і лірників" (1902. – 18 груд.) присвячено музичному вечору в Полтаві, який організував невтомний Г. Хоткевич. До заходу залучено майже всіх кобзарів Харківщини, а також місцевих полтавських митців. Вечір мав грандіозний успіх – за нього виручено більше коштів, ніж за оперу "Фауст", що паралельно йшла в Полтаві, тисячний зал був заповнений більше, ніж на три чверті. Це не поодинокий випадок відстоювання рідної культури та історії – відразу ж після концерту до Г. М. Хоткевича звернулися присутні на ньому представники інших українських міст, зокрема Кременчука, з проханням влаштувати такий концерт і в них. На жаль, режисер трупи через брак часу відмовився від цієї ідеї, а без його організаторських здібностей та енергії захід не відбувся.
В цілому матеріали, присвячені кобзарству, на сторінках "Харьковских губернских ведомостей" свідчать про неабияке суспільне значення та розголос українського мистецтва серед населення Росії, потребу відроджувати традиції, знати історію, національні джерела, що об’єднують українців. Але на цій яскравій ноті обривається не лише висвітлення газетою проявів українського культурного життя, губернський часопис поступово втрачає авторитет і популярність. 21 березня 1903 р. А. Я. Єфимович оголошує в газеті про свою відставку з посади редактора. Вочевидь, ця відставка людини, яка віддала часопису дванадцять з половиною років життя, не була добровільною – на підтвердження цієї гіпотези служить натяк Д. Багалія про "вимушений" відхід від справ редактора та дивний тон статті, в якій А. Єфимович постійно вибачається за свої помилки, начебто не за його керівництва газета спізнала найкращі часи [2, 789].
Наступником А. Єфимовича на посаді редактора губернського видання став професор Харківського університету М. Остроумов, один із ініціаторів чорносотенного руху в місті [4, 252]. Однак газета зазнає разючих змін не відразу після його приходу. Ще деякий час видання зберігає звичний для читачів вигляд, якщо не брати до уваги появи кількох дещо дивних статей. Так, 27 і 28 червня двома подачами з’являється анонімна публікація, присвячена нібито виданню в Петербурзі літературно-політичної збірки "Русь". Насправді ж стаття є маніфестом чорносотенства, новим орієнтиром та ідеологією "Губернских ведомостей". Стаття починається з категоричної заяви про те, що через перебування більшості газет в "інородницьких" руках, голос сучасної преси не можна назвати виразником справжніх настроїв суспільства. На думку редакції, народні настрої об'єднані одним ідеалом: "Віра – Цар – Русь". Ворогом кожної російської людини слід визнати лібералізм, що ґрунтується на іншій тріаді: "невір'я – безначальство – космополітизм". Проголосивши лібералізм головним ворогом як ідеологію, неприйнятну для кожного громадянина Росії, стаття визначає пріоритети чорносотенства в житті та поступі імперії: "Російська державна думка не може не бути суто російською та виключно російською. Ось чому є наївними, якщо не гірше, всі сучасні, досить нерідкі розмови про сотні народів, що нібито утворюють Росію. Велика руська земля не якесь "утворення народів", у тому числі російського, – вона створена лише нашими російськими предками, встелена кістьми російського народу-богатиря" (1903. – 27 июня). Таким чином, чорносотенна ідеологія навіть не визнає національні рухи народів Російської імперії за ворога – для неї просто не існує таких народів, як український, білоруський, грузинський, єврейський та багатьох інших. Завершується стаття нахабними антисемітськими нападами та "рекомендованою літературою", серед якої подаються книги на зразок твору М. Недоліна "Жидовин велик-богатир".
Вочевидь, головною метою цієї публікації та й інших до неї подібних була підготовка ідейного ґрунту до події, що відбулась 10 листопада 1903 р., коли урочисто відкрився Харківський відділ "Русского собрания" – першої легальної монархістської організації, створеної 1900 р. у Петербурзі. Харківський відділ став першим її реґіональним відділом [4, 93], ідеологія якого ґрунтувалася на засадах консерватизму, монархізму та російського націоналізму. Склад членів організації був доволі строкатим, але превалював тон консервативної університетської професури та духівництва. Незмінним головою відділу був професор університету А. Вязигін, який добре усвідомлював роль друку в поширенні "справжньої російської ідеології", тому відразу місцеве відділення "Русского собрания" обрало своєю трибуною "Харьковские губернские ведомости", потім створено власний друкований орган – журнал "Мирный труд", протягом існування відділу виходили невеликі публіцистичні брошурки на кшталт "Что необходимо знать каждому русскому человеку?" та ін. [4, 93].
Починаючи з формування харківського відділу "Русского собрания" газета "Харьковские губернские ведомости" фактично перетворюється в друкований орган цієї організації. Зі сторінок видання остаточно зникають матеріали, присвячені українському культурному життю міста, загалом зменшується кількість місцевих новинних матеріалів, історичних та краєзнавчих публікацій. Натомість збільшується обсяг передруків із петербурзьких і московських реакційних видань, майже всі великі харківські статті за 1903–1904 рр. присвячуються діяльності "Русского собрания" та його сподвижника – Братства Озерянської Божої Матері, створеного на початку 1904 р. За такої редакційної програми не міг не погіршитися якісний рівень газети, внаслідок чого її наклад значно зменшився, позбавивши конкуренції з іншим харківським виданням – газетою "Южный край", наклад якої, навпаки, зріс, досягши в 1905 р. 30 тис. примірників. Найяскравіше про якість "Харьковских губернских ведомостей" за редакторства М. Остроумова свідчить той факт, що вже з кінця 1903 р. газету відмовилося передплачувати Харківське товариство грамотності [4, 93].
За першими успіхами "Русского собрания" на Харківщині почалися поразки, організації не вдалося стати визначною політичною силою реґіону. Свою роль відіграла непопулярність серед студентської молоді, яка вже 1904 р. прийняла ухвалу бойкотувати А. Вязигіна та М. Остроумова, не записуватися на їхні лекції, вимагати звільнення цих професорів із університету, оскільки їхня діяльність не відповідає вченому званню [1, 106]
Тож і "Харьковские губернские ведомости" втратили повагу читачів. І якщо раніше, поряд з "Южным краем", ці дві газети мали довіру губернської інтелігенції, ґрунтовно висвітлюючи всі прояви тогочасного життя краю та його історію, то ідеологічні засади "Русского собрания" надзвичайно зменшили популярність друкованого органу найбільш консервативної частки суспільства.
Таким чином, 1903 р. слід вважати рубіжним в історії "Харьковских губернских ведомостей". Цього року несподівано обірвані ті прогресивні тенденції у висвітленні української проблематики на сторінках газети, які, починаючи з 1890 р., коли редактором став А. Єфимович, поступово набирали сили. Можна сказати, що 1903 р. газета вступає в свій останній період, коли перестає функціонувати як українське видання, бо нове пожвавлення у висвітленні історії та сучасності краю вже не настане. Але за свою багаторічну історію "Харьковские губернские ведомости" зробили вагомий внесок у культуру не лише Слобожанщини, а й усієї України, і це значення не можна перекреслювати хибами останнього періоду.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові