д. філол. н., проф.
УДК 070:821
Перша російська революція спричинила появу безлічі друкованих видань у Росії. Одним з її атрибутів стало створення журналістики українською мовою, первістками якої в Харкові стали газети "Слобожанщина" і "Порада". Незважаючи на різне політичне спрямування, обидва часописи вийшли лише першими числами й були припинені.
Ключові слова: Перша російська революція, українські газети Харкова.
The First Russian revolution has produced burst of the periodical press in Russia. One of its features is making journalism on the Ukrainian language presented by newspapers "Slobozhanshina" and "Porada". Despite different political orientation only the first issues of these newspapers were published.
Key words: The First Russian revolution, Ukrainian newspapers of Kharkiv.
Як слушно зазначила Н. Сидоренко, "українська журналістика лише наприкінці ХХ ст. активно звернулася до об'єктивної фахової історії, неспотворених фактів функціонування численних газет і журналів минулого" [4, 85]. Об'єктивну, неупереджену історію української журналістики сьогодні створюють Ю. Бідзіля, А. Бойко, В. Качкан, С. Кость, О. Мукомела, М. Нечиталюк, І. Павлюк, М. Романюк, Н. Сидоренко, Ю. Шаповал, О. Школьна та інші дослідники, що працюють у навчальних закладах і наукових установах України.
Особливість історії української журналістики до 1917 р. полягає в тому, що за відсутності держави й політичного центру вона мала реґіональний характер. Цим пояснюється порівняно велика увага, яка приділяється в Україні дослідженню реґіональної журналістики; тут не можна не зазначити праць Ю. Бідзілі про пресу Закарпаття, С. Костя – про журналістику Західної України, І. Павлюка – про періодику Волині, О. Школьної – Катеринославської губернії. Історія харківської журналістики ще не стала предметом систематичного вивчення, хоча тут трапляється чимало видатних журналістських явищ, значення яких виходить далеко за межі реґіону.
Революційні події стали поштовхом до виникнення в Росії великої кількості газет. У Харкові від часу встановлення нових правил про друк (24 листопада 1905) до початку 1907 р. засновано дві газети українською мовою і 27 російською. Щоправда, через проголошений у місті воєнний стан, більшість з них були закриті, але частина залишилася на інформаційному ринку. Важливий атрибут журналістики періоду Першої російської революції – спроби вперше видавати газети українською мовою. До цього часу траплялися лише прецеденти публікації українських текстів у російських часописах. І хоч така традиція була започаткована ще в 1816 р. В. Масловичем у "Харьковском Демокрите", замінити українську журналістику вона не могла. "Тимчасові правила про друк" від 24 листопада 1905 р. передбачали можливість існування журналістики "не на русском языке", хоча встановлювали нерівні умови їх розвитку: на видання російського часопису дозвіл видавався не пізніше ніж за два тижні після подання заяви, а на часописи іншими мовами "вказаний вище термін видачі посвідчення визначався в два місяці" [3, 217].
Першим скористався такою ситуацією видатний український політик і журналіст М. І. Міхновський (1873–1924), якому належить ініціатива видавати в Харкові газету українською мовою. Назвав він її "Слобожанщина: Щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись". Єдине її перше число у форматі А2 вийшло у світ 25 березня 1906 р. Відкривалося воно актуальними публіцистичними нотатками, пов'язаними з головною політичною подією – виборами до Першої Державної думи. За стилістикою цих нотаток легко вгадувалося перо М. І. Міхновського. Власне, хроніка "Харків, 25 березня" складалася з трьох його статей.
У першій з них "Вибори до Думи Державної" зазначалося: як би не критикували різні політичні сили виборче законодавство, а Дума все ж буде скликана й видаватиме закони. Для українців уперше в історії з’явилася можливість відрядити своїх представників до виборного державного органу, де вони будуть сидіти нарівні з представниками росіян та інших народів. На жаль, як наголошувалося далі, політична свідомість українців низька, у них немає інтелігенції, здатної захистити права народу. А чи зможуть це зробити самі селяни? – запитував автор. Чи зможуть вони протистояти професорам, адвокатам, журналістам? В Україні багато політичних партій, у розпалі політична боротьба, але то не українські партії, вони не будуть захищати інтереси українського народу. Вихід – у формуванні української політичної нації, щоб не лише селяни, а й інтелігенція перейнялася інтересами народу й захищала його в Думі.
Теоретичний аспект цієї теми розв'язано в другій статті "Націоналізм і космополітизм". Через політичну відсталість Росії, як зазначалося, навіть крайні ліві партії надають багатьом поняттям реакційного значення. До таких належить думка про те, що націоналізм шкодить вселюдському поступові і що начебто всесвітня культура виграє від "затирання національностей". Насправді сила людства – у безлічі його виявів. "Се було б смертю для людського поступу, – писав автор, – коли б усі люде були зовсім однакові, одноманітні, без своїх особистих прикмет". Націоналізм і збереження своєї національної тотожності – це величезна творча сила. Цього розуміння немає навіть у ліберальних течій в Україні, де "здебільшого під юшкою інтернаціоналізму або космополітизму українському народові накидають обрусіння або колонізацію".
Описавши важке політичне становище українства, у наступній статті "Запросини" публіцист розгорнув ідею значення національної преси для пробудження народу. Через чужу школу в Україні запанувало винародовлення. Але те ж саме пережили свого часу й чехи, проте зуміли повернути собі свою національність. Сьогодні такі можливості відкриваються й перед українцями. "Тепер можна в своїй газеті дбати про себе, то й дбаймо, – писав автор, – не журімося, що інші народи вже далеко випередили нас!". "Без своїх газет і без своєї школи загине наш нарід навіть без боротьби", – справедливо зауважував М. І. Міхновський, прирівнюючи журналістику до освіти. Редактор закликав українського читача передплачувати свою газету, щоденний вихід якої він обіцяв з 1 квітня 1906 р.
За підписом Е. С-к була вміщена велика стаття "Харківські виставки картин", де йшлося про те, що вперше на громадські гроші (Полтавського земства) в українському стилі С. Васильківський з помічниками виконує архітектурні й кустарні роботи. Мистецтво С. Васильківського було засвідчене ілюстрацією ескізу панно "Передача клейнодів". Висока оцінка українського малярства сусідила з майже фейлетонними інтонаціями огляду VІІ виставки харківських художників, яка критикувалася за низький художній рівень.
Центральне місце в першому числі "Слобожанщини" займала анонімна стаття "Листок з української історії ХVІІІ століття", яка розповідала про Коліївщину й так само ілюструвалася портретами М. Залізняка та І. Гонти. Окремо автор розглянув причини Коліївщини, які вбачав не стільки в утисках поляків українського народу, скільки в зраді Росією Переяславського договору, згідно з яким Україна не могла бути предметом міжнародних торгів.
"Слобожанщина" вже мала свого власного кореспондента в Петербурзі. Віктор П. повідомляв про збори "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг". Умістила "Слобожанщина" й повідомлення з повітових міст України. У кореспонденції "Кобеляцьке культуртрегерство" сповіщалося, що в Кобеляках почала виходити газета для народу "Земля". Але для якого народу? – запитував автор і відповідав: судячи з мови не для українського. Проте замітка містила й прагматичну інтенцію – переконати редактора кобеляцької газети перевести часопис на українську мову.
Редакція зазначала адресу: вул. Катеринославська, 43 та номер телефону. Перше число демонструвало високі професійні можливості редактора та зібраного ним колективу. Але перше число виявилося єдиним. За припущеннями Н. Сидоренко, "видання припинилося з огляду на технічні причини й відсутність "виключно української друкарні" [2, 439]. На думку М. Комариці, воно й замислювалося як пропагандистська одноденка для агітації за кандидатів українсько-кадетського блоку на виборах до Першої Державної думи [1, 130]. Вибори у губернії відбувалися якраз 26 березня. Обидва ці твердження мають право на існування. Так чи інакше, а М. І. Міхновському належить честь виступити засновником у Харкові української газети. "Слобожанщина" доводила харків'янам можливість інформаційної діяльності українською мовою, обстоювала ідею української культурної й політичної самостійності.
Спробував заснувати в Харкові українську газету М. Ф. Лободовський, який був відомим харківським українофілом. 1906 р. він створив "газету для крестьян и міщан хліборобів двотижневу на українській мові" – "Порада"; видавав її форматом А3 й орієнтувався на монархічну ідеологію. Проте й М. Ф. Лободовському пощастило не більше, як М. І. Міхновському. "Порада" спромоглася вийти лише один раз 14 травня спареним № 1/2. Усі матеріали належали редакторові. Відкривалася газета Височайшими маніфестами від 20 лютого 1906 р. і 17 жовтня 1905 р., які подавалися в оригіналі й перекладі українською мовою паралельними колонками. Поява офіційних урядових документів українською мовою мала величезне значення, якщо згадати заборону українського перекладу царського маніфесту про скасування кріпацтва від 19 лютого 1861 р., який тоді виконав П. Куліш.
Після офіційних матеріалів М. Ф. Лободовський подав публіцистичну статтю під назвою "Роз'яснення Маніфестів". Це була програмова редакційна стаття. Редактор розумів, що звертається до читацької аудиторії, яка ще не засвоїла сучасну політичну лексику, має низький рівень освіти, тому й розтлумачив основні категорії й поняття, що трапляються в маніфестах. Дарування народові політичних свобод і скликання Всеросійського парламенту він розцінив як початок нової епохи в історії Росії. На його думку, Маніфест 17 жовтня 1905 р. – це друга воля, якщо під першою розуміти звільнення від кріпацтва 19 лютого 1861 р. Роз'яснювалися поняття й функції громадянських свобод, загальний зміст яких полягав у тому, що "наші виборні люди будуть мати право виробляти для всього государства закони і доглядати за їх справдженням, а також установляти податі усякі і доглядати за доходами і розходами податей". Право недоторканності людини пояснювалося так: "особа не може бути ніким зневолен". Наскільки М. Ф. Лободовський був глибоким публіцистом свідчить пояснення ним категорії свободи слова, яке (хай не за стилістикою, але за змістом) гідне увійти до хрестоматій з журналістики. "Се означає, – писав він, – що кожна людина має право говорити, писати, випечатувати усе про все, усякі свої думки-гадки, як і що вона розуміє; але ж бо слід говорити, печатати тільки щиру правду та й поважно, не ображаючи словом нікого, без лайки, без оббріхування кого, без ганьби, не понижаючи, не ображаючи людини, бо непочесним поводженням у мові, у слові, ламається право людини на недоторканість, на честь; а як хто буде говорити або печатати неправду на кого, брехню, суд, ганьбу, усякий поговір, образливі речі, прикрі докори не по правді, що каляє честь людини, буде наволікати безчестя тим на людину, то за це має бути караний судом, бо це буде означати, що він обернув свободу слова на зло, во вред честі другої людини, а свобода слова повинна бути почесна, поважна, звичайна, доводити до добра, а не до зла, до згоди, а не до безладдя".
Після роз'яснення маніфестів М. Ф. Лободовський перейшов до коментарів про сучасне політичне становище. Чому ж, незважаючи на турботу царя про народ, Росія переживає революцію? Причина розрухи і бунтів полягає в тому, як пояснив публіцист, що не всі задоволені виборчим законом, залишилося багато верств, які не дістали права голосу, і їм кривдно; крім того, селяни відразу сподівалися дістати землю, а їм доводиться чекати. Тим часом, як вважав автор, маніфести – то тільки початок клопоту царя про задоволення потреб селянських у землі. Треба чекати законного розв'язання земельного питання Державною думою і радою. Дуже тонко редактор підмітив: зайвої землі в державі немає, вона перебуває у чиїйсь власності, отже, її треба викупляти. Інший шлях – поліпшувати обробіток землі, підвищувати урожайність. Адже людей стає чимраз більше, а землі – ні. За приклад для Росії повинна правити Європа; там землі менше, а ніхто не голодує. Закінчив М. Ф. Лободовський своє "роз'яснення" думкою, з якої почав: ми на порозі нового життя. Але воно повинне було розпочатися 25 років тому, якби 1 березня 1881 р. не був убитий революціонерами Олександр ІІ, який саме тоді готувався запровадити конституцію в Росії. Нинішні маніфести мали б бути "аж двадцятип'ятилітнього зросту".
Центральне місце в газеті займала історична розвідка "Короткий озирк минулого життя нашого государства для кращого зрозуміння царських двох маніфестів і виявів їх у житті майбутнім". Автор наголошував: вічова, соборна засада була головною структурною основою політичної історії нашої землі. Остаточно соборні засади були скасовані Петром І, який будував суворо централізовану державу. Але через століття, Олександр І прагнув повернути в політичній устрій Росії Державну думу. Мріяв про це й Олександр ІІ, але був убитий революціонерами.
Упродовж цієї статті перше число поступово перейшло в друге. Редактор розраховував, що обсяг кожного числа становитиме 16 сторінок. Ця шістнадцята сторінка прийшлася на середину "Короткого озирку", тому цей матеріал друкувався й далі, але на колонтитулі вже значилося: № 2. За деякими характерними ознаками можна припустити, що М. Ф. Лободовський розпочав підготовку своєї газети ще в березні, оскільки зміст програмових положень першого числа дихав передоднем виборів до Думи, витлумачував маніфест від 20 лютого й указ від 7 березня 1906 р. Але виготовлення газети самотужки, без редакційного й авторського колективу виявилося занадто складним для однієї людини. Редактор-видавець не зміг вчасно завершити й видати перший номер, тому відразу розпочав підготовку другого.
М. Ф. Лободовський подав кілька інформаційних матеріалів під загальною назвою "Що здіялося уважливого в нашому государстві". Більша їх частина згрупована навколо відкриття І Державної думи, яке сталося 27 квітня. В інформації "Про громадський хазяйственний теперішній лад у нашому государстві" зібрані випадкові повідомлення, де неможливо відділити факти від коментування. Наприклад, автор сповіщав: оголошено про відкриття жіночих інститутів: юридичного, інженерного, сільськогосподарського. Але, як вважав він, дівчата-панянки могли б учитися й у чоловічих університетах. Чого вони бояться? Залицяння? Так то ж світова річ. А от погано, що ніхто не говорить про потребу гімназій і училищ для дітей робітничого люду. Ця справа потрібніша, ніж жіночі інститути. Наприкінці числа друкувалися літературні твори. Усі вони були підписані криптонімом М. Л., тобто належали перу М. Лободовського. На жаль, вони свідчили про брак в автора літературного таланту та естетичного смаку й низький рівень поетичної культури.
На завершення номера автор подав словник, як йому здавалося, маловідомих термінів, куди включив пояснення таких слів, як парламент, інтелігенція, автономія, політика, амністія, соціалізм, культура, конституція, анархісти, бойкот. Це свідчило про те, що він турбувався про читача, щоб йому був зрозумілий його виклад, вчив громадянство сприймати важливу політичну інформацію українською мовою. Прощаючись із читачами, редактор писав: "Вибачайте, шановні читачі, що спізнився з виходом газети. Самотужки газетна робота забарна й нелегка; нове діло ще й не обійшлось гаразд, не влаштувалось. Отим-то благаю не висилати годової передплати до виходу № 3 "Поради". Кому до вподоби, то купуйте по книжних магазинах. А то нарадять громадяни й таке: як маєш погано орати, то краще випрягати. Яка змога, така й запомога. Що не змогла сила наша, хай пробачить ласка ваша. Харків, 14 мая. Видавець і одвітний розпорядник-редактор Михайло Хведотович Лободовський". Очевидно, складність видання самотужки поважного часопису стала головною перешкодою подальшого існування "Поради".
Таким чином, під час революції 1905–1907 рр. була зроблена перша спроба видання загальних газет українською мовою. З сучасного погляду назвати ці спроби вдалими важко, адже вони припинялися на першому числі. Але якщо мислити не стереотипами сьогодення, а підходити до цього явища історично, то побачимо низку причин, які об'єктивно доводили, що інакше й не могло бути. Харківський масовий читач не був звичний до сприйняття української книжки, а не те що періодики; відсутність української освіти не сприяла його появі; прошарок української інтелігенції був настільки тонкий, що всіх діячів українського руху цього часу історія знає за іменами; українській журналістиці бракувало кваліфікованих кадрів як на рівні генераторів ідей, так і на рівні сумлінних виконавців; у друкарнях не існувало кваліфікованих друкарів для складання українських текстів.
Водночас не можна не зазначити величезного значення перших чисел українських газет. Вони були різні за характером і спрямуванням: "Слобожанщина" ввібрала реформаторський дух Революційної української партії М. І. Міхновського, "Порада" орієнтувалася на самодержавство, еволюційний розвиток суспільства внаслідок запровадження в життя царських маніфестів. Але обидві газети пробуджували українство до активного політичного життя, згуртовували читача навколо української індеї, під якою розумілася автономія в складі Росії з наступним створенням самостійної Української держави. Шлях до цього йшов через формуванняукраїнської нацональної свдомості зденаціоналізованих громадян. Показовим є факт: і М. І. Міхновський, І М. Ф. Лободовський у центрі перших чисел своїх газет розмістили великі за розміром історичні матеріали, апелюючи таким чином до історичної свідомості своїх чтачів. Велике значення мала інформаційна діяльність українською мовою, започаткована в цих газетах. Перші числа "Слобожанщина" і ";Поради" продемонстрували видатні публіцистичні здібності своїх видавців-редакторів, роз'яснбвали читачам особливості сутчасного політичного моменту, закликали до розв'язання політичних питань на українському національному ґрунті. Наступне заснування в харкові української журналістики вже спиралося на ці перші спроби, започатковану ними підготовку до сприйняття інформаційної й публіцистичної діяльності українською мовою.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові