Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Літературні сюжети та образи початку ХХ ст. (за сторінками одеського вісника "Основа")

Хобта О. І.


к. філол. н.
УДК 94 (477.74): 82: 050 "1915"

Аналізуються літературні пошуки та тенденції, притаманні українській літературі початку ХХ ст., що відображені на шпальтах вісника науки, письменства та громадського життя "Основа" (1915).
Ключові слова: літературний процес, вісник, проза, імпресіонізм.

Literature searches and tendencies, peculiar for the Ukrainian literature at the beginning of the XXth century are analized through the publications on the pages of the monthly "Osnova" (1915), published in Odesa as a scientific, literary and social magazine.
Key words: literature process, magazine, verse, impressionizm.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це період пошуку нових форм у мистецтві: образотворчому, театральному, літературному. В Європі виникають нові мистецькі та літературні напрями: імпресіонізм, символізм та ін., що дістали загальну назву "модернізм". Розвиваються ці напрями і в українській літературі. Характерною рисою літератури цього періоду є пошук нових, художньо досконалих форм. Провідними стають форми малої прози, набуваючи розмаїття модифікацій: новела, етюд, есе, образок. Тут існувала певна закономірність, як зазначав І. Франко: "Новела, се можна сказати, найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові, тому поколінню, що вічно спішиться і не має часу, ані спокою душевного, щоб читати багатотомні повісті" [10, 542]. У красному письменстві постали нові таланти, оригінальні індивідуальності, які уособлювали цілковитий розрив із шаблонністю. Літературні пошуки і тенденції, характерні для початку ХХ ст., знаходять своє відображення в одеській "Основі".

Метою цієї статті є аналіз літературних пошуків та тенденцій розвитку, притаманних українській літературі початку ХХ ст., відображених на сторінках вісника "Основа". Докладніше про історію виникнення та закриття вісника, національне спрямування публіцистики на його сторінках можна довідатись із попередніх публікацій [11]; журнал неодноразово згадувався дослідниками історії української журналістики (А. Животко, І. Крупський, Н. Сидоренко), а також у контексті історично-культурних подій [4; 5], хоча об'єктом самостійного дослідження не був.

Письменники виявляли себе, видаючи збірки творів або друкуючись у періодиці, збірниках, альманахах, що були складовою частиною літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. Національна періодика розвивалася, долаючи політичні й цензурні перепони в Російській імперії, трагічним випробуванням став початок першої світової війни. Російська влада вже на другий день війни закриває "Раду", потім "Українську хату", "Маяк", інші українські часописи. Сподіваючись, що заборона ще не сягнула провінції, гурток ентузіастів звернув погляди на Одесу. Таким чином, у цей складний час на горизонті літературних зрушень з'являється "Основа" – вісник письменства, науки і громадського життя.

Навколо вісника згуртувалися такі провідні письменники, історики, філософи, діячі української культури початку ХХ ст., як С. Єфремов, С. Русова, Ф. Матушевський, К. Широцький, О. Грушевський, М. Новицький, М. Павловський, М. Ковалевський, М. Грінченко, В. Винниченко, О. Левицький, Н. Романович, В. Леонтович, О. Журлива, Х. Алчевська, Г. Чупринка, П. Тичина та ін. Засновниками місячника були І. Гаврилюк та А. Ніковський. Історик журналістики О. Мукомела зауважує, що за планами редактора та його однодумців – В. Винниченка, С. Єфремова, Ф. Матушевського – журнал мав продовжити напрям забороненого "Літературно-наукового вісника" [5], де вони працювали до його закриття російською військовою владою. Підтримували цю думку і співробітники журналу "Украинская жизнь", які відгукнулися на вихід вісника такими словами: "Поява "Основи" є для нас радісним передумовником відновлення української періодики… по своєму змісту і характеру "Основа" продовжує традиції "Літературно-наукового вісника" [7].

Зі структурного погляду журнал складався з таких розділів: літературний, публіцистичний, нові книжки. Публіцистична частина журналу була тематично й жанрово розгалужена: літературознавчі, мовознавчі, філософські, культурологічні нариси, спомини, рецензії. Вісник відкривався повістю В. Винниченка "Босяк", в основу сюжету якого покладена тема зубожіння українського села. Критик О. Грушевський наголошував, що ця тема не була для нашого письменства новою, але у цього літератора, на відміну від інших, "се вставлено як окремі факти у велику, загальну систему соціально-економічної еволюції, освітленої при тім з певних поглядів соціального світогляду" [1, 166]. Найбільше письменнику вдавалось "стремління дати не тільки високу техніку, а й високий людський матеріал" у мистецтві, бо, на його думку, "людина – це рух, переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія", – зауважує літературознавець В. Панченко [6, 628]. В. Винниченко справді схоплював життя на гарячому вчинку.

У центрі уваги літератури ХХ ст. з'являється особистість. Її зв'язки з середовищем – на другому плані, по суті, це тло, на якому постають складні психологічні процеси духовного і соціального життя, реакції на предметний світ, природу, ставлення інших людей. Особистість – ось справжня нива для пошуків. Таємниці людської душі, внутрішні колізії змальовуються повніше, багатогранніше, в усіх її соціальних, етичних, психологічних вимірах.

Психологічна проза представлена у віснику оповіданнями Н. Кибальчич та П. Вороніна. Надія Кибальчич – одна з найкращих представниць літератури свого часу, яка поклала своє життя на боротьбу зі смертю коханої людини. Про її особисте трагічне життя подавалася розповідь в "Основі" (1915. – № 2). Страдницька доля письменниці простежується й у вчинках героїв її прозових творів. Так, в оповіданні "Не-людські діти" проглядається схильність Н. Кибальчич до написання творів, невеликих за розміром, основою яких став маленький епізод, настрій, враження. Як слушно зауважив О. Грушевський, це – "глибоке, міцне, невмируще ніколи бажання особистого щастя, очікування і розчарування, ясні надії, що з кожним роком більш тратять життя і стають завдяки розчаруванням відірваними від дійсності, хворобливо-яскравими привидами. А там далі апатія, безвихідність, нудьга" [1, 157]. Герої письменниці мають нещасливу долю; їх переслідує самотність, нерозуміння, несприйняття. Не знаходить рідної, близької душі красень-москаль Мирон; нерідний син, він ніколи не відчував родинної любові, всю свою приховану ніжність спрямував на Тетяну. Та добрі люди підказують, що вона тим часом заграє з хлопцями, які їй, вродливій дівчині, не дають спокою. Мирон застрелився, вважаючи це єдиним способом визволення.

Нещасна й самотня вчителька з оповідання "Галина Степанівна". Це жіноча повість, де соціальні, політичні проблеми виступають як тло для розкриття жіночої душі, не завжди прекрасної. Н. Кибальчич однією з перших показала жінку-інтелігентку, сільську вчительку з такого боку. Самота може зробити людину хитрою, підступною істотою. Це глибока психологічна метаморфоза. Критик Є. Федоренко вважає, що письменниця продовжила реалістичний напрям у літературі [8], але це вже новий реалізм, психологічний, якому притаманні риси імпресіонізму.

В оповіданні П. Вороніна "На новій квартирі" відкривається найпотаємніше – інстинкти, про які прийнято мовчати, їх не обговорюють. Герой оповідання відчув тілесний потяг до жінки, яку не поважав. Саме бажання, відразу зникле, – сором для інтелігента Павла. Думка про те, що в основі людських вчинків лежить сексуальний потяг, який переважає почуття поваги, неприємна йому. Стиль П. Вороніна характеризує психологічний аналіз індивідуальних характерів, сфери підсвідомого, що є ознакою імпресіонізму.

На шпальтах "Основи" знайшлося місце і для епістолярного стилю, що не так часто трапляється в українській літературі. "Три листи" В. О'Конор-Вілінської присвячені процесу деградації людини. Всі три листи написані однією людиною, закоханим чоловіком, який щоразу постає ніби в різних ролях: спочатку це студент-борець, тон його палкий, захоплений, він ладен покласти життя за прекрасну ідею; потім, за три роки, вже дисертант-хвастун; і третій лист написаний від імені директора інституту, його тон дратівливий, сердитий, обурений поведінкою молоді, яка дуже багато на себе бере. Тут спостерігається досить популярний художній прийом модернізму – монтаж, який дозволяє проводити жорсткий відбір і формувати нове мовлення, згущене та високоорганізоване.

Цікавим представником літературної епохи початку ХХ ст. був Орест Левицький. На сторінках вісника опубліковано дві його історичні повісті "Лиха свекруха" та "Помста загублених". Як зазначав С. Єфремов, "історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві. Ще драма ширше користувалась для потреб театру з історичних сюжетів, ще поезія черпала собі матеріал з тієї багатющої скарбниці подій та характерів, а що вже белетристика, то тут ми лишились мало не на тому самому місці, на якому були в середині ХІХ століття" [2, 518]. Публіцист вважав, що далі "Чорної ради" українське письменство не пішло, інше все – "випадкове, дилетантське, не варте уваги ні з історичного, ні з художнього погляду, і щасливий виняток дають хіба півбелетристичні праці Ореста Левицького" [2, 519]. Він творив у незвичайному для української літератури жанрі. Це історичні повісті, як зазначається в підзаголовку: "Бувальщина. З активів Полтавського полкового суду ХVIII ст".

За основу автор брав старі акти чи уривок із документів, на цій підставі виникав художній твір. Новаторська суть белетристики О. Левицького полягає й у тому, що письменник вводить у канву оповіді такі популярні сьогодні жахи. Мабуть, перші в українській літературі такі оголені й прямі. Взявши за сюжет судові справи, автор розкрив таємницю злочину, причини, які штовхають звичайних людей на страшні вчинки, на вбивство, причому рідних людей. У повісті "Помста загублених" читачеві відкривається душа вбивці у всій трагічніості, ницості, ганебності. Вбивцю викриває не хто інший, як вмерлі душі, ним же знищені. Незамінний елемент жанру – містика. При цьому автор докладно відтворює історичну дійсність. Цікавим із цього погляду є вирок, який виносили вбивцям рідних: спочатку їх тягали по базару, а потім зашивали у мішок разом із собакою, кішкою, вужем, півнем і топили ("Лиха свекруха"). На жаль, спадщина Л. Орленка дуже мало висвітлена й досліджена в нашому літературознавстві.

По-новому розкрився на сторінках "Основи" Д. Маркович, названий О. Грушевським "письменником села". Літератор виступив із символічною мініатюрою "Мій сон", у центрі якої – український селянин, скривджений російськими поліцаями у власному будинку. "Образа безконешна" наскрізно пронизує твір. Образи-символи сну дуже прозорі: герой – народ український, закрили рота – заборонили пресу, будинок – це Україна-ненька. Образ будинку – дуже поширений хронотопний символ, передусім це фортеця, що оберігає людину, втрата цієї захисної споруди, власного муру подібна до смерті. Творчість Д. Марковича критики відносять до реалістичного напряму в літературі [8, 16]. Але на сторінках "Основи" автор постає експериментатором, використовуючи модерністські прийоми: це й обраний жанр – мініатюра, і символічне мовлення, і гостро соціальний, напружений сюжет.

І. Франко, аналізуючи прозу кінці ХІХ – початку ХХ ст., писав, що нова белетристика – "се незвичайно тонка філігранова робота; її змагання – наблизитись скільки можна до музики" [9, 524]. Ці слова влучно характеризують "Карпатські етюди" Н. Романович. Твір складається з двох частин. Кожна деталь і вислів містять у собі певний зміст, часто звучать символічно, набуваючи самостійного значення. Перший етюд "Добрий вечір" – це музика життя, п'янка пісня щастя людського, незважаючи на тяжку працю і "рід хлопський". Другий етюд "Вивчив сина" здається цілком протилежним першому, бо змальовує крах усіх мрій уже старого батька, мрій виплеканих і пронесених через усе життя. Письменниця використовує засіб контрасту: білий і чорний етюди. Як наголошено літературознавцем Н. Калениченко, "засіб контрасту в літературі ХХ століття спеціально культивувався" [3, 175]. У творі Н. Романович відчутна фрагментарність, етюдність у відображенні дійсності, що є характерною рисою імпресіонізму.

Поезія у віснику представлена такими поетами, як Г. Чупринка ("Остуда", "Поезія", "По звуку", "Настрої", "Боротьба", "Зміст краси", "Юному другові"), Х. Алчевська ("Лісова яблуня"), П. Тичина (інтимна лірика), І. Шокодько ("Де ж судія?"), О. Журлива ("Осінь"), Л. Старицька-Черняхівська ("Великий погреб"). Основними мотивами їхньої інтимної лірики були смуток, неспокій, страх утрати. Скажімо, в "Остуді" Г. Чупринка писав: "Огонь буття – впав смертельно, потупив огні блискучі, пов'ялив квітки пахучі, Що ростив я, Що пестив я Так ретельно (1915. – № 2).

У ранніх поезіях П. Тичини переважало почуття закоханості, світла; про це свідчать такі рядки, надруковані в одеському місячнику:

Душа моя – послухай!
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, – кохана, –
Мов срібнотканний сон.
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов (1915. – № 3).

Та поряд із закоханістю П. Тичини вчувалися й неоднозначні почуття туги за сонцем, високостями ідеалу, чистою красою Х. Алчевської, сплетені з ідеєю неможливості щастя. Поетеса інтерпретувала їх через образ яблуні, яка росла над проваллям і мріяла про струмок унизу, але потрапляє до нього вже мертвою, знищеною бурею (№ 2). Громадянська лірика відображена в журналі тематично багатогранно: відчувається злам епох, війна, заборона української преси. Від туги за народним щастям настрій ліричного героя іноді переростає в заклики до боротьби.

Отже, на сторінках вісника відобразилось усе розмаїття жанрів, притаманних українській літературі початку ХХ ст.: психологічні оповідання, епістолярій, нариси, історична белетристика, символічно-алегорична мініатюра, етюди, поезія. Характерною рисою літератури на зламі епох став пошук нових, художньо досконалих форм. Провідними вважаються форми малої прози, що набувають нових модифікацій: новела, етюд, есе, образок тощо. Одеська "Основа" стала гідним продовженням львівсько-київського місячника "Літературно-науковий вісник" – справді всеукраїнської трибуни, фактично єдиним виходом творчої енергії українських митців, відображаючи невпинний процес розвитку української літератури початку ХХ ст., пошуки нових форм, прийомів і засобів вираження, проявів психологічного реалізму, імпресіонізму, символізму.

  1. Грушевський О. З сучасної української літератури. – К., 1918. – 207 с.
  2. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.
  3. Калениченко Н. Л. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття: Напрями. Течії. – К.: Наук. думка, 1983. – 256 с.
  4. Мисечко А. І. Товариство "Українська хата" в Одесі // Записки історичного факультету. – О., 1998. – Вип. 7. – С. 95–98.
  5. Мукомела О. Ніковський Андрій Васильович // Українська журналістика в іменах. – Л., 1994. – Вип. 4. – С. 191–196.
  6. Панченко В. Будинок з химерами: Творчість В. Винниченка 1900–1920 рр. у європейському контексті. – Кіровоград, 1998. – 115 с.
  7. Украинская жизнь. – 1915. – № 11 / 12.
  8. Федоренко Є. Літературний процес періоду революції та національного визволення України початку ХХ сторіччя // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К.: Рось, 1994. – С. 3–21.
  9. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1982. – Т. 41 – С. 523–526.
  10. Франко І. Українська альманахова література // Там само. – Т. 27. – С. 95–108.
  11. Хобта О. Духовно-національні проблеми в одеському віснику "Основа" (1915) // Ex professo: Зб. наук. праць. – Д., 2001. – Вип. 3. – С. 296–302.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові