к. філол. н., доц.
УДК 821.161.2 Фед 1/7.093:070 (477.8)
У статті розглядаються основні публікації про літературну працю Ю. Федьковича на початку ХХ ст. (перед першою світовою війною) у газетах і журналах Галичини та Буковини. Висвітлюється специфіка цієї тематики.
Ключові слова: літературна критика, періодика, Буковина.
The article deals with the main newspaper and magazine publications about Fed'kovych's literary work, which appeared at the beginning of XX century (before the First World War) in periodicals on the territory of Galychyna and Bykovyna. Their specific features and place in the history of science are elucidated.
Key words: literary criticism, periodicals, Bukovyna.
Питання про місце й роль періодики в історії федьковичезнавства ще не ставало предметом спеціальних досліджень, за винятком обговорюваного, але так і не з'ясованого до кінця факту діяльності письменника як першого редактора газети "Буковина". Проте це тільки штрих із багатоаспектної, хронологічно й, так би мовити, територіально розлогої теми, яка початками сягає кінця 1850-х рр. і має свої періоди спаду й піднесення, стосується не лише українськомовної періодики: матеріали федьковичівської тематики почали з'являтися в німецько-, польсько-, чеськомовній пресі ще за життя найбільшого поета Буковини і теж, безперечно, варті потрактування. Крім того, проблему створює відсутність зібраної воєдино джерелознавчої бази: покажчики творів Ю. Федьковича та критичної літератури про нього, зазначені в семінарії письменника [10, 164–165], неодмінно супроводяться словом "короткий", отож, не відображають багатоманіття матеріалу і не дають підстав судити про певні, пов'язані з пресою, тенденції в розвитку федьковичезнавчої науки.
А оглядати, вивчати є що; за переконанням дослідників, "небагато хто з дореволюційних письменників міг би похвалитися такою увагою критиків, яка випала на долю Федьковича" [3, 4]. Як свідчать автори праці "Українські часописи Північної Буковини (1870–1940 рр.)", лишень твори Федьковича тут друкувалися у 25 газетах, журналах та альманахах [6, 414]. До того ж були ще публікації іншого плану в буковинській, так само як і в галицькій періодиці, безперечно, розвинутішій завдяки виходові головно у Львові та Коломиї численних газет і журналів, альманахів, календарів, різного роду додатків. Найбільші західноукраїнські міста як "метрополії національного поступу", за висловом В. Качкана, виявилися значною мірою завдяки пресі фактично центрами популяризаторського і наукового федьковичезнавства, з них осягав Буковину та її поета і вибраний читач України підросійської.
Нас у даному разі цікавить Ю. Федькович на сторінках західноукраїнської, точніше львівської та, зрозуміло, буковинської періодики початку ХХ ст.: саме тоді з'явилися публікації, що спільно з книжковими виданнями забезпечили не тільки остаточне оформлення федьковичезнавства як окремої галузі літературознавчої науки, але і його справжній розквіт.
Успіхи були підготовлені попередніми здобутками: активізацією наприкінці ХІХ ст. заходів І. Франка, Ол. Колесси щодо повного і критичного видання Федьковичевих творів, а також "гострою, але небезосновною" полемікою щодо походження поета, інспірованою друком у "Зорі" (1892) К. Горбалем Федьковичевих листів до нього, у відповідь на цю полеміку і з'явилася у періодиці низка матеріалів із розлогими студіями Ол. Колесси та Р. Заклинського в центрі. Таким чином, доба "мертвої мовчанки" навколо буковинського автора закінчилася, її заступила доба "прилюдної розмови", лише під час якої могли народжуватись глибші спостереження та істини.
Зазначимо, що матеріали федьковичівської тематики, надруковані у львівських та буковинських часописах початку ХХ ст., надзвичайно різнорідні. Це і публікації окремих художніх текстів, повідомлення та статті, що стосуються підготовки та виходу у Львові в 1902–1910 рр. чотирьох перших томів (у п’яти книгах) першого повного і критичного видання творів Буковинського Соловія, у складі цього корпусу "Матеріалів до життєписи Осипа Гординського-Федьковича", підготовлених О. Маковеєм, та його ж "Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича" (Львів, 1911). Серед газетно-журнального масиву значне місце посідають "роковинні"* статті, документальні джерела, що виступають зразками епістолярної спадщини, чи спогадами Федьковичевих сучасників, чи подорожніми нарисами по Буковинській Гуцулії. І все ж особливу вартісність становлять, на наш погляд, публікації аналітичні, присвячені чи то розглядові окремих Федьковичевих творів, чи всієї його спадщини, але із заглибленням у робітню автора і його складний внутрішній світ. Зупинимось докладніше на найважливіших із цих матеріалів, безумовно, спрямованих на ґрунтовне дослідження життєво-творчої біографії та індивідуальності видатного письменника.
Спершу про ті публікації, що були пов'язані зі згаданими фундаментальними книжковими виданнями. Це передовсім статті А. Кримського "До видання творів Федьковича" (ЛНВ. – 1903. – Ч. 47–48), Д. Лукіяновича "Повна житєпись Федьковича" (Неділя. – 1912. – Ч. 47–48), його ж стаття "Видання Федьковичевих творів і важніші праці про Федьковича" (Ілюстрована Україна. – 1913. – Ч. 5). Особливу цінність серед них має велика розвідка І. Франка "Перше повне видання творів Федьковича" (Діло. – 1901. – Ч. 237, 242, 243, 282, 283; 1902. – Ч. 1), яка не тільки презентувала головний том – "Поезії" – із ґрунтовним викладом плану всього видавничого проекту та розповіддю про "надзвичайно важку і складну редакційну працю… задля багатства матеріалу" [9, 118]. Вражений цим багатством, редактор І. Франко фактично створив "найповніший і найбільш кваліфікований у дореволюційний час огляд поетичного доробку Федьковича" [10, 48], дарма що не завершив статті. Така характеристика, поставши на ґрунті доброго знання текстів і проникливого відчування поетової індивідуальності, вперше дала зрозуміти, що Федькович – "великий поетичний талант" [9, 120], уперше продемонструвала невичерпний характер федьковичівської теми; власне, вперше після Б. Дідицького з його передмовою до дебютної збірки Федьковича 1862 р. Франко заговорив про вірші буковинця справді професійно, до того ж із трибуни провідної галицької газети, що відігравала "визначну ролю в нац[іональному] житті Галичини" і тим самим "формувала національно-демократичну думку" [2, 522].
Під впливом "Матеріалів до житєписи…", а також під впливом давнього зацікавлення творчістю буковинця з'явилося на початку століття у ЛНВ (1911. – Т. 55. – Кн. 9) і дослідження М. Євшана, присвячене, за його характеристикою, "одному з найтемніших, а заразом одному з найбільш цікавих епізодів в розвою нашої поезії". Уже на початку автор сформулював правила, що дають змогу літературознавцеві пізнавати кожну, й зокрема цю індивідуальність, – через твори, які треба вміти ч и т а т и, а також через знання "услів'їв його розвою та усеї життєвої атмосфери" [1, 126]. У центрі статті – не позбавлений полемічності, суб'єктивізму, але концептуальний, навдивовижу глибокий як для 22-річного автора естетично-психологічний дискурс Федьковичевого творчого шляху, проведений з урахуванням специфіки цієї конкретної людської сутності та загалом "життєвої атмосфери". Дослідник констатував існування двох виявів літературної особистості буковинця і довів їх нерівнозначність: Федьковича як поета, митця (у ранній творчості) і нижчого за нього Федьковича-літерата, що ним він став пізніше. Поділ, як і вся характеристика, узгоджувалися з Євшановим принципом оцінки літератури як мистецтва слова, його ж ідеєю "самоорганізації духовної сутності національно свідомої індивідуальності митця, постійного її зростання, кристалізації, вдосконалення та, відповідно, мистецького вираження" [1, 5]. Федькович за своєю природою не відповідав такому суворому ідеалу, і М. Євшан, рішучий противник хаосу, тим паче "хаосу в собі", зрозуміло, що поставив на карб буковинському лірникові "нерівновагу його духового організму", яка разом з прикрими зовнішніми обставинами і "прислужилася", мовляв, до втрати Федьковичем мистецького в собі й до "банкротства життєвого".
Оригінальна праця великого естета, видрукувана у найпрестижнішому на той час літературно-науковому виданні (М. Євшан, як відомо, очолював галицьку філію редакції), одразу ж піднесла федьковичезнавчу справу на якісно вищий рівень, хоча сама, з огляду на специфічний ракурс, залишилась у федьковичезнавстві ледь не одинокою вершиною, до якої не дотягнулись сучасники і наступники, про яку тенденційно забули в радянські часи – передовсім через належність автора до Січових стрільців та й через сповідуваний ним естетизм.
Студія М. Євшана про Федьковича, подібно до його ж студій про Шевченка, мала б, як нам здається, претендувати в тогочасному науковому та й громадсько-культурному житті на "деструктивну" роль стосовно тих культів Кобзаря й Соловія, які витворилися на Буковині й у Галичині віддавна, а ствердилися остаточно на початку століття і виявлялися найбільше в народних зборах у час роковин та в сумнівної якості деяких "роковинних" статтях; такі культи, виходить, не мали одностайної підтримки в середовищі мислячої інтелігенції, котра усвідомлювала, що "там,.. де культ, святощі, пишне святкування, там немає перевірки, аналізу, вивчення" [5, 35]. М. Євшан пояснював свою позицію аналогічно: "Офіціальне святкування Шевченка не посунуло нас ані кроку наперед, не поставило нас ближче до поета і його думок", проте своїм активним рухом проти течії намагаючись досягнути протилежного – "змалювати образ Шевченка (так само і образ Федьковича, образи інших письменників. – Л. К.) не тільки як поета, але й як л ю д и н и" [5, 49]. Наголосимо, що завдяки цілій низці нових книг, а також і газетно-журнальним виступам І. Франка, М. Євшана, інших дослідників так і не запанував у федьковичезнавстві початку століття офіціоз, більше того, незаперечні успіхи таки "посували" суспільство до найбільшого буковинського поета.
Поступ здійснювало і документальне федьковичезнавство, скажімо, представлене публікаціями невідомих раніше творів буковинця, які підготували В. Щурат (Діло. – 1901. – Ч .3) та І. Франко (ЛНВ. – 1904. – Кн. 1). У матеріалі О. Маковея "Про Федьковича" (Буковина. – 1901. – 9 листоп.) було обнародувано шкільні свідоцтва майбутнього письменника та вперше здійснено переклад з німецької раннього прозового твору Ю. Федьковича "Дон Жуан" (із циклу "Нариси з гуцульського життя"). Крім того, вперше побачили світ із подачі Р. Заклинського датовані 1869 р. Федьковичеві листи до відомого фольклориста М. Бучинського (у статті "Спомини про Федьковича" (ЛНВ. – 1901. – Кн. 1, 2), а також праця О. Маковея "З переписки двох поетів: (Ю. Федьковича й Із. Воробкевича)" (Буковина. – 1909. – 4 берез.). Кращому розумінню ролі письменника як правозаступника селян у сервітутних процесах 1864–1870 рр. сприяла публікація Д. Лукіяновича "Спірні і сумнівні питання в житті Осипа Юрія Федьковича" (Записки НТШ. – 1911. – Т. 104).
Подібна практика виявлення і обнародування на сторінках преси Федьковичевих документів (чи то автографів невідомих творів, чи листів) була запроваджена І. Франком віддавна – ще на початку 1880-х рр., активно повторювана у федьковичівських публікаціях часописів "Товариш", "Житє і слово", ЛНВ; зараз же І. Франко виступив публікатором довго розшукуваного, знайденого в архіві М. Бучинського першого твору з циклу "Дванайціть посланій Ю. Городенчука-Федьковича на цілу соборну Україну". Зі сторінок часописів матеріали першими линули до читача, збагачуючи його і своєрідно продовжуючи посмертну біографію поета.
Зрозуміло, що надзвичайно важливим було і видрукування цінних причинків до епістолярної спадщини Федьковича, що якраз, з огляду на належність видатній творчій особистості, не мала суто приватного значення, а мала значення передовсім "для історії літератури і суспільності" [8, 462]. Зі згаданих першоджерел справді проглядає широкий пласт літературного, громадсько-культурного життя, простягнутого, як-от у листах до М. Бучинського, від Сторонця-Путилова до самого Відня, де той навчався в університеті, опікуючись заодно виданням у столиці Австро-Угорщини Федьковичевих співаника та букваря. П'ять листів є унікальними свідченнями не лише многотрудної історії далеко не приватних намагань буковинця зробити щось "пожиточне" для школи. Рахуючи гроші, запитуючи, "по чому беруть (там, у Відні. – Л. К.) від аркуша звичайного друку прозойов" ("На більше, як на два аркуші, не зможесь мій карман…" [7, 20]), представник погорджуваної нації не почувався бідним, навпаки, перед нами талановитий, активний, повен гідності митець, котрий до всього ж – громадсько-культурний діяч.
І зовсім іншими настроями – цілком суб'єктивними, проте не менш важливими і вартими знання, – виявилося листування між Федьковичем та С. Воробкевичем, уміщене на шпальтах провідної крайової газети, яка насамперед завдяки О. Маковеєві чимало зробила для висвітлення життєво-творчих шляхів свого найпершого редактора і його щирого "товариша по долі".
На початку ХХ ст. з'явилося в періодиці й останнє гроно різного роду спогадів із Федьковичем у центрі. Зазначимо передовсім уміщені на сторінках львівської щоденної газети "Руслан" (1907. – Ч. 51) згадки письменника, видавця Б. Дідицького, з благословення якого побачила світ перша українськомовна збірка творів буковинця. Особисто не знайомий зі своїм автором, тепер важкохворий, Б. Дідицький у продиктованому тексті зазначив передовсім дуже захопливу реакцію суспільства в той момент, коли воно відкривало для себе Федьковича: скажімо, на одній музично-декламаторській вечірці у Львові при читанні балади "Довбуш" "зібрана публіка – не по які команді, а по власному внушенію… вся враз возстала із своїх міст і так стоячи, якби при співанні "народного гімну", і то не с офіціальним, но с самым истинным восторгом слухала всего "Довбуша" до кінця" [4].
Спогади ж начальника сторожі скарбової у Сторонці-Путилові Ґустава Кудерни під промовистою назвою "Мій приятель Федькович" (Промінь (Вашківці). – 1905. – Ч. 11–14) пов'язані більше з родинним життям поета, яке, з огляду на своє дотепер суперечливе трактування, вартувало пояснення. Крім того, ще за Федьковичевого життя, поставивши собі за мету "студіювати" незвичайного приятеля, Ґ. Кудерна подав чимало цікавих відомостей, хоча й зінтерпретував Федьковича відповідно до своєї, так би мовити, офіційної, чиновницької соціально-психологічної настанови.
Крім цих спогадів із перших уст, з'явились на початку століття й зібрані Р. Заклинським достовірні, багаті на фактаж "Спомини про Федьковича" (ЛНВ. – 1901. – Кн. 1, 2) та "За слідами Федьковича. Записки з прогульки по Буковині" (ЛНВ. – 1905. – Кн. 9, 10). У першій подано добірку з кількох матеріалів, підготовлених мемуаристами власноруч, а саме: розповідь о. Олекси Слюсарчука про його відвідини Федьковича 1866 р., розповідь М. Бучинського про контакти з Федьковичем і спомини о. Семанюка, який свого часу був дяком у Сторонці-Путилові. Тут нема поспішних узагальнень, тривала часова відстань дала змогу проаналізувати і синтезувати враження, у кожному разі сформувавши свій Федьковичів "еталон", безумовно, узгоджений із "еталоном" загальним.
Композиція іншої праці Р. Заклинського має свою специфіку: на тлі подорожніх нотаток автор, він же інтерв'юер, подає наслідки спілкування з буковинцями (священиками, вчителями, пенсіонованими військовими), котрі свого часу перебували у федьковичівському силовому полі й завдяки своїй пам'ятливості досі там залишались. Таким чином на мемуарному портреті Буковинського Соловія з'явилися нові виразні штрихи, які, однак, майже не стосувалися літератури, творчості. Попри певний "ефект ореола", у згадках про жовнірську службу загалом образ Федьковича не вийшов "лакованим", це живий світ, повен емоцій і свого колориту. Подаючи портретні та інші деталі, але найголовніше – живі людські голоси, Р. Заклинський уперше дав зрозуміти, хто перебував в оточенні поета, яким були рівень розвитку цих людей, їхнє вміння "читати", розуміти і витлумачувати Федьковичеву поведінку і його суть. Загалом же спогади, організовані Р. Заклинським і видрукувані ЛНВ, а потім окремо, безумовно, збагатили федьковичезнавство і всю українську мемуаристику, дарма що ім'я автора як одного з найдопитливіших дослідників буковинського письменника нечасто згадувалося в радянські часи, може, через компрометуючий факт репресованості у 1933 р. його сина, Ростислава Заклинського.
Те, що мемуарний портрет Федьковича, витворений на початку ХХ ст., був позбавлений густого глянцю, засвідчив найбільше-таки фейлетон І. Франка "Юрій Федькович концертант і прелєгент" (ЛНВ. – 1901. – Кн. ХІІ), у якому подано, мовляв, почуту з уст І. Верхратського історію провалу буковинського письменника як співака, музиканта, а також лектора під час його виступу у Львові на зборах тамтешньої "Просвіти". Барви, якими зображує Франко (і Верхратський) Федьковича, явно згущені: "перевісив ліру через плече", "не грав, тілько попросту крутив корбою", "монотонний бренькіт", голос "грубий, зовсім не вироблений". Усе це не відповідало іншим згадкам, що й дали підстави цілому народові іменувати свого поета лірником. Відвертий недоброзичливець Федьковича, як стверджував О. Маковей, кепський психолог, із Федьковичем, мабуть, несумісний психологічно, І. Верхратський явно гіперболізував нюанси. Але навіщо було І. Франкові, якраз заглибленому у федьковичівські тексти, федьковичівські світи (тривала підготовка першого повного і критичного видання творів цього письменника), спрямовувати на цю пересічну подію яскраве світло і давати привід І. Верхратському, своєму гімназіальному вчителеві, творити спростування під назвою "Злобні видумки Д-ра Івана Франка" (Львів, 1907), залишиться, мабуть, таємницею. З іншого боку, як це не парадоксально, але навіть подана у специфічному ракурсі подія дискредитувала не стільки Федьковича тяжкої львівської пори його життя, коли далеко не завжди хотілося і моглося співати, скільки його надто претензійних опонентів. Таким чином, Федьковичеві мемуаристи змогли виділити в його житті не лише суттєве, значуще, а й випадкове, яке водночас у біографії видатної людини теж, виявляється, примітне.
Важливо, що з початком ХХ ст., точніше з виходом перших томів повного і критичного видання Федьковичевих писань, настала нова ера в їх дослідженні. Новизна полягала передовсім у тяжінні критики не так до загальних літературознавчих студій (праця І. Франка "Перше повне видання творів Федьковича" – чи не єдиний виняток), скільки до вивчення окремих принципових питань, пов'язаних із творчістю, до скрупульозних заглиблень у тексти, у мистецьку лабораторію письменника. Так, у статті "Дещо про поетичну творчість О. Федьковича" (Ілюстрована Україна. – 1913. – Ч. 5) Д. Лукіянович зазначив як найхарактернішу прикмету віршів буковинського автора їх щирий демократизм: письменник-бо зріс і "стояв непохитно на ґрунті народної традиції". Об'єктом дуже прискіпливої уваги В. Щурата у його статті, видрукуваній журналом "Світ" (1906. – Ч. 3), виявилась федьковичівська поезія "Сонні мари", значно м'якше поцінована сучасним дослідником В. Погребенником, який, між іншим, справедливо назвав цей вірш таким, що містить "перший в українській літературі малюнок урбаністичного сюжету Венеції" [6, 237]. Генезу і творчу своєрідність чотирьох варіантів однієї Федьковичевої поеми "Шипітські берези" надзвичайно пильно схарактеризував О. Маковей у своїй розвідці, що вперше була видрукувана в газеті "Буковина" (1909. – Ч. 232, 234). Цей же автор у газеті "Руслан" (1912. – Ч. 63–65, 67–68) умістив розлогу ідейно-тематичну студію "З робітні поета (Замітки про Федьковичеві поеми "Киртчалі", "Празник у Такові")". Більше того, на початку століття у федьковичезнавстві окреслився напрям текстологічних досліджень, репрезентований працею В. Бирчака "Замітки про Федьковичеві перводруки (Рік 1862)" (Світ. – 1906. – Ч. 3). Зіставивши автографи деяких творів письменника з їх друкованими варіантами, дослідник із гіркотою підсумував, що "много у творах Федьковича є не Федьковичевого", "язикове тло підмальовано прикметами літературної мови – і то підмальовано в значній мірі редакторами часописей, в яких Федькович містив свої твори". У статті прозвучав також інший тривожний мотив – про небезпеку втрати обдарованою особистістю під впливом соціуму своєї суверенності, а заодно протест проти шаблонів, накиду. ваних літераторові згори: "Письменник, що жив учора, має нині вже так попсовану мову, чи ж мож дивуватися, що в попсованій формі дійшло до нас "Слово о полку Ігореви" та інші давні-давні пам'ятники?"
Подібна полемічна загостреність, власні оригінальні судження, вміння бачити Федьковича не в локальному, замкненому просторі, а в широкому контексті національної і світової літератури, характеризує ледь не кожен названий виступ. Це праці, що якраз не знають шаблоновості, вільний виклад думки у них ґрунтується на доскональному знанні текстів і їх творчої історії, а ще на вмінні ч и т а т и, як того бажав М. Євшан; науковість цих матеріалів позбавлена суворого академізму, натомість емоції, колоритна галицько-буковинська лексика початку століття надають писаному особливого шарму. Тут естетичний критерій, за В. Бирчаком, зумовлений "артистичною красою" Федьковичевих писань, – поряд з увагою до змісту, ідейної суті – домінують, самі ж писання, за О. Маковеєм, "дають нам спромогу заглянути у поетову душу, у той духовий світ, в якім він обертався до смерти". Можна тільки уявити, які злети чекали б на федьковичезнавство, коли б опісля таких очевидних успіхів не постала на його шляху доба радянська з її ідеологічним тиском та шаблонами, провіденційно зауважена в духовному просторі українського народу.
Повторюємо, найважливіші газетно-журнальні публікації початку століття мали принципове значення для федьковичезнавчої науки, точніше, для її утвердження, хоча, з іншого боку, ледь не кожен – і нерозглянутий – матеріал цієї спеціальної тематики, навіть "роковинний", містить раціональні зерна, які теж треба було б зібрати. Безумовно, вибране, справді глибоке й авторитетне не має забутися, його треба передруковувати, залучати в науковий обіг, зрештою, без знання цих напрацювань неможливе створення концепції історії федьковичезнавства.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові